Сперечається Весна з Зимою, Масниця з Постом і т. ін.
Від стародавнього "коммоса" запозичила комедія цю форму сперечання, "агона". Звідти ж, від народних святкових ігор, беруть свій початок фантастично-химерні переодягання і заключні танці та пияцтва, на зразок тих, якими кінчаються комедії Арістофана "Ахарняни", "Мир", "Лісістрата". Звідти ж походить і та неможлива ні на якій іншій сцені свобода і відвертість вислову, Що не соромиться назвати всі речі своїми іменами, не вибирає слів при знущанні з того, що хоче осміяти автор. Час весняного сільського свята — це час, хоч і недовгого та удаваного, але цілковитого звільнення з-під влади буднів, з-під ярма соціальних відносин. Тут наймит може безкарно висміяти господаря, тут бідняки можуть збиткуватися над сільськими багатіями і представниками влади так, як в інший час вони ніколи не насмілилися б. Свято весняного Діоніса — свято свободи: цю свободу висловлювання — [7] правда, не завжди безкарного — зберегла і стародавня аттична комедія.
Змагання хорів у ній художньо організовані. Хор, що складається з 24 осіб, поділений пополам на два півхори. Починає перший: його пісня називається ода. Продовжує другий: це антода. Іноді слідом за короткою піснею хору йде виступ заспівувача ("корифея" — провідні хору), що за розміром вірша зветься анапестом. За ним знову йдуть ода і епіррема (виконуються речитативом), далі антода другого півхору і антепіррема його корифея і т. ін. У багатьох комедіях ми зустрічаємо ще один особливий виступ хору, так звану парабазу. Після того як основна лінія сюжету з'ясувалась, діалог на деякий час припиняється; хор повертається обличчям до глядачів і у своїй пісні або розповідає про наміри комічного поета, про його заслуги, або прославляє богів рідної землі, або прямо говорить про ті недоліки суспільного життя, проти яких спрямував поет зброю свого сміху.
Але і при наявності театральних елементів (гримування, переряджання) один виступ і змагання хорів не може ще бути комедією. Комедія почала створюватись тільки тоді, коли до хорових партій приєднались виступи скоморохів, народних розважальників, добре відомих і Стародавній Русі, і Україні, і античній Греції.
Ще в "Іліаді", найдавнішій пам'ятці грецької літератури, ми знаходимо такий опис танкової гри:
В пишних вінках на чолі виступали вродливі дівчата,
Хлопці на срібному ремені мали меча золотого.
Ось розів'ються ряди і на одних одні наступають,
Легко кружляють укупі, подібно до того, як кола
Спритний гончар, у руках його стиснувши, пробує швидкість.
Ось розів'ються в ряди і на одних одні наступають,
Тут же навколо стоїть, з насолодою дивиться натовп.
Ладно співає співець і на цитрі собі супроводить,
Схожий на бога. Й весь час, поки пісню свою він співає,
Два скоморохи в'юнкі в цьому колі стрибають, кружляють!
Тут скоморохи тільки танцюють і скачуть. А взагалі вони розважають народ і виставами, нехитрими комічними сценками, про характер яких ми можемо судити по наших старовинних інтермедіях, а ще більше по вертепу, російському театру Петрушки, турецькому Карагезу, іранському Кечель-Пехлевану. Головна "блазнівська персона" стикається там з іншими, сперечається, б'ється, розганяє їх, а іноді і сама дістає стусанів, нарешті, [8] стає переможцем, якщо тільки не з'являється інший, дужчий за неї.
У старих збірниках серед танкових пісень ми знайдемо немало зародків таких комедій. Серед "Народних пісень Галицької та Угорської Русі", зібраних Я. Головацьким, маємо, наприклад, гаївку, яка є майже готовою комедією з сімейного побуту: переодягнена парубком дівчина вибирає серед граючих наречену; зображується сватання, сімейні чвари, втеча "дружини", її розшуки "чоловіком", від якого "дружина" ховається в хорі, і т. ін.* Улюбленим комічним образом у піснях буває буркотливий і незграбний хлопець Явтух або Северин — особа типова і разом з тим індивідуалізована. Згадаймо його широко популярну по всій Україні розмову з хором:
Хор. Северин, Северин, Севериночку!
Северин. Чого?
— Посватай ти у нас та дівчиночку!
— На врага!
— У нашої дівчини карі очі.
— Може, такі, як морква?
— Вона гуляє аж до півночі.
— Бо дуже чесна, як жидівський патинок.
— Усе та дівчина так процвітає...
— Як макуха під лавою.
— Вона перед всяким так смиряється...
— Як вовк перед вівцями.
— І до всякого притуляється...
— Як горбатий до стіни.
— Коли так це, плюнь на дівчину.
— Нехай її поб'ють циганськії злидні!
У нашому старому фольклорі (як і у фольклорі інших слов'янських народів) ми маємо не тільки ґрунт, але й паростки, із яких, природно, могли б розвинутися драматичні жанри і особливо комедія. В повісті "Великий шум" І. Франко змальовує гучне селянське весілля. "Всю ніч іще йшла гульня, грали музики, ходили кухлі пива і чарки горілки з рук до рук, велася гучна забава... Посеред молодіжі частіше лунали сороміцькі пісні, безсоромні, смілі, пластичні і оригінальні, та при тім наївні й чисті в своїй натуральності, як твори Сапфони й Арістофана" (курсив мій. — О. Б.).
Природно, виникає питання: чому ж із цих ігор, пісень, обрядів у нас не виникла комедія, а в античній Греції виникла, і не тільки виникла, але й дала чудові наслідки у вигляді комедій Арістофана? [9] Що заважало? Звичайно, не те, що наш народ був менш художньо обдарованим. У такому плані не можна навіть і ставити питання. І не через те, що християнська церква боролася проти народної обрядовості, намагалася покласти край всяким "бісівським", за її термінологією, "ігрищам", художній самодіяльності народу. Вона намагалась, але з її намагань майже нічого не виходило. Річ не в цьому.
Річ у тім, що опорою демократичного "міста-держави", якою стала Афінська республіка, була не "військова демократія", як це було в Стародавній Київській Русі, не феодальне панство, а якраз селянство, без якого ця "держава-місто" і не виникла б. Драматичне мистецтво Стародавньої Греції розквітло якраз тоді, коли грецьке селянство в спілці з дрібними ремісниками й торговцями звільнилося з-під влади землевласницької аристократії і заклало основи культури тих "держав-міст", серед яких перше місце зайняла Аттика і її столиця Афіни.
Після того як греки, саме на чолі з афінянами, переможно відбили натиск полчищ персидського царя, почався найблискучіший період життя Афін. Перемоги поставили Афінську республіку на чолі всіх грецьких держав. Неподільним стало панування Афін на морі і в усіх напрямках від Архіпелагу до північних берегів Чорного моря, де розквітли грецькі колонії, почали плавати торговельні грецькі судна. Завдяки вкладам в афінську скарбницю, які повинні були робити союзники, надзвичайно збільшився матеріальний добробут Афін. Новими спорудами прикрасився афінський кремль — Акрополь. Корпорації художників і вправних ремісників Афін відливали чудові статуї з бронзи, вирізьблювали образи богів і героїв з мармуру, карбували золото, гранували дорогоцінні камені, виточували вироби із слонової кості. Відомий скульптор Фідій створював грандіозні статуї богів — в образах Зевса і Афіни втілював високу мудрість і велику силу.
А поруч з образотворчим мистецтвом і архітектурою розвивались і досягли високої досконалості література (особливо драматична), театр, історична проза (Геродот), філософія (Анаксагор, пізніше Демокріт, Сократ та ін.).
Рабовласницька демократія досягла верхів'я своєї могутності.
Історик Фукідід у своєму творі наводить промову тодішнього голови Афінської держави Перікла, який багато зробив для політичного й культурного процвітання Афін. Ця промова (не має значення, чи відтворена вона по пам'яті, чи написана Фукідідом) є яскравим виявом свідомості правлячої верхівки Афін. Перікл прославляє в ній Афінську державу як справді демократичну, засновану на рівноправності всіх громадян, як центр освіти, як світовий ринок, куди надходить продукція найрізноманітніших країн, як спілку людей, у всьому "гідних здивування". [10]
"Ми любимо, — говорив Перікл, — красоту без вибагливостей і мудрість без розпещеності; ми користуємося багатством, як зручним засобом для діяльності, а не для хвастощів на словах, і признаватися в бідності у нас не сором, навпаки, набагато ганебніше не вибиватися з неї працею".
Як бачимо, в цій промові показана лише зовнішня, "світла" сторона суспільства, яке жило рабською працею, суспільства, зовсім далекого від рівноправ'я, тому що не тільки раби, а й чужоземці — купці та ремісники (так звані "метекі"), а й вільні жінки не користувалися ніякими правами. Факт майнової нерівності залишався, хоч біднякам пропонувалось трудитися для того, щоб розбагатіти...
Під блискучою зовнішністю уже таїлися елементи внутрішнього розкладу, тієї політичної й економічної кризи, яка під кінець V століття поклала край процвітанню Афінської республіки. Арістофан народився незадовго до того, як ця криза цілком виявилась — близько 446 року до нової ери. Про його особисте життя ми знаємо мало. Знаємо, що він був сином не дуже великого землевласника, що вже дев'ятнадцятирічним юнаком він дебютував як драматург і на черговому конкурсі драматургів у 427 році одержав другу нагороду. За стародавніми свідченнями ним було написано більше сорока комедій, з яких до нас повністю дійшло одинадцять, найчастіше озаглавлених, як це прийнято у грецьких драматургів, відповідно до характеру діючого у них хору. За винятком останніх комедій Арістофана, хору в усіх інших комедіях — спадщині селянського коммоса — належить дуже важливе місце. Слідом за прологом, який дає зав'язку нескладної дії, йде парад, тобто виступ хору на круглу площадку перед сценою (так звану "орхестру"); закінчується комедія як правило ексодом, тобто залишенням орхестри хором.
У хронологічному порядку комедії Арістофана, що збереглися, розташовуються в такій послідовності: "Ахарняни" — 425 рік. (хор зображає жителів села Ахарни, недалеко від Афін), "Вершники" — 424 рік. (хор — представники родової афінської молоді — "кінна гвардія"), "Хмари" — 423 рік. (хор — фантастичне уособлення небесних хмар), "Мир" — 421 рік, "Птахи" — 414 рік, "Жіноче свято" і "Лісістрата" — 411 рік, "Жаби" — 405 рік, "Жінки в народних зборах" — 392 рік і "Плутос" (бог багатства) — 388 рік.