Органом партії став журнал "Народ", а для селян – "Хлібороб".
За допомогою хитро продуманої провокації у 1889 році Франка вдалося посадити за грати. Обвинувачено його в тому, що він нібито хотів відірвати Галичину від Австрії і приєднати до Росії. Слідство не дало ніяких наслідків, але ім’я поета ще раз було від шельмовано на сторінках реакційної клерикальної преси.
З 1894 по 1897 рік Франко видає журнал "Житє і слово". Він полемізує і з радикалами, і з австро-польсько-українськими соціал-демократами. Найменший вияв нечесності й корисливості в громадських справа боляче вражав його душу.
Франко все життя своє твердив: боротися лише за національне визволення свого народу – значить обдурювати соціальні сподівання трудящих, адже замість "чужих" панів на шию сядуть "свої", ще лютіші, ще захланніші. А бессервіссери – національні демократи – кричали: "Зрада!"
Революцію 1905 року Франко не тільки привітав величною поемою "Мойсей", він розгорнув нещадну боротьбу проти політичної реакції, яка піднімалась в Австро-Угорщині на підтримку російського самодержавства.
В атмосфері загального політичного напруження 1913 року було відзначено сорокаліття письменницької діяльності Франка. Незабаром Галичину було перетворено на театр воєнних дій. Жах війни переступив поріг кожного дому. Не минув він і дому Франка.
Осінь 1915 року застає поета у воєнному госпіталі, розбитого паралічем, самотнього. Душевно хвора дружина лежала в лікарні. Сини, як солдати австрійської армії, були на фронті. Доньку війна захопила в Києві, за кордоном. Коло вмираючого поета – ні близьких, ні друзів.
28 травня 1916 року Франка не стало.