Як Ісмена на початку трагедії, так згодом Креонт і хор вважають її вчинок ознакою нерозсудливості, і Антигона усвідомлює в тому, що її поводження може бути розцінено саме в такий спосіб. Суть проблеми формулюється в завершуючих перший монолог Антигони словах: хоча Креонту її вчинок представляється дурним, схоже на те, що обвинувачення в дурості виходить від дурня. Фінал трагедії показує, що Антигона не схибила: Креонт розплачується за своє неразуміння, а подвигу дівчини ми повинні віддати повну міру героїчної "розумності", оскільки її поводження збігається з об'єктивно існуючим, вічним божественним законом. Але тому що за свою вірність цьому закону Антигона удостоюється не слави, а смерті, їй припадає поставити під сумнів розумність такого виходу. "Який закон богів я порушила? — запитує тому Антигона. — Навіщо мені, нещасливої, ще взирать на богів, яких союзників кликати на допомогу, якщо, роблячи благочестиво, я заслужила обвинувачення в нечестивості?" (921-924). "Дивитеся, старійшини Фив... що я терплю, — і від такої людини!-хоча я благочестиво почитала небеса" (940-943).
Герою Есхіла благочестя гарантувало кінцевий тріумф, Антигону воно веде до ганебної смерті; суб'єктивна "розумність" людського поводження призводить до об'єктивно трагічного результату — між людським і божественним розумом виникає протиріччя, вирішення якого досягається ціною самопожертви героїчної індивідуальності.
IV. Люди і боги в творчості Софокла
За переказом Арістотеля, Софокл твердив, що він зображував людей такими, якими вони повинні бути. Ідеальні герої — ось на чому треба, на думку поета, виховувати громадян.
Щоб розкрити характер людини, Софокл будує інтригу так, що його герої потрапляють у найскладніші ситуації. Людина ж зобов'язана завжди залишатися людиною, навіть коли їй загрожує смерть (трагедія "Антігона"), навіть коли проти неї незборима доля (трагедія "Едіп-цар"). Людина мусить знайти в собі силу виправити ганебний вчинок, переконує Софокл у трагедії "Філоктет".
"Змістом кожної грецької трагедії,— підкреслював В. Г. Бєлінський,— є моральне питання". Чимало з них хвилюватиме людей протягом усієї історії. "Мета та засіб її досягнення" — одне з найважливіших питань у творах Ф. М. Достоєвського, воно стане найактуальнішим у нові часи. Одним з перших до нього звернувся Софокл. У трагедії "Філоктет" воно провідне.
Сюжет "Філоктет а" пов'язаний з міфами про Троянську війну. Філоктет був хоробрим воїном. Геракл навіть подарував йому свій чарівний лук. Ужалений гадюкою, хворий, Філоктет став тягарем для війська. Сплячого Філоктета перенесли з корабля на відлюдний острів і покинули. Так нараяв зробити Одіссей. Гераклів лук залишили Філоктету, щоб не помер з голоду на самоті. Минали роки. За Трою точилася війна, кінця якої не було видно. Тоді й згадали про Філоктета та його зброю. Та як умовити скривдженого битись за греків або принаймні віддати лук?
Трагедія Софокла починається з того, що до острова потай пристає корабель. Озброєний загін на чолі з Одіссеєм ховається у скелях. Одіссей вважає, що всі засоби придатні, щоб досягти мети: греки мусять перемогти.
Підступитись до розлюченого Філоктета, доки в нього є чарівний лук, нічого й думати. Одіссей не хоче ризикувати. Він підмовляє сина Ахілла Неоптолема, який мріє про подвиги та славу, розшукати самітника. Юнак має розповісти, що пливе додому, бо греки його образили.
Самотній і хворий Філоктет, на думку Одіссея, проситиме, щоб його взяли на корабель.
Спочатку Неоптолем обурюється. Так підло зрадити людину він не може. Одіссей перекопує юнака, що діяти в такий спосіб мудро.
Надзвичайно драматична перша зустріч юнака з Філоктетом. Старий радіє, що бачить людину, яка розуміє його рідну мову. Солодко чути її знову. Страдник розповідає про свої десятирічні поневіряння. Поповзом він діставався до води та дичини, підбитої його стрілами, і нікого нема, щоб допомогти, коли він непритомніє.
Майстер композиції, Софокл будує інтригу таким чином, що кожен епізод рухає дію. Перипетії стрімкі, захоплюючі і кожного разу по-новому розкривають героїв. Філоктет благає відвезти його до рідних. Неоптолем вдає, ніби погоджується. Каліка називає юнака своїм сином, другом, благодійником. Він дозволяє Неоптолему взяти лук. Хлопець не може продовжувати недостойну гру і зізнається: то Одіссеїв корабель і відвезе він Філоктета не додому, а до Трої.
Софокл не приймає аморальних принципів Одіссея. Поет доводить, що висока мета потребує від людини благородства. Софокл протиставляє Одіссеєві чистих душею Неоптолема та Філоктета. Неоптолем повертає лук Філоктетові. Юнак ладен битися з усіма прибульцями, якщо вони намагатимуться силою відібрати його. Неоптолем стає справжнім другом Філоктета.
З'являється Геракл — "бог з машини" (deux ex machinа). Він наказує Філоктету повернутися до грецького війська — Філоктет боротиметься за спільну справу і за це йому буде даровано зцілення. Фінал розкриває ідею п'єси.
Страждання людини і терези історії — проблема, яку поет-гуманіст поставив перед сучасниками ще у V ст. до н. е. Чи можна забути і простити те, що пережив Філоктет. його нестерпні багаторічні муки, фізичні й моральні? Філоктет не прощає, і юнак розуміє його. Але божество, Що з'являється у фіналі, вирішує інакше.
Трагедія "Філоктет" була створена за часу, коли проблемами виховання почали цікавитись філософи. Софокл не стояв осторонь тих проблем. На його думку, підліткові притаманні не тільки мрії про славу, а й жадоба справедливості.
У п'єсах Софокла на першому плані — героїчна особистість. В останніх творах, зокрема в "Філоктеті", Софокл показує, як під впливом різних причин змінюється людина. Він зображує радість Філоктета, його гнів, ненависть, відчай, недовіру,— розвиток і боротьбу почуттів. У цьому Софокл був попередником Евріпіда.
Елліни вважали, що краса — це гармонія пропорцій. Розвинене почуття ритму, доцільності, співмірності допомогло Софоклові знайти своєрідний модуль, щось на зразок модуля архітектурного, який дає можливість відразу охопити ціле і полегшує сприймання. Софокл усі події згруповує навколо однієї — головної, впевнено визначає міру часу і простору. Геометрично бездоганна композиція його творів стала правити за канон. Антична теорія драми про єдність дії і часу виходить передусім із практики Софокла. У трагедіях Софокла значення хору зменшується, а діалоги й монологи більш розгорнуті, ніж в Есхіла. Про Софокла кажуть, що він приборкав розбурхане море Есхілових метафор. Стиль Софокла стриманіший, хоч і не менш величний.
Висновки
Крізь віки незмінно приваблює в Софоклові здогад про складність людської натури, неоднозначність її. Саме здогад, паросток цього знання, ніби несміливе, ніби з певним ваганням ускладнення монументально-суворих характеристик раптовим проблиском чуття — заворожує, викликає відрухове співчуття, може, дужче навіть, ніж пароксизми справжньої внутрішньої боротьби, як в Евріпіда. Так Едіп, що в розпачі припадає, — ні, тільки схиляється на мить! — до рукава Іокасти, цим єдиним синівським жестом "знімає" і товщу віків, і умовність жанру: перед нами просто людина, приголомшена несвідомою своєю, до цієї миті навіть невідомою провиною — страшною і непоправною. Енергійне розслідування причини гніву богів на місто привело його до власної таємниці, до самовикриття як убивці незнаного батька і чоловіка власної матері...
Софокл цінує могутність людини, багатство її можливостей. Чи не тому на зміну трагедії роду в його попередників — у нього приходить трагедія індивіда. Але Софокл передбачає, які небезпеки чатують на людину: засліплення відчуттям цієї могутності може бути не менш жахливим за Едіпове осліплення; у багатстві можливостей криються і пастки: можливості застрашливих падінь, підступів, зрад. Тому Софокл так боїться руйнації духовних підвалин поліса — найкоштовніших здобутків стародавньої демократії, що не просто регулюють поведінку громадян, а формують їх таким чином, щоб додержання цих — людських — норм було органічним, було моральною потребою. То спитаймо себе у нашому криміналізованому і корумпованому сьогоденні, чи актуальний Софокл?
Третє тисячоліття звучать зі сцени трагедії Софокла. В епоху комп'ютеризації та роботизації по-новому сприймається його гімн: "Дивних багато в світі див, та най-дивніше з них — людина".
Використана література
1. Ліндяй Д. Коротка історія культури. — К.: Мистецтво, 1995. — 242с.
2. Підлісна Г. Антична література. — К.: Вища школа, 1992. — 259с.
3. Підлісна Г. Про красу та античну літературу. — К.: Техніка, 1997. — 192с.
4. Соловей Е. "Цар Едіп" у Києві// Всесвіт. — 1998. — №12. — С. 136-140.
5. Тронский И История античной литературы! М.: Высшая школа, 1983.
6. Українська та зарубіжна культура. — К.:Знання, 2000. — 621с.