Дружина М.Куліша про прийняття його до партії залишила цікаві спогади: "Як велику почесть, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка". Сам Куліш про вступ до партії писав: "Особисто великого бажання не було. Про що я й сказав Богомолову та Єршакову, що переконували мене вступати, й посилався при цьому (не без підстави) — на політичну малограмотність, на те, що відповідальність та обов'язки члена партії мені не по силах". До цього майбутній драматург співчував есерам, боротьбістам, але себе особисто уявляв "незалежим соціалістом". Отже, як Винниченко і Хвильовий, Куліш був за соціалістичну • ° Україну. Але — незалежну.
Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар "Первинка". Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина за 6 років учителювання. У підручник також ввійшли уривки з "Кобзаря", деякі Кулішеві вірші та оповідання.
Чекісти заарештували Куліша і посадили в тюрму за те, що ще працюючи в Херсоні помічником начальника військової мобілізаційної частини, підписував фіктивні лікарняні бюлетні нібитохворим на тиф. Пізніше виявилося, щодваМиколині помічники робили це за гроші, наражаючи на небезпеку й відповідальність саме його. Врятувало від розстрілу Куліша те, що Олешківський виконком узяв його на поруки.
У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Спочатку Куліш навіть планував написати роман про громадянську війну, але драматургічне мислення переважило романіста в душі цієї людини раз і назавжди. Сам Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша сфера — література, друга — музика (грав на скрипці, диригував), третя — театр.
Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадцятих роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно радянський уряд за безцінь продавав за кордон. Ця безпощадна й дикунська політика пробудила свідомість навіть у портових докерів-вантажників, які категорично відмовилися вантажити український хліб для заграниці й за це були розстріляні. Світ догадувався про масштаби штучного голодомору й намагався якось допомогти вимираючій Україні, але ніякої допомоги більшовицька Росія не приймала. Український письменник Мирослав Ірчан, по приїзді з Канади в тридцятих роках репресований, у двадцятих взявся за благородну місію порятунку, про що залишив спогади: "В голодні роки на Україні, не дивлячись на безробіття в Канаді, зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для рятунку голодуючих Радянської України. Ходили хата в хату, до свого і до ворога, незважаючи на те, як проганяли їх, як висміювали, збирали пожертви на голодуючих, збирали одіння і висилали на Україну". З цих благородних поривів нічого доброго не вийшло. Хоча з Канади в одеський порт прибули навантажені зерном кораблі, представники радянської влади розпорядилися висипати хліб із трюмів цих кораблів у море.
На основі побаченого і почутого Микола Куліш задумав викривальну драму "97". Спочатку дружина сварилася й економила світло, думаючи, що він ночами пише звіти для Наросвіти, а коли прочитала драму, перестала сердитися, що чоловік спалює дефіцитний гас, почала ретельно чистити циліндр лампи, щоб освітлення було якнайкращим.
Роки перебування в Одесі (1923 — 1925) — це роки безупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов'язків, адже працював інспектором Одеського облнаросвіти, і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменника як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі там лежали на раз і назавжди встановленому місці. Як тільки появилася п'єса "97", у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський запропонував М.Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в листі додому писав: "Моя бандо! Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола". А помешкання ж запропонували в будинку, другу половину якого займали малолітні злочинці. В одній з кімнат стіна, за якою жили хлопчики з колонії, мало того, що була з дикту, та ще й закінчувалася за метр до стелі. Шибеники гупали в цю стіну, а вона від кожного удару гула щонайменше 5 хвилин. У першу ж ніч сім'ю Куліша обікрали. Та драматург здружився з хлопчаками, вивчив їх жаргон, організував судовий хлоп'ячий хор. Ейфорія перших днів і великі сподівання на розвій творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і навколо літературного життя: "Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, старість, одягнена у мундир чиновний, — ось літературне поле. Є окремі гарні працівники, та вони мудро заховані у мушлі свого мислення і творчості".
У Харкові М.Куліш пише п'єси "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона". В останній драмі ще в 1926 році автор передбачив загибель свою і своїх однодумців. Але розуміння й підтримки на цьому етапі творчості він ще не мав. Тільки участь у "ВАПЛІТЕ", дружба з Остапом Вишнею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дали Кулішеві шанс стати визнаним драматургом. Куліш часто запрошував друзів на рибу або на пироги, які майстерно вміла пекти мати дружини ("бабуся — Божий цвіточок", як називав її зять). З Хвильовим та Вишнею Куліш їздив на полювання качок, але сам не був мисливцем. Щоб не повертатися без пташатини, купував її на ринку. Мабуть, це з його поведінки скопіював Остап Вишня подібний випадок у своїх "Мисливських усмішках".
Юрій Лавріненко писав, що якщо колись Іван Тобілевич створив класичну українську драму для театру корифеїв, а Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму, то М.Куліш був творцем модерної драми українського відродження. Три з чотирьох шедеврів (комедію "Так загинув Гуска" цензура не пропустила) Куліша: "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Траса" — дали можливість зійти на вершину режисерської творчості Лесю Курбасу. Лесь Танюк з цього приводу більш категоричний у висновках: "Зустріч з Лесем Курбасом та "Березолем" круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося те взаємопроникнення, взаємозапліднення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких нема й не може бути істинного театру... Це була єдина й цільна лабораторія української культури, і Куліш на рівні з іншими був не тільки співтворцем цієї лабораторії, а й дітищем їхнього спільного пошуку, духовного змужніння й мистецького поступу".
Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набирати сили культ особи Сталіна, який заохочував цькування Шумського, Скрипника, Хвильового. Літературна дискусія, несподівано торкнувшись політики, викликає нищівний вогонь влади на всі літературні угруповання. Щоб врятувати "ВАПЛІТЕ", Хвильовий виходить з цього угруповання, а на посаду президента літературного угрупування пропонує Миколу Куліша. Це короткочасне президенство не тільки підставило під удар драматурга, а й забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митцем в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважувався поставити жоден театр. Микола Гурович робить одчайдушну спробу прорватися до глядачів, написавши драму "Прощай, село". Але й цю п'єсу не дозволяють. Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. З' являється драма "Народний Малахій" (1926), яка зриває "пластир індульгенції комунізму", адже головний герой твору божеволіє від невідповідності голубої мрії та чорних реалій соціалістичного життя. Тричі Куліш та Курбас переробляли цей твір, стараючись задовільнити вимоги рецензентів, але, як розумно підкреслив Ю.Лавріненко, не змогли "переробити духовно-мистецьку бомбу на московський кисіль". На порозі 1930 року п'єса була заборонена назавжди, як і "Мина Мазайло". Причиною заборони став ще й театральний диспут, де в обличчя партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що "справжній митець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом", а Куліш ще й додав, що не збирається обходити "національну проблему і розв'язувати її в білих рукавичках". Після цього на сцену не потрапила жодна п'єса українського автора, зате майже в кожному театрі великих міст йшли "Дні Турбіних" як туга за імперією, яка відроджувалася в дещо іншій іпостасі. Під час прийому українських митців Сталіним у 1929 році Куліш сміливо звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів з націоналістичним ухилом і вільною російською шовіністичною пропагандою у "Днях Турбіних" зі сцени найбільшого театру Росії. Сталін відповів: "А чи є у п'єсі Булгакова хоч крапля корисного? Є. Так і за це спасибі". У відповідь на "Дні Турбіних" Микола Куліш й написав "Патетичну сонату", яку заборонили в Україні, але режисер Таїров поставив її на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем'єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний. Німецький письменник Ф.Вольф, який бачив її на власні очі, переклав цю драму німецькою, а у передмові до свого перекладу написав: "Форма "Патетичної сонати" — цієї найбільшої української драматичної поезії — у світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами "Фауст" і "Пер Ґюнт". Та "Патетичну сонату" заборонили не тільки в театрі Таїрова, а й у театрах Ленінграда, Іркутська, Баку, де вона з успіхом йшла до того часу.
У 1930 році Кулішевій сім'ї дали квартиру у кооперативному письменницькому будинку "Слово", побудованому у вигляді літери "П". Це було дуже престижно. Але настане час, і харків'яни будуть сахатися цієї будівлі, коли в часи репресій кожної ночі під "Слово" під'їжджатиме "чорний ворон", а сніг під будинком стане чорним від попелу: мешканці письменницького дому вночі спалюватимуть рукописи, листування, щоденники — все, що може стати речовим доказом проти них.