За даним поет відчуває щось дальше й вище, але незбагненне, позарозумове, мінливе в своїй безконечній многозначності. Звідси в нього бажання відірватися від конкретного в усьому, навіть у дрібницях. Він охоче пише про речі або особи, не називаючи їх ("Наставила шовкових кросен" — так починається без підмета поезія, і поет і далі не називає "героїні" свого вірша) або називаючи їх тільки займенником ("Вона жива і нежива" — хто вона, в усій поезії невідомо), причому те, що в одній строфі він називає займенником третьої особи, в дальших строфах він може назвати займенником першої або другої особи ("За водою зозуля кує"); він охоче впроваджує в поезії якісь нерозкривані інтимні подробиці:
(Двічі я зрадив ніжну сестру.
Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині...
("Долі своєї я не клену")
— що за сестра, що за дві зради — про це читачеві годі довідатися); синкретичні образи — звук через колір, внутрішнє через зовнішнє тощо — належать до його улюблених:
І дзвенять стожарно дуги
("Під блакиттю весняною"),
Вітер, вітер з хмарних кубків
(там-таки).
Отже, можна думати, що збіги з Павлом Тичиною ("Мати"), зокрема, спільний з Тичиною нахил до дитячого світосприймання, до інфантильності! (поезії "Розлив свій гнів і стих", "ОІЇ, колом сонце догори", "За водою зозуля кує") і Блоком ("Шехерезада", III) пояснюються не стільки прямим позиченням, як думав, щодо Блока принаймні, О. Бурггардт, скільки внутрішньою спорідненістю стилю її світосприймання.
Усього цього вже, думається, досить, щоб довести символістичний характер поезії Драй-Хмари. Але навіть і в зовнішньому оформленні своїх поезій він не завжди дотримується неоклясичних статутів ("Ямби та анапест потроху бережуть устав"), як це можна було подумати, виходячи з його поетичної деклярації. Правда, більшість його поезій закута в чіткі силябо-тонічні розміри і в правильні, переважно чотирирядкові строфи; але нахилу до завершених у своїй пластичній симетрії форм (сонет, октава, дистихи) ми в нього зовсім не помітимо; а що ця накинута ним на себе форма віршів заважала йому, видно з його спроб писати такими типовими для російського символізму "дольниками" ("Розлютувався лютий надаремне", "Ой, колом сонце догори", "На побережжі") і навіть верлібром ("Ще губи кам'яні"). І в римах він намагається бути канонічним, а все-таки припускає модерні рими, що ігнорують післянаголосові приголосні (протряхають — гаю; крилас — прудкокрилий; лежу — жук тощо) і навіть удається до таких експериментів, як римування: берез — озер або нетрі — повітрі, цебто своєрідних консонансів. Не боїться він і дуже складних образів майже імажиністичного типу ("Ще губи кам'яні дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть" — "Замість блакиті висне повсть") або прозаїзмів:
На чорта нам такого фільма?
Доволі жартів, гри.
Та ні ж. Чорти зняли гармидер
І крутять, валять з ніг,
А хтось із міліонів відер
Шпурля на землю сніг.
("Завірюха")
Натомість властивого неоклясикам історично-мітологічного реквізиту, який допомагав їм підноситись над сучасним і перетоплювати злободенне в вічно-незмінне, в Драй-Хмари нема зовсім,— бо не вважати ж за такий реквізит згадку про Ноя ("Під блакиттю весняною") або про орифлями ("Горять священні орифлями").
Те, що є в поезії Мих. Драй-Хмари неоклясичне — зовнішнє і поверхове, може, навіяне особистими впливами Мик. Зерова. Органічне, посутнє, внутрішнє, що чимраз зростало в міру розвитку поета, чим його творчість завоювала собі місце в історії нашої поезії двадцятих років — це глибоке іі ювелірно-тонке відтворення об'єктивного й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані символістичного світогляду й стилю.
Юрій ШЕРЕХ
Солотвина на Лемківщині, 1944
ЛЕБЕДІ
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,—
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
1928
* * *
Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибоко
урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п'янкі,
слова, що в глибині бездонній
пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть:
уродиться, де й не чекав,
і тільки ямби та анапест
потроху бережуть устав.
Я славлю злотокосу осінь,
де смуток мій — немов рубін,
у перстень вправлений; ще й досі
не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро
співає струмінь битія,
і віриться, що скоро-скоро
так само заспіваю я.
1925
"ЛЕБЕДІ" І ЇХ ТВОРЧА ІСТОРІЯ
У першій книжці альманаху "Літературний Ярмарок" поміж іншими творами — Миколи Хвильового та Івана Сенченка, Юрія Смолича й Остапа Вишні, Івана Кулика і Петра Панча — вміщено невеликий вірш Михайла Драй-Хмари — сонет "Лебеді".
У наступному числі альманаху читачів не міг не зацікавити багатозначний діалог в інтермедії, написаній Хвильовим. Допитливий хлопчина — "піонер" — задає батькові перед "сонетним малюнком" низку начебто наївно-прямодушних запитань: "Тату, хіба лебеді співають?.. А чому вони нездолані й приборкані?.. А чому я не чув їхнього співу, що "гримить переможно"?.. А що це, тату, за лід одчаю й зневіри вони розбивають?.." Відповіді батька позначені цілим спектром відтінків: тут і нотка ніби легкого роздратування з непогамовної допитливості хлопця, і вимушена стриманість, і ледь помітна лукава посмішка, і явна недомовка, і прозорі натяки. На перше запитання батько відказує: "Ці, синку, якраз "співають". Юний співбесідник продовжує дошкуляти: "А чому?" — "Тому, що вони "співці". "Піонер" дивується: "А хіба й серед лебедів бувають співці?" На запитання: "А чому там написано про "неволю й небуття"?" — батько відгукується: "Та годі, кажу тобі: вони ж, бачиш, приборкані". У відповідь на запитання: "А хто їх приборкав?" — чується досить сумна репліка: "Самії себе приборкали".
У літературі діаспори маємо кілька згадок про "діалог" в інтермедії Миколи Хвильового. (Можна послатися хоча б на доповідь Юрія Шереха на з'їзді МУРу в 1948 р. у Мюнхені, на статтю Б. Перського (В. Міяковського) у часописі "Київ", 1951, кн. І). Коментуючії "діалог" у "Літературному Ярмарку" як алегоричне відтворення "долі українського п'ятірного грона неоклясиків" у сонеті Драй-Хмари, Б. Порськни слушно твердить: "Хвильовий дав своє завуальоване тлумачення сонета "Лебеді" з позитивної позиції в поставі до неоклясиків".
Істотні деякі додаткові чинники, пов'язані з "діалогом". Відомо, що "Літературний Ярмарок" відзначався невимушеною веселістю й винахідливістю, розкутістю й дотепністю. Але як і задерикуватість, так і іронічність і явно "епатажні" пасажі утверджувались "ярмарком" на чітких позиціях — естетичних і суспільних. Не випадково, мабуть, видавці "періодичного альманаху-місячника" з посмішкою, здавалося б, побічно, жартуючи, але ж настійно привертали читацьку увагу до "Лебедів".
У тому ж 1-му (за грайливою нумерацією "ярмаркому", 131-му) числі альманаху, де був видрукуваний сонет Драй-Хмари, на значній відстані від нього,— як післямова до повісті Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію" — йде "інтермедія патосу", у котрій ніби ненароком, мимохідь, без будь-якого зв'язку, кинуто побіжну заувагу: "На цім, власне, і кінчається інтермедія патосу. Тоді полетіли драй-хмарівські "Лебеді" на південь — далі через гори і величезні моря" (с. 201). Цю ж саму ремарку наведено (із точним посиланням на сторінку, де вона вперше прозвучала) у другій книжці альманаху в мікроувертюрі, що передує "діалогові": "Один із членів ярмаркому був свідком, як одно дитинча запитувало в свого "батенька", чи не водяться тут, мовляв, вальдшнепи. А на ярмарку ними й не пахло. На ярмарку демонструвалося "благородніших" птахів, що про них на сторінці 201 написано..." І далі дослівно повторюється загадкове речення про "драй-хмарівських "Лебедів", що полетіли на південь через гори і моря. "Діалог" оточено системою значущих натяків. "Якщо читач справді цікавиться цією породою птахів", редакція альманаху готова прийти "на допомогу". Виявляється, що "в розгарі ярмарку" був "підмічений" епізод з батьком і допитливим сином. Зацитований уривок з сонета (дві терцини) супроводжується зауваженням: "Оце й притягувало деяких відвідувачів". Нарешті небайдужний і заключний акорд, що завершує в інтермедії весь епізод: "Один із членів ярмаркому, слухавшії цей діалог між батьком і сином-піонером, подивився кудись на захід і змовк", він "почухав потилицю" і "пішов писати вражіння з ярмарку замість інтермедії в черговому числі".
Як бачимо, публікації "Лебедів" надавалося неабиякої ваги. Редакція альманаху зробила чимало, щоб зосередити увагу на сонеті Драй-Хмари, підкреслити його смислову значущість, імпульсувати громадську думку до розмислів над ним. Можна припустити також, що згадка в інтермедії про вальдшнепів асоціювалася з гірким спогадом Миколи Хвильового про долю його роману "Вальдшнепи".
Таким чином, сонет М. Драй-Хмари "Лебеді" поставав перед читацькою громадою у своєму істинному змісті, неприйнятному, точніше, крамольному чи навіть "вибуховому" з офіційного погляду. Це був хай дещо замаскований, але в свою чергу виклично сміливий коментар до сонета.
Без особливих труднощів розшифрували драй-хмарівську алегорію і казенні ортодокси, зробивши, природно, свої оцінки. Це були, ясна річ, політичні, жорстокі — у дусі часу — висновки. Автора сонета таврували як носія і проповідника ворожої ідеології. "Є у нас, правда, на терені нашому й елементи "приборкані" (диктатурою пролетаріату), і у цих елементів є підстави для "одчаю і зневіри", є у них і співці, і "п'ятірні грона", і навіть "дерзальники",— з погрозливою багатозначністю проголошував один із критиків. (Новицький М. На ярмарку. X., 1930, с. 11).
Драй-Хмара намагався відвести від себе звинувачення.