Всі люди тою чи іншою мірою перебувають у невіданні, це сумна "доля людська", бо абсолютне знання неможливе. Найстрашніше зло, резюмує автор, це невідання, яке вважає, що йому все відоме і тому можна вбивати. Тут Камю спирається на історичний досвід XX ст., моторошний досвід нацистської Німеччини й більшовицької Росії.
Люди доброї волі можуть перемогти конкретне зло, але їм ніколи не досягнути перемоги над злом у світобудові. "Що таке чума?" — питає Тарру у доктора Ріє, і той, додумавши, відповідає: "Нескінченна поразка". І тому у фіналі роману, слухаючи радісний гамір городян, які святкують звільнення міста від чуми, доктор Ріє думає про те, до будь-яка радість перебуває під загрозою, бо він знає, що "бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає" і що знову, "можливо, настане день, коли на лихо і як наука людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста".
Слід, проте, зазначити, що Камю непокоїло не так зло саме собою, як позиція людини перед цією невблаганною реальністю буття. А це означає, що не метафізика зла, а гуманістична етика виходить на перший план у романі "Чума". Свідомість того, що остаточна перемога над злом недосяжна, не паралізує розум і волю головних героїв роману, їхньої готовності самовіддано боротися з чумою. Автор шукає в людині ті сили, ті потенції, які піднімають її супроти зла, і знаходить їх передусім у моральній природі людини. Це, до речі, зближує його позицію з віковою традицією французької культури, зокрема з письменника-ми-моралістами XVII ст. й просвітниками XVIII ст.
Роман "Чума" цікавий і як художнє явище. Написаний у підкреслено стриманій і об'єктивній манері, у формі хроніки однієї епідемії, а хроніка, чи роман-хроніка, яку відомо, найбільш об'єктивізований жанр, спрямований передусім на фіксацію подій. Справді, роман "Чума" в його філософсько-інтелектуальному змісті можна розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам. Втім, це природна річ для філософського роману.
Роман "Чума" з його філософсько-інтелектуальним змістом можна розглядати як своєрідний авторський монолог, розбитий на окремі партії, вручені різним персонажам, котрі виступають носіями різних сторін авторського Світогляду, різних її аспектів і тенденцій. У цьому розумінні роман — це розмова із самим собою, що, проте, не розбавляє персонажів індивідуальних рис, глибокої мотивації їх вчинків.
Особливості стилю роману "Чума" ще раз підкреслюють спадкоємність творчості Камю, слідування традиціям поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що характеризується універсальністю змісту. "Чума" алегорична, як стародавні міфи, як Біблія, але на відміну від стародавніх притч, які тяжіли до прямолінійних алегорій, вона відзначається смисловою багатозначністю. Читачі знаходять у романі відповіді на свої запитання. Роман-притча "Чума" у цьому розумінні наближається до міфу, стаючи над культурним явищем (у тому розумінні, що належить не до однієї якоїсь культури), стаючи загальнолюдським явищем. "Чума" Камю — одна з найвидатніших подій у цьому жанрі, поряд із "Мобі Діком" Мелвілла, "Процесом" Кафки, "Котлованом" Платонова. "Чума" — це й роман-попередження, роман-пересторога, це явище загальнолюдське і надчасове.
Зло, за Камю, на вiдмiну вiд свого iсторичного прообразу, не пiддається дослiдженню, воно вбиває, — це все, що дано знати про нього його жертвам.
Тут i виникає бiнарна позицiя: людина — зло, i стоїть вона настiльки ж гостро, як стояла, скажiмо, у Кафки. Але вирiшує це протистояння Камю, виходячи знову ж таки iз своєї фiлософiї. Людина має зробити "вiльний вибiр", щоб стати Людиною. Оранцi мають змиритися чи бунтувати, третього не дано.
Герої Камю — Рiє, Кастель, Тарру, Гран, Рамбер — борцi, бунтарi. Зiставляючи роман "Стороннiй" i роман "Чума", автор писав: "Чума" в порiвняннi зi "Стороннiм", безперечно, знаменує перехiд вiд самотнього бунтарства до визнання спiльноти, чию боротьбу необхiдно подiляти. I якщо iснує еволюцiя вiд "Стороннього" до "Чуми", то вона вiдбувається в напрямi до солiдарностi й спiвзвучностi.
Його герої — бунтарi, хто смiливо постає проти свiтового зла, хай, навiть, це "сiзiфiв труд" (бо ж вилiкувати так нiкого i не вдалося, все обмежувалось лише полегшенням страждань, не вдалося i вiднайти сироватку — чума вiдповзла сама, так само, як i сама прийшла). Як бачимо, все та ж абсурдність буття i так само людина вільна зробити вибiр. I цей вибiр робить її справдi Людиною.
У 1960 році, на момент смерті Камю в 46-річному віці, його цілковито зреклися ліві паризькі угруповання — не тільки через його антикомунізм, але й через його відмову як франко-алжирця підтримувати справу Фронту визволення Алжиру.
Камю продовжував відстоювати расове примирення в Алжирі ще впродовж тривалого часу після того, як екстремізм розвіяв усі надії на перемогу такої політики. Водночас він розчарувався й у правих, вийшовши з комітету ЮНЕСКО на знак протесту проти прийняття до цієї організації франкістської Іспанії. Його часи були винятково несприйнятливими до закликів до поміркованості.
Отже, як бачимо, твори А.Камю були досить своєрідними, далекими від романтичної класики, відзначалися непередбачуваністю своїх героїв, носили філософський характер. Одним словом — походили на самого автора: А.Камю.
Список використаної літератури
1. Хрестоматія зарубіжної літератури. — К., 2001.
2. Українська та зарубіжна література. — К., 2000.
3. Літературна енциклопедія. — К., 1994.
4