никчемный человечишко",— лютує, аж піниться старшина Растаскуєв. Як не парадоксально, але герой такого типу є цілком очікуваним у російській воєнній прозі: він посів досі незайняте місце десь між всенародним улюбленцем Василем Тьоркіним і парією Іваном Чонкіним у Войновича. Та якщо його попередники — явно герої літературні, то Коляша виглядає на їх фоні життєво достовірним, невигаданим. Саме тому образом "типовим" він сприйматися, очевидно, не буде. Близьким до автобіографічних образів Астаф'єва з раніших воєнних повістей він виглядає через талант, на фронті зовсім непотрібний: "Коляша был мастер по части чтенья, пенья, всяческого сочинения" ("Знамя", 1995, № 4, с.3). Потрапляючи у складні обставини, цей вісімнадцятирічний солдат поводить себе так, як поводив би й будь-який пересічний його ровесник у тих же умовах, які, зрештою, не обирає: "Но куда богатого конь везет, туда бедного Бог несет",— коментує автор такі повороти його долі (там само, с.4). Воєнні незгоди швидко доводять хлопця до виснаження, перетворюючи в байдужого до всього, навіть власного життя, доходягу, який лише силою закладеного в ньому селянським родом інстинкту не втрачає життєвих орієнтирів. Коротко розказане минуле героя теж впізнаване, ніби давно відоме читачеві — з астаф'євських "Крадіжки" й "Останнього поклону": "Большая, основательная семья Хахалиных как-то быстро й незаметно изредилась. Умерли старики [вислані з рідних місць у Заполяр'я — Н.К.] и с собой уманили самых уж размладших внучат. Когда отца Коляши под конвоем увезли еще дальше, на какие-то "важные" работы, будто сломалась матица в избе — не стало и матери. Все посыпалось и рухнуло до основания — цинга сразила. Остался Коляша на руках старшей сестры, уже здесь, в Заполярье, дважды сходившейся с мужиками, чтобы иметь "опору в жизни", и была та опора опорой иль не была, но дети от нее появлялись. В барачной беленой комнате однажды застрял "ирбованый" с наколками на руках, на груди и даже на заднице..." (там само, с.10). Не дивно, що з усього свого злощасного дитинства Коляша міг згадати на фронті з відрадою хіба лише окремі епізоди з дитбудинківського життя. А все інше краще б не пам'ятати,— вважає автор, спираючись на власний життєвий досвід та узагальнюючи його до полемічної тези: "Детдома и разного рода приюты, как и школы наши, любят хвастаться, сколько выдали они стране героев, ученых, писателей, артистов, летчиков и капитанов, но общественность скромно умалчивает, сколько ж воспитательные заведения дали родине убийц, воров, аферистов и просто шатучих, ни к чему не годных, никуда кроме тюрьмы не устремленных людишек" (там само, с.11).
Фронтова дійсність, з якою стикається Коляша, нітрохи не краща щодо морального клімату, ніж тилова: вся армія побудована на жорстокій ієрархії, що дає змогу підніматися до найвищих постів абсолютно аморальним і звироднілим типам. Оскільки влада тримається страхом і силою, то більш-менш порядна людина в цій системі виглядає "придурком", "чокнутим", "блажним". Або — інтелігентом, "начитавшимся благородной литературы" (так атестовано одного з героїв "Проклятих і вбитих", і характеристика, як здебільшого у Астаф'єва, подана як узагальнююча: поняття "інтелігент" для радянського плебсу таке ж чужорідне в армії, як і в таборі, в селі чи будь-де, воно відділяє більшість народу — простолюд і "начальників" — від решти, що є "порченою", вразливою саме через оту інтелігентність). Єдино прийнятною тактикою поведінки з командирами в радянській армії є та, що її інстинктивно вибирає Коляша: "Было все: и топали на него, и расстрелом стращали, и штрафную обещали — Коляшу Хахалина ничего не трогало, не пугало. Он отрешенно молчал и смотрел в землю, потому что, если он поднимал голову и начинал глядеть в небо,— воспитующими его, отцами-командирами, это воспринималось как вызов, как чуть не высокомерие. Как и большинство начальников, выросших уже при советской власти, командиры сии прошли через унижение детства в детсадах, в отрядах, в школе, ну и, само собой разумеется, главное, вековечное унижение в армии. Поэтому, получив власть, сами могли только унижать подчиненных, унижаться перед вышестоящими начальниками, и глядящий в землю, ссутуленный, как бы уже вовсе сломленный человек был для них приемлемей того, кто смел глядеть вверх,— не задирай рыло, коли быть тебе внизу судьбой определено" (там само, с.29). В "Проклятих і вбитих" армійські командири поставлені в один ряд з "п р и д у р к а м и [розрядка наша — Н.К., слово вжито в особливому значенні, прийнятому у табірному жаргоні] в чинах, без которых ни одно советское предприятие, тем более военное подразделение, никогда не обходилось и обойтись не может" ("Новый мир", 1992, № 10, с.65).
Автор, як бачимо, говорить "прямим текстом", коментувати його позицію зайве, можна обійтися підкресленням очевидного. А підкреслити необхідно передусім те, що в своїх демократичних переконаннях Астаф'єв завжди був послідовним: те, що в останніх повістях він висловлює як остаточний присуд суспільству й радянській політичній системі, давно було передумане й показане. Наприклад, у зображенні дитбудинківських педагогів (в астаф'євській ієрархії "начальників" — необхідна й дуже важлива каста) у "Крадіжці" й "Останньому поклоні" та у повісті про Коляшу Хахаліна суттєвої різниці нема: скрізь герой-сирота ненавидить їх за лицемірство, за тупу, одверту, вульгарну безкультурність і бездуховність, за зневагу до слабких, страждаючих, беззахисних дітей, яких вони мали би плекати й захищати і кого натомість "виховують", тобто повчають і розтлівають. Ті ж самі риси показує письменник у всіх "начальниках" — таке сатиричне зображення стало в нього своєрідним топосом, що переходить з одного твору в інший. Як на зорі свого літературного шляху, так і в його кінці думка автора обертається в колі тих самих наболілих тем, тих же конфліктів: людську істоту, що прагне чистоти, спокою, тепла, тягнеться до них, як рослина до води й до сонця, з усіх боків душать недоумство, насильство, моральний і фізичний бруд... Занепадові й розтлінню людського духу автор і його герої-протагоністи намагаються протистояти, звертаючись до природи, шукаючи в її чистоті й могутті безкорисливої підтримки і з відчаєм переконуючись, що скоро й це джерело чудодійної сили буде запаскуджене. В третій частині повісті "Так хочеться жити", названій "Місячний відблиск", автор намагається висловити свій біль, донести його до сучасників, дітей та внуків у такому от безвідносному щодо сюжету монолозі: "Да разве возможно блаженство там, где есть люди, исчадья эти, советские охломоны, везде со своими уставами, правилами, указаниями — жить, как велено, но не так, как твоей душеньке хочется" ("Знамя", 1995, № 4, с.99). Буквально — крик душі... І далі — устами свого зарікуватого героя, якому так і не дано — через малограмотність, через тягар бідацької долі рядового-фронтовика — стати письменником: "Ты пойми, пойми, что произошло-то! Тут весь смысл нашей проклятой жизни! Мы пришли, чтобы разрушить прекрасное. И выходит, что? Ах, как бы тебе, парень, это объяснить. Жалко, понимаешь, жалко все, себя, тебя, людей, это озеро..." (там само, с.99-100). Це екзистенційне кредо самого Астаф'єва, якому було завжди важко висловити те, про що інші говорили легко, бо сприймали абстрактно, умоглядно: екологічна проблема, моральна проблема... Для нього ж ці проблеми — іпостасі всенародної і вселюдської біди морального виродження й здичавіння людського роду, про що й ішлося в "Пастухові й пастушці", в "Цар-рибі". До пори до часу біду можна було перетерпіти, пере-могти, бо за героєм "была мудрая и мученическая крестьянская школа. Наученный терпеть, страдать, пресмыкаться, выживать и даже родине, их отвергшей и растоптавшей, служить, мужик российский знал, где, как ловчить, вывертываться" (там само, с.15).
Очевидно, через те у Астаф'єва з явною симпатією всюди зображені не тільки герої-простаки, але й герої-ловкачі, та не ті, хто, за приказкою, на чужому горбу у рай в'їжджає — таких автор ненавидить і зневажає, картаючи з усією силою і дошкульністю сатиричного слова ("барыги" — див. главу "Останній поклон" в однойменній повісті); саме в цьому прошарку населення він бачить те середовище, що породило паразитуючий клас — радянську номенклатуру. Ловкачі ж Астаф'єва ніякого відношення до номенклатури не мають: вони — той же простолюд, і приваблюють автора постільки, поскільки їх "везучість" — від одчайдушного завзяття, молодецтва, від буяння життєвих сил і стихійних соків. Такі в "Останньому поклоні" дядько Вася Сорока, а в "Так хочеться жити" — епізодичний, але дуже важливий персонаж на прізвисько Ігренька, тобто Павло Андрійович Чванов: "...невелик ростом, но уда-ал, ох, уда-а-ал!" (там само, с.16). Навіть те, що до інших викликало би осуд чи несхвалення, цим героям прощається й сприймається з поблажливим розумінням і навіть замилуванням — як-от крадіжка цілої машини зерна з колгоспного току, та ще й у воєнний голодний час: "Ох и наставник у Коляши с Пеклеваном, умеет за добро платить добром, да и в беде боевого товарища не кинет" (там само, с.18). Ця остаточна моральна авторська оцінка звучить непереконливо, бо читач так і не матиме нагоди пересвідчитись у доблесті Чванова — з подальшого розвитку сюжету Коляшиного життя цей персонаж випадає. Він і потрібен був авторові лише тому, що треба ж було протиставити якусь моральну силу різним начальникам-захребетникам, які й зовсім би доконали головного героя-простака, якби не завзятий Ігренька. Щось від такого відчайдушного молодецтва є й у Зеленцова, у Льохи Булдакова із "Проклятих і вбитих", є у багатьох інших персонажів воєнних повістей та роману, часто безіменних солдатів, і поскільки автор бачить у такому ухарстві-молодецтві природний вияв людської натури, що зазнає спотворюючого тиску, то й показує їх із щирою симпатією. Але біда в тім, вважає письменник, що таке молодецтво під тиском радянської ідеології рано чи пізно відходить до блатного світу, тісно змикається з ним, вбирає його цінності. І тоді вже не молодці-відчайдухи Вася Сорока (з "Останнього поклону"), Акундін Акундінов (з "Веселого солдата"), Павло Чванов ("Так хочеться жити"), а кручені-ламані пристосуванці з напівтабірних бараків, з напівлюдських сімей, із сирітських притулків, де діти ростуть як бур'ян на смітнику,— доходяга Петька Мусіков, стукач Булдаков ("Прокляті і вбиті") і подібні їм стають тим "людським матеріалом", на сили якого мусить опиратися величезна країна...
Якою б буйною не була стихійна життєва сила, війна підкосила її остаточно.