Для нього образ храму-собору — це передусім нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Гончар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотичними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї "гордої поеми степового козацького зодчества". І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая: "А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?"
Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звернений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнували: "Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?"
Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національні святині — такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зробимо в своєрідну естафету поколінь — ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.
"Собор", позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну, культурну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі розвінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттями патріотизму.
"Собор" — звучить як симфонія величі народу, його творчого генію, як високохудожнє слово митця.