Життя і творчість Чингіза Айтматова

Реферат

Сторінка 2 з 3

Зненацька ця пропозиція була прийнята. Поступово Айтматов просунув на цю справу і прогресивну світову громадськість, організувавши в 1986 році Іссик-кульський форум, на який зібралися представники ЮНЕСКО, футурологи, письменники і художники. І поговорили про необхідність виховання нового планетарного мислення, завдяки чому людство змогло б уникнути тотального катаклізму — військового, екологічного, економічного etc. І коли коліщата завертілися щосили, коли вже можна було починати пожинати лаври і стригти купони, Айтматов смиренним образом передає бразди правління грандіозним шоу Марату Гельману.

Проведений наприкінці минулого року опитування суспільної думки показав, що Айтматов вважається третім по популярності політиком — після президента Аскара Акаєва і мера Бішкека Фелікса Кулова.

У його повістях неодмінний персонаж, що думає, думає, думає... "Я ходжу в досвітньої тиші й усіх думаю, думаю" ("Перший учитель"). "Я... дивився на небо, що сутеніє в хмарах, і думав: "Чому так незрозумілий і складне життя?" ("Джамиля"). По ні автор і жоден з його героїв не хотів би життя іншого, простішого, долі менш драматичної. Це — наше життя і моя доля, і як би важка і спутана не була, вона — моя єдина, як любов, і я не відрікаюся ні від чого ні в ній, ні в історії — як Танабай з "Прощай, Гульсари!" усю на себе відповідальність приймає за колишнє добро і зло, не звалюючи на інші.

Життя — що ріка Талас — душа Таласської рівнини, древнього лона Киргизії, де гуляв Манас і зріс Чингіз): примхливий, загадкова, те скажене повіддя, те суша: "З нашою рікою, брат, не жартуй!.. Сьогодні води в ній по коліно, тече, нікого не торкне, а завтра розлютить — мости знесе. Вона, що жива — її розуміти треба..." ("Сипайчі"). І мудрий повинний бути сипайі, обмежувач і знавець норовливої коханої: ріки, природи, історії, душі людини.

Герой Айтматова — приборкувач стихій і змістів, з ними має справу: з першоелементами природи і із сенсами людського існування:

любов-пристрасть ("Джамиля"), істина ("Прощай, Гульсари!"), справедливість

("Ранні журавлі"), совість ("Після казки"), жертва ("Рудий пес")-и тим більше "Плаха". (Ведучий. 27. XI. 86.). Але і на природу він замахується — неї зрозуміти: гори, степи, води, океан, їхній заклик, їхнього страждання від самих себе і від людини — стогін гір, дзенькіт рік, ревіння обвалів, бичі гроз. Не серед буденної природи, але серед урочистої, що блищить громами і блискавками, як язичеська богиня в діадемі з перунов,— розвертається дія його розповідей: гроза в "Джамиле", зима в "Гульсари", Великий туман у "Пегом псу". І в долях людських, з першооснови свого письменницького, Айтматов бере саму патетичну ноту: "Віч-на-віч" (1958) — повість про дезертира під час війни — сюжет, що російська радянська література підняла в 70-і роки ("Живи і помни" В. Распутіна); чи розповідь "Сипайчи" — про суперництво батька і сина перед загальної примхливий

коханої — рікою Талас, чия любов до них — не на живіт, а на смерть, як

Клеопатри иль Тамари...

І от беззмінний сюжет, як наскрізна рань: Батько і Син, неспіване батьківство, недолюблене синівство ("Солдатенок", "Побачення із сином", "Ранні журавлі"); покоління айтматівське — бездоглядність, з батьками вирізаними (трагедією історії, трагедією війни). І не випадково в героях, персонажах Айтматова немає мужнього віку, коли людин — чоловік дружини, батько дітей, хазяїн і будівельник з налитою силою, громадянин у суспільстві і політику,— але чи дитина, отрок, юнак, пли старий (мати), яким випадає не властива їм роль чоловіка в родині й в історії, у долі країни,— надмірна ця напруга, патетика...

Причому в ході творчості Айтматова усе різкіше зиґзаґи в амплітуді коливань героя за віком. Якщо в перших повістях герой — молода людина (Джаміля, Данияр, Пльяс, Дюйшен), що рветься до життя, любові, до самоствердження в справі, то в

наступних повістях — баба Толгонай, старий Танабай, хлопчик і дід ("Після

казки"), отрок ("Ранні журавлі"), хлопчик Кіріск і старий Орган ("Рудий

пес"), Едигей ("Буранний полустанок"); а середня, основна ланка людського

віку випадає: тінню-пам'яттю сковзає Батько в "Ранніх журавлях"; як

Лоенгрін, пропливає Батько-Білий пароплав; безликий повторює Органа батько Емрайін у "Рудому псі". Не має цей вік своєї позитивної партії в бутті — у світі Айтматова. І в цьому страшна історична правда: перебита це покоління, кістьми полягло. Але отут і воля художня: отрок і старий — співрозмовники великого діалогу думки (Запитуй — Відповідаємо), тоді як середній вік принципово монологічний: повинний стверджувати щось одне — і в справі будувати, і у думці собі думати. Герой же Айтматова до останнього конання хоче зберегти за собою право запитувати, сократівське право не знати — щоб розуміти.

І при монологично діючих героях "Джамили" і "Першого вчителя" приставлене недремне око підлітка (Сеит, Алтинай), чи дві тополі як світові орієнтири, сторожі буття й істини, древа життя — по таких координатах і в такім опроміненні-висвітленні йде осмислення подій у людях, в історії, у життях.

Так, актори драми айтматовської, її основні амплуа-маски: дитя і старий. Вони як би перед завісою п у просценіумі зустрічаються, обговорюють, що на сцені відбувається з іншими, полножизненними, иль з ними самими (старий згадує). Отрок і старий — це ворота буття, ними обкреслена рамка життя, і це два вогні рампи сцени життєвої, де метаються повновікові чоловік і жінка в суєті своїх доль.

Але сам Чингіз Айтматов — справді мужик, корінник у запряжці буття, невтомно тягне її лямку по-дорослому вже з 14 років, коли працювати на родину почав, і по нею

пору мужні досвіди життя, іспиту душі людини безстрашним пізнанням

могутньо проробляє на полігонах і пасовищах своїх повістей і романів. І як

громадянин країни і Землі, як чоловік ради, піднімає завзято самі гострі і

невідкладні питання: про совість, про світ. про культуру природи'. Так бачу його: як батир Манас, він у дусі коштує неухильно, відбиває, разить і вивертається хитро і спритно, спокуси переборює і спокус у поза, п сумнівами зсередини,— і виявляє собою приклад і борг первоучителя свого народу.

А народу його киргизькому дивно скільки випало в столітті сем прожити, перейти і переосмислити. Тільки з завіс сонного патріархального стану, у якому він застиг на тисячоріччя, увергнуть він був у XX столітті у вир всесвітньої історії і, не встигнувши оглянутися, виявився вже в соціалізмі. От і продирає дотепер його людина, Чингіз Айтматов, очі, і усі думає, думає, думає: що ж відбулося? що є, що буде? І це не тільки його народу думка, але представницька дума — за все людство. Тому що для XX в. типово, що

народи, довгий час стоявші в стороні від магістральних шляхів світової історії,

включаються в неї, і бурхливо, прискорено розвиваючись, перестрибують зі стадій древніх — у найсучасніші. Недарма Айтматова переводять на багато мов: близькі долі і думи його героїв людям з багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки; і досвід, що нагромадив його киргизький радянський народ: і історичний, і душевно-емоційний, і розумовий, і художній, всім у повчання виявляється.

Але раз народ його такий шлях, рівний двом — трьом тисячоріччям європейської історії, промчався, те подібна ж прірва повинна бути перекрита й у духовної культурі, і в типі письменника. І дійсно: як тип письменника, Чингіз Айтматов не просто житель середини XX в., але і шаман— заклинатель-міфотворец, акин-рапсод-сказувач гомерівської користі, ренессансно-шекспіровський драматург, просвітитель і дидакт свого народу, романтик з ідеалом високого розжарення,

реаліст— моралеописувач і історіограф ("Прощай, Гульсари!") і нарешті, цілком "модерніст", як і конгеніальний йому побратим у Латинській Америці Габріель Гарсіа Маркес, книга якого "Сто років самітності" виявляє собою подібне ж конденсоване табло епох світової історії і шляхів, і сутей, і ідей людини... Про Гомера і Гесиода сказано було, що вони дали еллінам їхніх богів. Подібну ж функцію створення образів — типів і орієнтирів поводження виконав у Киргизії Айтматов. У його творчості вже ціла космогонія і міфологія здійснена. Отут бродить Рогата мати-олениха, Великий Туман, Білий пароплав, Хлопчик-риба, всюди-око Верблюже око, священні Тополи-оракули (як дуб Зевса в Додоне), пролітають Ранні журавлі, вічно біжить краєм моря Пегий пес, стріляють у мати псевдолюди-манкурти... І серед цієї космічний першоприроди люди, як титани і герої, здійснюють своп космоустроительние подвиги: Дюйшен, як Персей, б'ється з парфумами гір, вивільняючи Андромеду-Алтинай; отут Геракл-Танабай

на службі в Еврисфея-Чоро разить гідру Зими і чистить авгієві стайні кошар; отут Парис-Данияр викрадає прекрасну Олену— Джамилю; отут Минос, Еак і Радамант сіли в туру Харона, що перетинає Лету, і переносять отрока Кириска з дитинства на інше світло мужності...

Я не утомлююся підкреслювати цю сторону в героях і сюжетах Айтматова, тому що те, що перед нами правдиві образи наших сучасників,— це і без того ясно, на очах: і Даніяр, і Толгонай, і Орозкул (і Едигей і Бостон. — Ведучий. 26. XI. 86). Але вони значать більше, ніж це. Що є "наш сучасник"? Крапка в потоці історичного Простору-Часу. Ми, звичайно, любимо його, як властиво кожному любити себе, але любові до себе далеко не досить для того, щоб це "я" було й іншим племенам, часам цікаво, повчально, улюблено. Отут вже правдоподібної описовості недостатньо. Отут потрібний сміливий прорив з сьогоднішнього у віковічне, і Айтматов щораз як би поринає у вічність і Абсолют і не повертається без улову: несе яку-небудь рибку образа або прихоплює перлина сюжету — і піт уже затівається виріб повести, вироблюється

на березі "Топольок", "Пегий пес",— але в кожнім з них пульсує вічна

енергема. Недарма в "Джамілі" Луп Арагон відчув історію любові,

конгеніальну "Ромео і Джульетте".

До дійсного часу у творчості і духовному розвитку Айтматова прозріваються три періоди. "Повести гір і степів" — така емблема того нового слова, з яким він ввійшов у літературу своїми ранніми, "молодіжними" добутками: "Віч-на-віч", "Джамиля", "Верблюже око", "Топольок мій у червоній косинці" і "Перший учитель", за які й одержав у 1963 році Ленінську премію.

1 2 3