Антоненко-Давидович. 1927 року Іван Багряний опублікував у журналі "Всесвіт" два прозових твори— "З оповідань старого рибалки" та "В сутінках", їх на сьогодні забуто, вони залишились поза увагою дослідників — і даремно. В кожному разі, до другого оповідання треба придивитися пильніше: там уперше з’являється майбутній герой "Саду Гетсиманського", аltег еgо письменника — "зав. політосвітою заводського комсомольського осередку, чубатий Андрій", "гарячий Андрій" В цьому портреті неважко розпізнати автопортрет. Але що діється з героєм! Разом з адміністратором цукроварні Ігнатом Соломоновичем той Андрій приїздить у підшефне село читати лекції. "Одна мусіла бути по агрономії, друга про міжнародне становище — обидві з діапозитивами". Начальства, як водиться, немає — кого де шукати? Збігаються селяни і... заходжуються прибульців бити. До того ж ненависть їхня обертається не стільки проти Ігната Соломоновича, єврея, а проти Андрія — проти "свого". Їх ведуть у сільраду, і тут все розвиднюється: 1920 рік, продрозверстка в цьому селі. "Тепер Андрій не виправдовувався, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а пізнав Сміян. О, хіба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...(...) О, ніколи вони не забудуть цього". Щасливий випадок, здається, рятує Андрія: йому щастить втекти, і його переховує у себе в хаті секретар сільради, який дістає в пітьмі "запилену карабінку, обойму патронів, мисливську рушницю — вибирай, заряжай". "Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху". Не витримавши напруження і побоюючись за родину товариша, Андрій вирішує тікати з села. Знаючи, що на нього чекають засіди. Вже за селом, коло останнього млина "з реготом на нього насіли". І побили до смерті. "Коли Ігнат Соломонович з’явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо. Ні лиця на ньому, ні вигляду... Без всяких ознак життя"… Розв’язка цілком трагічна: безвихідь, морок. Є сенс порівняти це оповідання з романом "Сад Гетсиманський": його герой, теж Андрій, пройшовши крізь пекло, не тільки не зазнав поразки, а й піднісся морально, серцем посвітлів. Та все ще попереду. Тим часом Іван Багряний швидко набирав літературні очки. 1927 року виходить у кооперативному видавництві "Маса" збірка віршів "До меж заказаних" (тобто заборонених). Деякі межі поет зумів переступити, й ортодоксальна критика відреагувала негайно. 1928 року в рідній Охтирці, з допомогою земляків, завжди радих посприяти ближньому, надто коли за це віддячено пляшкою оковитої, Багряний публикує поему "Аvе Магіа" На титульній сторінці стояло: Видавництво "САМ". Отже, Іван Багряний був, по суті, батьком українського самвидаву. Поема описувала, живописала історію нещасної дівчини, що не з власної волі стала проституткою, народила сина, і от цей син тяжко від того страждає. Відомий вуспівський голобельник Б. Коваленко схарактеризував усе чітко: "порнографічний натуралізм (...) та густа домішка слинявого сентименталізму". Роздратував критика не так зміст, як присвята, яку варто навести: Вічним бунтарям і протестантам, Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим, і зборканим, І своїй бідній матері крик свого серця присвячую. А тих, хто ще сумнівався, про яку матір мовиться, переконував остаточно вступ, написаний як лист до друга: "Друже мій любий! Прошу не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати Не іменуй же мене поетом, бо слово поет скорочено стало визначати: хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар… Не іменуй же мене поетом, мій друже. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею... Ударившись об мур підлості, вифарбленої в красивий колір, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче. Проте я де шкодую—так мусіло бути. Це наука (...) Ти збентежений! Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння. Не турбуйся, це ж просто: ти кажеш "Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним — і ти будеш щасливий". Це кажеш ти, що маєш титул редактора... Ну, а я кажу: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто міг би й купити. Пробував і я ходити по-твоєму і як ходять інші, і не зумів. Це гидко. Це більше ніж гидко. А гидше те, що такі та шукають сучка в оці твоєму". Наступна поема Івана Багряного "Комета", яку автор надіслав до журналу "Глобус", потрапила не до редакції, а до спеціалістів з ГПУ, що безпосередньо зайнялися Іваном Багряним. Що ж їх занепокоїло? Дати відповідь нам допоможе бодай одна строфа: Звідкіль вітри історії гудуть— Чито із Заходу, чи просто десь із Сходу? Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперов, Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний. Колись він сам за все промовить слово, Колючий, неминучий і постійний. Читачеві невтаємниченому треба підказати, що заштатні Кобеляки були місцем народження Української комуністичної партії, яка вже вважалася націонал-ухильницькою, а значить, контрреволюційною. Тобто ГПУ мало підстави зацікавитися творчістю й особистістю Івана Багряного, як кажуть, впритул. 1930 року поет — цілком офіційно — опублікував у харківському видавництві "Книгоспілка" історичну поему "Скелька" — чи не найпершу в українській радянській поезії (в усякому разі "Марину" М. Рильського Іван Багряний випередив за кілька років). Скелька — то назва села, що сосідувало з Куземиним і Грунем (звідки походять, між іншим, брати Губенки — Василь Чечвянський та Остап Вишня). В основу поеми лягла місцева легенда про те, як у XVIII столітті селяни, вчорашні козаки, доведені до відчаю здирством, насильством, брутальністю колонізаторів, знищили російський монастир, оплот русифікації й покріпачення. Журнал "Критика" друкує статтю О. Правдюка під недвозначною назвою "Куркульським шляхом": "Своїм виступом в "Аве Марії" Багряний довів, що він не тільки не мириться з радянською дійсністю, а й має намір боротися проти неї, змінити її. Ця сама тенденція вельми виразно відбивається і в "Скельці". Багряний у всіх історичних процесах 17 — 18 сторіччя бачить лише одне: національне поневолення України". І далі: "Тут все скеровано проти російської церкви на Україні та проти колонізації України російським царатом. Але не в цім лежить центр ваги та політична спрямованість цього твору. Він лежить, деінде і сягає далеко далі... Автор — знаний своїм езопівським стилем і тут вірний собі— цілком прозоро і єхидно включає раз-по-раз свою історичну тему в сьогоднішню дійсність окремими натяками..." Гучний скандал, страшні звинувачення. І все-таки то була ще "пристрілка" — без "оргвисновків". Судячи з усього, Іван Багряний мав би нарозумитися й повестися обачніше. Але не той був темперамент — і виховання не те. Всі, хто зустрічався з Іваном Багряним, усі в один голос твердять, що він "базікав", "молов язиком", "був необережний у висловах". Усі одностайно підтверджують: "він нічого не боявся". А чого б і кого б він мав боятися, він, який трактував себе як повновладного і законного господаря своєї країни? І не криючись декларував, як от у поемі "Комета": Поети-євнухи у наш двадцятий вік! Звичайно, не усі і не на всій планеті. Я лиш всього про земляків моїх— Лише про них—про євнухів-поетів. Родившись з крилами, не вчилися літать, Родившись гордими, навчились плазувати... І от тепер: вони в капелі сплять — В капелі євнухів при папі!.. Відвертіше висловитись неможливо. Іван Багряний немовби не помічав, не хотів помічати, що ситуація (і культурна, і політична) змінилася — і то дуже різко — на гірше. Слід по собі він залишив — так у літературі, як і в людській пам’яті — вельми тривкий. Не дивно, що через кілька десятиліть (і яких десятиліть!), буквально сьогодні ще можна зібрати цінні відомості про Івана Багряного з уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всі, хто був з ним знайомий, згадують його найкращими словами. 1930 року заявляється у Харкові збірка оповідань Івана Багряного "Крокви над табором" — назва більш аніж образна. Щось нуртувало в ньому, віщувало майбутнє. Унікальний спогад Дмитра Чуба (Д. Нитченка), давнього багрянівського приятеля і дослідника його творчості: "В середині 1932 р. Багряний подає до видавництва "Література і Мистецтво" свій новий прозовий роман "Мариво", але його посилають на рецензію не куди-небудь, а до ЦК партії, звідки твір повертається з негативною рецензією Барана, який знову закидав авторові різні ідеологічні збочення. Рецензія настільки була безнадійно гостра, що авторові не дали навіть копії, що дуже рідко траплялось. Мені пощастило дістати і, щоб ніхто не знав, я дав йому копію тієї рецензії (...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотів змінити назву твору і, за умовою зі мною, вислати його з якогось іншого міста чи залізничної станції, подавши фіктивну адресу і змінивши прізвище. Це б поліпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь іншому звичайному рецензентові, а не до ЦК". Та невдовзі Багряного заарештовують. Це сталося не в Києві, як доводить журнал "Україна", а в Харкові — на розі Сумської вулиці і Шпитального провулка. Серед білого дня і на очах у перехожих, зосібна письменника Валер’яна Поліщука. Івану Багряному закарбувалось у пам’ятку спершу здивування Поліщукове, який, уздрівши колегу в супроводі агента ГПУ, запитав: "Куди?" І запам’ятався його сміх: "А-а-а... На фабрику-кухню!" Здогадався Поліщук правильно, а от веселився даремно: удачливому і дотепному Валер’янові судилася ще страшніша, аніж Багряному, доля. На тій же "фабриці-кухні" спечено було смертний вирок для Поліщука. І для десятків інших українських письменників. Таким чином, Багряному ще поталанило: дістав лише п’ять років заслання. Діялося, нагадаємо, вже після "викриття" й засудження СВУ та УНЦ, напередодні Великого Голодомору і Великого Терору.