Пізніше він прочитав "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та "Що робити?" Чернишевського, які тоді на нього "зробили сильне враження" ("Моя біографія").
Гімназист Семанюк одночасно проявляє жвавий інтерес до сучасного йому літературного життя на Буковині і в Галичині, виписує майже всі тодішні періодичні видання ("Життє і слово", "Зоря", "Буковина", "Дзвінок", "Правда"), захоплюється творчістю Івана Франка, продовжує пробувати власні сили в літературі. Дещо з написаного він надсилав до журналу "Зоря", але воно не з'явилось друком і загубилося.
В 1895 р. під час літньої відпустки Черемшина написав драму "Несамовиті" Г "надіслав" її до "Зорі". В "Несамовитих" він намагався показати прагнення сільської гуцульської молоді жити по-новому. Його герої виступають проти народної темноти, диких звичаїв і забобонів, організують читальні, школи і, таким чином, намагаються допомогти селянам вибитися з злиднів. Але навіть така куца програма ліберально-народницького типу наражається на жорстокий опір і осуд сільської верхівки — багатіїв та представників влади. Молоді герої зазнають переслідувань і, зрештою, трагічно гинуть. Драма "Несамовиті" так само лишилася неопублікованою, і рукопис її загинув.
1896 р. в газеті "Буковина" було надруковано перше оповідання. Івана Семанюка "Керманич", підписане псевдонімом Марко Черемшина, що так і залишився його літературним ім'ям. Уже в цьому творі автор виступив як співець гуцульського села, опоетизувавши в романтично-фольклорному дусі працю плотарів на Черемоші.
Після закінчення гімназії в 1896 р. (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 р.) Черемшина жив кілька місяців у рідному селі Кобаки. Тепер він ще болючіше реагує на нужденне життя селян-гуцулів. В листі до редактора "Буковини" О. Маковея 5 січня 1897 р. Черемшина писав: "Домашня наша мужицька біда та злидні пригнобили мене дуже. Я рад би був чим-небудь помогти своїм родичам; отже я працював враз з ними". Дивлячись на селянську нужду, в якій жили і його рідні, Черемшина заповзявся будь-що "образуватись, щоб свому народові, коли не помогти, то бодай сорому не наробити" (з того ж листа до Маковея). Заробивши лекціями трохи грошей, восени 1896 р. Черемшина поїхав до Відня з наміром вступити вчитися на медичний факультет університету. Оскільки плата за навчання на медичному факультеті була висока, він змушений був вступити на юридичний відділ, де плата була найнижча. Ставши студентом юридичного відділу, юриспруденцією Черемшина цікавився мало, а головну увагу приділяв літературі. "Права учився я у Відні для хліба, — писав він у автобіографії, — а більше займався літературою та просвітою"; "далеко зачитувався в красному письменстві німецькому і російському, що майже нерадо заглядав до римського та німецького права".
Поряд з вивченням класичної літератури, Черемшина в цей час цікавився сучасною йому модерною німецькою та мадьярською літературою. 1897 р. в "Буковині" з'являється його оповідання "Нечаяна смерть" в основу якого покладено типовий для декадентської літератури факт: хронікальна пригода у великому місті. Одночасно з оповіданням "Нечаяна смерть" Черемшина опублікував цикл поезій у прозі під спільною назвою "Листки" ("Буковина" за 1898 р.). На якийсь час молодий письменник поринув у світ штучних образів, дрібних тем про плачі квітів, заморожені фіалки, узори вишивок тощо. Тільки в деяких з цих поезій ("Весна", "Осінь", "Симфонія", "Щоб не тії гори") пробивається голос народного горя рідної йому Гуцульщини.
Було цілком очевидним, що молодий письменник, збившись на декадентські манівці, марнує свій літературний хист. Іван Франко та Осип Маковей побачили в Черемшині неабиякий талант. Вчасно і вміло вони повернули автора "Листків" лицем до "світла дійсності", до життя народу.
1897 р. відбулася пам'ятна на все життя Черемшини подія — він особисто зустрівся і познайомився з Іваном Франком. Зустріч ця відбулася під час мітингу у Відні в зв'язку з кривавими виборами до австрійського парламенту. Напередодні виборів президент міністрів Австро-Угорської імперії Казімір Бадені об'їхав Львівське намісництво, віддаючи "інструкції" урядовцям. За прямими вказівками Бадені вибори проходили в умовах безсоромного політичного шантажу і терору. Це привело до ряду виступів населення проти баденівської політики. З бунтарями, за вказівками того ж Бадені, розправлялися жорстоко: дев'ять селян було вбито, двадцять дев'ять поранено, щось із вісімсот заарештовано. Ці події сколихнули прогресивну частину західноукраїнської інтелігенції. "Ввесь Відень кипів і кидав громи на галицьких володарів, на Баденього, — згадував опісля Черемшина,— всі погубляли шляхецьку, галицьку господарку та вказували на страшні наслідки панування шляхти над нашим народом в Галичині, домагалися прогнання деспотичного і брутального шляхтича К. Баденього зі становища президента міністрів". У Відні відбувся мітинг, на якому про "галицьке пекло" доповідав Іван Франко.
Про той час пізніше Франко згадував: "Найтяжчий, найтяжчий із них (фактів урядової сваволі.— О. 3.), що захопив мене особисто до глибини душі,— це були криваві вибори 1897 р.".
Промова Франка на мітингу справила незвичайне враження на присутніх, а Черемшина про це через багато літ так розповів: "Кожне його речення викликувало або бурю потакувань, або бурю гніву проти подвижників східногалицького пекла, яке Франко майстерно розкривав і тоном ученого демонстрував". І далі: "Коли я почув Франка, поставив я його далеко вище всіх бесідників з мітингу. Хотілося перед ним упасти і цілувати його в руки і ноги. Хотілося його цвітом обсипати, та через тисячну товпу не вдалося мені пробитися до його, і я вийшов мов оп'янілий маєстатом його величі".
Наступного дня, на зустрічі Франка з прогресивною українською студентською молоддю в центральній кофейні у Відні, Черемшину познайомили з Франком. Соромливий юнак паленів від ніяковості, від захоплення він не міг слова промовити. "Я дививсь зблизька на Франка, як на сонце, від якого меркнуть очі". Тільки коли Франко звернувся до юнака з запитанням, що той студіює, Черемшина здобувся на слово.
На другий день Черемшина разом з Франком виїхав з Відня до Коломиї. В дорозі Франко тепло, по-дружньому говорив з ним на різні теми, а потім просив його співати гуцулки-коломийки. Спершу Черемшина не зважувався, а згодом розпочав в'язанку коломийок "Параскою",. "Параска" дуже подобалась Франкові, і він "опісля не раз повторяв її собі у хвилях загальної мовчанки".
"Стільки ж я і бачився з Франком особисто", — з жалем зауважує Черемшина. Хоч бачився Черемшина з Франком лише один раз, але ця зустріч відіграла в його житті й творчості виключну роль. Франко відкрив перед ним новий шлях у літературній діяльності. Скоро по тому, коли 1898 р. журнал "Зоря" було реорганізовано в "Літературно-науковий вісник" — орган товариства ім. Шевченка, — коли Франко став одним з редакторів цього журналу, між Франком і Черемшиною зав'язується листування. У листах до Черемшини Франко радив "закинути поезію в прозі та вернути до "Параски", себто до мужиків", селян-гуцулів, життя і побут яких добре знав Черемшина. Одноразово це був заклик повернутися від естетства, декадентщини до реалізму, до правдивого змалювання життя народу. І Черемшина щиро відгукнувся на поради свого вчителя: в травневій книзі "Літературно-наукового вісника" за 1899 р. було уміщено його образки з гуцульського життя "Святий Николай у гарті" та "Хіба даруймо воду" — новели, якими розпочався новий етап у творчості письменника. В центрі уваги Черемшини тепер стає життя темного, забитого і безправного селянина-гуцула з його нуждою, стражданнями і рідкими хвилинами радості.
В "Літературно-науковому віснику", "Громадському голосі", "Буковині" за 1899-1901 рр. друкуються новели "Злодія зловили", "Раз мати родила", "Основини", "Більмо", "Карби", "Лік", "Бабин хід" та ін. Ці твори поставили Черемшину в ряд з іншими видатними прозаїками Західної України — Кобилянською, Мартовичем і Стефаником. Зросла популярність творів Черемшини серед читачів, його новели з гуцульського життя читалися в селах Гуцульщини, стали відомі також і на Східній Україні. Ці новели любив і високо цінив Василь Стефаник. Словами теплої похвали: "гарно хлопець пише, дуже цікаві оповідання",— відгукнулася на них і Леся Українка під час свого перебування в Чернівцях влітку 1901 р.
Того ж року в Чернівцях, у виданні товариства "Руської ради", вийшла в світ перша збірка новел Черемшини "Карби". Правдивістю зображення життя гуцульського селянства, майстерністю художнього слова збірка "Карби" зайняла помітне місце серед видань дев'ятсотих років. Збірку тепло зустріли демократичні кола української інтелігенції і читачів, особливо на Західній Україні. Але збірка не припала до смаку буржуазним націоналістам і особливо їх патріарху — Михайлові Грушевському. В рецензії на "Карби" в "Літературно-науковому віснику" він дуже непохвальне, згорда, зневажливо говорив про новели Черемшини, по суті перекреслив його кількарічну працю і поставив під знак запитання його майбутнє, як письменника. Це, безперечно, було одною з серйозних причин довгорічної мовчанки Черемшини, що тривала, як і в Стефаника, аж до часу першої світової війни.
В жовтні місяці 1901 р. Черемшина закінчив слухати університетський курс. Оскільки в роки навчання в університеті він багато уваги приділяв літературній освіті, власній творчості і праці в різних студентських товариствах, у нього лишилися нескладеними іспити з кількох дисциплін. В 1902—1905 рр. він складає іспити з юриспруденції, державознавства та інших предметів, готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1906 р., як це видно з докторського диплома, Черемшина оформив свою освіту. Без цього не можна було здобути відповідну посаду, отже — мати певне джерело засобів до існування. Убоге студентське життя, а за ним таке ж убоге життя правника без диплома, треба думати, дуже гнітило Черемшину. Труднощі були ще й іншого порядку: не легко було здобути посаду, яка б забезпечила не тільки його самого, але й дала б змогу допомагати батькам, що жили у великій нужді.