Людське життя показано в такому дзеркалі, перед яким бліднуть усі попередні засоби "ображати" людину, до яких раніше вдавався Свіфт. Єгу — брудні, хитрі, жорстокі й підлі істоти. Коли п'ятьом єгу кинути їжі, якої було б досить на п'ятдесят чоловік, вони, замість того щоб поділити її розумно між собою, кидаються один на одного, і кожен намагається захопити собі цілий шматок, причому їдять вони всякий непотріб, до якого б і не доторкнулась інша пристойна тварина. Вони люблять різні нікому не потрібні камінці і, здобувши їх, старанно ховають від інших, а втративши, впадають у розпач, хворіють, кусають та дряпають тих, хто їх пробує розважити та потішити...
Єгу люблять сваритися між собою й намагаються звичайно заскочити своїх ворогів несподівано; коли це їм не вдається, вони вчиняють бійки між собою; між сусідами часто зчиняється [16] сварка та бійка за першу-ліпшу дрібницю, причому часто буває так, що третій сусід "під шумок" привласнює собі ту річ, за яку йде суперечка. Ватажками єгу бувають звичайно найогидніші та найжорстокіші з самців єгу; у цих "проводирів" є свої "ближчі люди", на обов'язку яких — лизати певну частину тіла ватажка і приводити до нього самиць єгу. Всі інші єгу ненавидять цих "ближчих людей" і при першій-ліпшій нагоді намагаються їх знищити. Самиці єгу, побачивши самця, починають гримасувати, перекривлюватися, тікати, хоч їх ніхто й не переслідує, та ховатися в кущі з певністю, що їх там розшукають; самці єгу часом споживають сік якоїсь рослини, від якої вони дуже збуджуються, починають вигукувати дикими голосами пісень та танцювати, лащитись один до одного, потім битись, а зрештою, плентаючи ногами, падають десь у багнюку і сплять. Ні до чого серйозного вони не здатні, хіба тільки носити вантажі, коли, звичайно, їх змушувати до того, бо своєю вдачею це ліниві і байдикуваті істоти.
І поруч з такою жахливою картиною життя людської істоти, "звільненої" від прикрас цивілізації, подаються красномовні аналогії з життя європейського суспільства, про яке розповідає своєму шановному господареві-коню Гуллівер, даючи йому щедрий матеріал для зіставлень і порівнянь. З цих порівнянь виходить, що примхи якоїсь знатної леді мало чим відрізняються від звичок самки єгу, що бійка між сусідами за першу-ліпшу дрібницю дуже виразно нагадує судові звичаї Англії та інших європейських країн, військові виправи одного племені єгу проти другого дуже скидаються на війни, які точаться між людьми і про які розповідає Гуллівер, і т. д. і т. д. Словом, аналогія проведена від початку до кінця в усіх деталях і дрібницях, ще раз, сильніше, ніж будь-коли в попередніх розділах, проголошено безпощадний осуд людству. Все, чим живе людина, всі форми суспільного співжиття, всі прояви моральних прикмет людини, минуле й сучасне людства, все, чим воно пишається і чого прагне,— все позначено рисами жорстокості, розумової обмеженості, егоїзму і хитрощів.
І проте ця безнадійна картина не доводить автора до безнадійних висновків щодо майбутнього людства. Виховати в людині ясну думку та почуття моральної відповідальності за свої вчинки, продиктовані хижацькими інстинктами,— ось прихована думка автора книги, що в міру наближення до кінця стверджується з дедалі більшою енергією поруч з тим, як дедалі голоснішими та грізнішими стають обвинувачення сатирика. І передусім з особливою увагою підносить Свіфт питання про нове виховання, якому надасться значення всемогутньої панацеї, що має [17]вилікувати всі моральні вади людини. Подібно до своїх попередників — гуманістів XVI століття (згадаймо абатство Телем у Рабле, відповідні розділи з "Утопії" Томаса Мора, "Домашні бесіди" Бразма Роттердамського і т. д. і т. д.), просвітителі, тільки з більшою докладністю і знанням людини, створюють "педагогічні утопії", що досягають своєї кульмінації в знаменитому "Емілі" Жан-Жака Руссо. Цей педагогічний елемент посідає поважне місце і в "Гуллівері". Зрештою, всі вони не так-то вже різняться між собою, бо й мета у них одна — виховати здорову морально і фізично людину, людину-громадянина, людину, якій не властиві нахили до розкоші та марної трати сил, людину активну і морально гармонійну.
В окремих епізодах з першої частини, де розповідається про виховання дітей у Ліліпути, в описах побуту та звичаїв гуїгнгнмів та в деяких інших епізодах Свіфт накреслює систему ідеального виховання людини. Перш за все він — прибічник суспільного виховання дітей (в Ліліпутії уряд відбирає дітей від батьків і бере на себе цілковиту відповідальність за їхнє ідейне та фізичне виховання) та раціоналістичних методів навчання (в Ліліпутії все казкове й фантастичне цілком виключається з книжок, з якими мають діло діти). Свіфт агітує за гармонійне сполучення фізичного та розумового тренування, він особливо настоює на тому, щоб дітей привчали до колективного суспільного життя (прилюдне змагання гуїгнгнмів у присутності найповажніших представників роду), і вимагає, щоб юнацтво привчалось до простого й активного життя (знову ж таки образки життя юнаків гуїгнгнмів). До того ж знаходимо тут поради давати дітям насамперед корисні знання, а не забивати голови всіляким непотрібним мотлохом.
Педагогічні рецепти Свіфта, як і інших просвітителів, різняться від гуманістичної педагогіки XVI століття одною прикметною рисою: в них підкреслюється вимога дисципліни, що обмежує волю індивідуума на користь загалу, в той час як на світанку буржуазного гуманістичного руху в XVI столітті гасло необмеженої свободи для індивідуальності користувалося великим успіхом; згадаймо хоч би напис на брамі абатства Телем у Рабле (цієї ідеальної інституції, де виховувалась молодь): "Усе дозволено". В романі Свіфта показано "плоди" такого чи подібного виховання. В Ліліпутії, наприклад, існує такий звичай, що суди розглядають не тільки карні процеси та притягають до права якихось злочинців, але й відзначають на пам'ять нащадкам окремі факти героїзму, великодушності, самопожертви і т. д. Королівство велетнів — це образок ідеальної держави, на чолі якої стоїть добрий велетень, цей казковий цар Горох, який не знає, що таке загарбницька війна, не держить постійної армії, а в своїй державній практиці не знає, що таке дипломатичне та бюрократичне крутійство, з обуренням відкидає твердження Гул-лівера, що для правителя потрібні особлива підготовка й природні здібності. На думку короля велетнів, здоровий розум і гуманні почуття — ось усе, що потрібне людині, якій судилося правити іншими людьми.
Найдокладніше ці риси ідеального суспільного ладу відтворено в четвертій частині, в образках життя гуїгнгнмів. Спартанська простота, товариська приязнь і абсолютна щирість являються типовими рисами взаємин цих простих та благородних тварин. В мові гуїгнгнмів немає слів, що означають "брехня", "заздрість", "підступність" і т. ін. Ми трохи посміхаємось, коли читаємо, що почуття приязні панує тут над більш інтенсивними афектами, як-от кохання, пристрасть і т. д. Одружуються тут не з любові, а з міркувань користі та необхідності. Обираючи собі подругу, зважають не так на власні почуття, як виходять з міркувань доцільності. Всякі вульгарні почуття, ревнощі, зрада і т. д. тут невідомі. Щира приязнь .між подружжям не заважає тому, що втрата (смерть одного з них) сприймається другим спокійно, як річ природна. Словом, "розум" — основний принцип співжиття в цьому ідеальному суспільстві, тому і здається воно нам дещо штучним, занадто методичним і трохи нудним. Але, перечитуючи епізод вимушеного від'їзду Гуллівера з країни коней, опис безмежного горя, що охопило його на саму лише думку, що він має повертатись до цивілізованих єгу, майже трагічні ноти, що відчуваються при змалюванні огиди до людей, навіть до близьких, після того як він повернувся з фантастичного острова коней, ми почуваємо, яка віра таїлася в серці суворого декана, яка дорога була йому мрія про гармонійну людину і яка ніжна була його любов до зневаженого ним людства!
Творчість Свіфта-сатирика становить певний крок у розвитку не тільки англійської, але взагалі європейської літератури. Схарактеризувати особливості сатири Свіфта в усіх її різноманітних виявах — річ неможлива в невеликій статті. Можна, звичайно, спинитись лише на основних її особливостях.
Перше, що є індивідуальною прикметою творів Свіфта,— це їхній сатиричний "пафос", з яким не можна поставити поруч ні тонку іронію сучасника Свіфта — Вольтера, ні, тим більше, до деякої міри його спадкоємця в англійській літературі — Лоренса Стерна. Характерною рисою цього пафосу є підкреслений риторизм, енергійне намагання за всяку ціну нав'язати читачеві свою оцінку того чи того факту при допомозі бездоганно розгорнутої системи "логічних" аргументів, причому сатирик наступає тим . наполегливіше, чим абсурдніше й парадоксальніше твердження він обстоює. Суперечність між цією енергією вислову і абсурдністю основної думки й справляв найбільший ефект в сатиричних творах Свіфта.
Непереможність цієї "аргументації" саме в тому, що Свіфт уживає найгострішої форми доказу "від протилежного". Доводячи з усім темпераментом слушність якогось абсурдного твердження, притягаючи до цього важку артилерію логічних доказів та словесної діалектики, він добивається протилежного ефекту — розкриття абсурдності того явища, яке він ніби захищає.
Звертаючись у передмові до своїх читачів від імені Гуллівера, Свіфт одразу стає в позу людини, яка навіть припустити не може, що знайдеться хтось, хто не повірить тим фантастичним пригодам, про які розповідається в чотирьох книгах "Мандрів".
"Якби присуди вгу могли хоч трохи вплинути на мене, то я мав би поважні підстави скаржитись на зухвалість деяких критиків, що твердять, ніби книжка про мої подорожі — лише витвір моєї уяви, і навіть дозволяють собі натяки, нібито гуїгнгнми та єгу так само нереальні, як і жителі Утопії. Проте мушу признатись: мені ніколи не доводилось чути, щоб хоч один єгу мав нахабство заперечувати існування жителів Ліліпути, Бробдінгрегу (слово це слід вимовляти саме так, а не як помилково надруковано: Бробдінгнег) і Лапути або спростовувати факти, які я сам розповів про ці народи, бо істина тут. настільки очевидна, що відразу ж переконує кожного читача".
А в передмові ніби від видавця рукопису "Гуллівера", його родича Сімпсона, ще й додається:
"В усьому, безперечно, відчувається правда, та й не дивно, бо автор так уславився своєю правдивістю, що серед його сусідів у Редріфі, коли когось у чому запевняли, стало немов за приказку говорити: "Це така правда, ніби сам містер Гуллівер сказав".
Отже, тут стягнуто усі можливі "аргументи" — логічні й психологічні — для доказу того, що все, про що розповідається в романі, "достеменна правда".
Річ у тому, що ця манера доводити абсурдність будь-якої тези завжди має на меті розкрити читачеві якусь тяжку й глибоку істину, що перебуває на "протилежному полюсі" від піднесеної сатириком тези.