Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!.." [4] Досить дивні настрої для класика російської літератури, що, як намагаються переконати нас російські вчені, дуже любив Росію.
"Тепер я засів за історію нашої єдиної (тут і далі підкреслення наші. — В.Я.), бідної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше й стрункіше. Віриться, що я напишу її, що я скажу багато чого, про що до мене не говорили..." І знову через півроку: "Туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він — наш, він не їхній — правда? Там, чи довкола нього, відбувалися події нашого минулого..." (До М.Максимовича. 20.12.1833) [5]. Чий же це — "наш" і "їхній"? Кому так настирливо не хотів віддавати свій Київ "класик російської літератури"? Росіянам? Росії? Дивна, м'яко кажучи, позиція "великого російського серця".
Чи аргументують ці думки Гоголя твердження російського релігійного містика Васілія Розанова: "Гоголь був і завжди хотів бути тільки російським поетом, споглядаючи на малоросійство своє, як зріла людина споглядає на своє дитинство. Ба й справді, як "московськість" Русі, так і "українство" південної частини її суть лише древні, дитячі й підліткові фази її зростання, яким належить згадка, належать пісня і казка, а не турботлива серйозна дійсність... Великий Гоголь вивів малоросійський народ на загальноросійський шлях життя, свідомості й мовлення: і питання, ним вирішеного, ним повернутого до півночі, не перевирішити і не повернути в інший бік... Його великому російському серцю вони завдають невимовних образ" [6].
Скільки тут шовіністичного україножерства, скільки намагання видати бажане за дійсне. Щось не те нашептали духи "релігійному містикові" В.Розанову. Історія посміялася над подібними "оракулами". Не стало добром для українського народу, що Гоголь вивів його "на загальноросійський шлях життя". (Містик Гоголь сказав би, що це, радше, покарання Господнє, бо Росія на довгі роки відірвала Україну від європейського шляху, що ним Україна завжди йшла, властиво, аж до початку ХVІІІ ст., до поразки Івана Мазепи). Мабуть, правдивіше було б ствердити, що Гоголь зробив добро для обох народів тим, що вивів їх у світову культуру, світову літературу.
А що ж думав сам Гоголь про свою російськість? У листі до письменниці і своєї приятельки Олександри Смірнової 24 грудня 1844 р. Гоголь пояснював, — щоправда, знаючи, що все, написане ним, могло бути використане проти нього, з певною "дипломатичністю": "Скажу вам одне слово стосовно того, яка в мене душа, хохлацька чи російська, тому що це, як я бачу з листа Вашого, було одного часу предметом ваших роздумів і суперечок з іншими. На це вам скажу, що сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Знаю лишень те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро наділені Богом, і, як зумисне, кожна з них окремо має в собі те, чого немає в іншій".
Всупереч офіційним ідеологам Росії Гоголь каже про українців і росіян як про два різні народи, зі своїм побутом, своєю історією, окремими характерами й психологією, і веде мову про них, як про рівних. Це суперечило основній ідеї самодержавства — ідеї "офіційної" народності, якою проголошувалася російська народність, а всі інші — її відчахнутими гілками, що мусили зростися на "єдінонєдєлімому" стовбурі Російської імперії.
Гоголь зізнавався тій же Смірновій, що у Франції познайомився з новими людьми, від яких він ніколи не чув "докорів у потаємності та невідвертості". Отже, докори таки лунали, недомовленості декого дратували. Все це зродило проблему — загадку Гоголя. Оточення довкола нього поляризувалося на прихильників і супротивників, почалися тривалі пошуки "ключа" до розгадки Гоголя. [7]
А розгадка, на наш погляд, у його "українській душі", в його українському патріотизмі, зізнаватися в якому було виявом крайньої неблагонадійності, а такої репутації, на відміну від Шевченка, він ретельно уникав, бо знав наслідки й боявся. У час навчання в Ніжині (1821 —1828) відбулося повстання декабристів (1825). У всій творчості Гоголя — жодної згадки про це. Польське повстання 30-х років — жодної згадки. Вирок 1847 року кирило-мефодіївцям і заслання Шевченка, Костомарова, Куліша, Гулака — жодної згадки і висловленого ставлення — ні позитивного, ні негативного. І в той же час: "Наша Україна дзвенить піснями". "Тепер я засів за історію нашої єдиної, бідної України", долею якої журився й переймався усе життя, а не тільки в ранній період творчості.
Незадовго до смерті у листі до В.Жуковського, який, до речі, брав жваву участь у викупі Шевченка з кріпацтва, Гоголь висловив упевненість, що нащадки земляків зроблять його ім'я щасливішим, ніж він самий, пізнають і зрозуміють ті недомовленості й таємниці, які витворилися поміж ним і його тінню (себто його творами). Зрозуміють і заплачуть (див. епіграф до статті).
Відгадку таємничості трагедії Гоголя і віднайдення відмички до секретів його творчості треба, значною мірою, шукати в Україні. Вчитаймося, у якому контексті і коли Гоголь уживає поняття "Русь" і "Росія". Здається, в жодному випадку він не ототожнює їх. І навіть, коли "Мертві душі" називає "русской поэмой", то все ж не "российской". Де в Гоголя є поняття "Русь" чи "Руська земля", там є й Україна. Де Росія — там тільки Росія.
Бінарну опозицію "батьківщина" — "чужина" в Гоголя і Шевченка надзвичайно тонко спостеріг Юрій Барабаш, з'ясувавши, що "ностальгія стала спільним лейтмотивом петербурзького періоду їхнього життя", що саме Петербург обом відкрив очі на Україну, пробуджував і загострював національну пам'ять, сприяв національній самоідентифікації Гоголя і Шевченка.
Зрозуміла річ, опозиція "батьківщина" — "чужина" у Гоголя постає по-іншому, ніж у Шевченка. Потяг до рідної Василівки, Києва, України, підвищений інтерес до національного побуту, традицій, пісень, бувальщин, героїчних подвигів пращурів, чого він не знайшов у "північній Пальмірі", яка для нього — "чухонська сторона", "простір висхлого болота". "Що ж, їдеш чи ні? — запитує Гоголь Максимовича. — Закохався ж у цю стару бабу Москву, від якої, крім щів та матюків нічого не почуєш". Але імперія не дозволила Гоголеві виїхати до новоствореного Київського університету, а призначила його ад'юнкт-професором загальної історії Петербурзького університету. І Гоголь зів'яв.
Саме в цей час він розпочинає працю над "Мертвими душами". Поема покоробила не тільки Росію, а й Україну. На козлах українського повозу сиділи ті ж Собакевичі, Ноздрьови, Манілови, і кого можна було догнати і випередити з такими "джиґітами" на чолі? Та й імена їхні добуті десь із козацького запасника прізвиськ — Собака, Ніздря, Мана, Коробочка.
Гоголь не міг ні в Росії писати про Росію, ні в Україні про Україну. Імперію пойняла ніч, морок, а художникові потрібне було світле тло, на якому російська ніч увиразнювалася б контрастами. І за таке тло він вибрав Європу — Італію, Рим, "батьківщину його душі". Про Україну він міг писати і в Росії, бо вона була яскравим тлом для просвітлення історії свого народу, для зіставлення: такі ми були і ось такими стали, були Тарасами Бульбами, а стали Іванами Івановичами та Іванами Никифоровичами. Гоголь підніс під очі українського панства свічадо, але, побачивши в ньому власні пики, воно почало нарікати на свічадо.
Загадку Гоголя бачили і в стилі його письма. І тут відгадка в Україні. В Росії він говорив мовою образів, суть яких не часто вдавалося з'ясувати навіть професійним критикам. Це була мова барокова — така природна для людини, що здобула освіту в Україні. Він промовляв символами й емблемами, алегоріями. І якщо його "Мертві душі" — найуніверсальніша алегорія, то всі попередні твори, як української, так і російської тематики, — це проміжні алегорії, емблеми, окремі штрихи до "Мертвих душ". Гоголь шукав універсальний образ і знайшов його. Ми можемо вести мову про різну міру таланту і його різноспрямованість, але художнє мислення Гоголя, як і Сковороди чи й Котляревського, сформоване бароковою естетикою і поетикою. І коли під цим кутом зору подивитися на художню практику Миколи Гоголя — перестає існувати ще одна "загадка".
Якщо говорити про стиль мови Гоголя, інтонаційні особливості його мовлення, то вони питомо українські, і недаремно письменник нарікав на недостатнє знання російської. Та й озлоблені критики Гоголя — Булгарін, Сеньковський, Полєвой — чомусь радили йому перш за все "підучитися російської грамоти". (До речі, уже майже півтора століття існує легенда, що свої перші твори Гоголь писав українською мовою, а тоді вже перекладав їх на російську, і що десь у якихось архівах ще, певно, можна натрапити на відповідні рукописи. Однак ніяких документальних підтверджень досі не вдалося навести нікому.)
Але, крім мовного стилю письменника, є ще й стиль людської душі і стиль цілісної творчості, що випливає з цієї душі. І яким різним не був би творчий стиль Івана Котляревського, Тараса Шевченка і стиль Миколи Гоголя, є чинник, що об'єднує їхню несхожість у національну цілісність. Ідеться про їхній український патріотизм. Проте в Гоголя він особливий: це, передовсім, утвердження поваги українця до своєї душі як національного феномену, Гоголем же й відкритого. І байдуже, чи це ідилічні "Старосвітські поміщики", чи героїчний "Тарас Бульба", чи фантасмагоричний "Вій" або "Ніч проти Різдва".
Ось Хома Брут оглядає мертве лице сотниківни і починає відчувати, як хворобливо скімлить його душа. Для його душевного стану Гоголь знаходить таке порівняння: "...неначе серед вихору веселощів та метелиці танцюристів завів би хто пісні про поневолений народ". Чи не правда, дивне порівняння, але воно єдино правильне, адже йдеться про поневолену українську душу. І рефреном звучать Хомині слова: "Та що б же то за козак з мене був, коли б я злякався".
Навіть Андрій Бульбенко, виправдовуючи перед прекрасною полькою свою зраду товариства, батька, вітчизни, так пояснює свій стан: "Вітчизна — це те, чого шукає душа наша, що для неї наймиліше..." А козацький полковник Тарас Бульба, який не хотів вірити у зраду рідного сина, впевнений, що Андрій "продав віру і душу".