Всі ідеї цього трактату наочно демонструються в действе з "магічним театром". Тут введення фантастичного плану ні в якій мірі не є втечею від дійсності. Для Гессе цілком застосовна вдала характеристика сучасної фантастики, дана критиком: "Вона охоче вбирала в себе знання, накопичені людством. Вона не ігнорувала законів, керуючих життям, і відходила від реальності, як правило, для того, щоб розібратися в цій реальності, вгадати її приховані рушійні сили і перспективи її розвитку".
Зрілому Гессе вкрай властиве почуття відповідальності перед читачем. Письменник як би залучає його до своїх пошуків, до нерозв'язних дилем, в путах яких він б'ється, до своїх сумнівів і самоиронии. Романтичні мотиви і спрямування дивним образом поєднуються в його творчості з интеллектуализмом і іронічність бісами, властивими багатьом великим реалістам XX сторіччя.
Надто своєрідна роль гумору у Гессе він сам неодноразово говорить про це в ряді творів і листів. Саме гумор повинен допомогти страждаючому індивідуалісту герою Гессе перекинути міст від "ідеалу" до ненависної йому бюргерской повсякденності. Гумор повинен втримати від відчаю, допомогти зберегти розум і віру в людину. Звичайно, подібне подолання протиріч за допомогою гумору було вельми ілюзорним навіть в очах самого письменника.
Критика неодноразово зазначала, що в багатьох творах Гессе рядом поставлені два герої, не стільки заперечливі, скільки доповнюючі один одного. Це не тільки боротьба різних сторін особистості, але і уособлення двох можливих позицій по відношенню до суспільства: втеча від нього і діяльність всередині нього. Натяком на таку пару були вже хлопчики Гибенрат і Гейльнер в ранній повісті "Під колесами"; потім Сиддхарта і Говінда з повісті "Сиддхарта"; письменник Гаррі Галлер і його антагоніст і друг джазист Пабло з романа "Степовий вовк"; середньовічний мислитель, аскет Нарцис, і художник Гольдмунд з повісті "Нарцис і Гольдмунд" (1930). Гессе розумів обмеженість обох цих позицій. Вже в "Степовій вовкові" він ясно висловив думку про необхідність для самотнього созерцателя людини духа (а іншого героя Гессе не знав) вийти з ізоляції. Але трагедій Гессе полягала в тому, що він не бачив ніяких реальних можливостей для своїх героїв діяти в рамках буржуазного суспільства, яке було для нього уособленням Суспільства як такого. Звідси метафізичний, внеисторический значення його програмних образів і концепцій. Іншого суспільства, небуржуазного, він не представляв, свідомо виключив його з свого поля зору. Своя огида до буржуазної політики він переніс на політику взагалі і чурался навіть самого цього слова.
Томас Манн з дивною прозорливістю уловив слабість цього великого письменника в постійному зіставленні "духа" і "політики", Т. Манна не лякали деякі фетиші, перед якими зупинявся автор "Гри в бісер". "Я вважаю, що ніщо живе не існує сьогодні поза політикою, писало Т. Манн Гессе в 1945 році. Відмова від неї також політика, яка тим самим грає на руку злій справі". У суті, затверджує Т. Манн, твори Гессе також причетні політиці. Адже якщо під його любимим поняттям "дух" розуміти силу, прагнучу до добра і справедливості, то воно також причетне до політики, хоче того Гессе або не хоче.
Сам Гессе, прославлений і визнаний, жив в Монтаньоле все більш відокремлено, поза партіями і літературними угрупуваннями. Про його "відлюдництво" створювалися легенди, але треба пам'ятати, що при всій його горезвісній "відмові від політики" суспільна позиція Гессе звичайно прогресивна, його конкретне політичне висловлювання відрізняється великою зрілістю.
Коли в 1931 році через Томаса Манна йому було передано запрошення знову стати членом Пруської академії мистецтв, з якої він раніше демонстративно вийшов, письменник аргументував свою відмову передусім своїм глибоким недовір'ям до Веймарської республіки "цій бездушній і безпідставній державі, яка виникла з пустоти, із загальної втоми після війни". Далі він пише: "У 1918 році п був всіма своїми симпатіями на стороні революції, але відтоді мої надії на німецьку республіку, яку можна було б приймати всерйоз, давно зруйновані. Німеччина упустила час здійснити свою революцію і знайти свою власну політичну форму".
У роки фашизму Гессе з самого початку був переконаний в неміцності і тимчасовості перемоги Гитлера. При цьому, незважаючи на всі жахи фашистської диктатури, вона не була для нього деякою містичною маною, як для багатьох буржуазних інтелігентів того часу, а була закономірним породженням західного суспільства. Природно, що для нацистів Гессе з самого початку був "небажаним" письменником.
У 30-е роки Гессе напружено працював над "Грою в бісер". Ми вже згадували, що це було його підсумком, його "кредо", відповіддю фашизму. Своєрідним ескізом і прологом до цього великого твору з'явилася алегорична повість "Паломництво в країну Сходу" (1931), яку разом з "Грою в бісер" можна вважати вершиною майстерності письменника.
"Схід" в цьому творі не географічне поняття, в назві є іронічний натяк на поширені в той час описи подорожей. "Країна Сходу" Гессе це країна романтики, яка скрізь і ніде, це країна духовності, краси і добра в душі людини.
Сюжет повісті фантастичний.
Дивне паломництво веде читача по рідних для Гессе місцях: по південній Німеччині, Швейцарії, північній Італії. Знайомі пейзажі переходять в умовний ландшафт, родинний, наприклад, описам німецького романтика Ейхендорфа. Але це ще і подорож у часі ми раптом виявляємося в середньовіччі, попадаємо в країну казок або в дитячі і юнацькі спогади автора. Дивні і самі мандрівники, пілігріми, "брати по вірі і по духу", члени дивного Ордена і прямі передвісники касталийцев з "Гри в бісер". Серед них донкіхот, і близька Гессе романтика Брентано і Гофман, і герой Гофмана архіваріус Ліндхорст, і Генріх фон Офтердінген з романа Новаліса, і Трістрам Шенді з романа англійського письменника Лоренса Стерна. Тут і сучасник Гессе швейцарський художник Пауль Клеї, і сам оповідач музикант м. м., в якому ми без великих зусиль дізнаємося Германа Гессе, і його власні літературні герої з колишніх книг Сиддхарта, Клінгзор, Гольдмунд. Членів цього союзу об'єднує людяність, природність, любов до людей. Ним чужий індивідуалізм, разочарованность і сухий розум. Ним протипоказане себелюбство. Служіння людям ось що, по думці письменника, повинно врятувати їх від відчаю. Лео скромний слуга, готовий кожному допомогти, виявляється в результаті Верховним Магістром Ордена. Лео це друге "я" автора, його здійснення.
"Гра в бісер" має присвячення "Паломникам в країну Сходу": автор як би посилає читача до свого попереднього твору, підкреслює їх спорідненість.
Ім'я головного героя "Кнехт" означає "слуга", герої трьох вставных новел життєписів, що ніби належать перу самого Кнехта, це варіації того ж образу в різні віки і в різних країнах, як би що підкреслюють його "вневременной" значення. Це варіації того ж служіння в "різному одягу", з різним фіналом, Продовжуючи порівняння з музикою, можна сказати, що основний "мотив" як би декілька разів "програється" в різній тональності.
"Гра в бісер" вимагає уважного, вдумливого прочитання, багато що в ній зашифроване, глибоко сховане. Письменник звертається в своєму творі до ідей і образів різних народів: касталийцы сприйняли європейське середньовіччя з його символікою, для них живі древній Китай, Індія з її йогической мудрістю, ним близькі математичні знаки, музичні позначення і т.д. Перебирання духовних цінностей, накопичених людством, не стає, однак, для автора самоціллю, тією безглуздою і безрезультатної, хоч і віртуозної, вимагаючої колосальної підготовки і ерудиції Грою в бісер, якою займаються жителі його Касталії. Спокійна і зовні відчужена манера викладу, іронічність і любима Гессе інтонація безпристрасного історика прикриває блискучий критичний аналіз, уміння письменника розрізнити і зафіксувати симптоми невиліковної хвороби своєї епохи і в той же час нерозуміння глибинних причин цієї хвороби, внутрішню невпевненість і суперечність.
Роман складається з трьох, нерівних по об'єму частин: ввідного трактату "популярного" нарису історії Касталії і Гри в бісер, життєпису головного героя і творів самого Кнехта віршів і трьох прозаїчних опусів, що має, в свою чергу, форму життєписів.
Перш ніж звернутися до історії знаменитого касталийца Кнехта, літописець повертається до далекого минулого —предыстории і історії виникнення Касталії. Ніби з позицій далекого майбутнього в романові дається нищівна критика суспільства XX віку і його вироджуваної культури, критика епохи, яку касталийский історик називає "фельетонистической"{1_1_0_04} (від німецького значення терміну "фейлетон", що означає "газетна стаття розважального характеру"). Треба сказати, що ці сторінки Гессе ніскільки не загубили своїй злободенності і в наші дні, якщо вживати більш сучасні терміни, критика фельетонизма є критика так званої "масової культури" буржуазного світу.
"Духовність" все більше і більше деградує в "фельетонистическую епоху"{1_1_0_04}. На зміну серйозним заняттям науками і мистецтвами, самовідданим пошукам, відкриттю нових законів і зв'язків, створенню справжніх творів людського генія прийшла пустопорожняя базікання про науку і мистецтво. "Газетне чтиво" стає знаменням епохи. Вчені і художники змінюють своєму покликанню, продаються, оскільки їх манять гроші і почесті. Вони більш не служать своїм переконанням, а розважають і головне відволікають своїх читачів. Армія інтелігенції трудиться над писанням всякого роду друкарського мотлоху. Котируються анекдоти і дрібні випадки з життя знаменитих людей або павукоподібні твори, на зразок: "Фрідріх Ніцше і дамські моди в сімдесяті роки дев'ятнадцятого сторіччя", "Роль кімнатних собачок в житті знаменитих куртизанок" і т.п. Не наука, а профанація науки, проституція духовної творчості. Слово знецінилося, наступила інфляція слова. За нею переховується страхітлива духовна пустота і криза моралі, страх перед майбутнім, перед неминучістю нової війни, перед всесиллям "господарів".
У "фельетонистическую епоху" багато талановитих людей, обдарованих мислителів. Цей вік не є безідейним, але, зі слів Гессе, він не знає, що робити зі своїми ідеями, бо в глибині всього таяться страх і почуття приреченості.