Далі — вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний, нерідко — й небажаний. Та поезія поривається до узагальнень. Навіть цілком реалістичний план може "вибухнути" символом. Особливо в тих випадках, коли він зростає на передчуттях і настроях, зумовлених тверезим аналізом певної ситуації: Вже цілий місяць обживаю хату, що, мабуть, і навикнути пора. Стілець і ліжко, вільних три квадрати, в віконці грати, а в кутку — пара... Вірш написаний, коли поет перебував під слідством. 1972 рік. Описується реальна ситуація — страшна, небажана, майже абсурдна приреченість. Не випадково почав тоді так активно творчо працювати, до стресів*. Поета тривожить не стільки фізична ізоляція, хоча й вона сама по собі нестерпна, а настрої і переживання рідних: як батьки? як здоров'я дружини? сина? що думають про нього друзі? А надто ж завдавала мук небезпека впокорення духу, думки, мрії, втрати відчуття внутрішньої свободи, а отже — непоправимого зламу його як особистості, згуби власної індивідуальності, яка визначила суверенність мислення і образного його вираження. Тому тема фізичної ізоляції поступово розвивається у В. Стуса в тему ізоляції духовної: Напевне, приписали до майна тюремного уже й тебе самого — всі сни твої, всі мрії, всі думки, завівши до реєстру потайного і зачинивши на міцні замки. ("Вже цілий місяць обживаю хату...") Поет переживає цей стан відокремленості хворобливо, безжально анатомує його, немов хоче відсторонитись на мить від самого себе і пізнати себе, іншого, в цій кошмарній ситуації: Як моторошний сон — ці дні і ночі пригнічують мене і додають безмежних сил. Хоч силоміць ув очі засилюй сон! ("Як моторошний сон...") Враження від тогочасних його віршів таке, начебто поет свідомо наколюється на гострі кути суворого випробування і зразу ж занурюється в болісні спогади, його гнітить нерухомість, застиглість часу, важка психологічна напруга. Зринають образи фатального змісту, відбувається ніби відчуження внутрішнього розпачу від реального стану речей; і чим песимістичніша тональність його поезій, тим чіткіше аналізується ситуація, яка набуває символу застиглості, тотальності. Весь обшир мій — чотири на чотири. Куди не глянь — то мур, куток і ріг. Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг. ("Весь обшир мій — чотири на чотири") Хіба так пишуть "з метою підриву і ослаблення Радянської влади"? Або це зізнання: Мені постав ти в доброті і гніві, мій недобутий віче. В сто очей за мною стежиш, стежиш з-за плечей. Не доберу, де праві, а де ліві. Той недобутий час мене пече, вогнем обмерзлу душу спопеляє. ("Мені постав ти в доброті і гніві") Багаторічними фальшиво щирими, а нерідко — й щирими, від усього серця, поетичними "молебнями" на честь і во славу Сталіна, його "мудрої ленінської політики" ми досягли серйозної девальвації поезії, художнього слова і слова взагалі, тому до сих пір з підозрілістю прислухаємося до мінорних тональностей в поетичних рядках, з недовірою ставимося до незвичайного поетичного образу, символ нас лякає, — а що цим хотів сказати автор? — сумніви, переживання, розпач в поезії нас насторожують, а редакторів змушують дозувати радість і печаль, досягаючи начебто гармонійної рівноваги. Але ж поезія не систематизує почуття, не визначає раціонально якісь стабільні стани, а вивільняє почуття, очищає душу, допомагає добути бодай на якусь мить радість морального самоочищення. Чи може в когось виникнути сумнів у щирості, в правдивості цього безжального анатомування своїх помилок і невдач? Ні, бо це є, врешті-решт, поезія, яка повинна заговорити до сьогоднішнього читача, а вона, не сумніваюсь, відтворює правдиву рентгенограму його настроїв і переживань: Весь ранок сонце світить справа. На північ їдемо глуху. Яка тяжка ти, чорна славо, Що перестрілась на шляху. Взяла за руку, осоружна, І в бездоріжжя повела. ("Весь ранок сонце світить справа") Якби Василь Стус творив і скаржився, апелював і бунтував "з метою підриву і ослаблення Радянської влади", то хіба він називав би свою, добуту начебто на грунті антирадянської діяльності, славу чорною, хіба він називав би її тяжкою, осоружною, такою, яка повела його на бездоріжжя? Звісно, ні. Хіба коли людина усвідомлено творить якусь політичну акцію, а у судовій справі Василя Стуса відзначено, що він виготовляв, зберігав і поширював антирадянські документи, хіба в такому випадку може людина заявити: "Не доберу, де праві, а де ліві?" Мова йде передусім про тлумачення вчинків і дій Василя Стуса як громадянина і поета, який жив болями, трагедіями і надіями рідного народу і саме в ім'я його майбутнього підняв свій голос, прирік себе на смерть. Поет відчуває, що ним опановує якась нова нестримна сила, вона стимулює його до концентрації волі ("Усе вбери у себе, все замкни, обперезавши обручем залізним свій безберегий розпач"), до відродження надії на повернення на шлях від смерті до життя. Смерть трактується як моральне очищення і духовне відродження. Не все з творчої спадщини Василя Стуса збереглося, але з того, що залишилося в рідних і близьких, можна судити про зміну поглядів на своє майбутнє і на розвиток своїх ідейно-світоглядних принципів. Поступово у ньому визріває потреба осмислити, визначити і образно виразити своє, як на митця, як на художника, призначення і роль у цій драматичній ситуації. Підсвідомо закрадається думка про жертовність своєї, як художника, долі, про якусь свою фатальну приреченість, якій він повинен підкоритися і вже далі нести хрест, уготований долею і місією мученика. Спочатку ці ідеї ледве "прозирають" поміж рядками, але поступово міцніють, бо знаходять історичні аналоги, передусім із долею улюбленого ним Шевченка, з долею М. Чернишевського, виходять на рівень символічних узагальнень: Над цей тюремний мур, над цю журу і над Софіївську дзвіницю зносить мене мій дух. Нехай-но і помру — та він за мене відтонкоголосить три тисячі пропащих вечорів, три тисячі світанків, що зблудили, як оленями йшли між чагарів і, мертвого, мене не розбудили. ("Усе моє життя в інвентарі...") Поет намагається перебороти хвилини розпачу, підсилені усвідомленням відірваності від рідної землі, самотністю, а отже — посиленням переконання, що його осуджують навіть і деякі друзі цим холодним полишанням у безвісті й самотині: І край чужинецький тебе опочив, довкола лиш сопки й розпадки, а від товариства, з ким дружбу водив, ні чутки, ні звістки, ні гадки. ("І край чужинецький тебе опочив...") В поезіях митця зринає то образ ящірки, яка напризволяще свій лишає хвіст між розпеченим камінням, аби винести обривок тіла і вигоїти дух, "що вже смертельно захворів на пам'ять", то образ Ікара, якого він закликає злетіти у надвиш, де сонце, і там розпалити нагірний свій біль і здобути останню покуту. Стус шукає в цій печалі й безмежній самоті шляхи повернення до себе самого, стомленого від жорстокої несправедливості, ослабленого розлукою і непевністю своєї долі. Невже я сам-один на цілий світ, вогненний скалок вікового гніву, пізнав себе і долю цю зрадливу, щоб проклинати чужинецький світ. ("Докучило! Нема мені вітчизни...") Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ повстає супроти нього — і "дрімучий Київ здибився буй-туром, лукавим косить оком і незлим", і ці мури, які "швидше вб'ють, ніж пустять. Швидше вб'ють", і місяць, цей "самовбивця і відьмак", і колючий посмерк, який "наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно", і небо, яке стало меншати, — лишаються лиш гони мрії: толока поетів і прихисток невдах, котрим відрада спогадувань — єдина з нагород, що безоглядно їм дала поразка. ("Не зближуйся. На відстані спішись...") Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описами окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії, на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, навикання і наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою. Особливо важко переживає Василь Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця до німих, безслізних скорбот. Ти є в мені. І так пробудеш вічно, свічо моя пекельна. У біді, вже напівмертвий, я в тобі єдиній собі вертаю певність, що живий, і жив, і житиму, щоб пам'ятати нещастя щасть і злигоднів розкоші, як молодість утрачену свою, жоно моя загублена! ("Ти десь живеш на призабутім березі..."). Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитися в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору. Весь білий світ — постав супроти, аж смертний пробиває піт. І дух твій, збитий в околіт, в єдиній постає досаді, в єдиній люті — нею й стій. І жодній не корися владі — бодай в затятості своїй. ("Довкола мене — смертна туга...") Василь Стус з особливою гостротою індивідуального сприйняття реагує на свої настрої, переживання і відтворює їх окремими імпресіоністичними мазками. Але кожний його бунтівливий спротив будь-якому наказові, що, зрозуміло, в тих умовах асоціювався з владою, системою, розцінювався прямолінійно, як політичний, як ідеологічний, хоч на перших порах був насамперед виявом непокірного характеру і певної позиції. Тоді ж усякий незалежний погляд сприймався як ідеологема майже автоматично на терені нашої культури, літератури і мистецтва, чим апріорно заперечувалося право на художнє життя ідей, м'яко кажучи, нетолерантних щодо домінуючих у суспільстві думок, а якщо точніше, таких, що допускали в радянській літературі соціалістичний плюралізм. На поетичну, підкреслюю — поетичну! — творчість Василя Стуса в цілому такого роду ідеологему, яка б заперечила її естетичну цінність, накласти неможливо, немає для цього підстав. Внаслідок інтенсивного "перегорання" емоцій на вогні спротиву з-під його пера з'явилися поезії, які витлумачуються ще й до сьогодні однозначно — як антирадянські.