Важко уявити душевний стан поета в період слідства, загрози першого ув'язнення, а згодом і другого. Не задля виправдання, а заради справедливості зважимо на друге покарання — десять років позбавлення волі і п'ять років — заслання. Цей вирок оголошений 2 жовтня 1980 року Судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду. Це була свідома жорстока акція: ізолювати бунтівливого поета, задушити його дух, замкнути велику енергію спротиву в тюрмі, врешті-решт, задушити поета і борця. На жаль, цього досягти вдалося. Мабуть, уже тоді з'явилися "Трени М. Г. Чернишевського", які розпочинаються таким їдким, безжально категоричним присудом: Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах. Державо напівсонця, напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутий трусить гріх і докори сумління дух потворять. В цілому творчість митця слід розглядати на історичному тлі відображеної ним реальності, в системі його поетики і в художньому контексті творчості Василя Симоненка і Ліни Костенко, Миколи Вінгранівського та Івана Драча. Та, врешті-решт, чому не звірити його ідейні акценти з тими ідейно-смисловими наголосами, які звучать у творчості Миколи Хвильового і Євгена Замятіна, Миколи Куліша і Михайла Булгакова, Валер'яна Підмогильного і Андрія Платонова, а якщо ближче в часі — в "Соборі" Олеся Гончара і "Печальному детективі" Віктора Астаф'єва, "Катастрофі" Володимира Дрозда і "Пласі" Чингіза Айтматова, в "Івані" Івана Чендея... Скажете: таж Василь Стус був осуджений — і раз, і вдруге — за антирадянську діяльність, як це можна не враховувати? Ще раз подумаємо: чи була це антирадянська діяльність? І як тлумачити цю сталінську кримінальну тезу? Не можна відштовхуватися від тієї сумнозвісної ідеологеми, яка "вимагає" розглядати мистецтво лише як придаток до ідеології. На жаль, ця модель радянського мистецтва, яка бере початок ще з 20-х років, вкрай повільно відходить у минуле, і тому важко доводити її апологетам, що мистецтво — це особливий, специфічний спосіб пізнання реальності. Переживається, скажімо, реальна ситуація, пов'язана з ущемленням гідності поета або з свавільним рішенням табірного начальства, а коли вона трансформується в поетичний образ, то реальна подія опиняється в символічному ореолі і мимоволі дістає знак узагальнення, а отже — здатність перенесення уявою читача на інший, як правило, вищий рівень — вже аніскільки не поодинокого факту. Інтенсивне внутрішнє життя і сувора реальність унормованого, пов'язаного приписами, обов'язковостями, заборонами буття боляче перетиналися, викрешуючи іскри гніву, протесту, відчаю, зневіри. Але чи могло бути інакше? За власним визначенням, Стус був "примусово приріднений" до якогось мовчазного сфінкса, який не здатен збагнути рій думок поета, що ними він бомбардує щодня, щогодини його кам'яну твердь. Пам'ятаймо: Біда так тяжко пише мною, так тяжко мною пише біль. Саме біль пише поетом, а не закута в систему світоглядних засад ненависть чи злоба. Митець боїться без міри ожорсточитися, адже усвідомлює й намагається умиротворити свої почуття, опанувати цільність світосприйняття, відчути поетичну гармонію буття, наповненого високим смислом, він дедалі частіше задумується над необхідністю узагальнення життєвого свого шляху і наближенням його фізичного завершення. Відчуває, що як поет, як духовна субстанція він незнищенний, тому заглиблюється у мотиви своєї поведінки, потерпає про збереження честі, внутрішньої порядності, особливо про те, щоб його вірші як документи художницького життя були щирими, відзначалися підвищеною образною лаконічністю: Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої очі і в смерті з рідним краєм поріднюсь. Вірші народжуються на тих рівнях душевних злетів і зламів, які відповідали його внутрішнім станам. У творчості поета переважають вірші-настрої, вірші-переживання, глибока внутрішня робота думки зумовила підвищену образну місткість і прозорість синтетичного узагальнення. Більшість його віршів відзначається різноманітністю рим, інтонаційною і мелодичною гнучкістю, вони вичерпно передають порухи душі та відкривають нові грані поетичної думки. Водночас митець тяжіє до нагромадження образів у творах, прагне до смислової "надбудови" звичних слів і образів, особливо — до концентрації смислу шляхом нарощення слова ("додосвітки і надсмеркання", "наверх, наниз, пажиття і паскін", "смертеіснування і життєсмерть", "світ притужний", "пустеля молодощасть", "усевитончуваний крик", "обнавісніла всенищівність роду", "всевидюща доля", "сторчоголовий світ", "рвань всеперелетів" та ін.) або розриває слова і переносить смисл на новий рядок з метою посилення змістової енергії й чіткішої акцентації думки. Та передусім вражає у поезії Василя Стуса повна розкутість почуттів, безжальне вивільнення болю — без озирань, як на межі життя і смерті, без бажання повернутися назад, у життя. І хоча він просить Бога сподобити високого завершення земного буття, проте сумніви щодо його жертовності зринають в його душі: Довкола вистигла земна товща. Я магма магми, голос болю болю. Що ж ти надбав? Увесь у грунт угруз. З семи небес упав сторч головою. А справді, є десь небо над тобою — за кучугурами камінних друз? ("Ще трохи краще край Господніх брам..."). Мотиви Шевченкових поезій, що дедалі частіше вплітаються в настрої його поезій, повторюючи нерідко й образний ряд, і ритмомелодику вірша, звучать все елегійніше, немов поет свідчить про когось іншого, долю якого він "вичитує" з душі зболілої і пригаслої: Втечу од світу й дамся самоті, заслуханий, мов кинута бандура останнім бандуристом у степу. Хай мною вишумовують вітри, могили тужать і Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій. В поетовій свідомості поступово утверджується думка про вищу доцільність страждань, бо гіркі переживання і різкі перепади настроїв, мрій, спогадів викрешували іскри поезії. Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. На всерозхресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного скрику дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику. ("Уже Софія відструменіла...") Образ "дороги долі", "дороги болю" виводить стихію подій реального буття на рівень логічної закономірності, навіть якогось месіанського призначення власної життєвої долі, хоч, безперечно, Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився, мов за рятівну "зелену паличку", за це страдницьке своє покликання: Сховатися од долі — не судилось. Ударив грім — і зразу шкереберть пішло життя. І ось ти — все, що снилось як смертеіснування й життєсмерть. Тож іспитуй, як золото, на пробу коханих, рідних, друзів і дітей: а чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід? А чи твою подобу збагнуть — бодай в кінці життя? Чи серцем не жахнуться од ознобу на цих всебідах? О, коли б знаття... ("Сховатися од долі — не судилось…") Він визнає свою фізичну здоланість і приймає її стоїчно, як фатум. Разом з тим це відчуття смертеприреченості захоплює його, втішає й допомагає усвідомити вищу доцільність того, що сталося. Жертовність розпросторюється на все, чим жив поет, навіть більше того — "вимагає" повсякчасної поживи, аби цей вогонь розгорявся і підтримував багаття поетичного палахкотіння. І "мука жертовна, і жертовна молитва, жертовна клятьба, жертовна любов і прокльони" — вивищують його над реальним станом речей, виправдовують і певною мірою ослаблюють фізичні страждання, гоять хворобливі стани, руйнують межу між філософським примиренням зі смертю і природним інстинктом збереження життя. Стус категорично запевняє: Довіку не буде із мене раба, душа поневажить полони... І плекає думку, що ним створена поетична, наповнена його світлом вічність, в якій він примирив добро і зло. Тому душі "радісно вмерти, бо світ цей сліпить, бо суще не любить живого". Для поета зробити вибір — означає здобути свободу. Свободу внутрішню, навіть якщо вона, ця свобода, загрожує муками нового вибору. Митець не вважає, що місія страдника природна і бажана. Інакше він би не написав: Ми розминулися з життям. Не тим, напевне, брались шляхом і марне марним вороттям на первопуть свою. ("Довкола мене цвинтар душ...") В кінцевому підсумку Стус обриває усі сподівання на повернення, ожорсточує присуд самому собі до тотальної відчуженості від усього того, що якоюсь мірою обнадіювало та сповнювало вірою у повернення на Україну: "попереду прірва. І ока не мруж"... Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай. З такими думками і настроями завершувалося творче життя гордого, чесного, незалежного сина України. А починалося ж інакше. Іншою тональністю молодого поетичного голосу, іншою ціннісною орієнтацією на реалізацію себе як творчої індивідуальності: Вперед, керманичу! Хай юність догорить — ми віддані життю, і нам віддасться в славі! Так патетично, з юнацькою розкриленістю вигукнув він у 1959 році, і цей світлий романтичний пафос проймає переважну більшість віршів із сподіваної збірки "Зимові дерева". Зібрав Василь Стус для неї вірші за п'ятнадцять років здебільшого спонтанної, вповні не усвідомленої як поетична творчість, праці. То вірші юнацькі, ліричні, напоєні якимось пантеїстичним захопленням світом природи, величних передчуттів і слави, і кохання, і роботи до самозабуття. Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю на примусових роботах у таборі на Уралі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. 8 січня 1988 року В. Стусу виповнилося п'ятдесят. Виповнилося без нього. І без нашої, бодай скромної, згадки про поета. Як переконуємося, щоб "прочитати" поезію В. Стуса без упередження і без нарочитої ідеологізації кожного образу чи символу, необхідно вийти на відповідний масштаб чуттєвості і уяви.