І не одного, а двох, Він зберіг копії обох листів, бо йому було доручено П. ІО. Шелестом ознайомити з ними Юрія Корнійовича Смолича.
Схвильованим голосом Федір Данилович зачитав мені ці неоціненні документи трагічної епохи, документи, які засвідчують, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в справедливе соціалістичне майбутнє свого народу.
З грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня народження Миколи Хвильового, Ф. Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і трагедій, щирого уболівання за долю перебудови в країні слово і оголосив тексти обох передсмертних листів Миколи Хвильового.
Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого батька, які долинули до неї через 55 років.
Ось ці дві записки Миколи Хвильового:
Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. "Отже", як говорить Семенко... ясно.
Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе комуністична партія.
Р.5. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові УМАНЦЕВШ. Дуже прошу товаришів допомогти їй й моїй матері.
13ІУ1933 р, МИКОЛА ХВИЛЬОВАЯ
Золотий мій Любисток,
пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю.
Прощай, мій золотий Любисток.
Твій батько
М. ХВИЛЬОВИМ 13/V 1933 р. Харків
Творче "я" художника, як і багатьох інших митців, змушене було роздвоюватися під тиском політизованих вказівок як писати, яро що писати і для чого писати. Втрачалося необхідне для письменника відчуття внутрішньої свободи. Згорталися літературні дискусії, закривалися літературні організації, журнали...
Самогубство Миколи Хвильового повинно було, як він передбачав, застерегти партію, уряд країни, літературних опонентів від дальшого загрозливого для розвитку .літератури і мистецтва деформування засад і принципів творення і функціювання культурних цінностей. Процес роздвоєння "я" Миколи Хвильового неминуче катастрофічний. Як людина, він хоче жити, але як художник, як творець і духовний провідник своєї генерації, він не може існувати, бо задихається в нестерпно важкій атмосфері насильства над творчою уявою. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації, саме з нею він ідентифікує своє творче "я",, і знищення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ Михайла Ялового, було початком ліквідації Хвильового-митця. І це трагічно до абсурду, бо генерацію складали, як пише в день свого добровільного відходу з життя Микола Хвильовий, "найщиріші комуністи". Тому він і признається: "Нічого не розумію..." — бо загибель, знищення "найсвідоміших комуністів" здійснюється від імені і в ім'я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім'я яких творили нову літературу і мистецтво.
Друга частина записки — це вже сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому "страшенно боляче" полишати в цей "прекрасний сонячний день" життя. Але він не має вибору. Хвильовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію ("За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий") і цими трьома гаслами: "Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія",— звертається до партії і уряду із запевненням, що в діяльності цієї генерації не було й натяку на опозицію щодо генеральної лінії соціалістичного будівництва.
Хвильовий добре знав правила нової політичної гри, згідно з якою він повинен був демонструвати ідеологічну чистоту своїх поглядів. Письменник писав ці гасла заради друзів і колег по літературі, їх він намагався врятувати від назріваючих репресій, відвести від них підозру в прихильному ставленні до своїх політичних поглядів і літературно-культурологічних концепцій.
Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано 13-е число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився, в 13-е число він був закоханий. Він хотів і цим числом, яке в народі вважається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне звучання свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам'яті і в пам'яті поколінь, прочитати його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового "розстріл цілої генерації".
Мужність Миколи Хвильового вражає. Самогубство талановитого письменника, організатора літературного процесу на Україні засвідчило, що процеси де індивідуалізації людини, зумовлені декре-тивним контролюванням її суспільної поведінки, способу мислення, ціннісних орієнтацій набувають загрозливих форм.
Його називали романтиком революції. У виданій 1926 року літературній хрестоматії "За 25 літ" її упорядники Максим Рильський і відомий на той час літературознавець, дослідник творчості М, Коцюбинського, неокласик Ананій Лебідь напишуть про Миколу Хвильового так: ".Революціонер з голови до п'ят, Хвильовий міцно зв'язаний з кращими традиціями української художньої літератури: можна сказати, що шукання Хвильового почались там, де урвалися шукання Коцюбинського" '. Зрозуміло, що не випадково письменник своє оповідання "Я" присвятив "Цвітові яблуні" — напружені пошуки і в малих жанрових формах, які здійснював Михайло Коцюбинський в останній період своєї творчості, цікавили Миколу Хвильового, який сповідував, особливо на перших порах, імпресіоністичну манеру самовираження.
Микола Хвильовий, правда, був авангардистом у поезії, але, як звикли говорити, не відривався від реальності, вважав, що для його робітничого середовища треба писати так, щоб не послаблювався асоціативний зв'язок між читацьким сприйняттям і створеним поетичним образом. Він пам'ятає, що традиції не обриваються самовільно, вони живуть і прагнуть вжитися в нову поетичну, в нову духовну реальність. Хвильовий все ж таки романтизував тип революціонера, який готовий в ім'я торжества революційної ідеї переступити через власне "я", витравити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю.
Микола Хвильовий майстерно зображує суспільні настрої свого часу, акцентуючи увагу на деталях дійсності, які витворюють калейдоскопічну картину руху життя в його багатоманітті і суперечливій динаміці. Його оповідання і повісті доносять із минулого звуки і кольори цієї неспокійної доби з її ентузіазмом і розчаруваннями, надіями і сумнівами, болями і радощами. Герої Миколи Хвильового багато роздумують, переживають, сперечаються, сумніваються, відчаюються.
Микола Хвильовий не приховує того, що разом із своїми героями, думки яких він далеко не завжди поділяє, хоча і не приховує певної спорідненості з їхніми розчаруваннями і своїх уболівань за долю соціалізму в умовах непівської дійсності, він хоче вийти на активний діалог з читачем-сучасником.
Микола Хвильовий володів даром передбачати те, що визрівало в нашому суспільстві після смерті Володимира Ілліча, що вилилося незабаром в масові репресії з блюзнірським посиланням на розвиток ідей Леніна. Нагніталася атмосфера підозрілості, страху, огульних звинувачень і наклепів. Це в "Санаторійній зоні" символізують образи метранпажа Карно, "світового чортика", середнього між живою людиною й фантомом, а передусім "тайної чекістки, агента червоної охранки" Майї.
Треба ж було долі так химерно обійтися з цим талантом! Революція, яка його народила і безтямно закохала в себе, згодом зрадила свого обранця, і він із розпуки, відчаю, з безнадії і безвиході своєю смертю спробує її закликати до милосердя, змилостивитись над своїми фанатичними лицарями.
Микола Хвильовий виступав проти фетишизації поняття "пролетарська культура", вважаючи, що це передбачає регламентацію, диктаторство, нав'язування ідей, тем, стилю, а отже — прирікає письменників на консерватизм художнього мислення. Він — за поборення класових і національних бар'єрів, проти канонів і безглуздого політикування в мистецтві.
Так, він був за вільний розвиток національного мистецтва без сліпого наслідування, без епігонства і копіювання чужих, навіть близьких—російських — мистецьких зразків. Бо інакше як воно зможе вирватися із пут рабського повторення і культурного позадництва? Тому він так безжально розвінчує свою рідну до болю в серці, вистраждану і виборену соціалістичну Україну за її "атмосферу жахливого позадництва", називаючи її "країною гаркун-за-дунайства, просвітянства, культурного епігонізму. Це — класична країна рабської психології".
Не від зневаги до свого, рідного, не від байдужості і сліпоти народилися ці грізні інвективи; Микола Хвильовий бажає, щоб національне мистецтво не було мистецтвом підсобним, вічно резервним, а щоб воно досягло розквіту світових мистецтв. Звідси його заклик орієнтуватися "на психологічну Європу", звідси його надія на "азіатський ренесанс", звідси його "романтика вітаїзму", звідси його заклик не орієнтуватися на літературну Москву, більше того, геть від великодержавного шовінізму, від сліпого копіювання далеко не кращих, передусім міщанських, салонних зразків російської літератури, яка творилася в 20-і роки в Москві.
Він був високоосвіченою людиною, грізним полемістом, ніжним ліриком, лагідним, люблячим батьком, завзятим мисливцем, чудовим знавцем мисливської зброї і мисливських собак, мав рухливі чорні брови, глибоко посаджені карі очі. Говорив швидко, нервово, сміявся щиро, дзвінко. Праве плече ледве помітно підсмикував, пальцем часто торкався носа. Одне слово, був звичайною людиною, в якій жив, бунтував, сумнівався, боровся і утверджувався великий талант. Цей талант тягнувся до зір. Пам'ятаймо про це. І не поспішаймо йому дорікати.