Франка до Дрогобича, і після обіду жандарм пішки допровадив поета до рідного села Нагуєвичів. Так закінчився другий арешт Івана Франка, який тривав 3 місяці, а точніше 102 дні — з 4 березня до 13 червня 1880 року.
Про той підконвойний маршрут Іван Франко згадував у листі до Михайла Драгоманова: "сей транспорт по поліцейським арештам... належить до найтяжчих моментів в моїм житті. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною горячкою, а звідти послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ, який промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку... (Іван Франко. Зібр. творів. Т. 49. — С. 247).
Повернемося, однак, до Коломийської в'язниці, в якій Іван Франко написав чимало поетичних творів. Хронологічно з'являлися вони в такому порядку: "Вій, вітре, горою над сею тюрмою" (13. III), "Мій раю зелений", "Непроглядною юрбою", "Чи слово важке у жилах" (14. III). Відтак перерва, а може на той час докінчував Каменяр поему "Ботокуди", про що й писав у вступі до цього твору. Далі з-під пера його вийшли вірші: "Дивувалася зима" (27. III), "Гріє сонечко", "Вже сонечко знов на лугах" (28.ІІІ), "Лице небесне прояснилось" (29.III), "Не довго жив я в світі ще" (1. IV), "Бувають хвилі — серце мліє", "Де моря сліз" (2. ІУ), "Semрer idem" (3.1 V), "Тетяна Рсбенщукова" (5. IV), "Всюди нівечиться правда" (6.IV), "Гриць Турчин" (7. IV), "Не люди наші вороги" (9. IV), "Безкраї, чорні і сумні", "Думи, діти мої" (16. IV.), "Товаришам" (19. IV), "На суді" (30.IV), "Не винен я тому, що сумно співаю" (9. V.), "Від чого дня вже другий рік пройшов" (10. V), "Ви плакали фальшивими сльозами", "Нехай і так, що згину я" (31. V.).
Отже, цих творів, які опубліковані у першому томі 50-томника, позначено датами з коломийського періоду. Але є ще й чимало поезій, написаних того ж 1880 року. Та їх не можна внести до цього списку, хоч, можливо, деякі й написав Іван Франко у Коломийській в'язниці. Зокрема, слід поміркувати, коли був написаний гімн "Вічний революцьонер". Існує думка, що з'явився він саме тут. Та підстав для цього нема жодних. Сам Іван Франко написав під цим віршем тільки рік — 1880.
Український мовознавець і педагог Василь Сімович у виданій ним збірці Франкових поетичних творів "З вершин і низин" (Коломия-Лейпціг, 1920) у розділі "Спроба хронологічного впорядкування віршових творів Івана Франка 1879—1893" (С. 718) визначає дату написання "Вічного революцьонера" на період між 14—23 червня, саме на ті дні, коли поет перебував уже на волі — в Нагуєвичах, Дрогобичі чи, врешті, у коломийському готелі чи на квартирі, як з'ясуємо далі. Шкода, що Василь Сімович не мотивував своїх припущень, тому їх поки що не можна перевірити.
Перебуваючи в коломийському ув'язненні, Іван Франко записав з уст людей, які там каралися, багато народних пісень, коломийок, анекдотів та інших фольклорних матеріалів. Відомо, Що його респоденти були брати Кароль і Франціщек Батовські з Ценяви, Я. Сидорук зі села Чортівця на Городенківщині, Івач Василевський з Коломиї та багато інших. Згодом зібраний матеріал публікувався в журналі "Житє і словом та ввійшов до тритомника "Галицько-Руські народні приповідки" (Львів, 1901— 1905). У передмові до першого тому І. Франко писав: "...ув'язнення в Коломиї та мандрівка "шупасом" із Коломиї в Дрогобич зводила мене з людьми, від яких я мав змогу записувати різно-родний етнографічний матеріал... Особливо багато й інтересного матеріалу я записав у Коломийськім арешті 1880 р." (С. VI).
Так закінчилося перше знайомство І. Франка з Коломиєю, яка прийняла його спочатку (1—4 березня 1880 року) гостинно, а відтак (4 березня —
10 червня) повелася з ним жорстоко.
ЗНОВ У КОЛОМИЇ
Пополудні 13 червня 1880 року дрогобицький жандарм привіз І. Франка до Нагуєвичів і зразу ж зав'язалася сварка між молодим поетом і його вітчимом Гринем Гавриликом, селянином із села Ясениці-Сільної, який по смерті Якова Франка (16 квітня 1865) одружився з удовою — Марією Франко. Господарство франків стало різко занепадати, і поетова мати, щоб не допустити повної руїни, змушена була віддатися вдруге, за Гриня Гаврилика. Після другого шлюбу вона прожила недовго і 1 червня 1872 року померла. І. Франко став круглим сиротою.
У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 року поет писав про своє ув'язнення в Коломиї та про повернення до рідного села: "Прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах і вернув до Коломиї, щоб удатися до Геника, в Березів-Нижній" (Т. 49. — С. 247). Тут треба уточнити, що він прожив тоді в Нагуєвичах не тиждень, а тільки два дні, бо вже 15 червня покинув рідне село і зупинився на день чи два в Дрогобичі. Причиною такої поспішної розлуки молодого поета з рідним селом було непорозуміння з вітчимом. Про цей конфлікт згадує у своїх спогадах брат Івана — Захар Франко: "Вітчим весь час сварив і вмовляв брата, щоб політичних справ не брався, а Івак відповідав "Е, що ви знаєте..." (Спогади про Івана Франка. — Львів, 1972, Кн. 2. — С. 37). Про суперечку І. Франка з вітчимом знаходимо натяки і в його вірші "Рідне село", написаному наступного дня (14 червня) після повернення додому. Вірш закінчується словами:
Прощай, село моє! Що тут мене держало,
Те щезло; що тепер держить —
Таке важке, що, мов гора, тяжить
На серці. Геть іду — і плачу над тобою.
(Т. І. — С. 78)
П'ятнадцятого червня І. Франко покинув Нагуєвичі й подався до Дрогобича, де написав вірш "Втомився я". Поет; втомлений пережитим за останні три місяці, потребує відпочинку, а тут усе склалося по-інакшому... Мислі тривожні, темні думи переплітаються з теплими мислями, свіжими духовними силами. Крім пут, якими скопують права та суди, є, ще й пута, що є у власній крові, вони незримі, бо у твойому власному нутрі. Се пута слабої волі, се попсута наша кров у жилах гріхами наших батьків, дідів. Се страсті, що розвилися не в ту нору. Се мозолі душі по вічнім горю цілого чоловіцтва (Див. Т. 2. — С. 299—300).
І. Франко датує цю поезію 15 червня 1880 року та вказує місце її написання — Дрогобич. Отже, Нагуєвичі під ту пору він уже покинув. Із Дрогобича поїхав, мабуть, наступного дня, 16 червня, до Коломиї, сподіваючись, що староста дозволить йому піти звідти до Нижнього Березова. Однак староста дозволу не дав, а сказав написати прохання Дрогобицькому старості, щоб той вислав йому до Коломиї паспорт. Поет мусив пристати на це ї написав до Дрогобича таке прохання й чекав відповіді.
Нині нелегко встановити готель чи заїзд, у якому поселився Іван Франко, оскільки поет про нього ніде не згадує. Вперше ця проблема постала в 1955—56 роках, коли готувалися до святкування 100-річчя від дня народження Каменяра. У Коломиї з цієї нагоди був створений ювілейний комітет на чолі з директором міської бібліотеки Андрієм Чайковським, сином відомого українського письменника. Тоді вперше висунули гіпотезу, що Іван Франко жив у готелі, а достеменніше у заїзді на теперішній вулиці Театральній, мабуть, №11. На стенді, який готувався до роковин поета, була й фотографія цього заїжджого будинку. Тепер він знесений, а на тому місці розбито скверик (між каменицями № 9 і № 13).
Колись я почув, що заїжджий двір, у якому І. Франко прожив тиждень у голоді, був не на теперішній вулиці Театральній, а на проспекті Відродження, №37. Про це довідався Антін Гошува-тюк від свого однокласника Максиміліана Гірма-Шраєра, сина власника того заїзду. Антін Гошуватюк, будучи гімназистом, часто заходив до свого товариша Гірма і чув з уст його батька про труднощі, які поетові довелося перебути того страшного тиждня. Я розповів про це Андрієві Чайковському, який зняв зі стенду фотографію з заїжджим будинком і помістив, здається, тільки текст, що Іван Франко мучився той тиждень у будинку на вулиці Ягайлонській, № 37 (так вона називалася у 1880-ті роки). У ті ж 1950-ті роки всі партерові будинки від № 29 до № 41 були знесені як аварійні. Ті невеличкі споруди, правильніше називати не готелями, а просто приватними помешканнями. Власники їх, маючи вільну кімнатку, надавали її за платню, приїжджим і навіть готували їм їжу. Справжні ж готелі на той час були, мабуть, лише на площі Ринок, але де саме, сказати важко.
Наприкінці 1970-х років дослідник Франкового життя і творчості коломиєць Яків Куник висунув нову гіпотезу про місце семиденного голодного перебування. Каменяра. За його словами, це був двоповерховий будинок на проспекті Відродження, №25, Яків Куник часто заходив до друкарні, що містилася у подвір'ї тієї камениці. Якось там його зустріла одна старша жінка й розповіла, що там (показала рукою напрям, але не назвала прізвища власника того будинку чи помешкання) проживав Іван Франко. Дослідник не мав часу розпитати цю жінку детальніше про Франкове перебування, бо його квапили газетні справи. Потім у вирі лихоліть цей епізод, забувся, померла стара жінка і нині нема кому підтвердити це припущення. На мою думку, Куникія варіант уже ніколи не вдасться перевірити, а тому найближчим до істини слід уважати припущення Гірма.
У будинку Гірма Іван Франко прожив, за його словами, "страшний тиждень". Тут 17—20 червня вій написав оповідання "На дні" й за останні гроші вислав його до Львова. А 17—18 червня написав ще й вірша "Чом так тривожно б'єсь у мене серце", де висловив стурбованість долею студентської молоді, яку зустрічав на вулицях міста.
Чи стане сил у вас кайдани ті порвати
І думков вольною до бою сміло стати,
До бою вічного, великого, що йде
Круг нас і в нас самих?
(Т. 2. — С. 302)
Помітно, що передостанній рядок наведеного уривка смислово в'яжеться з ідеєю "Вічного революцьонера". Можливо, вже тоді в Івана Франка почала визрівати ідея гімну. Мій здогад збігається з думкою Василя Сіменовича, якого я вже згадував.
У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 року І. Франко писав: "Виславши за останні гроші написану повість "На дні", я жив опісля три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я закрився в своїй кімнаті готелю і лежав півтора дня в горячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників (співв'язнів. — І. Б.), посланий К. Геником, спас мене від голодової смерти. Я ще раз поїхав до Дрогобича (Т.