Але ми, знаючи, завдяки Стендалю, про все що відбувається в його душі, чомусь поважаємо його. Чому? Тому що у Жюл'єні не має холодного розрахунку, тому що всі його вчинки говорять про гарячу душу, тому що він людина пристрасті. Він бажав закохати у себе мадам де Реналь, то й сам закохався, він мріяв використати Матільду, але їхні відносини переросли у справжній двобій двох гордих душ, двобій двох індивідуальностей. Саме пристрасть і жива кров згубили Жюл'єна, тому що народився він в епоху, яку автор оцінює як епоху, коли добре може існувати тільки труп на кладовищі. Промова Сореля під час суду є одночасно і кульмінацією і розв'язкою роману. Він в цей час схожий на рицаря, який тривалий час штурмував фортецю, а коли перемогу було вже майже досягнуто, повернувся і пішов із думкою: " а навіщо мені ця фортеця потрібна?" Коротке життя Сореля пройшло в полюванні за щастям, яке він розумів як реалізацію своїх честолюбних комплексів. Але коли Матільда зробила усе, щоб врятувати його, коли "такому принадному юнаку", портрети якого продають на вулицях у вигляді вітанок, потрібно просто сидіти, мовчати і чекати оплесків і ридання експансивних жінок під час його звільнення у залі суду ( який не випадково відбувається у театрі ), він неочікувано просить слова і говорить правду. Про те, що він є сином теслі із села, про те, що сільський священик із благодійних цілей допоміг йому отримати гарну освіту, про те, як він зрозумів, що якою б не була освіта, без зв'язків і післяреволюційної Франції ніяк не пробитися. Він не виправдовується. Йому смішно те, що його збираються помилувати. "Я посягнув на життя жінки, яка заслуговує тільки поваги. Я заздалегідь обдумав мій злочин і намагався вчинити його", — кидає Сорель у зал, і тим самим сам собі підписує смертний вирок. Він сміливо йде назустріч долі, іронізує на лавці підсудних над суспільством, до якого належать присяжні ( "суспільство, яке називають вищим" ), він знімає маску, повертається до своєї природи. Він сам відправив себе на гільотину, розірвавши зв'язки із суспільством, яке намагається його судити. Епіграф, який письменник надав роману про долю Сореля ( "Правда, гірка правда" ) узято із останньої промови республіканця Дантона у Конвенті, після якої його було засуджено на смерть. Але Сореля не слід повністю ототожнювати із діячами Великої Французької революції, так само, як маркіза де ля Моля не слід ототожнювати із силами реакції. Кожен із них: І Жюл'єн, і маркіз, і мадам де Реналь, і старий янсеніст абат Пірар, виступають неповторними, сповненими протиріч особистостями. Особливо цікавим є характер Матільди де ля Моль, який називають "італійським" і порівнюють із цілою низкою "італійських характерів", яка існує в творчості Стендаля. Тут можна згадати героїню новели "Ваніна Ваніні" ( 1829 ), а також героїв "Скрині й привиду" (1830 ), "Любовного напою" ( 1830 ) та ін. "Італійський характер" не можна вважати моральним. Його носії мають бурхливий, нерозсудливий характер, який може штовхнути, навіть, і на злочин. Але "італійський характер" є саме характером, який цікаво сприймати, і який протистоїть облудництву ті анемії почуттів.
у 1834 — 1836 рр. Стендаль створює роман "Люс'єн Левен" ( "Червоне і біле" ). Люс'єн — характер частково автобіографічний. Він у багатьох моментах повторює вчинки Анрі Бейля під час влади Наполеону у Франції. Так само, як колись Бейль, Левен спостерігає Францію "на видиханні" революції, коли красиві ідеї перетворюються на бажання побільш урвати від республіканського пирога. Використання мотиву "роману дороги" надає автору можливість показати широку панораму суспільства часів Липневої Монархії. Стендаль не дописав цей твір до кінця з невідомих причин.
у 1839 р. виходить у світ роман "Пармський монастир", дія якого проходить у Ломбардії ( Північна Італія ) у 1796 р., під час наполеонівських походів. "Монастир" прославився як друге велике творіння Стендаля і як твір, і якому вперше в історії світової літератури війну було вперше показано із суто реалістичних позицій. Л.Толстой, автор "Севастопольських оповідань", "Війни і миру", "Хаджі Мурата ", говорив: "Я більш, ніж хто-небудь інший, багато чим є зобов'язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді?". Е.Хемінгуей теж бачив війну і теж показав її в своїх антивоєнних романах як брудну і важку буденність, яка знищує все живе, і він сказав про автора "Пармського монастирю" так: "Стендаль бачив війну, і Наполеон вчив його писати. Він учив тоді всіх, але більше ніхто не навчився".
Оноре де Бальзак ( справжнє прізвище Бальса ) почав писати трохи пізніше за Стендаля. Він почав писати романи заради заробітку, покинувши нудну роботу в адвокатській конторі. І дуже швидко здивував світ абсолютною зрілістю свого стилю. "Останній шуан, або Бретань у 1800 р." (1829 ) і "Сцени приватного життя" ( 1830 ), навіть, викликали думку: після цих творів Бальзак вже більше не ріс як художник, а просто випускав в світ один твір за іншим, за два тижні створюючи черговий роман. Як би там не було, "Останній шуан" — перший твір Бальзака, підписаний його справжнім ім'ям, вбирає в себе всі складові творчості письменника, який почав як автор суто комерційних романів про вампірів ( "Бірагська спадкоємиця", "Арденський вікарій", "Столітній старець" ) і раптом вирішив створити серйозний роман. В учителя собі Бальзак обрав Скотта і Купера. У Скотта його приваблював історичний підхід до життя, але не задовольняли тьмяність і схематизм характерів. Молодий письменник вирішує піти у своїй творчості шляхом Скотта, але показувати читачам не стільки моральний взірець у дусі власного етичного ідеалу ( як це робив Скотт ), а живописати пристрасть, без якої не існує по-справжньому геніального творіння. Взагалі, ставлення до пристрасті у Бальзака було протирічним: "вбивство пристрастей означало б вбивство суспільства", — говорив він; і додавав: "пристрасть є крайністю, вона є злом". Тобто Бальзак в повній мірі усвідомлював гріховність своїх персонажів, але і не думав відмовлятися від художнього аналізу гріху, який його дуже цікавив і, практично, складав основу його творчості. Романтик Мюссе говорив про свою націленість на вивчення зла. І в тому, як Бальзак цікавиться людськими пороками, безумовно, відчувається певна доля романтичного мислення, яке було притаманним великому реалісту завжди. Але людський порок Бальзак, на відміну від романтиків, розумів не як зло онтологічне, а як породження певної історичної епохи, певного відрізку існування країни, суспільства. Тобто порок для Бальзака є явищем набагато більш реальнішим і зрозумілішим, ніж для романтиків. Світ романів Бальзака несе в собі чітку визначеність матеріального світу. Приватне життя є дуже тісно пов'язаним із життям офіційним, тому що великі політичні рішення не з неба спускаються, а осмислюються і обговорюються у вітальнях і нотаріальних конторах, в будуарах співачок, стикаються із особистими і сімейними відносинами. Соціум є дослідженим в романах Бальзака настільки детально, що, навіть, сучасні економісти та соціологи вивчають стан суспільства за його романами. Бальзак показував взаємодію між людьми не на фоні Бога, як це робив Шекспір, він показував взаємодію між людьми на фоні економічних відносин. Суспільство в нього виступає у вигляді живої істоти, єдиного живого організму. Ця істота постійно рухається, змінюється, як античний Протей, але суть її залишається незмінною: сильніші поїдають слабкіших. Звідси й парадоксальність політичних поглядів Бальзака: глобальний реаліст ніколи не приховував своїх роялістських симпатій і іронізував над революційними ідеалами. В нарисі "Дві зустрічі за один рік" (1831 ) Бальзак нешанобливо відгукнувся на революцію 1830 р. і на її досягнення: " Після бійки наступає перемога, після перемоги наступає розподіл; і тоді переможців виявляється набагато більше ніж тих, кого бачили на барикадах". Подібне ставлення до людей взагалі є характерним для письменника, який вивчав людство так, як біологи вивчають тваринний світ.
однією із найсерйозніших пристрастей Бальзака, починаючи з дитячих років, була філософія. У шкільному віці він трохи не збожеволів, коли у католичному пансіоні познайомився із старовинною монастирською бібліотекою. Він не почав серйозну письменницьку працю, поки не простудіював праці всіх більш менш видатних філософів старих і нових часів. Тому і виникли "Філософські етюди" ( 1830 — 1837 ), які можна вважати не тільки художніми творами, а і досить серйозними філософськими працями. До "Філософських етюдів" належить і роман "Шагренева шкіра", фантастичний і одночасно глибоко реалістичний. Фантастика, взагалі, є явищем характерним для "Філософських етюдів". Вона грає роль deus ex machine, тобто виконує функцію центральної сюжетної посилки. Як, наприклад, шматок давньої, напівзруйнованої шкіри, яка випадково дістається бідному студенту Валантену в лавці антиквара. Вкритий давніми письменами шматок шагрені виконує всі бажання свого володаря, але при цьому стискається і тим самим скорочує життя "щасливчика". "Шагренева шкіра", як і багато інших романів Бальзака, є присвяченою темі "втрачених ілюзій". Усі бажання Рафаеля було виконано. Він міг купити все: жінок, коштовні речі, вишукане оточення, він не мав тільки природного життя, природної молодості, природного кохання, і тому не мав сенсу жити. Коли Рафаель взнає, що став спадкоємцем шести мільйонів, і бачить, що шагренева шкіра знову поменшала, прискорюючи його старість і смерть, Бальзак відмічає: "Світ належав йому, він міг все — і не хотів вже нічого". "Втраченими ілюзіями" можна вважати і пошуки штучного алмазу, в жертву яким Вальтасар Клаас приносить власну дружину і дітей ( "Пошуки Абсолюту" ), і створення супер-витвору мистецтва, яке набуває значення маніакальної пристрасті для художника Френхофера і втілюється у "хаотичному поєднанні мазків".
Бальзак говорив, що дядя Тобі із роману Л.Стерна "Тристрам Шенді" став для нього взірцем того, як потрібно ліпити характер. Дядя Тобі був диваком, в нього був "коник" — він не хотів одружуватися.