Вітчизняна війна, спогади про кампанію 1812 р., оцінка внеску в загальні подвиги окремих героїв війни, славні перемоги російської зброї,— одна із самих стійких тем поезії Ж. У своїх пізніх віршах на цю тему ("Російська пісня", "Бородінська річниця") він віддає данину ідеям офіційного патріотизму, але в кращих з них, таких, як "До Єрмолова" (1837), поет досягає гармонії ємного, насиченого глибокої патріотизмом змісту і граничної простоти і лаконічності форми. Своєрідним відзвуком 1832 р. стала у творчості Ж. і наполеонівська тема, що зважується тепер у широкій історичній перспективі в більш ємним, насиченим психологізмом манері ("Нічний огляд", 1836; "Чотири сини Франції", 1849).
Подальший життєвий і творчий шлях Ж. зв'язаний з Петербургом, куди після дворічного перебування в Дерпте (1815-1817) поет остаточно переселяється в травні 1817 р. З цього моменту починається зовсім нова сторінка в біографії Ж. Переїзд цей означав більш активну участь поета в столичному культурному житті (напр., у діяльності літературного суспільства "Арзамас", 1815-1818) і разом з тим став початком служби при дворі (1815) і учбово-педагогічної діяльності Ж.: поет погодився на пропозицію, що виходила від двору, прийняти на себе обов'язку читця імператриці Марії Федорівни, потім учителя російської мови великої княгині (згодом імператриці Олександри Федорівни) з 1817 р. і, нарешті, у 1826 р.— наставника спадкоємця престолу, великого князя Олександра Миколайовича (майбутнього Олександра II). Службові обов'язки не зробили, однак, з Ж. процвітаючого царського або сановника царедворця, тому що свої нові обов'язки поет-просвітитель зв'язував із прагненням виховати для Росії мудрого і широко утвореного монарха, "батька" своїх підданих, що поважає звичаї і закони своєї країни і стоїть на стражі її національних інтересів. Тому, не перериваючи своїх літературних занять, Ж. вважав свої педагогічні обов'язки загальною і важливою частиною усієї своєї діяльності, бачив у їхньому виконанні свій цивільний і громадський обов'язок. Зовнішня сторона життя поета протягом усього петербурзького періоду визначалася службою при дворі. З нею тісно зв'язані і закордонні поїздки поета: подорож 1820-1821 р. по Німеччині ( що відбилася в ряді шляхових нарисів: "Подорож по Саксонській Швейцарії", "Рафаелева мадонна" і ін.), подорож по Німеччині і Франції 1826-1827 р., почате з метою ознайомлення з новітніми педагогічними системами, а також завершальний навчальний курс спадкоємця поїздки кінця 30 р. Програмний характер носила і широко висвітлювалася в російської печатки того часу поїздка по Росії 1837 р., що тривала з травня по грудень. Приватний характер (по перевазі лікувальний) мала поїздка в Італію і Швейцарію 1832-1833 р. Протягом 20-30 р. головним місцем перебування Ж. був Петербург, у якому поет займав одне із самих помітних місць у середовищі своїх сучасників-літераторів. Однодумець і близький друг Пушкіна, Ж. був його надійним союзником у боротьбі з Булгаріним, активним і незмінним учасником видань пушкінського кола: альманаху "Північні квіти", пушкінського "Сучасника", а також інших прогресивних журналів 30 р. У 1832 р. він виступив у захист І.В. Кіріївського, журнал якого "Європеєць" був заборонений Миколою 1 по доносі Булгаріна. Творче, духовне життя поета було нерозривно зв'язане з прогресивним соціальним середовищем і насамперед із середовищем літературно-художньої: Ж. приймали участь у долі багатьох літераторів, артистів, художників, що постраждали від сваволі влади, клопотав перед Миколою I за декабристів (Н.І.Тургенєва, В.К.Кюхельбекера, А.Ф.Фон-дер-Бриггена, Ф.Н.Глінку), домагаючись зм'якшення їх участи, допомагав дружинам засуджених декабристів (А.Якушкиной, Е.П.Наришкіної й ін.). По образному вираженню П.А.В'яземського, Ж. був "Представником російської освіченості перед троном безграмотним", клопотав перед царем за А.І.Герцена, допомагав поетам з народного середовища (А.Кольцову, Е.Мількієву), йому був зобов'язаний і своє звільнення від фортечної неволі Т.Г.Шевченко і багато інших його сучасники, що зберегли про нього світлу пам'ять. Велика і різноманітна та допомога, що Ж. робив Пушкіну: підтримував його в роки гонінь і посилання (1824-1826), неодноразово заступався за нього перед Миколою I, улагоджував намічені між ними конфлікти (напр., "справа" про відставку Пушкіна 1834р.). У листопаду 1836 р. зусиллями Ж. була відвернена перша дуель Пушкіна з Дантесом. Після трагічного двобою 27 січня 1837 р. Ж. став виконувачем духівниці умираючого Пушкіна, потім прийняв на себе турботи про його родину і про його рукописну спадщину.
Участь Ж. у справах трагічно загиблого Пушкіна поглибило внутрішній розлад Ж. із двором і царським прізвищем, що намічалося і раніше, ще під час навчання спадкоємця (див., напр., "Щоденник 1834 р."), коли спроба застосувати на практиці високі педагогічні принципи стала для Ж. джерелом трагічних переживань і глибокої духовної кризи. Відносини з російською монархією загострилися наприкінці 30 р. настільки, що, одержавши почесну відставку в 1841 р., Ж. прийняв рішення переселитися в Німеччину, де навесні 1841 р. женився на юній Єлизаветі фон Рейтерн, дочки свого старого друга художника Е. Рейтерна. З 1841 р. по самий кінець життя Ж. живе в різних містах Німеччини (Дюссельдорфі, Баден-Бадені), не перериваючи своїх зв'язків з батьківщиною. Він робить кілька спроб повернутися в Росію (особливо наполегливо це прагнення підсилюється до кінця 40 р.), однак стан здоров'я дружини, що насувається сліпота не дозволяють йому здійснити свого наміру.
Останнє десятиліття творчої діяльності Ж. відзначено активною перекладацькою діяльністю, тягою до монументальної, епічної форми, широким інтересом до народного епосу не тільки європейських, але і східних народів. Ж. переводить "Наля і Дамаянти" (1837-1843), "Рустема і Зораба" (1846-1847), звертається до гомеровського епосу (від ранніх досвідів перекладу "Іліади", що відносяться до 1828 р., він переходить до перекладу "Одіссеї", над яким працює протягом 40 р. (вперше опублікована: Вірша В. Жуковського.— 5-вид.— Спб., 1849.— Т. VIII-IX). У 30-40 р. Ж. багато пише і переводить для дітей. У 1831 р., змагаючись з Пушкіним у Царському Селі, Ж. створює "Казку про царя Берендеї", використовуючи фольклорний запис Пушкіна, переводить "Сплячу царівну", пише жартівливу "Війну мишей і жаб", завершуючи цю лінію своєї творчості створенням у 1845 р. "Казки про Іван-царевича і Сірого Вовка". У цьому зв'язку Ж. писав: "Мені хочеться зібрати кілька казок, великих і малих, народних, але не одних росіян, щоб після видати їх, присвятивши дорослим дітям". Під "дорослими дітьми" Ж. мав на увазі народ, отже, до кінця своїх днів поет не переставав думати про необхідність мати літературу народну, що охоплює інтереси різних соціальних шарів і вікових груп. Ж. з'явився автором декількох віршів, написаних ним спеціально для дітей "першого" (тобто самого молодшого) віку — це "Жайворонок", "Пташка", "Котик і козлик", а також казки "Хлопчик з пальчик". Добутком для юнацтва, безсумнівно, є переведена з Ламот Фуку "стародавня повість" "Ундина". У числі чудових перекладів Ж.— "Шильонський в'язень" Байрона (1822) і драматична поема Шіллера "Орлеанська діва" (1817-1821). Останнім добутком Ж. став ліричний вірш "Царсько сільський лебідь" (1851), в образній формі яке відтворює трагедію поета, що пережив своє покоління і відчуває свою самітність у нову історичну епоху.