Вихований роялістами, він у 1827 р. кінцево пориває свої зв'язки із антидемократичними виданнями і переходить до табору республіканців. Він із захопленням вітає революцію 1830 р., підтримає "банкірського короля" Луї-Філіппа, у 1845 р. стає пером Франції, у 1841 — академіком Французької Академії. Але особисте благополуччя не може затулити бачення страждань народу, який кров'ю добившись буржуазних свобод, тепер стогне під новим тягарем, тягарем тотальної експлуатації. Тому наступає розчарування у "владі банкірів", і Гюґо вітає Лютневу революцію 1848 р. Його обирають до парламенту, він стає членом спочатку Установчих, а потім Законодавчих Зборів. Переворот 1851 р. ламає процес демократизації країни. Контрреволюціонери саджають на трон небожа Наполеону Бонапарта Наполеона ІІІ, якого Гюґо, вже у вигнанні із презирством назве "Наполеоном Маленьким". За голову поета буде призначено величезну суму — 25 тисяч франків, але Іуди не знайдеться, і "рицар Свободи" буде продовжувати творчу і політичну діяльність спочатку у Бельгії, а потім на островах протоки Ла-Манш. Там у 1853 р. з'явиться поетична збірка "Відплата", яка за настроєм буде сильно відрізнятися від ліричних "Зав'ялого листя" ( 1831 ), "Пісень сутінок" ( 1835 ), "Внутрішніх голосів" ( 1837 ) і "Променів та тіней" ( 1840 ). Поет звинуватить продажних буржуа у зрадництві ідеалів свободи ("Буржуа в себе вдома" ), викриє суть продажної преси ( "Журналіст" ). Особливо дістанеться Наполеону ІІІ, який намагався використати славу свого геніального родича. В поемі "Спокута", яка займає центральне місце у збірці, Гюґо малює фантастичну картину воскресіння великого грішника — Бонапарта — який від воскресіння відмовився, коли побачив сучасну Францію і свого племінника на троні.
У 1862 р. Гюґо закінчує роман "Знедолені". За жанром це соціальна епопея, Гюґо створює широку картину народного життя, але у романтичному дусі надає не об'єктивне, а суб'єктивне бачення світу. "Я поновив в правах людини блазня, лакея, каторжника і повію", — скаже письменник наприкінці життя, осмислюючи свій творчий шлях. Саме такі люди, хоча сучасна Гюґо Франція не з них одних складалася, стають об'єктом зображення в романі "Знедолені". Життя Франції осмислюється з народної точки зору. Жертви жорстокої експлуатації ( Козетта ) і несправедливості державних установ (Жан Вольжан ) несуть в собі щось ангельське. Носії суспільного зла — родина Тенард'є, інспектор Жавер — справжні дияволи. І знову Гюґо звертається до прийому "щиросердної події". Не завжди Вольжан був мудрою і достойною людиною. Його природну доброту було скасовано, коли він вкрав батон хліба, щоб нагодувати голодних дітей своєї сестри. На біду, справу його вів інспектор Жавер. Ця людина існує за принципом: набрід повинен сидіти у тюрмі. Він не допускає почуття порядності у тих, хто не має банківських кредитів. В результаті Вольжан опиняється на каторзі і проводить там 19 років. Він вийде звідти вовком, який буде твердо знати одне — виживає той, хто сильніший. Єпископ Міріель узяв на себе турботу за спаплюженою людиною, а спаплюжена людина вкрала столове срібло і втекла подалі. Вольжан не вірить у добро. Він є впевненим: Міриель приютив його тому, що хоче, щоб усі бачили, який він добрий. Поліція схопила Жана, і для того щоб знову опинитися на каторзі і ніколи вже не вийти звідти, потрібно було тільки отримати свідчення священика про вкрадені коштовності. Але священик є упевненим: людська душа — набагато цінніші за будь яке срібло. І тому він стверджує: срібло Вольжану він сам подарував, і додає до "подарунку" ще і срібний канделябр. Так Вольжан перетворюється із "звіра" на "ангела". Коли під час революційних подій, повсталі робітники захоплять ненависного Жавера ( а Жан далеко не єдина його жертва ), Вольжан не дозволить їм розправитися з інспектором і відпустить останнього на волю. Жавер не переродиться на "ангела", він накладе на себе руки, тому що система його життя перетворилася на руїни, він вважав себе знаряддям вищої справедливості, а виявилось, що все навпаки: злочинцем є саме він і ті, кого він все життя охороняв від "наброду". Глибоко віруючий Гюґо виправдовує революційні дії народу. Він є впевненим: сили зла самі не підуть. Найкращі люди Франції збираються на барикадах: справедливий республіканець Анжольрас, маленький герой Гаврош, який набув особливого значення. Невгаміний, веселий хлопець, який відчайдушно допомагав борцям за інтереси народу і загинув на барикадах, став одним із символів Парижу.
У вигнанні Гюґо створює романи "Трудівники моря" ( 1866 ), "Людина, яка сміється" ( 1869 ), трактат "Вільям Шекспір" ( 1864 ), а 4 вересня 1870 р., в день проголошення Франції республікою, повертається на батьківщину. Його зустрічають як національного героя, він займає почесне місце у суспільстві. Починається третій період творчості.
Також, як і багато інших культурних діячів, Гюґо не підтримав вимог комунарів в день проголошення Паризької Комуни 18 березня 1871 р. Але не підтримав і дії версальців, які після розгрому Комуни почали жорстоку розправу над комунарами. Гюґо навіть запропонував тим, кого держава вважала злочинцями, притулок у своєму будинку у Брюсселі, і у 1872 р. випустив збірку "Грізний рік", в якій створив буквально поетичний протокол подій 1870-1871 р. Поезії "Крик", "Розстріляні", "Я бачив кров" засуджують масову страту комунарів. Особливо відомою є балада "За барикадами, на вулиці пустій..." В основу її було покладено реальний епізод: багато підлітків приймали участь у вуличних бійках, часто не розуміючи політичних вимог. Після падіння Комуни багатьох із них було заарештовано і розстріляно. Під час масового розстрілу один із підлітків поросив солдатів відпустити його додому ненадовго. Він хотів віддати матері годинник. Солдати відпустили, сміючись. Вони думали, що хлопець забоявся і зрадив своїх товаришів, і були вельми здивовані, коли побачили, що "боягуз" повернувся. "І відступила смерть" — пише Гюґо і залишається романтиком, тому що насправді хлопця було розстріляно. Останній роман письменника, "Дев'яносто третій рік" (1874 ), присвячено проблемі складних стосунків між милосердям і реальним життям. Три масштабних, героїчних характери — революціонер Сімурден, його учень Говен та їхній ворог, рояліст маркіз де Лантенак — перехрещуються під час подій Великої Французької революції.
В останньому романі Гюґо бере під сумнів свою улюблену ідею перетворення людини під впливом милосердя. "Щиросердна подія" в романі є: маркіз де Лантенак, оточений республіканцями, які придушують контрреволюційне повстання селян з не меншою жорстокістю, ніж це колись робили королівські війська, тікає, учинивши пожежу у замку. Але крізь шум пожежі чути крики дітей, які випадково залишились в одній із веж. І маркіз повертається, і діє як справжній аристократ: він рятує дітей, нехтуючи власним життям і опиняється в руках революціонерів. Говен, який керує загоном, під враженням благородного вчинку Лантенака, відпускає його. Але маркіз і не думає змінювати власне ставлення до революції і революціонерів. Доброта Говена обертається людськими втратами, і він опиняється під судом трибуналу. Сімурден, який колись привів Говена до лав борців за кращу долю, прирікає свого учня до страти, хоча солдати благають про милосердя. Але для Сімурдена інтереси республіки стоять вище за людські почуття. Роздуми Говена перед стратою стають кульмінацією роману. Говен мріє про республіку милосердя, яка колись прийде на зміну республіці терору.
Роман "Дев'яносто третій рік" можна вважати духовним заповітом великого гуманіста, так само, як і памфлет "Останній день засудженого на смерть" (1829 ), і звернення до російських солдат під час кривавої розправи над Польським Повстанням 1863 р. "Трибун і поет, він гримів над світом, як ураган", — сказав про Віктора Гюґо Максим Горький. Віктор Гюґо привертав увагу до несправедливостей світу, і за це його поважає людство.
Влітку 1884 року В.Гюго робить останню свою подорож — у Швейцарію. У записній книжці поряд з нерозбірливими начерками віршів, початих і незакінчених поем з'являється запис: "Незабаром я перестану закривати обрій". Він складає заповіт, у яке включає знамениті слова:
"Я відмовляюся від проповіді всіх церков; я вимагаю молитви за всі душі. — Я вірую в Бога".
15 травня 1885 року Гюго, переніс серцевий інфаркт, занедужав запаленням легень. Ніщо вже не могло його врятувати, і 22 травня він помер зі словами: "Я бачу... темне світло". Залишалося сього чотири роки до сторіччя Великої революції, зведення Ейфелев вежі, яка стала символом Парижу в новітній час.
На наступний день після закінчення В.Гюго уряд приймає рішення про національні похорони, які відбуваються 1 червня 1885 року. Розгортається грандіозна, яка не знала собі рівних церемоній: у ніч напередодні похорону більше 200 тисяч парижан проходять перед катафалком, який стоїть під Тріумфальною аркою, з яким звішується величезна крепова вуаль. Удень біля двох мільйонів чоловік вибудовуються уздовж шляху проходження катафалку з площі Зірки в Пантеон. За словами присутнього на похорон Моріса Барреса, ховають "поета-пророка, стару людинуу, яка своїми утопіями змушувала тріпотіти серця".
Список використаної літератури
1. Андре Моруа Олимпио, или жизнь Виктора Гюго — Москва, издательство "Книга", 1982.
2. Брахман С. Отверженные" Виктора Гюго. — Издательство "Художественная литература", Москва, 1968 г.
3. Виктор Гюго. Собрание сочинений в шести томах. Москва, издательство "Правда", 1988 г.