Дорога Україно!
Що ж це наробили з Тобою?.. У що перетворили чисту синяву небесних висот Твоїх, білі хмари, родючі землі, з ароматом пшеничних полів?..
Нині хмари Твої проливають сльози… Окутуючи туманом вибухи снарядів, полум'я ракет, що встромляються в Твої груди, намагаються загасити вогонь кривавої війни холодними дощами, ніжною мрякою… Земля ж Твоя, просякнута кров'ю синів — героїв, хоробрих доньок, невинних немовлят, все терпляче мовчить, закарбувавши ім'я Твоє на скрижалях Вічної Слави історії Людства …
Нині разом з хмарами проливає сльози і все Людство, що прокинулося від урагану непохитної сили Духу Твого, в потрясінні згадавши, відчувши глибокий, забутий біль… Це — застарілий, тисячолітній біль… Це — сльози століть, плач за втраченими, загубленими злом і насильством одвічними цінностями — глибокою людяністю, духовністю, милосердям… Це — сльози багатотерплячої, стародавньої Пам'яті Історії, що оплакує геноцид Ходжали, Агдабан, Хатинь, Ван, Голокост, Сребреницю...
Бережи себе, Україно! Це священна війна воєн — Велика Битва проти зла і насильства! Це поєдинок лазурної хмарини з вогняним снарядом, протистояння сліз і кулаків — доленосна битва в ім'я Людини і Людства…
Не падай духом, Брате мій дорогий! Нині весь Світ омивається солоними ріками сліз, що проливаються за відважними синами і доньками Твоїми, за квітучими містами і селами, що перетворилися на спопелені вогнем руїни… Звільняється Він нині від старої скверни наносних, грубих, фальшивих цінностей, спрямованих на знищення всього людського…
Не горюй, Сестро… знай, що безмовний стогін скривджених душ великих синів Твоїх, геніїв художнього Слова — Гоголя, Булгакова, Довженка, славної доньки Лесі Українки, блукаючих вечорами вулицями Києва в беззвучності сумного заходу сонця, чуємо і ми… Разом з Тобою відчуваємо і ми той біль, яким пронизані рядки, написані великим українцем — Тарасом Шевченко із самовідданою синівською любов'ю до Тебе, все захоплюючись і пишаючись Твоїм неймовірно мужнім, непохитним, вільним Духом…
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Афаг Масуд, Народна письменниця Азербайджану