Він затягає робітників до насильницьких дій, не думаючи про те, що таким чином вони не доб'ються для себе нічого, а, скоріш за все, опиняться у в'язниці, як карні злочинці. Слекбріджу протистоїть прихильник "моральної сили", чесний і спокійний робітник Стівен Блекпул. Блекпул йде шляхом християнина, і коли Слекбріджа та інших прихильників насильницьких дій заарештовують, і примара каторги починає маячити перед ними, Блекпул відважно захищає їх: "Не вони є причиною анархії, сер, — каже він фабриканту Баундербі, — не вони її затівають".
залишаючись противником класової боротьби, Діккєнс у 1855 р. займає непримириму позицію по відношенню парламенту, який, на його думку, займається антинародною діяльністю. У своїй промові, яку було спрямовано на захист Асоціації по проведенню реформи керування країною, письменник проголошує право народу на "своє слово", вважає необхідним уведення до парламенту представників соціальних низів, які мають об'єднатися "натхнені патріотичними і лояльними ( тобто ненасильницькими, законними — С.Д.) почуттями, заради досягнення великих мирних конституційних змін". Із періодом суспільної боротьби є пов'язаним час написання роману "Крихітка Дорріт" ( 1857 ), в якому ми бачимо трагічну долю пересічної англійської родини, яка вже давно мешкає у борговій тюрмі. Маленька Емі ( крихітка Дорріт ) прямо у тюрмі і народилася, тому що судова справа її батька, Уільяма Дорріта, загубилася десь у столах байдужих чиновників у Міністерстві Тяганини. Міністерство Тяганини, взагалі, набуває значення реалістичного символу, за яким стоїть проблема байдужого ставлення великої держави до маленької людини. Дві впливові родини практично повністю керують країною. Це Поліпи й Чванинги . Саме вони допомагають "жирним захищатися від виснажених". Державу Діккєнс зображує у вигляді старого кораблю, обліпленого поліпами. Поліпи скоро відправлять корабель на дно, але їх це не турбує. Тому корабель повинен потурбуватися про себе сам, і якнайможна швидше відірвати поліпів від бортів.
в романі "Великі сподівання" ( 1860 ) Діккєнс виступає проти віри англійців у власне верховенство над усіма іншими народами. Історія звичайного сільського хлопця, Філіпа Піріпа, який, несподівано для себе стає джентльменом на гроші, які хтось інкоґніто пересилає йому, вивертає навиворіт англійській менталітет. "Джентльменські гроші", як пізніше виявляється, мають, хоча і зворушливе, але злочинне походження. Їх пересилає колишній каторжник, якого маленькій Піп колись врятував від голодної смерті під час переховування на болотах, і не видав владі. Тому Мегвіч вирішив витрати свої гроші ( а їх в нього чимало ) на те, щоб сільській хлопець став тим, ким не довелося стати Мегвічу, і прожив таке життя, яке не довелося прожити каторжнику-втікачу. Так розвіюються ілюзії Філіпа про власну обираність, про аристократичне походження таємничих грошей. Кохана Філіпа, блискуча і гордовита Естела теж вимушена буде розпрощатися із великими сподіваннями: вона є тільки вихованкою леді-аристократки, а походження у неймовірно красивої дівчини є досить сумним. Її батьки були карними злочинцями ( батько — каторжник Мегвіч, мати — вбивця ). Хоча заміна честолюбних сподівань на сурову правду життя змінює героїв на краще ( Діккєнс і тут залишається оптимістом ). Після нової зустрічі із Мегвічем колись занадто розважливий юнак стає більш співчутливим. Його поранена душа приходить до висновку: всі люди у цьому світі — і він, і Естела, і Мегвіч, і сільській коваль Джо Гарджері — є просто людьми, рівними перед Богом, а не "вищими" і "нижчими". Моральним вчителем юнака стає Джо, який повертає його душу до спокою завдяки власній вірі у народну правду, яка, набувши тисячолітнього досвіду, давно вже дійшла до висновку "кривдою нічого не доб'єшся".
день похорону письменника ( 14.06.1870 ) став для британців Днем національного трауру. Вони ховали людину, яка все життя прослужила Добру, захищала "принижених й ображених", одночасно прославила ясні і світлі сторони національного життя, зробили настільки реальний аналіз політичного й економічного життя своєї країни, що за її книгами можна писати наукові трактати, і проаналізувавши світ, зупинилась на таких не вмирущих цінностях, як християнське милосердя й тепло домашнього вогнища. Діккєнс навіки залишився національним англійським романістом, який для англійців уявляє не меншу цінність, ніж Шекспір у драмі і поезії.
важко переоцінити стилістичні досягнення Діккєнса. Добрий знавець англійської мови, Л.Толстий, вважав, що мова діккєнсовських книжок взагалі є ідеальним прикладом живого англійського мовлення.
Уільям Мейкпіс Теккерей був сином офіцера колоніальних військ Британської Імперії і належав до привілейованих верств англійського суспільства. Після закінчення Чартерхауса він поступив у Кембріджський університет, але ступеню не отримав, тому що кар'єра держслужбовця не приваблювала його. Він хотів займатися тільки мистецтвом, тому і вирушив до Франції, яка завжди вважалася Меккою художників, особливо живописців. Мандри Європою ( Франція, Німеччина, Італія ) закінчились виснаженням банківського рахунку, який залишився від батьків, і необхідністю заробляти гроші. Теккерей повертається до Лондону і починає займатися журналістикою, яка і стане основною справою його життя. Він обрав собі досить суворе естетичне кредо — "Правда не завжди є приємною, але краще за правду не має нічого". Реалізм Теккерея, на відміну від реалізму Діккєнса, не має прихильності до романтичної естетики. За висловом Шарлотти Бронте, він є "не романтичним, як ранок понеділка". Твори Теккерея менш всього схожі на казку. Це насмішлива, аналітична і сувора проза. Тому Теккерея вважають спадкоємцем англійських просвітників ХУІІІ ст. ( Свіфта, Філдінга, Стіла, Аддісона ), які демонстрували іронічний різкий, як скальпель хірурга, погляд на свою схильну до чванства батьківщину. Багато років Теккерей працював у сатиричному журналі "Панч" ( Punch ), де разом із ним висміювали недоліки Англії Томас Гуд і Дуглас Джерралд. Популярність йому принесли пародії, в яких він "знущався" над епігонами романтизму і протиставив їхній творчості свою неприємну, але корисну правду. Особливо діставалося від Теккерея авторам комерційних або "салонних романів". Вельми популярними були тоді так звані "романи срібної ложки" ( про життя аристократів ) і романи "н'югетської школи" ( Н'югет — знаменита лондонська тюрма, якої зараз не існує ), в яких злочинний світ подавався нерідко у привабливому, лицарські-благородному вигляді. "Записки Жовтоплюша", "У благородній родині" є насмішкою над тими читачами, які полюбляють світську інтимну хроніку. Жовтоплюш — лакей, який служить у аристократичному будинку. Він підглядає й підслухає, ховаючись за шторами, зазираючи у дверні шпари. А потім надсилає отриману "інформацію" до журналу, де остання і публікується. Паскудність Жовтоплюша контрастує із авторським сарказмом і навіки відбиває бажання коли-небудь читати "жовту пресу". "Кетрін", "Історія Семюеля Тітмарша і знаменитого діаманту Хоггарта" є пародіями на "ньюгетський роман". Теккерей знімає із злочинного світу не тільки покривало благородства, а і покривало таємничості. Злочинний світ в романах Теккерея виступає таким, яким він є — користолюбним й аморальним. Теккерей-сатирик не жалкував не тільки бульварну літературу, а і британську монархію. У вірші "Георги" ( "Georgies" ) він створює сатиричну картину "букету Георгів" : Георга І, який "мистецтва ненавидів", Георга ІІ, "жаднюги й спекулянта", Георга ІІІ, що "розумом був слабкуват, але англієць — від голови до п'ят", і Георга Останнього, тобто ІУ, що прославився кулінарними й кравецькими здібностями. Теккерей його інакше, як "поваром" не називав. Сатира Теккерея завжди була справедливою. Він іронізував не тільки над сучасною Англією, а і над собою. "Книга снобів, яку було написано одним із них" ( 1847 ) яскраво про це свідчить. Старовинне англійське слово "snob" колись мало значення "учень ремісника", тобто "підмастерья". Коли Теккерей навчався у Кембриджі, слово "сноб" на студентському жарґоні означало "підлабузник". Так презирливо називали тих студентів, які намагалися стати товаришами більш знатних і більш заможних студентів, принижуючись при цьому. Студент Теккерей "снобом" не був, але явище це запам'ятав і пізніше осмислив його як національну англійську рису. А так як від своєї нації відмовлятися він не збирався, то вимушений був назвати "снобом" і себе самого. Сучасне розуміння слова "сноб" ( той, хто із презирством ставиться до простих людей ) походить від книги Теккерея. "Книга снобів" уявляє собою низку нарисів, які показують типових представників англійського суспільства в їх національному, снобістському проявленні. "Книгу снобів" можна вважати прологом до найвідомішого твору Теккерея "Ярмарок суєти" (1847 ). Назва книги включає роман у традицію англійської релігійної літератури. Проповідник ХУІІ ст. Джон Беньян, учасник Великого Бунту 1648 р., перебуваючи у в'язниці після революційних подій написав знамениту книгу-проповідь "Шлях прочанина", в якій у дусі середньовічного жанру "видіння" розповів про примарне місто ( в якому легко впізнати Лондон ), куди попадає благочесний прочанин по дорозі до Раю. У цьому місці земного Аду знаходиться Ярмарок Суєти, де чоловіки продають дружин, дружини — чоловіків, діти — батьків, а батьки — дітей. І все заради єдиної мети — отримати гроші. Причому людські душі і коштовні речі тут оцінюються приблизно однаково. Ярмарок Суєти Беньян назвав Vanity Fair. Таку саму назву має роман Теккерея, і перекласти цей англійський фразеологізм, який у сучасній мові означаю осередок гріху, можна по-різному: базар життєвої метушні", "ярмарок гріху", "вистава пороків", тощо. "Виставою пороків" Теккерей називає сучасну йому Англію, де " мазурики швендяють по кишенях, полісмени пильнують, шарлатани... бойко закликають публіку". Роман має не тільки багато значущу назву. Він має не менш значущий підзаголовок: "роман без героя". Персонажі роману, який має релігійну назву і дивує не релігійністю свого змісту, не варті не тільки визначення героя, вони не є вартими і визначення характеру.