Тут голос поета набирає гнівного сатиричного звучання.
Д.Павличко зневажливо називав їх "зпризубниками", таврує печу кую ненавистю як фашистських найманців, кривавих привидів, що прислужують заокеанському "захланному суперменту".
Подавши широку картину історичного минулого, на фоні якого гартувалася дружба народів, поет утверджує її нерушимість, її вічність.
Хто міну припае під наш крутий поріг.
На себе зрушить сам, як скелю, смертний камінь.
Ще не вродився той, що все порвати б зміг
Що зв’язане народами й віками.
Поезія своєю суттю покликана говорити про найінтимніше, найзаповітніше в людині: про любов до Вітчизни, до матері, про чисте й велике кохання, дружбу, почуття прекрасного в людині, природі, мистецтві. У ліриці Д.Павличка природно й невимушено переплітаються громадянські мотиви з найніжнішими інтимними, філософське осмислення важливих суспільних подій – з м’якими, задушевними картинами внутрішнього світу людини. В усіх своїх творах він залишається нашим сучасником, поетом соціалістичного суспільства, палкий у пристрасті, ніжним у почуттях, причому ніколи вузько особисто, навіть найсокровенніше, не заступає загальнолюдського, громадянського.
Однією з так званих вічних тем літератури є тема кохання. Д.Павличко, продовжуючи традиції. О.Пушкіна, І.Франка, Лесі Українки, О.Блока, створює чудесну поетичну, збірку "Таємниця твого обличчя", в якій захоплено, але й цнотливо пише про кохання наших сучасників. Перед читачем постає багатий, складний світ почуття, де воєдино зливаються юнацька любов, життя природи, моральна чистота радянських людей, зримі прикмети сучасності.
Одним із найпопулярніших творів Д.Павличка цього циклу є поезія "Коли ми йшли удвох з тобою..", де показано, як глибоке, щире почуття кохання розбивається об душевну глухоту, черствість дівчини.
Ліричний герой, юнак, йде з коханою полем, і він, селянський син, що знає й тяжку працю в полі, й голод милується достиглим хлібом. Душа його сповнена щастям, він милується й дівчиною, яку "любив безмірно", і радіє дорідному врожаєві: свіже, точне порівняння передає шанобливе, згідно народної моралі, ставлення героя до хліба. Він гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива ніжна наречена. А на противагу йому бездушна дівчина грубо топтала колоски пшениці. Біль і обурення героя посилюються персоніфікацією-колосочки кричали, немов живі істоти, наче діти. Так морально бідна дівчина не чула цього крику. Герой же пригадує – тут знову автобіографічні моменти – і голодне минуле, коли він нищечком збирав на чужому полі колоски, і прищеплене з дитинства шанобливе ставлення до людської праці, до його втілення – хліба, який мати з "долівки вчила піднімати, як батька в руку, цілувати".
Народна етика, народна мораль перемагають. Юнак відчув справжню сутність, порожнечу душі коханої дівчини, яка, так йому здалося, стоптала не золоте колосся, а його любов.
Тут також основі в твору – контраст, різні життєві позиції, погляди на людську працю, природу, зрештою на важливі морально-етичні цінності.
В ряді інших творів Д.Павличко висловлює народні погляди на такі неперехідні цінності, як рідна мова, природа, вірність рідній землі, та рідному дому. Пристрасна любов до рідної мови проймає сонет "Якби я втратив очі, Україно..." Відчувається, що він написаний саме поетом, який живе в стихії слова, рідної мови.
Народна мудрість говорить: найдорожче в людини – око. І ото Павличко знаходить оригінальний і сміливий хід, щоб показати свою любов до мови до рідного слова. "Якби я втрати очі, Україно, то міг би жити, не бачити ланів, дерев, озер, Дніпра, хоч вони такі прекрасні. І світ знову заяснів би від сяйва або "лунала мова солов’їна", а в ній є все, вона все може передати відтворити. Коли б же втратив слух, не чув би пісні, мови співу солов’я – тоді й жити не зміг би:
А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемошу, співи солов’я
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови –
Ото була загибель – смерть моя.
вважає поет.
Звичайно, тут є поетичне перебільшення. Але думка про неоціненну вартість слова, рідної мови розкрито у вірші переконливо, сильно, образно.
...Був сонячний липень 19634 року. Україна прощалася з Рильським. Йому на вічну пам’ять присвятив Павличко цикл сонетів "Гранослов", задум яких виник, очевидно, в сумну годину прощання:
Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.
Образ співця "троянд і винограду" овіяний у Павличка, почуванням люблячого сина і учня, який складає шану своєму літературному наставнику, захоплюється велично його постаті:
Він України мав чарівну вроду,
Носив її наймення гордолиць,
Він виріс від суниць аж до зірниць,
Великий гран ослав свого народу.
В душі поета виростає несхитне бажання продовжувати діло вчителя – "так, як він, свою верстати путь".
Тема хліборобської праці, образ хліба як символу достатку й добробуту ніколи не сходить з орбіти художніх пошуків митця. Прочитаймо рядки з двох сонетів, які мають однакову назву – "Хліб":
Нема такого хліба на землі,
Як той, що моя мати випікала
На листі горіховому в печі,
Глибокій, мов тунель коло Яремче.
("білі сонети").
Цей хліб, що світить на моїм столі,
Поборює мою печаль і втому
Я сонце двигіт відчуваю в ньому,
Неначе пульс на власному чолі.
(Сонета подільської осені).
Хліб – запорука безсмертя, окраса вільної праці, трудівників. Ось один із них: "Вдень і, вночі, на сонці і в тумані блискочуть й мулять його плуги". Так починається сонет "Тракторист", герой якого невтомний у праці і водночас романтик (у сні мчить в ракетоплані). Щаслива усмішка прояснює його яйце, бо сон минущий, а дійсність багатша і щедріша від будь-якої фантазії ("в зерні пшениці більше дива, аніж в зорі, що з’ятрює блакить").
Линуть у залі, линуть над світом чудові пісні поезії Павличка, мед олійні крила яким дав талановитий композитор Олександр Білаш. Творче приятелювання митців, сина Прикарпаття з сином полтавського краю почалося ще в 50-х роках. Ясність думки, висока образність Павличкових творів і задушевні мелодії Білаша припали до вподоби людям.
Особливо полюбилася народу пісня роздум "Два кольори". Тим, що йдеться про вишивання, про рідну матір, людську долю з її Шляхами – дорогами вона перегукується із Славнозвісною "Піснею про рушник". А Малишка. Але тут не наслідування – просто два визначні поети вдалися до одного народного джерела і кожний по-своєму оспівував і рідну серцеві матері і любиме народом вишивання. Як і в багатьох інших творах. Д.Павличка в основі пісні – контраст між червоним і чорним, між добром і злом, між радістю і горем, які символізують ці кольори.
Вишита червоними й чорними нитками, подарована матір’ю юнакові, який іде "у світ незнаними шляхами", сорочка, як Малишків рушник, уособлює все життя, дороги, долю. В ній і горе, і радощі і любов, і журба. Зворушливими й мужніми словами говориться в пісні про вірність рідному дому:
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
І, побувавши в світах пізнавши й переживши багато ("Мені війнула в очі сивина.."), людина вертається додому.
Видно, що не про своє добро вона клопоталася, жила, дл ялюдей, для народу. Тому й не везе додому "нічого – "лиш горточок простого полотна". Та цей горточок дорожчий над усе, бо вишитий він рідними маминими руками, і вишите на ньому все життя, в червоних та чорних нитках переплились сумні і радісні дороги... Так усього в п’яти строфах, у двадцяти, насичених думкою, образами словах, поет зумів сказати так багато про людську долю, про зміст життя, про радість і журбу, печаль і кохання.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні. В душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Пісні Д.Павличка, як і вся його поезія, статті, вся творчість – явище самобутнє, помітне в сучасному літературному процесі. Визначний поет, пристрасний трибуг, ніжний лірик і гнівний звинувачу усього негативного, непримиренний. До будь-якої фальші – таким є Дмитро Павличко. Для нього найсприйнятна ляклива серединність – він або любить усім серцем, або пекуче ненавидить. Любов і ненависть, сонце і гро0за, пелюстки і леза, червоне і чорне – ось показові образи з доробку поета.
...Стеляться поету дороги — близькі та далекі. І манить його в заобрійні далечі не тільки бажання нове побачити, свіжих вражень набратися, — ні, Дмитро Павичко прагне відчутно, глибоко, зримо довідатися про минуле й сучасне інших народів, пізнати їх життєвий, історичний, естетичний досвід, поширити свої духовні горизонти й заодно творчі контакти з письменниками, й заодно творчі контакти з письменниками, діячами культури налагодити.
В Москві, Узбекистані, Литві – повсюди на радянській землі поет з України друг і брат. У Австрії, на Кубі, в Фінляндії. Сполучених Штатах Америки він – посланець країни соціалізму, член делегації Української РСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН, учасник Всесвітніх фестивалів молоді у студентів у Відні, Хельсінкі, Шевченківськиї свят у Канаді...
Поетові дороги покликали до життя книжки "На чатах", "Жест Нерона", "Пальма віть" цикли поезій" "Салям алейкум", "Литовський ліс", "Вірші з Афганістану" і інші.
Поїзди збагачують новими темами, мотивами, образами. Незрівнянною східною мудрість. Виповнені вірші "Білі-ханим", "Саіда".
Читаєш їх – і тебе проймає світла радість від творчого успіху поета, який проник у душу братнього узбецького народу, пізнав його легенди, самобутню культуру. Цей урок Павличка, як і його попередників Тичини, Рильського, Бажана, Малишка, предметний і показовий. Він служить прикладом того, як процес взаємо обміну і зближення духовних цінностей народів обопільно оновлює і збагачує їхню культуру.
"Вірші з Афганістану" – правдива розповідь про те, як народ "путь рве" – бореться імперіалістичними найманцями та внутрішньою контреволюцією, виборюючи право будувати свою долю.
Зростання таланту Павличка, майстра сюжетної епічної розповіді, особливо помітне в його поемах "Земля", "Вогнище".