бездоганно. Один з перших серйозних критиків В. Бобинського І. Ткачук виділяв його як "найяскравішого" серед молодого покоління поетів, як "найпомітнішого представника нової поезії" 1.
Кращі з аналізованих вище творів свідчать також про те, що перехід В. Бобинського на бік Революції був ним давно ідейно й творчо підготовлений. Тільки людина, що серцем і розумом поділяла її високі засади, могла саме перед переходом — 3 квітня 1920 року — написати такий талановитий твір, яким є переспів відомої революційної пісні Л. Радіна "Смело, товарищи, в ногу". Причому так органічно й вдало пристосувати його до конкретних умов громадянської війни та адресувати саме своїм друзям по зброї — червоним стрільцям. Недарма ж і названо цей переспів "Пісня стрільців-пролетарів". У творі чітко визначені ідеали митця — служити "стягу Влади Радянської", "скинути гніт віковічний з ізогнутих спин" широких трудящих мас, виступити проти "вражої сили пана й ката-царя". Відтоді в лексиконі поета з'явиться всесильне "ми". З'явиться як лейтмотив віри в неодмінність перемоги трударів, які б випробування не випали на їхньому шляху.
Панських катів не жахнеться Буря червоних стрільців. Грянем — і світ весь займеться Месію повсталих рабів.
З середини квітня 1920 р. В. Бобинський живе у Києві. Тут він лікує плече (був поранений в районі Вінниці). Зближується з П. Тичиною, Д. Загулом, Я. Савченком, зустрічається з керівними діячами Галбюро КП(б) У, бере участь у роботі з'їзду червоних старшин, якийсь час працює в редакції газет "Червоний стрілець" та "Галицький комуніст". У віршах київського періоду— "Най же ворог тремтить", "Загине ворог!", "Пісня галицького злидаря" та ін.— поет звеличує український Жовтень, який довго визрівав у низах трудової України і спалахнув грізним ударом по одвічній кривді.
У "Пісні галицького злидаря" В. Бобинський подає крупним планом збірний образ повстанця, в якому Жовтнева революція пробудила почуття особистої гідності, викликала в душі невичерпні запаси енергії й героїзму. Віднині досвід братів зі Сходу стане мірилом і взірцем його діяльності, основою несхитної віри в кінцеву перемогу. Звертаючись до поневолювачів, герой твору кидає їм в обличчя грізні слова:
Ні, кати! Піду в світ, Піду на схід сонця,—
бо певен, що знайде там "оборонця", і що, повернувшись з ним "до рідної хати", здійснить вічно жадане:
На панів, на катів Буде помста і гнів — Виб'є день розплати.
Цим пафосом пройняті й балади "Тюрма" та "Воскресения".
У червні 1920 року В. Бобинський повертається до Галичини досвідченим бійцем, поетом з чітко вираженим світоглядом і не менш чітким завданням — розгорнути "комуністично-пропагандистську діяльність на галицькому терені". Про це він писав у 1931 році в одній з трьох нині уцілілих "Автобіографій"1.
З метою конспірації він якийсь час "поправляв здоров'я, відсиджуючись на селі" (Хоросниці, Мостицького повіту). А восени 1921 року за викликом Центрального комітету Комуністичної партії Східної Галичини приїхав до Львова, міста, що було тоді не тільки форпостом польсько-шляхетської реакції, а й центром комуністичного підпілля та революційних сил у Західній Україні.
Понад два роки В. Бобинський редагує нелегальні комуністичні видання, виконує інші партійні доручення, друкується на сторінках буржуазної, частіше — легальної й нелегальної комуністи ної періодики, зокрема в газеті "Земля і воля". Він робить спробу, хоч і безуспішну, об'єднати ліві літературні сили Західної України навколо редагованих ним друкованих органів (група "Митуса" і "Богема"), а в травні 1923 року стає неофіційним редактором журналу "Нова культура" — легального органу Української соціал-демократичної партії, а насправді ЦК КПЗУ, про що свого часу писав М. Ірчан М. Тарновському5. На сторінках цього журналу друкувалися праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, керівних діячів КПЗУ, а також твори молодих західноукраїнських революційних письменників. Та й взагалі "Нова культура", як справедливо відзначалося в тогочасній критиці, була "першою на західноукраїнських землях літературною трибуною". В роботі журналу брали активну участь М. Ірчан, К. Пелехатий, С. Масляк, С. Тудор, А. Чернецький, М. їарновський, Р. Заклинський, І. Ткачук, В. Гадзинський та ін. Вони й склали перше ядро пролетарських письменників Західної України, їхні твори, а ще твори радянських та зарубіжних прогресивних митців, заповнювали літературну частину журналу. В. Бобинський опублікував тут вірші "Рубін", "Спів крилатих кентаврів", уривок з поеми "Смерть Франка", переклади з В. Гюго, А. Франса, А. Рембо, Е. Верхарна, О. Блока, В. Брюсова, В. Маяковського, В. Луговського, низку публіцистичних та літературно-критичних праць.
Видавати комуністичний журнал за жорстоких умов окупаційного режиму й воєнного стану на всій території Західної України, пропагувати марксистсько-ленінські ідеї, обстоювати гідність і права поневолених мас, надихати їх на революційно-визвольну боротьбу — було справою сподвижнжцькою. В. Бобинського в листопаді 1923 року втрете заарештувала поліція. Підстава — антиурядові виступи та належність до Комуністичної партії. Після півторамісячного посиленого бадання (допитів) у львівській тюрмі Баторія, поета в середині грудня "за відсутністю доказів" звільнили з-під арешту.
У художніх творах, літературно-критичних працях тих років (і в статті "Від символізму — на нові шляхи", опублікованій у журналі "Митуса" в 1922 р.), y рецензіях на книги побратимів по перу та ідейних супротивників В. Бобинський категорично заперечує графоманську халтуру, клерикальне фарисейство, декадентські антиреалістичні "вибрики", відстоює тісний зв'язок літератури з життям народу, вважаючи літературу формою суспільної свідомості, а на землях поневоленої Західної України ще й одним з важливих засобів революційної боротьби. Він поборник прогресивних ідей в літературі, бо вони несуть у собі нове, сприяють рухові вперед, служать інтересам трудящих мас і правдиво відображають західноукраїнську збурену дійсність.
У 1923—1924 роках у видавництві "Молошний шлях" виходять друком дві поетичні книжки В. Бобинського — "Ніч кохання" і "Тайна танцю", до яких включено твори, написані в перші роки окупації панською Польщею західноукраїнських земель. Переважна більшість із них друкувалася на сторінках таких видань, як "Митуса", "Світ" та "Літературно-науковий вісник". У цих творах поетове суто інтимне, особисте переплелося з болями і радостями його земляків.
У серце й свідомість ліричного героя жорстокий окупаційний режим ("жахна ніч, що саваном накрила все кругом") вливався тривожною хвилею; розуміння неможливості нагло розірвати "скуті руки" викликало гнітючі, болісні роздуми, які поет наповнив глибоким почуттям і переплавив у образи яскраві, майже фізично відчутні. Вони й тримають читача в магічному полоні, примушують стежити за їх динамікою.
М. Качанюк, І. Коломийців, Д. Рудик, В. Державін та ін., не вивчивши всіх, розкиданих по різних періодичних виданнях творів поета тих років (йдеться про тижневик "Земля і воля", нью-поркські "Українські щоденні вісті" ("УЩВ"), журнал "Нова культура" (і "Культура"), календар "Впереду"), оголосили лірику з названих книг "поспіль індивідуалістською", "модерно-символі-стською".
Ідейний зміст творів із названих збірок, на жаль, однобоко визначали й деякі сучасні літературознавці. Так, С. Трофимук, шукаючи "окружні дороги", ладен був зарахувати В. Бобинського до прихильників польського "Авангарду" чи "Скамандера", хоч водночас не зміг не визнати, що поет на "сто поверхів вищий" від представників названих груп, що він "ніколи не втрачав почуття перспективи", що і в "цей сумний період" (І пол. 20-х рр.— M. Д.) його не полишала свідомість великих суспільних завдань"6.
Уважний аналіз опублікованих і неопублікованих віршів В. Бобинського 1921—1924 рр. свідчить про те, що поет, тонко відчуваючи "віяння літературного поступу", акумулював досягнення поетики й найвишуканішу техніку кращих представників української, російської й світової поезії початку XX ст., і як наслідок — з такою розмаїтою, витонченою гамою нюансів — інтонацій, оригінальних тропів, строфічною розмаїтістю, досконалим почуттям ритму — передає в своїх, на перший погляд, найінтимніших творax "найгостріші соціальне й виразні Ідейною позицією болячки дня" 7.
Не поспіль темна барва і трагічні мотиви характерні для збірки "Тайна танцю". Так, у заголовному вірші книжки В. Бобин-ський ставить перед тогочасною поезією логічне запитання: "Грядеши. Камо?" А далі всім змістом збірки відповідав на нього: поет не має права відвертатись від контрастів життя, тремтіти перед "сліпою пітьмою", "ховатись у нетрі", коли "багрянить груди" кров братів. Він мусить "сліпнути від болю", але бути в передніх лавах; не здаватись утомі, запалювати зневірених власним прикладом:
Я розвію, спалю вашу в'ялу печаль,
Ваші згорблені спини розігну.
Я скую з мого блиску невблаганну сталь,
Громом радості в вічі вам мигну.
"Як свічада"
Не відчай, не розслабленість, не скепсис міщанина, а рух, воля, заклик до боротьби, віра в кінцеву перемогу — провідні мотиви лірики В. Бобинського 1921—1924 років.
"Ще мент — і прокинуться всі з остовпіння тупого",— заявляє поет і весь час акцентує, що в полі його художнього зору — тогочасна соціальна дійсність. Так, у вірші "Гробокопателі у митрах" читаємо:
Світла не бачимо, сонця не знаємо,—
Порване прядиво пісні...
На купних цвинтарях ями копаємо,
Ями могильної плісні.
Саме вона, ота жорстока окупаційна "ніч", спонукає його кинути чітке й виразне гасло боротьби:
Браття! Покиньте ідолів непрошених! Браття! В заступи власні повірте!
У вірші "Крайка" В. Бобинський умотивовує дві частини ("крайки") дійсності поневоленої шляхтою Західної України — застрашеного "вчора" і збуреного революційним завзяттям "нині". А в творах "Сліпнути од світла", "Усміхи на зорях" і особливо "З вихрів-вихрів", "Легенда про смерть бога", "Ранок", "Рубін", "Нова мить", "Спів крилатих кентаврів" (вони склали в збірці цикл "Скиби", присвячений П, Тичині), "Літо", "Стріла" та ін. поет намагається пробудити віру народу в неминучість соціальних змін.