Життя і творчість Шарля Бодлера

Реферат

Сторінка 2 з 3

До чого доходила його строгість до себе, показує той факт, що дивовижний вірш "Альбатрос", читане друзям незабаром після поїздки в Індію, він не зважився помістити в першому виданні "Fleurs du Mal", що вийшло у світло п'ятнадцять років по тому!.. У печатці Бодлер виступив уперше не віршотворцем, а критиком — спочатку салонів живопису, а потім і літератури. У світі французьких художників дотепер прийнято вважати, що Франція не мала художнього критика, рівного Бодлеру по тонкості смаку краси й енергії стилю. Усі його симпатії схилялися на сторону народжуваної тоді школи реального живопису, але улюбленим його художником був Делакруа; з поетів він більше всього любив співака робітників Пьера Дюпона, з яким разом бився потім у червневі дні на барикадах. Згодом літературні смаки Бодлера значно відхилилися убік чистого мистецтва: до Беранже він почував відразу, до Гюго байдужість, визнавав тільки Шатобриана, Бальзака, Стендаля, Флобера, Банвиля, Готьє, Меріме, де Віньї, Леконта де Ліля... Але в 40-х роках, що були періодом найбільш пишного розквіту і для його власного таланта, він відрізнявся гарячими демократичними смаками. Рух 1848 року потягнуло в новий потік і Бодлера. Не можна, утім, сказати, щоб він мав яку-небудь визначену програму, належав до якої-небудь визначеної демократичної Франції: вірніше всього, що штовхнули його в революцію загальні гуманітарні принципи, співчуття до робітничому клас, придбане ним під час блукань по брудних передмістях Парижа (усі кращі вірші його в цьому роді: "Душу провина", "Гулянка ганчірників", "Сутінки", "Світанок" і ін. — написані в бурхливий період кінця 40-х років); але мало частку вплив і особисте озлоблення проти буржуазії і правлячих класів. Деякі з друзів бачили, принаймні, Бодлера, зі зброєю в руках, що стояв у главі юрби і закликаючи її зруйнувати будинок генерала Опіка, його вітчима. Одночасно за участю у вуличних рухах Бодлер намагався служити демократичним ідеям і на ґрунті журналістики, як редактор одного ефемерного революційного видання, що виходило в 1848 році в Парижеві. Але світлі мрії були незабаром розбиті. Частина вождів демократії чи загинула бігла за кордон (як Віктор Гюго), частина опустила чи голову віддалася хвилі реакції. Споглядальна, лагідна натура нашого поета не була придатна до бойової діяльності ні на поле вуличної, ні на поле чорнильної лайки, і незабаром він відчув у душі своєї страшну пустелю. Простягнути руку уряду Наполеона III він не міг і до кінця залишився осторонь від суспільного пирога, що з такою жадібністю поділяла тоді хижа юрба ренегатів, лицемірних ханжей і раболіпних холопів; але для нього неможливо було і продовження відносин з революціонерами, тому що в переконаннях його, далеких доти якого-небудь твердого обґрунтування, почалася різка еволюція, що скінчилася прямою ворожнечею до всяких демократичних утопій, думками про необхідність для сучасного суспільства католицької релігії і політичного абсолютизму, фантазіями про три стани — воїнів, священиків і поетів... З великий, однак, обережністю треба відноситися до визначення щирого змісту і значення цієї внутрішньої реакції: поет, що написав "Зречення св. Петра", не міг, звичайно, бути правовірним католиком, і папа, напевно, з жахом відхитнувся б від такого сина своєї церкви; уряд Другої імперії, що присудило до знищення збірник "Квітів зла", точно так само не міг би витлумачити у свою користь бодлерівський абсолютизм; нарешті, і буржуазне суспільство, такими темними фарбами змальоване в його творах, не могло вважати його своїм прихильником. Політичні і суспільні погляди Бодлера, оскільки вони виразилися в його автобіографічних замітках, нерідко уражають нас своєю дикістю і реакційністю, але вони не дають ключа до цієї своєрідної душі, — ключа, якому можна відшукати тільки в тих же "Квітах зла". З кінця 1840-х років Бодлер почав також захоплюватися творами знаменитого американського письменника Едгара По, посилено переводячи їх на французьку мову. Безсумнівно, що в обох авторів було в деяких відносинах сильне духовне споріднення, і завдяки він-те Бодлер любив По такий жагучий, що доходила до хворобливого обожнювання любов'ю. Починаючи з 1846 року, він переводив його аж до самої смерті, що пішла в 1867 році, переводив з дивною працьовитістю, незвичайною точністю і вірністю оригіналу, так що дотепер по справедливості визнається зразковим і винятковим перекладачем американського поета. До якої пристрасності доходила ця містична любов Бодлера до По, видно з його інтимного щоденника останнього років життя, де поряд з покійним батьком він вважає дух Эдгара По своїм заступником перед вищим милосердям... Довго барився Бодлер з обнародуванням своїх оригінальних віршів, і тільки влітку 1857 року збірник "Квітів зла" побачив нарешті світло. Автору було в цей час уже 36 років... "Квіти зла" були динамітною бомбою, що упала в буржуазне суспільство Другої імперії. Вище я говорив уже про прийом, зробленому йому у Франції. Поет почував себе знищеним, роздавленим несправедливим осудом його книги як аморальної й антирелігійний. Він вважав себе зганьбленим, позбавленим назавжди честі... "Хіба актор, що виступає на сцені, — з гіркотою говорив він, — відповідальний за ролі злочинців, їм зображуваних? Чи не мав я права, навіть чи не був зобов'язаний із щонайможливою досконалістю пристосувати свій розум і талант до всіляких софізмам і видам розбещеності свого століття?" А дев'ять років по тому, у хвилину озлоблення і відвертості, він так висловився про свою книгу в одному з інтимних листів: "У цю жорстоку книгу я уклав усю мою думку і серце, усю мою ніжність і ненависть, усю мою релігію... І якби я написав протилежне, якби клявся всіма богами, що цей твір чистого мистецтва, мавпування, жонглерства, то я брехав би самим безсоромним образом!" Одне, у всякому разі, безперечно, що "Квіти зла" аж ніяк не були твором чистого мистецтва. Але лихо в тім, що судді поета мали занадто мідні чола, щоб зрозуміти тенденцію, що била прямо в очі кожному безсторонньому судде і цінителю. Ханжам і фарисеям не було справи до внутрішнього змісту, до душі добутку, а важливіше всего було дотримання чисте зовнішніх умов пуризму, — і от "Квітам зла" був винесений з поліції вдач обвинувальний вердикт. Власне кажучи, у даний час, коли французький натуралізм привчив нас до такій страшній часом відвертості мови, читач, знайомий доти з Бодлером лише по слухах, узявши його книгу в руки, не зрозуміє навіть змісту цього осуду: де ж отут цинізм, аморальність? Адже не говорячи вже про дух книги, у змісті форми, мови це не більш як дитячий белькіт у порівнянні з Мопассаном, Катуллом, Мендесом, Гюисмансом і іншими новітніми письменниками? І справді: головною причиною осуду книги було, безсумнівно, її заголовок, що давав привід думати, що автор співчуває зображуваному в ній "злу", щиро вважає "квітами" (хоча і квіти бувають адже різні?) усі намальовані в ній жахи. Будь уся книга озаглавлена "Спліном і ідеалом", як називається перший, найбільший і коштовний відділ її, і осуду, бути може, не пішло б, а тим часом "Сплін і ідеал" навіть більше підходило б до назви всього збірника, чим "Квіти зла", і якщо поет вибрав все-таки останнє, то, звичайно, віддаючи головним чином данина романтичному бунту епохи і природної своєї пристрасті до іронії і містифікацій усякого роду. У 1861 році виходить уже друге видання "Квітів зла" з додатком 35 нових п'єс, у тому числі "Альбатроса", "Маленьких бабусь", із приводу яких Гюго виразився, що Бодлер створив "новий рід трепету" (1е nouvean frisson), і "Подорожі", цього оригінального гімну смерті, що таким похмурим акордом укладає збірник. З початку 1862 року ми бачимо поета вже в повній владі в страшної недуги. Постійні нервові болі, блювоти і запаморочення відтепер уже не переставали його мучити. Іноді він з'являвся ще в розважальних місцях, але похмурий, відлюдний, лякаючи своїм видом молодих дівчин. Куди поділася його колишня дотепність, весела балакучість і пристрасть до фланерства, що перемінилася тепер жовчним невдоволенням усім навколишнім! Закоханий колись у Париж, у його гучне життя, у його блиск і бруд, розкіш і убогість, красиві принади і гнійні виразки, тепер він почував до цього відраза. Паралельно з ходом хвороби росли і борги, охоплюючи його залізним кільцем нестатку і моральних зобов'язань... А тим часом літературний заробіток Бодлера був незначний. Цей рід праці і взагалі давав у ті часи у Франції дуже мало, за винятком хіба три^-двох-трьох знаменитостей, а творча продуктивність Бодлера була до того ж дивно невелика, завдяки почасти його строгому відношенню до свого таланта, а почасти і лінощів. Працьовитість, що він так високо цінував, ставлячи навіть вище натхнення, у ньому самому було дуже мало, і збереглося чимало анекдотів про тім, до яких вивертів прибігав він для приборкання своєї ліні і як остання все-таки брала большею частиною верх. Тепер, з розвитком хвороби, про великі літературні заробітки чогось було і думати. У довершення нещастя видавець Бодлера і друг його, Кулі де Малясси, погорів, і Бодлер, як завжди шляхетний і самовідданий, рахував своїм боргом зв'язати відтепер свою долю з його судьбою і розділити з ним усі наслідки краху. Нарешті він схопився за пропозицію бельгійських художників прочитати в Брюсселеві ряд публічних лекцій про мистецтво і, уже зовсім хворий, поїхав туди в квітні 1864 року, окрилений новими надіями. Перші лекції мали величезний успіх, але всі мрії незабаром розлетілися порохом, тому що антрепренер надув і замість обіцяних 500 франків за лекцію став платити спочатку по 100, а потім і по 50 фр., — сума, зовсім недостатня навіть для убогого існування. Незабаром поет зненавидів Бельгію всіма силами душі: і люди, і природа — усі вселяло йому тут повна відраза. Народ бельгійський здається йому грубого, егоїстичного, виконаного всілякого пороків, дерева представляються чорними, квіти позбавленими запаху, Брюссель смердючою і брудною клоакою... Під впливом хвороби і нестатку дух поета, і без того схильний до меланхолії, затьмарюється усе сильніше і сильніше. Але повернутися негайно в Париж він не хотів, тому що вирішив повернутися туди лише зі славою, виконавши усі свої зобов'язання.

1 2 3