і т.п. Все це більш ніж вірогідно, але вірші Данте і його перша книга, "Нове життя", не суть тому прямі і безперечні докази. У середньовічної ліричної поезії інша і вища міра умовності, ніж у поезії сучасної. Сила індивідуального відчуття не є її обов'язкова життєва предпосилка —, це її необхідна жанрова мова. Тому, не сумніваючись в щирості і глибині переживань молодого Данте, треба робити знижку на наше, що неминуче модернізує прочитання. Тому сприймаючи трагізм його ранньої поезії, не слід переносити цей трагізм на його реальну біографію. Тим більше що крізь похмурі інтонації його віршів на смерть Беатріче проступає захват своєю поетичною майстерністю, своєю владою над словом. Трагізм теми лагідніє всепереможним оптимізмом юності — юності поета і юності літератури.
Тринадцяте століття було першим століттям існування італійської літератури на новому, народній мові. Природно, що початкові кроки вона робила, ступаючи по слідах далеко її сусідів, що обігнали, перш за все, Франції, де до цього часу склалася література і багата, і різноманітна: героїчний епос, рицарський роман, драматургія, лірична поезія. Перші досліди італійських поетів, об'єднаних так званою сіцілійською школою (місце її виникнення — сіцілійський двір імператора Фрідріха II), відмічені явним і сильним заальпійським, перш за все, провансальським впливом. Самостійність і самобутність італійська поезія придбаває до другої половини XIII в., із зміцненням "солодкого нового стилю", біля витоків якого стоїть болонській поет Гвідо Гвініцеллі, а у вершин — Данте і його старший друг Гвідо Кавальканті.
Залежність від провансальських трубадурів не була цією школою повністю подолана, так вона до цього і не прагнула, але це вже не власне залежність, а, швидше, суперництво і розвиток. Світове значення провансальської поезії у тому, що вона зробила індивідуальне відчуття предметом самоцінного естетичного переживання, відкривши, поки в найзагальнішому наближенні, проблеми внутрішнього світу, особової своєрідності, індивідуальних психологічних станів. Італійські поети "солодкого нового стилю" поглибили і закріпили це відкриття. Перед ними, у принципі, лежало два шляхи. Шлях деталізації і конкретизації, ведучий до образу (надалі цим шляхом піде Петрарка), і шлях узагальнення і абстрагування, ведучий до значення. Вони вибрали другою, створивши монументальний полуфілософській-напівпоетичний міф про любов як силу, то коливальну, то поновлюючу порядок в душі і у всесвіті. Визначальна роль в створенні цього міфу належить "Новому життю" Данте (початок 1290 р.).
"Нове життя" — це збори віршів і одночасно прозаїчний коментар до них, коментар біографічний і віршознавчий. Книга пам'яті, книга серця, книга відчуттів і пристрастей і одночасно книга тверезого теоретичного розуму, відвернутих роздумів, холодного аналізу. У Данте, авторі "Нового життя", без жодної суперечності поєднується невтішний закоханий, що оплакує подругу в сумній епітафії, і умілий майстер, що зосереджено висікає скорботний напис на могильному камені.
Поети нашого часу вважають, що чим проникливіше і індіввдуальнєє інтонація вірша, тим вірніше він зустріне загальний співчутливий відгук. У цьому особливість сучасної поетичної культури. Середньовічний поет вважав, і в цьому особливість середньовічної культури, що універсальність забезпечується тільки символічною узагальненістю. Йому мало було створити символ, йому треба було його тлумачити. А ніж об'емнєє середньовічний символ, тим він ближчий до області священного. Піднесеність відчуття перетворює кохану на символ божества. Беатріче є Данте в образі ангела — для середньовічного поета це не метафора, в усякому разі, не тільки метафора.
Вступаючи в XIV в., Данте надовго розлучається з поезією. Він час від часу складає вірші, але рідко і зовсім несхожі на все створене. Йому тепер просто не до них. У листопаді 1301 р. Чорні гвельфи, спираючись на озброєну допомогу Карла Валуа, брата французького короля Пилипа IV Красивого, позбавили влади уряду Білих. Данте обвинуватив в привласненні державних коштів, 10 березня 1302 р. йому був ухвалений смертний вирок. На щастя, він встиг покинути Флоренцію або, можливо, не став в неї повертатися з Риму, куди їздив з посольством. Більше він ніколи не побачить купол свого рідного Сан-Джованні. Пішов час вигнання.
Спочатку воно не здавалося нескінченним. Білим гвельфам вдалося зібрати значні сили, вони вторгнулися у володіння Флорентійської республіки. Данте в цей час — серед прихильників активних і рішучих дій. Ми бачимо його в числі організаторів двох військових кампаній (1302-1303). Друга закінчилася важкою поразкою вигнанців, але Данте вже не було в їх рядах. Навряд йому довівся по душі союз, який Білі гвельфи негайно після вигнання уклали з своїми одвічними ворогами гибеллінамі. Йому завжди була огидна будь-яка безпринципність, якими б словами вона не прикривалася. Вождям Білих, з другого боку, були не до вподоби його засудження авантюризму і безгрунтовного ризику, його заклик до зваженості рішень. Дедалі більше Данте відкривалося безглуздя і безцільність громадянської війни, Весною 1303 р, Данте покинув Тоскану, порвав з своїми колишніми єдиновірцями, з їх порожньою злістю і неутамованою помстою, і став "партією сам для себе". Почалися його поневіряння по містах і весям Італії,
Ти знатимеш, як сумна вустам Чужа скиба, як важко на чужині Сходити і сходити по ступенях.
("Рай", XVII, 58-60)
Не всі шматки були однаково гіркі, були привітні господарі, були періоди прояснення і веселкових надій. Але нової батьківщини Данте не знайшов. І хоча гордо вважав себе громадянином миру, туга по Флоренції не відпускала його до смерті. Він міг би повернутися, В 1315 р. уряд оголосив амністію: просячі про помилування повинні були принести публічне покаяння, пройшовши через все місто в полотняних сорочках і паперових ковпаках. Так водили на багаття єретиків. "Ні, — відповів Данте в листі до Флорентійського Друга, що повідомив його умови помилування, — це не шлях до повернення на батьківщину. Але якщо спочатку ви, а потім інші знайдете інший шлях, прийнятний для слави і честі Данте, я поспішу ступити на нього. І якщо жоден з таких шляхів не веде у Флоренцію, значить, у Флоренцію я не ввійду ніколи. Що робити? Хіба не зможу я в будь-якому іншому місці насолоджуватися спогляданням сонця і зірок? Хіба я не зможу під будь-яким небом роздумувати над солодкими істинами, якщо спочатку не повернуся у Флоренцію, принижений, більш того — збезчещений в очах моїх співгромадян? І, звичайно, я не залишуся без шматка хліба".
П'ятнадцятого жовтня 1315 р. Данте разом з його синами був підтверджений смертний вирок.
Був момент, коли Данте здавалося, що з воріт Флоренції ляжуть замки і в Італії буде роздавлена змія розбратів. У жовтні 1310 р. імператор Генріх VII перейшов Альпи, йому передувала слава загального примирителя і верховного арбітра. Вигнанці стікалися до нього, Данте зустрів його в Мілані і побачив в ньому риси давньоримського кесаря. Надії на возз'єднання Італії і відновлення імперії були, як ніколи, сильні. Але гвельфськая ліга не підкорилася імператору. Генріх обложив Флоренцію: військо його було нечисленний, облогу довелося зняти. Гвельфов підтримував неаполітанський король, імператор став готуватися до походу на південь. У серпні 1313 р. він раптово помер, не виконавши жодного з своїх починів, не дарувавши Італії миру. Віра в торжество справедливості не залишила Данте, але в справжньому сподіватися було більше не на кого. Останні роки пройшли в Равенне, Данте закінчував "Рай". Влітку 1321 р. він їздив з посольством до Венеції. По дороге.обратно на гнилих берегах Адрії він захворів болотяною лихоманкою і помер в ніч з 13 на 14 вересня 1321 р. Правитель Равенни, Гвідо та Полента, поклав на чоло поета, що остигнуло, лавровий вінок.
Слави тільки поета Данте у вигнанні вже бракувало. Йому треба було показати Флоренції, кого вона позбулася. До філософії його потягнуло вже в дев'яності роки. Він побував в Болонье, знаменитої своїм університетом, і пізніше, в роки поневірянь, відвідав Париж, тодішній центр богословської і філософської ученості. Але не школам і університетам Данте зобов'язаний своїми знаннями. Його важко уявити в ролі учня. Дійсно, десятиліття після "Нового життя" — справжній подвиг самоосвіти.
Коли Данте приступав до "Божественної Комедії" (приблизно у 1304-1307 рр.), в ерудиції його не залишалося вад. Покоління за поколінням, аж до кінця XVI в., тобто до часу радикального зрушення в структурі наукового знання, поглядало на Данте як на чудо ученості. Пам'ятником її, крім "Комедії", служать три дантовськіх трактати, написані в період вигнання: "Бенкет", "Про народне красномовство", "Монархія". Один з них ("Бенкет") написаний по-італійськи, два інші на латині, і лише один ("Монархія") доведений до кінця. Цілком віддатися науці поет не міг, у нього була інша і вища задача. Звичайно, ці трактати не тільки свідчать про всеосяжну широту дантовськіх інтересів, це і самі по собі чудові і значні твори. "Бенкет" — перший досвід італьяномовної наукової прози і спроба демократизації знання, "Про народне красномовство" — перша історія і теорія італійської літератури, "Монархія" — зухвала політична утопія, що рішуче відмовила папству в праві на світську владу (що вельми ускладнило відносини Данте з церквою, в 1329 р. один завзятий кардинал навіть збирався спалити кістки поета). Досить цих трактатів і "Нового життя", щоб в італійській літературі за Данте залишилася слава зачинає і першопроходця. Але в світову літературу він ввійшов "Божественною Комедією".
До поезії Данте повернувся після тимчасового від неї зречення, повернувся іншим, і поезія його стала іншою, епічною по розмаху, філософською по глибині, трагічній по інтонації. Він назвав свою головну працю "Комедією". Так в середньовічному керівництві по поетиці іменувалися твори, низькі по складу (у Данте він часом відвертий до грубості), включаючі в число персонажів осіб неблагородних станів (у Данте таких не менше, швидше більше, ніж лицарів, королів і церковних вельмож) і закінчуються благополучно (Данте від мороку пекла приходить до світла і музики небес).