Погроза втратити усе, що було задумано, усі, чим вона пишалася, змусила Матильду мучитися і навіть, може бути, любити по-справжньому. Вона начебто зрозуміла, що в ньому її щастя. "Схильність" до Жюльєну нарешті восторжествувала над гордістю, "яка, з тих пір як вона себе пам'ятала, панувала в її серце безроздільно. Ця гордовита і холодна душа вперше була охоплена полум'яним почуттям".
Боротьба природи з цивілізацією, із протиприродною системою суспільних відносин начебто закінчується перемогою природних людських почуттів. Зникла спрага почестей і слави, розрахунки на торжество у світлі, що Матильда нехтує так само, як Жюльен. Перешкоди переборені. Для Матильди існує тільки любов-пристрасть, що прославляла книга про любов як єдине справді людське, природне почуття. Жюльєн звільнився від необхідності ховати від її пристрасть, що володіє їм.
Якщо любов Матильди дійшла до божевілля, то Жюльєн став розважливим і холодної. І коли Матильда, щоб врятувати його від можливого замаху на його життя, сказала: "Прощай! Біжи!", Жюльен нічого не зрозумів і був ображений: "Як це неминуче случається, що навіть у найкращі їхні хвилини ці люди завжди ухитряються чим-небудь зачепити мене!" Він дивився на неї холодним поглядом, і вона розплакалася, чого колись ніколи не бувало.
Одержавши величезні землі від маркіза, Жюльєн став честолюбцем, як говорить Стендаль. Він думав про сина, і в цьому також, мабуть, позначалася його нова пристрасть — честолюбство: це його створення, його спадкоємець, і це створить йому положення у світлі, а може бути, і в державі. Його "перемога" перетворила його в іншу людину. "роман мій зрештою завершився, і я зобов'язаний цим тільки самому собі. Я зумів змусити полюбити себе цю дивовижну гордячку,— думав він, поглядаючи на Матильду,— батько її не може жити без її, а вона без мене..." Душа його впивалася, він ледь відповідав на палку ніжність Матильди. Він був похмурий і мовчазний". І Матильда стала його боятися. "У її почуття до Жюльєну прокралося щось неясне, щось схоже на жах. Ця черства душа пізнала у своїй любові усе, що тільки доступно людській істоті, викоханому серед надмірностей цивілізації, якими захоплюється Париж".
Довідавшись, що його хочуть зробити незаконним сином якогось високопоставленого де Ла-Верне, Жюльєн став холодний і зарозумілий, тому що припустив, що він дійсно незаконний син великої людини. Він тільки і думав, що про славу і про свого сина. Коли він став лейтенантом полку і сподівався незабаром одержати чин полковника, він став пишатися тим, що раніше його дратувало. Він забув про справедливість, про природний борг і утратив усе людське. Про революцію він перестав і думати.
***
Серед безлічі припущень про значення роману "Червоне і чорне" можна знайти версію, по якій Стендаль замаскував під таємними квітами два почуття, що вирують і володіють духом Жюльєна Сореля. Пристрасть — щиросердечний порив, моральна спрага, неприборканий, беззвітний потяг, і честолюбство — спрага чинів, слави, визнання, дія не по моральних переконаннях у прагненні до мети — ці два почуття бороли в Жюльєні, і кожне мало право володіти його душею. Автор розділив героя на двох частин, на двох Жюльєнів: жагучого і честолюбця. І обоє вони домоглися поставлених цілей: Жюльєн, схильний до природних почуттів, з відкритою душею, домігся любові пані де Реналь і був щасливий; в іншому випадку честолюбство і холоднокровність допомогли Жюльєну завоювати Матильду і положення у світі. Але щасливим від цього Жюльєн так і не став.
Література, використана в підготовці реферату:
1. Стендаль "Червоне і чорне". "Правда". М. — 1959
2. Я. Фрид "Стендаль: нарис життя і творчості". "Художня література". М.-1967
3. Жан Прев "Стендаль: досвід дослідження літературної майстерності і психології письменника". "Художня література" М.-1960
4. Б. Г. Реизов "Стендаль: художня творчість". "Художня література". Л.-1978
1
5