Людина була божественним, гармонічним, всесильним, нескінченно прекрасним і — ідеальним. Гуманістичний ідеал Альберті, Поліціано, Боттічеллі надмірно різко протиставлявся реальній дійсності. У творах Нікколо Макіавеллі нравственно-эстетичний ідеал епохи Відродження знаходив політичну реальність. Але це зовсім не означає, що Макіавеллі перестав бути гуманістом. Відокремити його світосприйняття від передової ідеології того часу можна, лише відібравши гуманізм у Ренессанса. Макіавеллі був першим великим письменником Відродження, що став вивчати людину і людські відношення не тільки з етичної і естетичної точок зору, але також в аспектах соціології. Поруч із проблемою особистості в його творах підвелися проблема народу, стани, класу, нації, і це призвело до істотного зсуву акцентів. Макіавеллі й Аріосто були знайомі, але вони погано розуміли один одного. Макіавеллі не розумів, наприклад, як можна беззаперечно захоплюватися античним мистецтвом і бачити в красному письменстві вищий прояв вільної людської життєдіяльності. Він із глузуванням писав про Італію, що "воскрешають мертві речі: поезію, живопис, скульптуру" ("ПРО військове мистецтво", VII). Йому здавалося, що воскрешати треба саму Італію. Він, здається, навіть вважав, ніби пишний розквіт італійської культури на рубежі XV і XVI сторіч було одним із проявів слабості і моральної зіпсованості сучасного йому суспільства.
Так само як більшість гуманістів, Макіавеллі був моралістом. Але, продовжуючи і розвиваючи етико-політичну традицію флорентійського гуманізму, виступаючи її найбільш яскравим носієм, він підняв цю традицію на якісно новий щабель.
Макіавеллі був одним із титанів Відродження, і саме тому він виявився великим художником. Люди того часу, як відомо, не стали ще рабами поділу праці. Найбільше проникливі мислителі минулого не випадково ставили Макіавеллі в один ряд не тільки з Мартіном Лютером, але також із Леонардо да Вінчі й Альбрехтом Дюрером. Створена Макіавеллі "Мандрагора" виявилася кращою комедією італійського Ренессанса. Його "Казка" про Бельфагоре не поступається своїми барвистими розповідями Маттео Банделло. А романізована "Життя Каструччо Кастракані з Лукки" має нітрохи не менші права на місце в художній літературі, ніж діалоги Кастильоне або порівняльні життєписи Плутарха. Але самим великим поетичним твором Макіавеллі став "Государ". Музою Макіавеллі була політика.
Нерідко говорять, що він відокремив політику від моральності, зробивши її — насамперед саме в "Государі" — "чистою наукою". На цьому особливо наполягав спочатку Карл Маркс, а потім Бенедетто Кроче. Це один з історичних міфів. Гуманізм Відродження, як правило, не був ні аморальним, ні іморалістичним. Макіавеллі відокремив суспільно-політичну проблематику усієї своєї творчості не від моральності, а від моральних догм середньовіччя християнської релігії і від тієї святенницької, обивательської "моралі", що у його час лицемірно апелювала до цих догм. У цьому він виходив з великої традиції італійського Відродження, основи якої були закладені Петраркою і Боккаччо. Реалізм політичних концепцій органічно сполучився в Макіавеллі з мифотворенням художньої свідомості. "Основна риса "Государя",— писав один із самих оригінальних мислителів нашого сторіччя,— складається в тому, що він є не систематизованим трактатом, а "живою" книгою, у котрої політична ідеологія і політична наука сплітаються воєдино в драматичній формі "міфу". На відміну від утопії і схоластичного трактату, тобто тих форм, у які політична наука висловлювалася аж до Макіавеллі, такий характер виклада надає його концепції форму художнього вимислу, завдяки чому теоретичні і раціоналістичні положення втілюються в уяву кондот:єра, що є пластичним "" символом "колективної волі".
3."Государ" — головний твір Макіавеллі
Саме "Государ" приніс Макіавеллі всесвітню-історичну славу. Вона не завжди була справедливої. Книгу цю зрозуміли далеко не всі й аж ніяк не відразу. Але зовсім не тому, що вона написана важко. Навпроти: читачів Макіавеллі завжди осліплювала надмірна ясність його концепції. Іх лякала — і часом дотепер продовжує лякати — безкомпромісна сміливість висновків. "Государю", так само як і іншим творам Макіавеллі, бракувало не стільки божественної гармонії "Шаленого Орланда", скільки його ідилічності. Творець "Государя" підписав один зі своїх останніх листів: "Нікколо Макіавеллі, історик, автор комедій і поет трагічний". Незважаючи на те що жодної трагедіі у власному значенні цього термінуМакіавеллі не написав, він визначив себе тут надзвичайно точно. Ариосто і Макіавеллі були самими значними письменниками італійського Відродження в ту пору, коли Ренессанс досяг найвищої зрілості, але вони виражали його різноманітні й навіть протилежні історичні тенденції. У творах Макіавеллі показана не красота, а дисгармонійність світу. У них повніше, глибше, чим у кого-небудь із сучасних йому художників, відбилася історична транедія його батьківщини.
Сучасна Макіавеллі Італія переживала глибоку політичну, соціальну і економічну криза. Насувалася рефеодалізація. Всі найбільші держави Італії морозило. У 1494 році фролентийці прогнали Медичи і відродили в себе республіканський устрій. Проте і після цього Флоренція не заспокоїлася. Вона ще раз перемінила політичний режим у 1498 році, потім у 1502 і в 1512-м. Між 1499 і 1512 роками на чолі Милану чотири рази з'являлася нова влада. У 1509 році Венеція виявилася на краю загибелі. У Римі царювали безкінечні смути. У Романье і Марках не припинялося шумування, Неаполь не раз змінював правителів. Жодний державний лад в Італії — ні в тираніях, ні в королівствах, ні в республіках — не здавався надійним і тривким. У той час як Франція й Іспанія перетворювалися в потужні абсолютистські держави, культурна й усе ще дуже багата Італія втрачала не тільки цивільні свободи, але свою національну незалежність.
У 1494 році в Італію вторглись війська французького короля Карла VIII, що заявив династичні претензії на неаполітанський престол. Французи пройшли по всьому півострові від півночі до півдня, але не зустріли ніде ні найменшого опору. Миланський герцог Людовико Моро, папа Олександр VI Борджа й уряд Венеції не вважали для себе вигідним заступитися за Неаполь, тому що вони бачили в Королівстві тільки зайвого конкурента і суперника. "Усі постійно тлумачать мені про Італію,— іронізував Моро,— а тим часом я її ніколи не бачив". Це було початком кінця. У 1499 році в Італії з'явилася армія спадкоємця Карла VIII Людовика XII. Цього разу французький король пред'явив права не тільки на Неаполітанське Королівство, але і на Ломбардію, і вона була відразу приєднана до його володінь. На Неаполь тепер зарилась також і Іспанія. У 1500 році в тільки що звільненій від маврів Гренаді Іспанія і Франція підписали договір про поділ територій усієї південної Італії. Після цього більш п'ятдесятьох років в Італії не припинялися найжорстокіші війни між Іспанією, Францією й Імперією. Італійські государі і тата приймали в них діяльну участь. Розраховуючи округлити власні володіння за рахунок сусідів, вони сліпо і безсоромно торгували землями, кров'ю і свободою всього італійського народу.
У цих умовах соціальне й ідейне розмежування усередині італійського гуманізму неминуче повинно було прийняти особливо різкі форми. Письменникам Відродження припадало тепер або свідомо закривати очі на політичні вихори і, усе більше відокремлюватись від занадто страшної реальної дійсності, шукати порятунки в гавані "чистої поезії", або, розвиваючи далі, поглиблюючи й актуалізуючи етико-політичні концепції Петрарки, Бруни, Поджо, Понтано, ринутися приборкати політичну бурю національної кризи за допомогою тих сил, що давали їм розум і їх "studia humanitatis" — "наука про людяність". Макіавеллі пішов по другому шляху. От чому його твори, відображаючи найглибшу кризу італійського суспільства на рубежі XV і XVI сторіч і приходячи формою його гуманістичного усвідомлення, не були самі по собі вираженням кризовості ренесансного світогляду. У жодному з них неможливо виявити панічної розгубленості перед хаосом буття. Макіавеллі зображував трагічну дисгармонію життя не в ім'я естетичного твердження дисгармонійності як природного стану світу, а заради її етико-політичного подолання. У можливості такого подолання автор "Государя" ніколи не сумнівався. Його віру в кінцеве торжество розуму підтримував зв'язок із найбільше живою частиною італійського суспільства. Саме політична думка Макіавеллі, при всьому його типово гуманістичному презирстві до "чорни", явилася, за словами несправедливо що забувається в нас і дуже неортодоксального марксиста Антонио Грамши, одночасно і реакцією на гуманітарно-філологічне Відродження XV в. і "проголошенням політичної і національної необхідності нового зближення з народом". "Встановлення іноземного панування на півострові,— писав Грамши,— у XVI сторіччі відразу ж викликало відповідну реакцію: виник національно-демократичний напрямок Макіавеллі, що виражав одночасно скорботу з приводу загубленої незалежності, що існувала раніше у визначеній формі (у формі внутрішньої рівноваги між італійськими державами при керівній ролі Флоренції під час Лоренцо Чудового), і прагнення, що водночас зародилося, до боротьби за відновлення незалежності в історично більш високій формі — у формі абсолютної монархії по типу Іспанії і Франції".
4.Причини що спонукали Макіавеллі до написання "Государя"
Від всіх інших політичних творів епохи Відродження "Государя" більше усього відрізняє те, що його дотепер читають і ті, кого зовсім не цікавить політика. Задуманий як строго науковий трактат, невеличка книга Макіавеллі не тільки глибоко і всеобічно відбила історичну трагедію Італії, але і додала їй риси естетичноі загальнолюдськоітрагедіі. Це перша велика трагедія європейського Відродження.
Безсумнівно, у даний час не уявило б великої праці встановити, що у своєму аналізі історичної ситуації Макіавеллі опустив багато найбільш істотних економічних і соціальних причин, що обумовили військову і політичну слабість італійських держав у ту пору, коли вони одне за іншим робилися жертою французької й іспанської агресії.