Один з них, батечко Кабані, "винахідник корисних речей", розповідає Руматі, що винаходи використовуються у королівстві Арканарському проти людей. До того ж він першим відкрив процес виготовлення самогону і побудував спиртогонний апарат. Такі ось трагікокомічні парадокси наукового прогресу. Виявляється, що так званий П'яний Барліг батечка Кабані є однією з добре замаскованих баз земних пришельців.
Дон Кондор — суддя у сусідній торговій республіці Соан, він же і керівник земної експедиції, прибував у Барліг батечка Кабані для зустрічі з Руматою. Стривожений Румата повідомляє, що "становище в Арканарі виходить за межі базисної теорії", бо кат дон Реба "свідомо нацьковує на вчених всю сірість у королівстві. Все, що хоч трохи піднімається над середнім і сірим рівнем, опиняється під загрозою". В атмосфері страху не тільки місцеві вчені, але й сам Румата. У крамничці цінителя високої поезії батечка Гаука Румата обговорює достоїнство віршів місцевого поета і читає монолог "Бути чи не бути" з "Гамлета" В.Шекспіра у власному перекладі аруканською (місцевою) мовою. Захоплений Гаук питає Румату, кому належать вірші вражаючої сили. Розвідник — історик, хоробрий Румата змушений був сказати, що вірші його власні. Безслідно зник видатний медик доктор Будах — " прекрасний і справжній інтелігент, переконаний гуманіст і безсрібник: все його майно — мішок з книгами. Так кому ж ти міг знадобитись, докторе Будаху, у присмерковій країні неуцтва". Румата рятує кращих учених країни: книжника Кіуна, космографа Тарра, історика Наніна, розшукує медика Будаха і, заради їх порятунку, наносить візит головному "ловцю розумників" — вождю злочинних сил — Вазі Колесу (від "колесування"), цьому "озлобленому павуку", котрого не завадило б "виловити і вивезти на Землю" у якості страхітливого експоната. Прокуратор Патріотичної школи, високовчений" отець Кіц, є садистом-вбивцею і разом з тим приймає чернецький постриг. Він викладає Руматі основи державної іделогії королівства Арканарського: "Розумні нам — без надобності. Надобні — вірні. Установлення прості, їх всього три: сліпа віра в безгрішність законів, безсловесний отим послух, а також безсонне спостереження кожного за всіма", "Сіра бойова худобина" — всюдисуща, це свого роду щуролюди, котрим невідома жалість, проблиск думки. Повинні пройти віки, перш ніж люди тут усвідомлять, хто вони, якими їм належить бути. Але навіть у Румати — "бога" кінчиться терпіння віками дивитись і дивитись на всю цю мерзоту, не втручаючись, заради чистоти експеременту. Трагічна іронія Румати спрямована на своїх сподвижників: "Залишимось гуманними, всіх простимо і будемо спокійні, як боги. Хай оті ріжуть і оскверняють, ми ж будемо спокійні, як боги. Богам спішити нікуди, у них попереду — вічність". А в цей час підозрілих книжників "саджають на кіл, король, як годиться, — великий і світлий, а дон Реба — безмежно розумний і завжди — на сторожі!."
Що ж далі? Обмежитися комічно дрібними реформами? Наприклад, увести в побут нижню білизну? Але "природним чином" це можна було зробити тільки через жінок, а Румата і в цьому відрізнявся неможливою для розвідника розбірливістю: "Румата тримався тільки на марнославстві цих дурнуватих і до відрази розпусних бабів, але проблема нижньої білизни залишалась відкритою". Правда на реформаторському видноколі є й деякі скромні успіхи: "На першому ж балу Румата витяг із-за вилоги рукава вишукану мережану хустинку і промокнув нею губи. На наступному балу бойові гвардійці вже витирали спітнілі обличчя великими і малими шматками матерії різних кольорів". Як мало все ж таки треба, щоб навіть дона Румату (він же людина, врешті-решт) вивести з рівноваги: у Румати витягли гаманець з грішми, а ті, хто це зробив або бачив, витріщалися на нього і втішалися. І не грошей жаль Руматі (він їх має вдосталь), а неможливо для "благородного дона" перенести підлоту: "Співробітнику Інституту було на це наплювати, але благородний дон Румата Есторський осатанів. На секунду він втратив контроль над собою". Думаючи про свою" занадто людську" істоту, Румата приходить до висновку: "Я ж їх ледве що не зарубав... Ось так бог! Озвірів ... Я ж все-таки людина, і все тваринне мені не чуже... А головне — це відчуття наповзаючої тіні. Незрозуміло, чия, незрозуміло, звідки, але вона наповзає і наповзає абсолютно невідворотно. І ця невідворотність відчувалась у всьому". А тим часом король підписує "жахливі накази, що прирікають на мученицьку смерть найчесніших і безкорисливих людей". Румата загостреною інтуїцією відчуває, що в королівстві "визрівав страхітливий гнійник, і прориву цього гнійника треба було чекати не сьогодні — завтра". Натовпи збуджених людей на вулицях, розтерзаний штурмовиками поет отець Гаук...
Румата говорить керівнику експедиції дону Кондору про нестерпність свого становища: "Мені не подобається, що ми зв'язали себе... самою постановкою проблеми... Тому що у моїх умовах це науково обгрунтоване лихо... мені дуже важко тримати себе в руках". Дон Кондор заперечує Руматі, нагадуючи, що всі вони прибули сюди "для того, щоб допомагати цьому людству, а не для того, щоб втамувати свій справедливий гнів". Так, гнів небезпечний тим, що він часто виходить з берегів, але нікуди не дінешся від того, що цей гнів справедливий. У суперечці Кондора і Румати відстоюються різні позиції. Для Кондора — невтручання у хід історії суспільства Арканарського королівства, а з точки зору Румати,— будь-яка теорія — не саме життя, а лише чергова спроба зрозуміти поки що невідомі закони життя. І в головному справедливість — на боці Румати, бо він бачить головне — надлишок соціального зла у королівстві Арканарському, цього зла — більше, ніж "необхідно" як з точки зору "басизної теорії", так і для виживання самих носіїв зла. І найстрашніше те, що не видно меж росту зла, немає реальних стримуючих його факторів чи обмежувачів. Румата з гіркотою роздумує: "Один я на всій планеті бачу страшну тінь, що наповзає на країну, але якраз я не можу зрозуміти, чия це тінь і нащо вона".
Якщо для Кондора "найстрашніше — ввійти в роль", то для Румати постійна загроза — вийти з ролі "благородного дона" і "розрядити ненависть". Але це — недозволена розкіш, бо в минулому вже були приклади справедливого, але передчасного нетерпіння. Всі вони закінчувалися поразкою... Де ж вихід? Пустити в хід зброю проти "сірої наволочі"? "Потім неминуче. Кривавий хаос у країні... І скам'яніле лице того, хто буде посланий з Землі тобі на зміну і знайде країну обезлюділу, залиту кров'ю, що догоряє пожежами, в якій все прийдеться починати спочатку". А люди? Як знайти шлях до них, бо "їх ще неможливо навчити, об'єднати, спрямувати, врятувати від самих себе". І те, що тисячі "благородних людей фатально приречені, викликало в грудях льодовий холод і відчуття власної підлоти".
Румата роздумує над помилками землян у їх концепції історичного процесу, де, на його думку, не враховується конкретика буднів повсякденності, котра формує психіку людини: "Вважаємо ми, що завжди будемо зберігати ясні уявлення про добро і зло, про ворога і друзів. І ми думали, взагалі, вірно, тільки багато чого не врахували... Це безнадійно, подумав він. Ніяких сил не вистачить, щоб вирвати їх із звичного кола турбот і уявлень". У цьому разі маєш справу "з горою традицій, правил стадності, свячених віками... доступних будь-якому тупаку, правил, котрі звільняють від необхідності думати і цікавитись".
А події насуваються і їх не зупинити. Вага Колесо — ватажок злочинного світу, таємно вступає у змову з керівником державної служби безпеки Ребою. І Румата розумів, що наступив якісно новий момент у розвитку подій: "Він повинен чути розмову двох павуків", і йому вдалося це зробити. "Павуки домовились", і результатом цієї змови став державний переворот, повалення королівської влади, отруєння короля, а потім — масове знищення "сірих" штурмовиків і обивателів. Жорстокий Реба для зміцнення свого "авторитету" стає єпископом і робить свої злодіяння вже від імені церкви. Несподівано для земних пришельців і спостерігачів, озброєних "надійними" знаннями, історія королівства Аркарського пішла непередбачуваним шляхом. Ніхто не чекав політичного "перевтілення" поліцей-міністра в єпископа, надання Ребою своєму режиму церковно-релігійного забарвлення: озброєні ченці замінили "сірих" штурмовиків.
Якщо подієвою кульмінацію повісті є державний переворот у королівстві Арканарськім, то духовна кульмінація — це дискусія Румати з Ребою (керівником нового режиму), Будахом (врятованим королівським лікарем) і Аратою (вождем народних повстань). У всіх трьох епізодах співбесідники Румати здогадуються, що Румата — "не звідси", істота не цього світу. Для Реби Румата або сам диявол, що вміє виготовляти монети із золота неймовірної чистоти, або, у крайньому разі, — з найближчого оточення диявола. Для Будаха Румата — людина, але таких здібностей і можливостей, котрі неможливі на планеті Арканарі. Арата вважає Румату одним з богів, але богом дивним, котрий міг би допомогти його військам страшною зброєю, але ця зброя настільки жахлива, що її бояться навіть боги. Тим більше, що вона може потрапити в руки безчесних і жорстоких правителів.
Бойовики Реби штурмують дім Румати, і дві арбакетні стріли на смерть вражають Кіру — кохану Румати. Милосердний Румата з планети Земля за п'ять років у Арканарському королівстві пережив сто двадцять шість дуелей — і жодного вбитого. Після вбивства коханої Румата "став чекати, коли впадуть двері" під ударами вбивць. І "бог" добра і світла, благородний дон Румата Есторський, став людиною з мечем в руках і перегородив дорогу злу. Бо для нього ні в якому разі недопустимо експериментувати життям людей.
В епілозі ми дізнаємося, що Румата був врятований екіпажем патрульного дирижабля землян і доставлений на Базу. А тепер він уже на Землі. Друзі дитинства, Пашка і Анка, через багато років знову у лісі своїх дитячих ігор, про які вже оповідалось у пролозі. Вони йдуть на зустріч зі своїм давнім товаришем Антоном. Це йому належало стати доном Руматою на далекій зловісній планеті в Арканарському королівстві. Вони бачать будиночок з лужком — притулок втомленої душі Антона-Румати.