Сліпець — це і двійник Емми, і глибоко песимістичний символ, який втілює вічний потяг людства до поліпшення свого життя.
— сірість сучасної Флоберу Франції настільки втомила письменника, що він вирішив поринути у ІІІ ст. до н. е., у час Пунічних війн, коли доживав свої останні часи дивний народ фінікійців. Доживав красиво й пишно, не чекаючи римського розгрому Карфагену. Так виник роман "Саламбо". Для вірного зображення життя і побуту фінікійців Флоберу прийшлось перечитати більш, ніж 1000 томів спеціальної літератури, і він робив це із насолодою, тому що давно вже не існуючий Карфаген, від якого залишилися тільки видатні твори мистецтва, подобався йому набагато більше, ніж час позитивізму. Роман в плані структури наслідує В.Скотта. Історія давнього світу, історичні особистості виступають лише фоном подій. В центрі стоїть вигадана історія двох молодих коханців: Саламбо, дочки карфагенського аристократа, і Мато, воїна-найманця. Саламбо виступає повною протилежністю Еммі Боварі. Емма не стільки любила, скільки хотіла мати коханця, і чекала такої любові, про яку прочитала у книжках. Саламбо навіть не називає своє почуття до Мато, настільки природним є воно. Саламбо просто вмирає після смерті коханого, втрачаючи сенс життя.
— в романі "Виховання почуттів" Флобер знову повертається до сучасності. І показує духовну спустошеність свого покоління. Фредерік Моро є частково автобіографічним персонажем. Також, як і Флобер, він не може робити кар'єру, забуваючи про мораль. Найяскравішою подією свого життя Фредерік і його товариші вважають той вечір, коли вони зібралися піти до публічного будинку і не змогли зайти усередину будинку. Публічний будинок носив назву "установи Турчанки". Текст роману поступово підводить до думки: продажна установа Турчанки виступає символом Франції. Тому Фредерік і друзі згадують нібито незначну подію із погордою — вони не схотіли стати постійними відвідувачами сучасної меркантильної Франції.
— "Спокусу святого Антонія" Флобер закінчив писати у 1856 р., але довго не наважувався видати цей твір. Поки у 1872 р. І.Тургенєв не примусив його зробити це. Книгу було сприйнято на рівні скандалу. М.Горький назвав її "ударом у дзвін скептицизму". Проте антисоціальний, підкреслено естетизований твір був із захопленням зустрітий парнасцями, Теном, Ренаном.
— у 1876 р. Флобер написав повість "Проста душа". Сам він писав про неї: " "Проста душа — це не більш, ніж історія непомітної, бідної, селянської дівчини, богомольної і містично настроєної, відданої без усілякої екзальтованості і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господарки, племінника, старця, за яким опікується, потім папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його чучело і, вмираючі, плутає його із святим духом. В цьому немає ніякої іронії, хоча так можна подумати, навпаки — все це дуже сумно в дуже серйозно". "Просту душу" Флобер створив як пам'ятник Жорж Санд, з якою товаришував і яка постійно заохочувала його створити щось для народу і про народ. Соціально налаштована Жорж Санд не могла примиритися із тим, що художник такого рівня існує тільки у світі форми, стилю, і запобігає будь яких звернень до проблем нерівності, несправедливості, які панують у суспільстві. І Флобер створив повість про виключно добру людину з нерозвинутим розумом, показав сумну історію життя людини із народу. Це його бачення проблеми, на яке він мав право. Флобер не визнавав дидактизму в літературі, яка на його думку повинна бути тільки мистецтвом, тому "Проста душа" не стільки налаштовує суспільство на певне ідею, скільки надає імпресіоністичну картину життя жінки з народу. Але за імпресіоністичністю флоберівських картин проглядає не очікуваний для утопічних соціалістів ( Гюґо, Жорж Санд, Е.Сю ) погляд на природу народу, який страждає тільки від фізичних ( голод, холод ) незручностей, а духовне його життя є настільки обмеженим, що проблеми нерівності взагалі не проникають в його свідомість, і страждає він від них набагато менше, ніж ті, хто за ним турбується.
— останній, незакінчений роман Флобера, "Бювар і Пекюше", присвячено проблемі, яку письменник ставив ще у "Спокусі святого Антонія". Це проблема недосконалості людського розуму. "Бювар і Пекюше" присвячено дилетантизму в науці і тим трагічним наслідкам, до яких він може призвести. Ця проблема завжди турбувала Флобера, який, згідно із спогадами Мопассана, розбирався в медицині, математиці, історії на рівні професорів. Із проблемою профанації науки був пов'язаний і образ аптекаря Оме.
— творчість Флобера мала величезний вплив на світову літературу (Тургенєв, Мопассан, брати Гонкури, Чехов, Пруст ).
— ... Шарль Бодлер починає ряд "проклятих поетів" у Франції. Пізніше до нього приєднаються Верлен і Рембо. Останній, який взагалі не визнавав ніяких авторитетів і попередників скаже: "Бодлер — король поетів, справжній Бог". Їх називали "жахливими дітьми", цих напівбожевільних людей, які лякали сучасну їм Францію антисоціальністю і аморальністю своїх книжок і дивувала світ силою своєї поезії.
— творчість Бодлера не можна розглядати у відриві від діяльності групи "Парнас". Після революції 1848 р. французький романтизм розділився на "романтизм для людей", лозунгом якого став принцип, сформульований В.Гюґо: "Мистецтво заради Прогресу", і "чисте мистецтво" або "Мистецтво заради Мистецтва". До другого напрямку примикали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони і створили об'єднання "Парнас" і почали випускати альманах "Сучасний Парнас" (1866, 1871, 1876 ). Сама назва угрупування ( Парнас — гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном ) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Фундатор "чистого мистецтва", Теофіль Гот'є, стверджував: "Прекрасним є тільки те, що нікому і нічому не служить; все корисне — потворне". Його збірка "Емалі й камеї" ( 1852 ) підтверджує цей лозунг. Важко сказати, про що вона; можна тільки ствердити — про щось прекрасне. Поезія "Симфонія у білому мажорі" передає гру півтонів, об'єднує в єдине ціле музику, колір і слово і створює унікальний поетичний живопис. Леконт де Ліль у "Варварських поемах" ( 1878 ) реальну дійсність інакше, як "темне існування" не називав, а земну кулю порівнював із тупим і ненаситним звіром, який кружляє своєю безглуздою орбітою. Леконт де Ліль прославився як письменник-анімаліст. Створювати скульптурні портрети екзотичних тварин ( "Слони" ) йому подобалось набагато більше, ніж мати справи з людьми.
— скептицизм і ненависть парнасців до вульгарного у своїй прагматичності світу розділяли Бодлер і Флобер. Лідер романтичного руху "мистецтво заради Прогресу", Гюґо, не сприймав їхньої естетичної платформи, але шанував як видатних художників та із співчуттям ставився до їхнього конфлікту із утилітарним світом.
— Шарля Бодлера бачили на паризьких барикадах у 1848 р. Революція прилучила його можливістю зруйнувати старий світ. Пізніше Бодлер згадував: "...моє сп'яніння 1848 року. Чим воно було? Смаком до помсти. Єдина утіха від руйнування. Літературне сп'яніння." Уділом Бодлера стала безмежна самотність посередині держави, яка "проходила фазу вульгарності". Не варто сприймати участь Бодлера у вуличних бійках під час революції серйозно. "Сучасна шваль уселяє в мене жах", — скаже він під час перемоги у Франції демократії. Соціум, взагалі, був ворогом Бодлера, ворогом його похмурої і чудернацької поезії.
— основні особливості стилю Бодлера формувалися під сильним впливом поезії Е. По, в якому поет знайшов рідну собі душу. Американець По раніше, ніж француз Бодлер, відчув страшну для мистецтва силу утилітарно налаштованої маси, відчув і сприйняв дійсність як Ад. Таким же шляхом пішов Бодлер. Його "Квіти зла" і "Біблія пороку" ( яку і досі не дозволено публікувати у більшості країн світу ) відтворюють кола Аду сучасної дійсності. Книгу присвячено Леконту де Лілю. Таким чином Бодлер висловлює свою естетичну позицію, яку у більш розширеному вигляді він розкрив у теоретичних працях "Естетичні пам'ятки" і "Романтичне мистецтво". Вступ, написаний у вигляді поетичної передумови, розкриває ідейний зміст збірки. Бодлер порівнює докори совісті, які люди відчувають від гріхів, що творяться свідомо ( "розбій" ) і безсвідомо ( "дурість" ), із укусами вошей. Людство, подібно жебракам-волоцюгам, тупо годує собою кровожерливу совість. Бодлер закликає звільнитися від обману добродійності, яку він знецінює, правда, на заміну добродійності він не пропонує нічого, окрім своїх талановитих віршів.
— "Квіти зла" складаються із наступних розділів: "Сплін та ідеал", "Паризькі картини", "Вино", "Квіти зла", "Заколот", "Смерть". Вся книга відтворює духовний шлях поета, його "віру, вивернуту навиворіт". Епіграф, узятий із творчості одного із найтрагічніших поетів Франції, гуґенота ХУІІ ст., Агріппи де Обін'є, який загинув під час релігійної війни, знову відвертає читача від обличчя благочестя і нагадує про гріхи церкви. Агріппа де Обін'є відстоював право людини на самостійне мислення, на власну точку зору, і Бодлер у "Квітах зла" показує власне бачення світу, не боячись засудження публіки і образи суспільної моралі. "Сплін та ідеал" присвячено естетичним поглядам поета, який констатує фатальну антитетичність реального світу і мистецтва. У поезії "Альбатрос" Бодлер порівнює художника із птахом, прекрасним у повітрі і незграбним на землі. "Цар небесної лазурі" на землі перетворюється на об'єкт знущань для матросів, що втратили від неробства здоровий глузд. Так само поет залишається осміяним й "проклятим" на землі, розмах його крил натовп не бачить, тому що не дивиться на небо, спрямовуючи свої очі на землю. В образі альбатроса, який набув значення емблеми творчості Бодлера, відчувається зв'язок із спадщиною англійського романтика Кольріджа, в поемі якого "Сказання про старого мореплавця" теж є сцена із моряками і альбатросом, якого один із матросів вбиває від безглуздя і тим самим прирікає себе і своїх товаришів на страшну кару Природи.