Як ви вважаєте, вони мають право на якісь хиби, дивацтва? Чому? За якими критеріями визначається роль митця у суспільстві — за його багатством, одягом, поведінкою, громадянською позицією, талантом?
— Як проблему талановитої людини вирішує авторка у цьому вірші? Чим саме ця поезія повчальна для нашого часу?
Є вірші — квіти.
Вірші — дуби.
Є іграшки вірші,
є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є каторжани.
Крізь мури в'язниць,
по тернах лихоліть —
Ідуть, ідуть
по етапу століть...
— Чи згідні ви з думкою Ліни Костенко про такий поділ віршів? Якщо так, обґрунтуйте свою відповідь і постарайтеся навести приклади творів, які відповідають такій класифікації? Якщо НІ, то чому?
— М.Слабошпицький назвав поділ творів у цьому вірші "періодичною системою елементів" поезії. Чи подобається вам таке визначення, чи має літературознавець рацію?
— До якого визначення ви б віднесли поезію Ліни Костенко? Чому?
Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
— Чи мала Ліна Костенко моральне право на рядки:
Не треба думати мізерно.
Безсмертя с ще де-не-де?
— Як ви розумієте останню строфу вірша?
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барильєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони — як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і с висота.
— Як ви особисто ставитеся до того, що багато просередніх людей самі себе називають геніями й вимагають слави та пошанування?
— Поясніть зміст другої строфи. В яких рядках є сатира? Проти кого вона спрямована й чому?
— Кого Ліна Костенко називає Атлантами? Як ви думаєте, сама поетеса належить до велетнів духу, які тримають на плечах духовне небо України?
Чекаю дня, коли собі скажу:
Оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді я, мабуть, затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь; а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
Тьмяніли фрески, і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях –
Усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хиталось риштування.
Внизу ревла і тюкала юрба.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
Бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
Його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
І умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
І жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів –
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
— Яке відношення має цей вірш до теми поета й поезії? Що спільного між цим віршем і попереднім?
— Як ви вважаєте, чи є межа геніальності?
— Чому ліричну героїню не влаштовує її Ідеальне сходження на вершину досконалості?
— Даний твір має обрамлення. Прочитайте тільки його.
— Для чого авторка ввалить у свою поезію фрагмент життя геніального художника?
— Чи є у творі іронія? Проти кого вона спрямована?
У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:
Ніч одягне на груди свій старий медальйон.
Місто спить, як строфи Верхарна.
Скільки років Землі, — і мільярд, і мільйон, —
А яка вона й досі ще гарна!
На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії "Мабуть, ще людство дуже молоде", хоч цьому "молодому людству" поетеса й докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, —
XX вік! — а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно такс?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева — символом торжества життя. Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рідкість із зеленим світом — це спорідненість з духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші "Послухаю цей дощ" про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
Т, може, це і є моя найвища сутність.
А ось чудовий образ ще не знищеного радіацією лісу, який після вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим і про який одинадцятикласники ще прочитають у "Чорнобильській мадонні" І Драча:
* * *
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
Людьми забуті звечора в лісах.
Це — сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
І чую — хтось кричить мені; ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь дуту, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
Над берегами вічної ріки...
— Яку картину малює авторка першими строфами?
— Як ви розумієте філософську думку:
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки ?
Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати у вірші "Виходжу в сад, він чорний і худий":
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ж ти не прийшла
У іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
О цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
І не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
А я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
Сад шепотів пошерхлими губами
Якісь прощальні золоті слова...
— У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають взагалі. Чому сад розмовляє з ліричною героїнею так, як літня людина зі своїми внуками чи правнуками?
— Які думки навіяв вам вірш? Чи подобаються вам взагалі такі світлі й сумні твори? Чому саме?
Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:
Гіркі черешні
Де шлях летючими штрихами
за обрій віддалі несе —
гіркі черешні над шляхами –
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
за цю солодку гіркоту,
за те, що люди, вже дорослі,
гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
при самій трасі — нічиї'.
За слово радісне —"черешні",
де с і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
Як ваше листя молоде,
Загримирований під чорта,
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду —
крізь вас побачити поля,
за неодчахнуту свободу,
за необчухране гілля!
— Чи доречною є назва вірша?
— Поетеса обігрує внутрішню форму слова "черешні". Як вона розшифровує назву цього фруктового дерева? Чи подобається вам такий вкладений зміст у назву дерева?
— Які поетичні відкриття в цьому творі вам здаються особливо вдалими? Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: "Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її відпочинку... А зараз там — ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про не говорила мама в "Древлянському триптиху" — так задовго до Чорнобильської трагедії: "Моя печаль — ріка без переправи..." Що бачила, коли писала: "А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси..."? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на себе вже давно не схожі ліси — це також і нація..." Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У "Інкрустаціях" зустрічаємо вражаючі мініатюри:
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвітуть у придорожній смузі.
І царственний цибатий чорногуз
поважно ходить в ранній кукурудзі.
Дівча козу на вигоні пасе.
Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє... І на все, на все
лягає пил чорнобильської траси.
Роса — як смертний піт на травах, на горіхах.
Але найбільше стронцію — у стріхах.
Хто це сказав, що стріхи — традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії "Дзвенять у відрах крижані кружальця". Самотність природи, її мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подія відбувається у зоні, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселі:
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь дута, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свого найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...
— Які художні засоби використано в першому рядку?
— Якими образами передано пустку, відсутність живої душі?
— Для чого авторка персоніфікує предмети побуту?
— Чому останній рядок відіграє ударну роль, є логічним наголосом усього вірша?
Для одинадцятикласників найцікавішою є інтимна лірика Ліни Костенко.