Ця любов була вільною. "У мене з Жюльеном,— міркувала Матильда, як завжди, наодинці із собою,— ніяких контрактів, ніяких нотаріусів, що випереджають міщанський обряд. Усі буде героїчним, усі буде надано випадку". А випадок тут розуміється як воля, можливість надходити так, як того вимагає думку, потребу душі, голос природи й істини, без придуманого суспільством насильства.
Вона потай пишається своєю любов'ю, тому що бачить у цьому героїзм: полюбити сина теслі, знайти в ньому щось гідне любові і зневажити думкою світла,— хто б міг зробити таке? І вона протиставляла Жюльена своїм великосвітським шанувальникам і мучила їхніми образливими порівняннями.
Але це "боротьба із суспільством". Так само як навколишні її виховані люди, вона хоче завоювати увагу, зробити враження і, як це ні дивно, апелювати до думки великосвітської юрби. Оригінальність, який вона домагається явно і таємно, її вчинки, думки і пристрасті, що розпалюються при завоюванні "виняткової істоти, що нехтує всіх інших",— усе це викликано опором суспільству, бажанням ризикувати, щоб відрізнитися від інших і піднятися до висот, яких нікому не досягти. І це, звичайно, диктат суспільства, а не вимога природи.
Ця любов до себе зв'язана з любов'ю до нього — спочатку беззвітної і не дуже ясної. Потім, після довгого болісного аналізу психології цієї незрозумілої і привабливої особистості, виникають сумніву,— може бути, це тільки удавання, для того щоб женитися на багатій маркізі? І, нарешті, начебто без великих основ, тріумфує впевненість у тім, що жити без нього неможливо, що щастя не в собі, а в ньому. Це перемога природного почуття, що пульсує в далекому, ворожому суспільстві. Погроза втратити усе, що було задумано, усі, чим вона пишалася, змусила Матильду мучитися і навіть, може бути, любити по-справжньому. Вона начебто зрозуміла, що в ньому її щастя. "Схильність" до Жюльену нарешті восторжествувала над гордістю, "яка, з тих пір як вона себе пам'ятала, панувала в її серце безроздільно. Ця гордовита і холодна душа вперше була охоплена полум'яним почуттям".
Боротьба природи з цивілізацією, із протиприродною системою суспільних відносин начебто закінчується перемогою природних людських почуттів. Зникла спрага почестей і слави, розрахунки на торжество у світлі, що Матильда нехтує так само, як Жюльен. Перешкоди переборені. Для Матильди існує тільки любов-пристрасть, що прославляла книга про любов як єдине справді людське, природне почуття. Жюльен звільнився від необхідності ховати від її пристрасть, що володіє їм.
Якщо любов Матильди дійшла до божевілля, то Жюльен став розважливим і холодної. І коли Матильда, щоб врятувати його від можливого замаху на його життя, сказала: "Прощай! Біжи!", Жюльен нічого не зрозумів і був ображений: "Як це неминуче случається, що навіть у найкращі їхні хвилини ці люди завжди ухитряются чим-небудь зачепити мене!" Він дивився на неї холодним поглядом, і вона розплакалася, чого колись ніколи не бувало.
Одержавши величезні землі від маркіза, Жюльен став честолюбцем, як говорить Стендаль. Він думав про сина, і в цьому також, мабуть, позначалася його нова пристрасть — честолюбство: це його створення, його спадкоємець, і це створить йому положення у світлі, а може бути, і в державі. Його "перемога" перетворила його в іншу людину. ""роман мій зрештою завершився, і я зобов'язаний цим тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю дивовижну гордячку,— думав він, поглядаючи на Матильду,— батько її не може жити без її, а вона без мене..." Душа його впивалася, він ледь відповідав на палку ніжність Матильди. Він був похмурий і мовчазний". І Матильда стала його боятися. "У її почуття до Жюльену прокралося щось неясне, щось схоже на жах. Ця черства душа пізнала у своїй любові усе, що тільки доступно людській істоті, викоханому серед надмірностей цивілізації, якими захоплюється Париж".
Довідавшись, що його хочуть зробити незаконним сином якогось високопоставленого де Ла-Верне, Жюльен став холодний і зарозумілий, тому що припустив, що він дійсно незаконний син великої людини. Він тільки і думав, що про славу і про свого сина. Коли він став лейтенантом полку і сподівався незабаром одержати чип полковника, він став пишатися тим, що раніше його дратувало. Він забув про справедливість, про природний борг і утратив усе людське. Про революцію він перестав і думати.
***
Серед безлічі припущень про значення роману "Червоне і чорне" можна знайти версію, по якій Стендаль замаскував під таємними квітами два почуття, що бушують і володіють духом Жюльена Сореля. Пристрасть — щиросердечний порив, моральна спрага, неприборканий, беззвітний потяг, і честолюбство — спрага чинів, слави, визнання, дія не по моральних переконаннях у прагненні до мети — ці два почуття бороли в Жюльене, і кожне мало право володіти його душею. Автор розділив героя на двох частин, на двох Жюльенов: жагучого і честолюбця. І обоє вони домоглися поставлених цілей: Жюльен, схильний до природних почуттів, з відкритою душею, домігся любові г-жи де Реналь і був щасливий; в іншому випадку честолюбство і холоднокровність допомогли Жюльену завоювати Матильду і положення у світлі. Але щасливим від цього Жюльен так і не став.
Література:
1. Стендаль "Червоне і чорне". "Правда". М. — 1959
2. Я. Фрид "Стендаль: нарис життя і творчості". "Художня література". М.-1967
3. Жан Прев "Стендаль: досвід дослідження літературної майстерності і психології письменника". "Художня література" М.-1960
4. Б. Г. Реизов "Стендаль: художня творчість". "Художня література". Л.-1978