Та голос Д. Білоуса серед них не губиться. Передусім впадає у вічі те, що автор не прагне римувати ходячі анекдоти, поширені кумедні оповідання, не силкується викликати сміх вульгаризмами. Поет схильний до творення портретів негативних типів, причому в своїх кращих творах скрупульозно і філігранно "обточує" кожну деталь, кожну рисочку. Коли сукупно прочитати його вірші, перед очима постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами — Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, Цупович, П'явка, Лакуза, Лопух тощо. Звісно, прізвища — не самоціль, а один із засобів у досить багатому арсеналі письменника. Він детально описує зовнішність, оточення, передає особливості мови. Ось як, приміром, саморозкривається безпринципний Слимак:
Питають щось — кажу: "Ми зважим,
Порадимось, чи так, чи ні".
Хороший вашим я і нашим,
Хороші і вони мені.
А ось сатирична новела "Пеня" (1949). В основі — справді курйозний випадок: бюрократи придумали податок за бездітність... п'ятирічній дівчинці та ще й попереджають, що в разі несплати ростиме пеня. Мати питає дочку, чи вона хоч розуміє оте чудернацьке слово. Дівчинка пояснює, що коли приходить дядько-фінагент — то пень, а тітка — то пеня. Так, Д. Білоус любить гру слів, філологічні повороти, схильний, сказати б, до інтелектуального, вишуканого гумору. Самі лише назви його творів несуть у собі сконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом — "Відповідальний переляк", "Лука лукавий", "Слимакові принципи", "Визнаний графоман", "Як Руданського скоротили по штату", "Трясця в тресті", "Полювання з макогоном..."
Свого часу Л. Вишеславський цілком слушно звернув увагу на те, що "сміх заради "зубоскальства" завжди знаходив в особі Д. Білоуса непримиренного ворога. Він своїм сміхом ніколи не намагався догодити людям з відсталими смаками, а впливав на розвиток їх смаків справді дотепними, майстерними своїми оповідками". Ніби на підтвердження цієї думки свого побратима поет написав сатиричну мініатюру: "Давно став дядько інтелектуалом, а гуморист... лишився зубоскалом".
Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму — ритм, римування, звукопис. Його вигадливі рими можна використовувати у підручникові з поетики.
Не можна не сказати і про схильність поета до лаконізму, лапідарності. Справді хрестоматійною стала його гумореска часів війни — "Щира відповідь" (1943):
Поліцай гука з вагона:
— Гей, провіднику,
А чи є тут партизани
В тім чагарнику?
Провідник: — А хто їх знає?
Бачите ж — пітьма.—
І, зіпхнувши поліцая,
Вслід сказав: — Нема!
У цьому та інших творах Д. Білоуса зримо відчутна глибинна фольклорна основа, оте непозичене, справжнє розуміння народної душі аж до жестів та найдрібніших інтонацій включно.
Свого часу у Дмитра Григоровича вийшла окрема збірка гумористично-сатиричних мініатюр "Альфи — не омеги". Були там і епітафії, і пародії, і дружні шаржі, і дошкульні інвективи. Як на мене, саме у цьому жанрі письменник досягає серйозних успіхів. Ну, скажіть, хіба не влучає в ціль такий афоризм:
Переконатися пора:
Зробивши зло, — не жди добра.
Є в мініатюрах Д. Білоуса чимало іронічних роздумів про літературну працю. На невеличкій площі поет виразно характеризує явища, для висвітлення яких годилося б писати розгорнуті літературно-критичні статті.
Д. Білоус, здавалось би, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було б зосередитися в цьому жанровому струмені і нарощувати досвід, уміння, майстерність. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним. Уже в зрілому творчому і життєвому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких здобутків. Його книжечки "Пташині голоси", "Упертий Гриць", "Про чотириногих, рогатих і безрогих", "Лікарня в зоопарку", "Турботливі друзі", "Сад на Лисій горі", "Веселий Кут", "Гриць Гачок" залюбки читала і читає наша дітвора. Бо немає в них надокучливої дидактики і святенницьких напучувань, а є конкретні життєві ситуації, цікаві, повчальні, кумедні. Автор любить деталі, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність необхідні у книжках для дорослих, а для дітей — тим паче. Тому так скрупульозно Д. Білоус виважує кожну деталь, кожне судження. За зовнішньою легкістю і простотою його дитячих віршів приховується велика робота. Скажімо, готуючи книжку "Пташині голоси", письменник провів цілу дослідницьку роботу — як безпосередньо в лісі, на природі, так і з спеціальною літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Її перекладено білоруською та болгарською мовами. А вершиною дитячої поезії Д. Білоуса, вважаю, стала згадувана уже збірка "Диво калинове", удостоєна Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, та її своєрідне продовження — збірка "Чари барвінкові".
Ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса — перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович — і майстер слова, і лінгвіст, і теоретик, і практик-організатор, і видавець. Він ставиться до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак — переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов! А почалося з того, що наприкінці п'ятдесятих, коли поету було під сорок, поїхав він за відрядженням Спілки письменників на півроку до Болгарії вивчати братню мову. Як тут не згадати його ж слова:
Життя тебе жбурнуло на бистрінь —
то, мабуть же, чогось від тебе хоче...
Тридцять років працює Д. Білоус у болгаристиці. Багато за цей час зроблено. Згадаймо лише збірки поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова... Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, книжок для дітей, фольклорних видань. А вершина, безперечно, — двотомна антологія болгарської поезії, понад половину творів з якої Д. Білоус переклав особисто. Видання було відзначене в Болгарії золотою медаллю як найкраща з антологій вітчизняної літератури, випущених за рубежем. Уряд Болгарії нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня, а на Україні він удостоєний за цю працю премії імені Максима Рильського.
Перекладацькі обрії поета, звісно, не обмежуються Болгарією. Є у нього переклад драми Шекспіра "Міра за міру", є чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської. Д. Білоус повсякчас прагне бути вірним своєму перекладацькому кредо, сформульованому на сторінках журналу "Вопросы литературы" (1979, № 5): "Перекладач повинен долати тяжіння філології, сміливо одриватися від букви, щоб відтворити оригінал, його образи, інтонацію, асоціативні зв'язки. Перекладач повинен турбуватися про точність перекладу шляхом перевідтворення оригіналу, прагнучи точності, він повинен уникати буквалізму, а, перевідтворюючи оригінал засобами своєї мови, не вдаватися до відсебеньок".
У творчості письменника виразно спостерігається схильність до теорії, смак до осмислення літературних явищ. Д. Білоус написав чимало змістовних, високопрофесійних статей, літературознавчих розвідок. Це передмови до книжок Л. Глібова "Цяцькований осел", С. Крижанівського "Берізка", О. Підсухи "На клич доби", А. Малдоніса "Бурштин і троянди", Г. Джагарова "Пересторога", Д. Методієва "Червоний мак", збірників "Болгарський гумор і сатира", "Добридень, братове!". Високим професіоналізмом відзначаються нотатки письменника "Про риму". А ще в його доробку спогади про Тичину, Рильського, Остапа Вишню, Панча, Сосюру, Григорія Тютюнника, Ст. Олійника, Воскрекасенка, Валентину Ткаченко, Бориса Тена...
Д. Білоус проводить багаторічну і невтомну роботу по вихованню літературної зміни. Досить сказати, що поет 11 років керував літстудією видавництва "Молодь". Він щедро і по-батьківськи альтруїстично ділиться своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.
Мені імпонує спосіб життєдіяльності Дмитра Григоровича Білоуса і як письменника, і як людини. До нього повністю стосуються слова Павличка: "Я в сонячній неволі зобов'язань, вчарований покликанням своїм". Поет не знає більших чи менших справ, коли йдеться про людей, літературу, долю рідного слова. Численні поїздки по країні та за її межами, постійні виступи в трудових колективах і навчальних закладах, скрупульозне ознайомлення з рукописами молодих, активна участь у спілчанському житті, — а ще ж і власна творчість, яка, переконаний, готує нам нові несподіванки.
В одній з розмов Дмитро Григорович сказав: "Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою. А ще ніколи не боявся чорнової роботи". Мабуть, завдяки такій філософії життя зберігається молодість душі, справді юнацька сприйнятливість, готовність відгукнутися, озватися, піти назустріч. Що ж, така гуманістична настроєність і повинна бути властивою людині, залюбленій у Слово.