Література за часів Радянського Союзу

Реферат

Сторінка 2 з 2

Протягом 1928 р. він поглиблював "аргументацію" цієї тези і провів за допомогою свого московського патрона — Й. В. Сталіна — ряд відповідних рішень на рівні Виконкому Комінтерну. Таким чином, Л. М. Каганович кинув тінь підозри на минуле Компартії Західної України, яка начебто вийшла не з пролетарського, а з націоналістичного середовища, і започаткував концепцію про "перманентну зраду" керівництва КПЗУ. Ці політичні обвинувачення мали негативні наслідки не лише для активістів Компартії Західної України, які перебивали на терені УССР, але й для всього загалу західноукраїнської еміграції.

У 1927 р. в Західну Україну дійшли глухі звістки про таємні репресії щодо галичан в УСРР. Відомості щодо цього були одержані, зрозуміло, з приватного листування мешканців двох частин української землі, поділених кордоном. Коментуючи один із таких листів, редакція "Діла" зазначала; "З листа довідуємося, що переслідування звернені не тільки проти безпартійних уродженців Галичини, але й проти партійних, але не тих, що позасідали в Рад-наркомі та у виконкомах усяких центральних установ, а проти тих рядових чорних робітників, розкинених по всій Україні, по найдальших її закутинах. Виходить, що всіх їх уважають там органи червоної політичної жандармерії небезпечними націоналістами... Не можуть вони ніяк стравити того, що галичани своєю працею та щирим національним почуттям з'єднали для себе... симпатії місцевого населення...

Політика сталінського керівництва СРСР щодо західноукраїнської інтелігенції, підвалини якої були закладені ще у вересні 1939 р., з повоєнний час залишилася фактично незмінною у своїх основних рисах Для цієї політики характерними були політична недовіра до місцевої інтелігенції, систематичні кампанії щодо її ідеологічного "виховання", насаджування на всіх більш-менш відповідальних посадах надісланої зі східних районів України та з Росії номенклатури, моральні та фізичні репресії по відношенню до галицької інтелігенції. Саме радянська номенклатура виступала провідником русифікації регіону, спричинила розпалювання недовіри до місцевої інтелігенції.

Репресивна політика щодо інтелігенції у 20-х — на початку 50-х років XX ст. була запрограмована самою природою сталінщини. Проникаючи у всі сфери суспільно-політичного життя і намагаючись підкорити його своїм інтересам, встановити за ним жорсткий контроль, тоталітарна система безжалісно придушувала щонайменші спроби інакомислення й опору (реального, потенційного чи вигаданого). Масові репресії — це не лише боротьба проти інакомислення, а й засіб загального залякування з метою унеможливити будь-які прояви невдоволення. Лише застосовуючи тотальний терор, можна було перетворити мільйони людей на слухняні "гвинтики" сталінської державної машини.

За сталінщини репресій зазнали всі соціальні верстви радянського суспільства. Проте кампанії проти інтелігенції (технічної, військової, наукової, творчої тощо) тривали практично безперервно, супроводжуючись незліченними жертвами й катастрофічним падінням інтелектуального потенціалу суспільства.

Становище української інтелігенції погіршувалося відомим ворожим ставленням Сталіна до українського народу, про що відверто сказав М.С.Хрущов у своєму виступі на XX з'їзді КПРС. Тому репресії проти діячів української науки й культури були особливо жорстокими, тривалими та систематичними, розпочавшись наприкінці 20-х років — набагато раніше, ніж на решті території СРСР. Серед перших жертв цих репресій були численні галицькі інтелігенти, які повірили в політику українізації й прибули до УСРР, щоб взяти участь у національно-культурному відродженні українського народу. Зрозуміло, що до такого кроку представників західноукраїнської інтелігенції спонукав не самий лише процес державного будівництва України (хай і під комуністичними гаслами), але й колоніальна політика польської адміністрації у Східній Галичині, що провадила систематичний наступ на українську науку і культуру на західноукраїнських теренах

14 березня 1923 р. рішенням Антанти було визнано законною анексію Східної Галичини Польщею. Таким чином, зникли останні сподівання на відродження у тій чи іншій формі ЗУНР. Майже водночас із цим рішенням партійно-державне керівництво УСРР від декларованої українізації переходить до практичного втілення у життя цієї політики. З другої половини 1923 р. стрімко зростає кількість західноукраїнських інтелігентів, які приїздять з-за кордону для праці в УСРР. Разом з тим чимала кількість уродженців західноукраїнських земель перебувала в Наддніпрянській Україні ще з часів першої світової та громадянської війни Вихідці з "недержавної" України, що працювали па різноманітних посадах в УСРР, зокрема й освітянських, були важливою рушійною силою у проведенні українізаційного курсу. На них значною мірою спирався й М.О. Скрипник, який у 1927-1933 pp. очолював Наркомат освіти УСРР.

У 20-ті — на початку 30-х років доволі плідними були культурні та наукові зв'язки УСРР та західноукраїнських земель. Серед наукових контактів помітно вирізнялися зв'язки історичної секції ВУАН на чолі із академіком М.С.Грушевським та Науковим Товариством їм. Шевченка у Львові, очолюваним К.Й.Студинським. Зрозуміло, що і тоді на культурних і наукових зв'язках обох частин України позначався характер пануючого в УСРР режиму, який прагнув заідеологізувати ці контакти, а західноукраїнських культосвітніх діячів та науковців підпорядкувати власним політичним цілям.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років у зв'язку із загостренням ситуації в СРСР, висуванням на перший план потреб сталінської "надіндустріалізації", примусовою колективізацією тощо українізаційний курс відсувається на другий план, а потім брутально припиняється. З 1929 p., коли розпочалися арешти у справі СВУ, розгортаються широкомасштабні репресії проти української інтелігенції. Особливо показовою в цьому відношенні була справа так званої "Української військової організації" 1933 р., до якої було притягнуто чимало представників західноукраїнської інтелігенції, які працювали в УСРР. Арешти за належність до УВО тривали і в подальші роки. Надзвичайно тяжкі наслідки для всієї української інтелігенції, а також для вихідців зі Східної Галичини, зокрема, мали репресії 1937-1938 pp.

Коріння антиукраїнської кадрової політики і терору проти галицької української інтелігенції, що особливо далися взнаки у повоєнний час, сягають часів "великого перелому" кінця 20-х — початку 30-х років. Перманентні репресії (фізичні га ідеологічні), моральне цькування галицької інтелігенції були одним із засобів "советизации західноукраїнського суспільства, інтегрування населення цих земель у сталінську тоталітарну систему.

1 2