[Кияни] тим часом захопили в них татарина, на ім'я Товрула, і той розповів їм про всю силу їх. Се були брати його, [Батия], сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк, — який [потім] вернувся, довідавшись про смерть ханову, і став ханом 173, — але він [був] не із його, [Батия], роду. А першим його воєводою був Себідяй-богатир174, і Бурондайбогатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську. і інших [було] без числа воєвод, що їх ми не списали тут.
І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, — бо тут підступили були дебрі, — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на І стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге " укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної].
А назавтра прийшли .[татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні. і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його.
І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх. А коли побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то ю відійшов 1 од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа.
Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: "Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, — то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою". А сказав він йому [так] через те, що бачив, як гине земля Руська од нечестивого.
Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри, а король Бела і [брат його] Коломан стріли їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки 176.
Перед цим поїхав був Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататись. Та не було приязні межи ними обома, і вернувся він од короля, і приїхав у Синеводсько 177 в монастир святої Богородиці.
Але назавтра, вставши, побачив він безліч утікачів од безбожних татар і вернувся назад в Угри, — не міг бо він пройти Руської землі [до Холма], тому що мало було з ним дружини. І, зоставивши сина свого [Льва] в Уграх, — бо [не] оддав він його в руки галичанам, знаючи невірність їх: тому не взяв його з собою, — він пішов із Угрів у Ляхи, на [город] Бардуїв, і прибув у [город] Судомир. [Тут] почув він про брата свого, і про дітей своїх, і про княгиню свою [Анну], що вони вийшли з Руської землі в Ляхи перед безбожними татарами, і постарався одшукати їх. І знайшов він їх на ріці, що зветься Полиця 178, і зраділи вони, що зібралися всі разом, і жалкували, що побідили [вороги] землю Руську і що взято городів іноплемінниками множество.
І прибув він до города Дорогичина, і захотів увійти в город, та було сповіщено йому: "Ти не ввійдеш у город". [І] він сказав: "Сей город був наш і отців наших, а ви не дозволили увійти в нього". І візі дійшов він, думаючи собі, що бог колись же вчинить одплату державцеві города того. І оддав його, [город, бог] у руки Данилу, і він, обновивши його, спорудив [тут] церкву прекрасну на честь святої Богородиці, і сказав: "Се город мій, бо я раніш здобув його списом".
Данило тим часом прибув із братом до Берестія, і не змогли вони вийти на поле [бою] через сморід од безлічі вбитих. А в [городі] Володимирі не зосталося [жодного] живого. Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви [теж] були наповнені трупами і тілами мертвих.
А потім Михайло [Всеволодович] пішов із сином своїм [Ростиславом] од вуя свого [Кондрата] на Володимир і звідти рушив до Пінська. Ростислав же Володимирович прийшов до Данила в Холм, — бо зберіг був [сей город] бог од безбожних татар, — і Ростислав доказав правоту свою, що він не є у змові з Михайлом. Михайло натомість не додержав присяги, [даної] і Данилу й Васильку за [їх] добродіяння, а пройшов землю його, [Данила], і, пославши посла, прибув у Київ, і жив під Києвом на острові. А син його Ростислав пішов у Чернігів.
Лев же, [син Данила], вийшов із Угрів з боярами галицькими і приїхав у [город] Во [ло] даву до отця свого, і рад був йому отець.
Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в [город] Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі [Галицькій] і грабіж од них.
Отож, коли Данило довідався [про це], він послав Якова [Марковича] , стольника 179 свого, з великою жалобою до Доброслава, кажучи до них, [бояр]: "Князь ваш я єсть, [а] ви повеління мойого не сповняєте i землю грабуєте. Чернігівських бояр я не велів тобі, Доброславе, приймати, а дати волості галицьким. А коломийську сіль залишіть для мене" 180. І він, [Доброслав], сказав: "Нехай буде так".
У той же час, коли Яків сидів у нього, [Доброслава], прийшли Лазар Домажирець та Івор Молибожич, два беззаконники, із роду смердів, і поклонилися йому до землі. Яків тоді здивувався і запитував про причину, чому вони поклонилися. І Доброслав сказав: "Я дав їм обом Коломию". Яків тоді сказав йому: | "Як ти можеш без княжого повеління оддати її сим обом, коли великі князі держать сю Коломию, щоб роздавати [сіль] оружникам? Сі ж обидва не достойні навіть Вотнин держати". І він, усміхнувшись, сказав: "То що ж я можу говорити?"
Яків же, приїхавши, усе це розповів князю Данилові. І Данило уболівав і молився богові за отчину свою, що нечестивим сим [вдається] держати її і володіти нею.
Коли ж минуло трохи часу, прислав Доброслав [до Данила посла з доносом] на Григорія [Васильовича], кажучи: "Він тобі невірний є", — бо [Доброслав] виступав проти нього і сам хотів усю землю [Галицьку] захопити. [А потім], пересварившись самі, вони приїхали [до Данила] з великою гординею. Доброслав їхав у одній сорочці, гордовито, навіть на землю не дивлячись, а галичани бігли коло стремена його. І Данило та Василько, бачачи погорду його, сповнились до нього ще більшою ворожнечею. А коли Доброслав і Григорій стали один одного обмовляти, то Данило, вислухавши речі їх, [побачив], що вони повні є облуди і не хотять під його волею ходити, а волость його [ладні] іншому передати. Тому, порадившись із братом, він ото мимоволі, бачачи беззаконня їх, повелів їх схопити.
У рік 6749 [1241]. Потім же Ростислав [Михайлович] зібрав князів болохівських і останок галичан [і] прийшов до [города] Бакоти. Але Курило-печатник 181 був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, [і] він утишив народ.
Бо коли вони, [війська Ростислава], билися коло воріт [Бакоти, Ростислав], одступивши, хотів перемовити його, [Курила], багатьма словами. Але Курило відповів йому: "Осе так ти оддячуєш вуям своїм за добродіяння? А чи не пам'ятаєш ти, як король угорський вигнав тебе був з отцем твоїм із землі [своєї], як тебе прийняли обидва володарі мої, вуї твої? Отця твойого вони у великій честі держали, і Київ пообіцяли, і тобі Луцьк дали, і матір твою, а сестру свою з Ярославових рук одібрали і отцю твоєму оддали". і іншими словами мудрими говорив він 182 йому багато. Але, побачивши, що той не послухав його, він вийшов на нього з пішими воями. Він тоді, побачивши це, пішов звідти. Так що він, [Курило], мудрістю і силою вдержав Бакоту, а Ростислав пішов за Дніпро. із Данило ж, почувши [про] при|хід Ростислава з князями болохівськими 183 на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав. А Василько-князь зостався стерегти землі [своєї] од литви, [бо] воїв своїх він послав був із братом. Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він [такі] городи їх: Деревич, Губин і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм [Данило] узяти город Дядьків 184. Зйідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, — бо зоставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали.
Адже він князів їхніх вибавив із рук Болеслава, князя мазовецького, коли Болеслав сказав: "Чого вони увійшли в землю мою, якщо я не дав їм [її] ?" Кажучи [Данилові]: "Вони не є вої твої, а є особні князі", — він хотів розграбувати їх. Вони тоді обіцялися покоритись [Данилові], вони тоді благали, і Данило й Василько за них збиралися з ним 518 [Болеславом], битву вчинити. Але Василько, поїхавши, переконав його, тобто ублагав його, і дав йому дари многі за визволення їх. Та вони все одно не пам'ятали добродіяння.
Бог воздав їм одплату [за це], бо не зосталося нічого в городах 186 їхніх, що не було б пограбоване. А він, [Данило], прийшов до брата свого, за милістю бож'ою знаменуючи побіду.
Ростислав же все одно не переставав у злобі своїй, а, зібравши воїв і [боярина] Володислава [Юрійовича] невірного [взявши], рушив на Галич. І, прийшовши до [города] Печери Домажирової187, обманув їх, [городян], Володислав, і здалися вони Ростиславу. А звідти, узявши [город], пішов [Володислав] до Галича, кажучи [Ростиславу]: "Твій є Галич". А сам він дістав тисячу 188 од нього.
Почувши ж [це і] зібравши воїв своїх, Данило й Василько скоро пішли на них. І він, [Ростислав], не видержав, вибіг із Галича до [города] Щекотова, а з ним утік Артемій, єпископ галицький, та інші галичани.
Та коли Данило й Василько гналися вслід за ним, вість прийшла йому, що татари вийшли вже із землі Угорської, ідуть у землю Галицьку, і тою вістю [Ростислав] спасся, а декількох із бояр його схоплено було.
Данило тим часом, | прагнучи встановити порядок у [Галицькій] землі, поїхав до [городів] Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир. Данило також двірського [Андрія] вирядив на Перемишль, на Костянтина [Володимировича] рязанського, посланого [туди] Ростиславом, і [проти] владики перемишльського, який із ним, [Ростиславом], чинив коромолу. Та коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Отож Андрій не застав його, але застав владику, і слуг його розграбував гордих, і сагайдаки їх боброві роздер, і прилбиці 189 їх вовчі й борсукові розідрані були. Славетного співака Митусу 190, який колись із гордості не схотів 191 служити князю Данилові, розшарпаного, яко в'язня 192, привели. Сиріч, як ото сказав творець притч [Соломон]: "Гордість дому твойого сокрушиться" 193, бобра, і вовка, і борсука обдеруть 194. Се так реченням сказано було.
У рік 6750 [1242]. Не було нічого 195.
У рік 6751 [1243]. У той же час розігнали татари [військо] Ростислава в борку 196. І втік він в Угри, і оддав усе-таки за нього король угорський [Бела] дочку свою [Анну] 197.
А коли Данило перебував у Холмі, прибіг до нього половчин його. на ім'я Актай, кажучи: "Батий уже вернувся з Угрів і одрядив на тебе двох богатирів, Манмана і Балая, щоб знайти тебе". Данило тоді, заперши Холм, поїхав [у Володимир] до брата свого Василька і взяв із собою Курила-митрополита 198. А татари пустошили до [города] Володави і по озерах 199, і вернулися, багато лиха натворивши.
У рік 6752 [1244]. Не було нічого 200.
hУ рік 6753 [1245]. Михайло ж [Всеволодович], почувши, що король [Бела] оддав дочку за сина його, утік в Угри. Але король угорський і син його Ростислав честі йому оба не вчинили, і він. розгнівавшись на сина, вернувся до Чернігова.
Звідти поїхав він [до] Батия, просячи волості своєї у нього 201. Батий же сказав: "Поклонися отців наших закону". Але Михайло відповів: "Коли бог передав нас і землю нашу за гріхи наші в руки ваші, ми тобі кланяємося і честь складаємо тобі. А закону отців твоїх і твоєму богонечестивому повелінню — не кланяємося". Батий тоді, як той розлючений звір, роз'ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений був він беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним i заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа бога 202.
Данило тим часом із братом Васильком розпочали війну з Болеславом [Стидливим], князем лядським, [і] ввійшли в землю Лядську чотирма дорогами. Сам Данило пустошив довкола [города] Любліна, а Василько — по [ріках] Ізволі і по Ладі, довкола [города] Білої, двірський же княжий Андрій — по [ріці] Сяну, а [воєвода] Вишата пустошив Підгір'я. Узявши здобич, вони вернулися203.
І знову виступили вони обидва і спустошили землю Люблінську аж до ріки Вісли і Сяну. Але коли приїхали вони під [город] Завихвост, [то лише] стрілив Василько-князь через ріку Віслу, бо переїхати через сю ріку вони не могли, тому що вона наводнилася була. І вернулися вони обидва, взявши здобичі багато.
Коли ж минуло трохи часу, то ляхи, приїхавши, пустошили довкола [города] Андрієва. І, почувши [це], Данило-князь із братом Васильком зібрали силу свою і повеліли підготувати пращі та інші знадоби для взяття города, і прийшли на город Люблін. За один день були вони удвох під городом [Любліном], [вирушивши] із Холма зо всіма воями і пращами.
І пращі метали, і стріли, як дощ, ішли на город їх, і ляхи, побачивши, що все сильніше в битві налягають русичі, стали просити, [щоби] милість дістати. Данило ж і Василько дали наказ, зобов'язавши їх [і] кажучи: "Не помагайте князю своєму". І вони пообіцялися се вчинити, і Данило з братом вернулися, пустошивши землю ту.
Ростислав [Михайлович] тим часом, виблагавши в тестя, [короля Бели], багато угрів, просився, щоб виступити на Перемишль. Коли він увійшов [у Перемишльську землю, то] зібрав багато смердів, піших, і згуртував їх [іти] в Перемишль. Данило ж і Василько, почувши [це], послали [на Ростислава] Льва, який був [ще] молодим. А оскільки йому [не можна] було піти в бій, молодим будучи, [Данило] послав синівця свого Всеволода [Олександровича] 204, [двірського] Андрія, і [стольника] Якова [Марковича], і інших бояр.
Билися вони на ріці Січниці, [й] одолів Ростислав, бо він мав багато піших воїв. Але Андрій і Яків билися [і] рубалися люто, — б [тільки] Всеволод не поміг | їм, а повернув коня свого навтікача, — і хоча билися вони багато, та од'їхали цілі. Данилові тим часом була вість [про все], і він пішов, зібравши воїв многих і піших [людей], і прогнав [Ростислава] із землі [Перемишльської]. І пішов той в Угри.
У рік 6754 [1246]. У той же рік прийшла литва, [князь] Айшевно Рушкович, і пустошили вони довкола [города] Пересопниці. Данило ж і Василько поїхали в Пінськ і впередили його, допоки стався прихід його. І коли вони, [литва], йшли по полю пінському, вийшли на них обидва [князі] з города. Та погані все одно мали гординю у серці своїм. [Війська Данила й Василька] погнали їх, і вони, не видержавши, побігли, і, втікаючи, падали з коней, і Василько привів першу здобич до брата свого. Всі ж вої його, [Рушковича], побиті були, а сам Рушкович з невеликою дружиною втік. І була радість велика в городі Пінську від побіди Данила й Василька: усю бо здобич [литви] вони одібрали, тому що бог помагав їм.
У рік 6755 [1247]. Потім же, коли минули роки, пустошила литва, [князь] Ленгевін 205, довкола [города] Мельниці, і велику здобич вони взяли. Данило, отож, і Василько гналися вслід за ними до Пінська. А в Пінську [був князь] Михайло 206 [Ростиславич]. Він дав був їм вість, [що мають прийти Данило й Василько], і вони стали, поробивши засіки, в лісі; дав їм вість Михайло, перебуваючи в Пінську. Однак Данило й Василько помчали на них, і двірський Яків 207 [Маркович повів] воїв своїх. Литва ж, не пойнявши віри Михайлові, вийшла зі станів своїх. [І] за милістю божою побігла литва, і побиті вони були, і здобич усю [в них] одібрали, а сам Ленгевін, поранений, утік. I прийшла [про це] вість Данилові й Васильку, і була радість велика в Пінську-городі.
А ще перед чернігівською війною Данила 208, коли він сидів у Галичі, а Василько у Володимирі209.
У рік 6756 [ 1248]. пустошили ятвяги довкола [городів] Охожі та Бусовна і всю землю ту розграбували, — бо іще ж Холм не був поставлений Данилом. Гнав тоді вслід за ними Василько з Володимира, і догнав їх, і був він на третій день із Володимира в Дорогичині. Коли ж ті, [ятвяги], билися біля воріт дорогичинських, то прийшов ;на них Василько. І ті виїхали супроти | них, [воїв Василька], і не видержали перед Васильком. Оскільки бог [йому] поміг, побігли лихі поганії. І була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, i інших багато було побито, і не встояли вони. i послав він, [Василько, посла] у Галич до брата свого, і була радість велика в городі тому Галичі в день той.
Василько ж був на зріст середній, розумом великий і одвагою, який то [сам] багато разів перемагав поганих, а то багато разів вони удвох [із Данилом] посилали [воїв] на поганих, [на таких], як Скомонд і Борут, лютих воєвод, що були вбиті посланими [воями]. Скомонд же був волхв і чаклун знаменитий, а бистрий був, як той звір, — пішо бо ходячи, спустошив він землю Пінську й інші краї, — та вбитий був нечестивий, і голова його наткнута була на кіл. І в інші часи, за божою милістю, побиті були поганії, що про них ми не схотіли писати через безліч [їх] 210.
У рік 6757 [1249]. Потім же Ростислав [Михайлович] благав тестя свого, короля [Белу], щоб той послав йому воїв на Данила. Узявши воїв, він пішов у Лядську землю, і благав [удову] Лестькову [Гремиславу], і умовив її, щоб вона послала з ним ляхів. І вона послала з ним воїв. Визначні ж бояри й інші ляхи втекли були із землі [її], маючи намір іти до Данила. Але, довідавшись про виступ [у похід] Ростислава, захотіли вони дістати милість у Лестьковича [Болеслава] і в матері його [Гремислави]. Пішли вони йому, [Ростиславу] , на підмогу, а через деякий час старший їх Творіян [Войтихович] схоплений був Данилом 211.
Отож Ростислав, кинувшись, прийшов на город Ярославль. Але в городі були Данилові й Василькові люди, і бояр багато. [І] він, побачивши, що город укріплений, пішов до Перемишля. І, зібравши багато тамтешніх жителів, знадобів ратних, і для взяття города, і пороків, він, спорядивши воїв своїх, знову пішов до Ярославля, а за собою зоставив город Перемишль. Він думав: "Якщо сього я не візьму, то сей удержу".
Але коли стояв він біля города і ладнав пороки, щоб ними взяти город, то великий був бій перед городом. І він звелів своїм прикритися, щоб вої його не були поранені городянами, допоки він не наладнає знаряддяпороки. І нахвалявся він перед воями своїми, і казав: "Якби я | навідав де Данила й Василька — поїхав би на них. Навіть би з десятком воїв я поїхав би на них".
І вигорджувався ві", і затіяв гру перед городом, і зітнувся він з [рицарем] Воршем. І впав під ним кінь, і вивихнув він плече, і не на добро прилучилось йому [це] знамення.
Данило ж і Василько, почувши, що він прийшов раттю, помолилися богу [і] стали збирати воїв. І послали вони [послів] до Кондрата, кажучи: "Із-за тебе виступили на нас обох ляхи, бо ми тобі помічники єсмо". І послав він [їм] підмогу. А тим часом Данило й Василько послали [послів] у Литву, помочі прохаючи. І послана була од Миндовга, [князя литовського], поміч. Та не встигли вони обидва [зі своєю поміччю], а бог явив їм поміч свою, тому що не од підмоги людської [буває] побіда, а від бога. Скоро зібравши воїв, вони рушили, а [двірського] Андрія послали удвох, щоб він розвідав їх, [противників], і піддержав город [Ярославль], тому що вже близько є спасіння їх.
І коли вої [ще] не дійшли до ріки Сяну і зсіли в полі [з коней], щоб оружитися, то сталося таке знамення над військом: стільки налетіло орлів і багато воронів, як хмара велика. І птахи вигравали, а орли клекотали, і ширяли крильми своїми, і шугали в повітрі так, як ото іншим разом і навіть ніколи не було. І се знамення не на добро було 212.
Данило тим часом, оружившись [і] взявши воїв своїх, пішов по ріці Сяну. Але брід був глибокий, і вперед [ріку] переїхали 213 половці, і, переїхавши 213, побачили вони стада їх, [противників]. І хоча не було сторожів їхніх коло ріки, та половці не посміли розграбувати їх, [ці стада], без повеління княжого. А вони, [противники], побачивши [половців], утекли зі стадами своїми у стани свої.
Данило й Василько також не забарилися, а скоро перейшли ріку і, приготувавши до бою кінників з пішими воями, спокійно пішли на битву, бо серця їх обох завзяті були до бою і рвались до бою. Лев же був [іще] дитиною, [і Данило] поручив його Василькові [Гавриловичу], хороброму і сильному бояринові, щоб він оберігав його в бою.
Коли ж побачив Ростислав прихід противників, він теж, приготувавши до бою воїв своїх, — русь, і угрів, і ляхів, — підійшов до них насупроти, а піших воїв зоставив навпроти воріт города: стерегти ворота, щоб не ви)йшли [ярославці] на підмогу Данилові і не порубали пороків.
Ростислав, отож, виладнавшись до бою, перейшов глибокий яр, — він бо йшов супроти Данилового полку, — але Андрійдвірський постарався, щоб він не зітнувся з Даниловим полком. Прискоривши [хід, Андрій] зітнувся з військом Ростиславовим кріпко: списи так ламалися [об броню], наче це були удари грому, і з обох же [сторін] многі, упавши з коней, померли, а інші поранені були сильними ударами списів.
Данило тоді послав на поміч йому, [Андрієві], двадцять вибраних мужів. [І] хоча [боярин] Василій Глібович і [князі] Всеволод Олександрович 214 [та] Мстислав [Глібович], не маючи змоги [помогти] Андрієві, побігли обидва назад до Сяну, але Андрій, що зостався з невеликою дружиною, в'їжджаючи, кріпко боровся з ними.
І коли побачив Данило, що ляхи кріпко ідуть на Василька, "кєрліш" 215 співаючи, [і] сильним голосом ревли у війську їх, коли ж побачив Данило зблизька битву Ростиславову і Філю, [воєводу угорського], що стояв у задньому полку із хоругвою [і] казав: "Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі", — бог, однак, не послухав нахваляння його, — [то] рушив на нього Данило зі [стольником] Яковом Марковичем і з [боярином] Шелвом 216. Шелв тоді був збитий [списом], а Данила [Філя] схопив. Він вирвався з рук його і виїхав із битви, але, побачивши угрина, що йшов на поміч Філі, списом збив його, і [спис], загнаний в нього, зламався, [а] він упав [з коня] і спустив дух. А об того гордого Філю Лев, ся дитина, зламав списа свого. І знову Данило скоро прийшов на нього, [Філю], і розтрощив військо його, і хоругов його роздер навпіл. Побачивши ж це, Ростислав побіг, і повернули угри навтікача.
Василько тим часом зітнувся з ляхами, які повернули [на нього]. І дивилися обидва [війська] одні на одних, а ляхи лаялися, казали: "Поженемо на великі бороди!" Василько тоді сказав: "Брехня є слово ваше. Бог єсть наш помічник". І вдарив він коня свого, і двинув [на них], і ляхи, не видержавши, побігли од нього.
Данило ж гнав через яр глибокий на угрів і русь, бив їх [і] журився про брата, не знаючи, [що з ним]. Але, побачивши хоругов його, що мчала вслід за ляхами, він був сильно радий. І став він на ю могилі навпроти города, | і приїхав Василько до нього. Данило тим часом хотів гнати вслід за ними, але Василько заборонив йому. Ростислав же, збагнувши [поразку], пустив коня свого навтіки.
Угри ж і ляхи многі побиті були і схоплені були; і з усіх [військ] багато схоплено було. Тоді ж і Філя гордий схоплений був Андрієм, двірським, і приведений був до Данила, і вбитий був Данилом. А [боярин] Жирослав 217 привів [тисяцького] Володислава [Юрійовича] , лихого баламутника землі [Галицької]. У той же день і той убитий був, і багато інших угрів побито було в гніві.
Данило й Василько не пішли тоді в город, і Лев став на місці [бою], як воїн, посеред трупів, знаменуючи побіду свою. Воїни тим часом ганялися і приїжджали навіть опівночі, і вели багато здобичі, так само всю ніч не переставав крик тих, які шукали один одного.
Явив же бог милість свою і дав побіду Данилові напередодні [дня пам'яті] великих мучеників Фрола і Лавра. Данило тоді запалив укріплення, що його Ростислав зробив, і пішов із багатьма колодниками в [город] Холм, що його спорудив був сам.
Литва теж приїхала, і ляхи Кондратові прибули до нього, [Данила] , на битву і вернулися до себе. А Ростислав утік в Ляхи і, взявши жону свою [Анну], пішов в Угри, — із Угрів бо він прийшов був у Лядську землю з жоною через те, що в умі своєму замишляв узяти Галич і володіти ним. Але бог за високодумність його і не сповнив того, що він замишляв.
У рік 6758 [1250]. Тим часом [хан] Могучій прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городі] Дороговську: "Дай Галич!" [І Данило] був у печалі великій, тому що не укріпив він був землі своєї 218 городами. І, порадившися з братом своїм, поїхав він до Батия, кажучи: "Не дам я півотчини своєї, а їду до Батия сам".
Вибрався ж він на празник святого Дмитрія [Солунського], помолившись богу. І прибув він до Києва, — Київ держав [тоді] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, — і, прийшовши у храм архістратига Михаїла, тобто Видобич, скликав чорноризців і [весь] монаший чин. І коли він сказав ігумену і всій братії, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб він од бога милість дістав. І було [сповнено] так, і, упавши [в поклоі ні] перед архістратигом | Михаїлом, вирушив він із монастиря у човні, бачачи біду страшну і грізну, і прибув до Переяславля.
І зустріли його татари, і звідти поїхав він до [хана] Куремси і побачив, що нема в них добра. Відтіля ж став він іще дужче скорбіти душею, бачачи, що володіє ними диявол. [Він бачив] нечестиві їх чаклунські суєслів'я і Чінгізханові наслання, нечестиві його, [Куремси], кровопиття, многі його волхвування. Цесарів, і князів, і вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, i дияволу, і померлим, [що тепер] у пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям. О нечестива облудо їх! І, се чуючи, вельми він став скорбіти.
Звідти ж прибув він до Батия на Волгу. [І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: "Брат твій Ярослав 219 кланявся кущу, і тобі кланятися". І одказав йому [Данило]: "Диявол говорить із уст ваших 220. Бог запре уста твої, і не буде почуто слово твоє". i в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.
І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: "Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п'єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?" 221 І він сказав: "Досі я не пив. А нині ти велиш — я п'ю". Він тоді сказав: "Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!" І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: "Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій" 222. [Батий] сказав: "Іди". Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав 223: "Не звикли ви пити молока, пий вино!"
О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, i іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!
Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких країв. [І коли] син того не дістав честі, то інший хто може дістати? Адже лиходійству їхньому і облуді немає кінця. Ярослава [Всеволодовича] 224, великого князя суздальського, [труй] зіллям вони уморили. Михайла [Всеволодовича] , князя чернігівського, який не поклонився кущу, із його боярином Федором вони ножем закололи, — як ото ми раніш сказали про заколення їх, котрі вінець дістали оба мученицький, — і інші многі князі побиті були, і бояри.
Пробув же князь у них днів двадцять і п'ять, [а тоді] одпущений був [із тими], що були з ним, і поручена була земля його йому. І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат [Василько] і сини його. І був плач через обиду 225 його, але ж більша була радість, що він є здоров.
Тої ж зими Кондрат, [князь лядський], прислав посла по Василька, кажучи: "Підем на Ятвягів". [Але] випав сніг і покрився корою, вони не могли йти і вернулися на [ріці] Нурі226.
І стало відомо всім землям про повернення його, [Данила], з Татар, що бог спас його.
У той же рік прислав король угорський [Бела] вісника 227, кажучи [Данилові]: "Візьми дочку мою за сина свойого Льва", — боявся бо він його, тому що той був уже в Татарах [і] побідою подолав Ростислава [Михайловича] і угрів його. Але [Данило], порадившися з братом своїм, слову його не пойняв віри, бо колись він змінив був його, пообіцявши оддати дочку свою [Констанцію].
Тим часом Курило-митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську. І коли був він у короля, вговорив його король багатьма словами [і] дарами умовив: "Я проведу тебе в Греки з великою честю, якщо учинить Данило зо мною мир". Він тоді сказав: "Клятвою клянися мені, що не переміниш ти слова свойого. Я, пішовши, приведу його". І, прийшовши, митрополит сказав йому, [Данилу]: "Чого ти хотів — те в тебе єсть. Візьми дочку його синові своєму за жону". Василько [братові] сказав: "Іди до нього, адже він християнин є".
Звідти ж, [із города Холма], Данило вирушив, узявши сина свого Льва і митрополита. i пішов він до короля [Бели] в [город] Ізволин, і взяв дочку його [Констанцію] синові своєму за жону. І оддав він йому, [Белі], захоплених бояр, що їх бог дав у руки його, коли він із братом одолів біля Ярославля. І вчинив він із ним мир, і вернувся у землю свою.
У рік 6759 [1251]. У ті ж роки помер князь великий лядський Кондрат, що був славний і предобрий. [І] жалкував за ним Данило й з Василько. | Потім також син його помер, Болеслав, мазовецький князь. А Мазовше [Болеслав] оддав брату своєму Сомовитові, послухавши князя Данила, бо за ним, [Болеславом], була племінниця його, [Данила], дочка [двоюрідного] брата, Олександра [Всеволодовича] , на ім'я Настасія, яка вийшла потім за боярина угорського, на ймення Дмитра.
У ті ж роки, [коли] сів Сомовит у Мазовші, послав до нього Данило й Василько [послів], сказавши йому: "Ти добро бачив єси од нас обох. Виступино з нами на Ятвягів". І в Болеслава [Стидливого] узяли вони підмогу — Суда, воєводу, і [воєводу] Сигніва. І зібралися вони в Дорогичині, і рушили [на Ятвягів], і перейшли болота, і напали на землю їх.
Але ляхи не видержали, запалили їх перше село, і тим вони лихо вчинили, бо подали їм, [ятвягам], знак, — тому мали на них, [ляхів], гнів Данило й Василько. І пустошили вони їх, [ятвягів], до вечора, здобич велику захопивши.
Коли ж настав вечір, приїхали злинці, так що зібралась уся земля ятвязька. І прислали вони до Данила [посланця] Небяста, кажучи: "Зостав нам ляхів, а сам піди мирно із землі нашої. Бо чого ти хочеш — того не добудеш" 228. Тож хоча ляхи обгородилися, а руси не обгородилися, вони напали вночі на ляхів, і ляхи кріпко боролися. А [ятвяги] сулицями метали, і головнями, що летіли, як блискавки, і каміння, як той дощ із неба, йшло. Тим-то ляхам було дуже скрутно, [і] послав Сомовит [гінців до Данила й Василька], благаючи: "Пришліте мені стрільців". Але вони обидва мали гнів за [той] перший підпал [і] заледве послали [підмогу], тому що [ятвяги] огорожу проломити збиралися [і] врукопаш билися. А коли прийшли стрільці, вони багатьох поранили, і багатьох убили стрілами, і одперли їх від огорожі. Але тої ночі не було покою од них.
А назавтра зібралися всі ятвяги,; піші і кінні, дуже багато, так що ліси ними наповнилися, і, знявшись, запалили вони вежі свої, тобто шатра, у день воскресіння, тобто в неділю.
Данило-князь тим часом рушив наперед і далеко відійшов з Болеславовими ляхами, а Василько зостався з Сомовитом. [Боярин] же Лазар назаді був | із половцями, [і ятвяги] напали на нього кріпко, і хоругов його відібрали. Він прибіг тоді до Василька і Сомовита. [І] люта була битва межи ними, і багато падало з обох [сторін]. Василько ж і Сомовит кріпко держали бій, а двірський Андрій, що мав сильне серце, але якому недуга тіло його пойняла і руки, помчав теж межи ворогів, упустив списа і замалим не був убитий.
Послав тоді Василько [гінця] до брата свого, говорячи: "Битва ж велика є, ти поспіши до нас". І Данило вернувся, і гнали вони їх до лісу, але вони, [ятвяги], все одно налягали на них, [воїв Данила й Василька], і багато упало межи ними. [Боярин] Федір Дмитрович, кріпко борючись, поранений був, і з тої рани він і смерть прийняв на ріці Нареві.
Ящелт же, [князь ятвязький], сказав: "Слід нам ізсісти [з коней] . Якщо ж ви жалієте нас, то насамперед себе жалійте і безчестя свого. Хіба нашими головами зберегти [вам] честь свою?" 229
І було [зроблено] так. Сказав Данило зсідати [з коней] воям своїм, і, зсівши 230, пішли вони. І ослабіли серця ятвягам, коли побачили вони силу руську і лядську. Вони ж ішли, і грабували, і палили землю їхню. А коли вони перейшли ріку Олег 231 [і] збиралися стати в тісних місцях, то князь Данило, побачивши [це і] гукнувши, сказав їм: "О мужі-воїни! Хіба ви не знаєте, що християнам простір є сила, а поганим — тіснота? Чагарі звичні є для битви [їм] ". І пройшов він зарості, захоплюючи [ятвягів], і прийшов на чисті місця, [і] стали вони станом.
Ятвяги ж усе одно нападали на них, і гнали руси і ляхи вслід за ними, і многі князі ятвязькі побиті були. І гнали їх до ріки Олега, і скінчилася битва.
А на другий день, коли через незнаючих проводарів вони, [Данилові війська], блудили, двох вармів 232 убито було, [а] третього живого руками взяли. І приведений він був до Данила, і [князь] сказав йому: "Виведи мене на правильну путь — життя дістанеш", — і подав йому руку. | [Варм] вивів його, і перейшли вони ріку Лик 231.
А Назавтра, коли примчали до них, [ятвягів], прусси і борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх — як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки 233 свої, наклавши на них стріли свої проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам: "Хіба можете ви дерево піддержати сулицями 234 і на осю рать одважитись?" І вони, побачивши [це], вернулися до себе.
А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох, [Данило й Василько] , вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев, і яким половці дітей страхали.
У рік 6760 [1252]. У ті ж роки прислав король угорський [Бела] до Данила [посла], прохаючи його [прийти] на поміч, на бій, — бо він мав війну з німцями. [Данило] рушив йому на поміч і прийшов до [города] Пожга.
Та прийшли були посли німецькі до нього, [Бели], — бо цесар [Фрідріх] держав був Відень, землю Рагузьку і Штірську 235, тому що герцог [Фрідріх] уже вбитий був 236, — а імена послів були: [герцог Оттон], воєвода цесарів, і [Філіпп], біскуп зальцбурзький 237, тобто сольський, і Генріх Бруннський, і Отто Гардек Петтауський 238. І виїхав король із ними назустріч же Данилу-князю, і Данило прибув до нього, спорядивши всіх людей своїх.
Німці тим часом дивувалися оружжю татарському: бо коні були в личинах 239 і в попонах шкіряних, а люди — в латах 240, і велике було сяйво полків його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] їхав обіч короля, за звичаєм руським, а кінь під ним був диву подобен і сідло позолочене 240, і стріли і шабля золотом [були] оздоблені
та іншими прикрасами, що аж дивно, а жупан 241 із золототканого ; єдвабу грецького і широким золотим мереживом | обшитий, і чоботи зелені козлові, обшиті золотом. І коли німці дивилися і багато дивувалися, сказав йому король: "Я не взяв би тисячі серебра замість сього, що ти прийшов єси згідно з обичаєм руським предків своїх". І попросився [Данило] у нього в шатро, тому що велика спека була дня того. І він узяв його за руку і повів його у намет свій, і сам роздягнув його, і убрав його в одежу свою. Таку ото честь він учинив йому, і прийшов [Данило] до себе додому.
У той же рік вигнав Миндовг, [князь литовський], двох синівців своїх, Тевтивила і Єдивида. Він послав 'їх обох з вуєм 242 їхнім з Викинтом на війну 243, на Русь, пустошити до Смоленська, і сказав: "Що хто займе — собі держить". Але ворожістю, через ворожнечу з ними він Литву [зайняв]: тому забрана була вся земля Литовська, і незчисленне майно їх, знищено було багатство їх, і послав він на них воїв своїх, хотячи вбити їх.
Але вони обидва, [Тевтивил і Єдивид], довідалися [про це], і втекли до князя Данила й Василька, і приїхали у Володимир. Миндовг тоді прислав послів своїх, кажучи: "Ти не чини їм обом милості". [Однак] вони, Данило й Василько, не послухали [його], тому що сестра їх обох, [Тевтивила і Єдивида] 244, була за Данилом.
Потім же Данило порадився з братом своїм і послав [послів] у Ляхи до князів лядських, кажучи: "Нагода є християнам на поганих [піти], бо вони самі воюють межи собою". І ляхи обіцялися, але не сповнили [слово].
Тим часом Данило й Василько послали Викинта в Ятвяги, і в Жемоїть, [і] до німців у Ригу. І Викинт умовив їх, [німців], сріблом і дарами многими, [і] ятвягів, і пів-Жемоїті. Німці тоді відповіли Данилові: "Заради тебе ми вчинимо мир із Викинтом, а то він багато браття нашого погубив". І пообіцялися німці-браття піти на підмогу Тевтивилу.
Данило, отож, і Василько рушили до Новгород [к] а. Тим часом Данило й Василько, брат його, порадилися з сином [Данила Львом, і Данило] брата свого послав на Волковийськ, а сина — на Слонім 245, а сам пішов до Здітова. І взяли вони багато городів, і вернулися додому.
А потім прислав Викинт [посла], кажучи: "Німці хотять | стати на поміч Тевтивилу". І послав Данило Тевтивила, і поміч свою з ним, русів і половців, [на Миндовга], і багато воювали вони межи собою.
А звідти Тевтивил пішов із добичею Даниловою у Ригу. І прийняли його рижани з великою честю, і він охрещений був. Коли ж довідався про це Миндовг, що хотять йому, [Тевтивилу], помагати божі слуги 246, біскуп [Миколай] і всі вої ризькі, то, убоявшись, послав він таємно [посла] до Андрія [Стірлянда], магістра ризького, і умовив його дарами многими, сиріч ублагав його. Послав бо він був золота багато, і срібла, і посуду срібного і золотого прегарного, і коней багато, кажучи: "Якщо ти уб'єш або проженеш Тевтивила, то ще більше, ніж се, дістанеш". Але він, [Андрій], сказав: "Ти не зможеш [його] позбутися. Якщо ти не пошлеш до папи і [не] приймеш хрещення — ти не одолієш ворога. Я дружбу маю до тебе". О, лихіше [се] од лиха! Золотом осліпив він очі свої, і через нього він іще нині од них, [слуг божих], біди зазнає.
Миндовг, отож, послав до папи [Іннокентія посла] і прийняв хрещення. Але хрещення його обманливим було, бо потай він приносив жертви богам своїм: першому Нонадієві, і Телявелі, і Дивериксу, [і] заячому богу Медейну 14. Коли він виїжджав на поле і вибігав заєць [із лісу] на поле, він не входив у ту лісову зарість і не смів навіть різки вломити. І приносив він богам своїм жертви, і тіла мертвих спалював, і поганство своє явно діяв.
Тевтивилу ж [про змову Андрія з Миндовгом] розповів біскуп [Миколай] і пробощ 247 рижан 248 [Іван]. Жалкували [рижани-німці] за ним, [Тевтивилом], бо вони знали, що коли б Тевтивил не був вигнаний, [то] Литовська земля була б у їхніх руках і хрещення [литовці] поневолі б прийняли. А цей Андрій всю Литву зробив нехристиянами, і вигнаний він був із сану свого браттям.
Тевтивил же прибіг у Жемоїть до вуя свого Викинта 249 [і], узявши ятвягів, і жемоїть, і підмогу Данилову, що її дав був Данило йому раніш, пішов на Миндовга. Миндовг також зібрався був, але надумавши ото собі не битися з ними в бою. Він увійшов у город, що зветься Ворута, і вислав шурина свого вночі. Та розігнали його [військо] руси і ятвяги.
А назавтра виїхали на них, [воїв Тевтивила], німці із самострілами. І поїхали на них, [німців], руси | з половцями з; стрілами, і ятвяги з сулицями, і гонилися вони на полі [бою], немов у грі, і звідти вернулися [війська Тевтивила] в Жемоїть.
І прийшов Миндовг, зібравши силу велику, на город Викинтів, що зветься Твиреметь. І виїхав Тевтивил із города, [і] руси й половці Данилові з ними, і жемоїть із ними, і багато піших воїв. І коли гонилися вони [за Миндовгом], устрілив кощавий половчин Миндовга в стегно, і вернувся Миндовг у землю свою. А багато ратних билися межи собою, [і князь литовський] Вишимут 250 [Булевич] під тим же городом убитий був [Миндовгом].
У рік 6761 [1253]. А потім Тевтивил прислав [посла] Ревбу, кажучи [Данилові]: "Піди до Новгород [к] а". Данило тоді рушив із братом Васильком, і з сином Львом, і з половцями — зі сватом своїм [ханом] Тігаком 251 — і прийшов до Пінська. А тому що князі пінські мали облуду [в серці своїм], то він узяв їх із собою неволею на війну.
І послала сторожів литва, [і встріли їх Данилові вої] на озері Зьяті, і гнали їх через болота до ріки Щар'ї. А коли зібралися всі вої, вони вчинили раду, кажучи: "Вість уже є про нас". Однак вони, [князі-іняни], сперечалися, не хотіли йти воювати, і Данило мудрістю спір уладнав: "Соромоту ми матимем 252 од Литви і од усіх земель, якщо ми не дійдемо і вернемось. Назавтра ж, — сказав він, — ми раду вчинимо". [А] тої ночі він послав [посланців] по всіх військах, кажучи: "Ви підіте! Хай буде зрозуміло всім, які не хотять іти на війну". І, побачивши, що війська рушили, і самі [князі-піняни] поневолі пішли, а також інші всі.
А назавтра розграбували вони всю землю Новгородську і зрідти вернулися до себе додому. Ятвяги теж поїхали на підмогу Данилові, [але] не змогли вони доїхати, тому що сніги були великі. І вернулися звідти [війська Данилові], з божою поміччю узявши здобич велику.
Потім же [Данило] послав із братом [Васильком] і з сином Романом людей своїх. І взяли вони оба Городен, а самі удвох вернулися од [города] Більська.
А потім послали вони обидва, [Данило й Василько], багатьох своїх піших воїв і кінників на городи їхні, [Миндовга і синів його], і розграбували вони всю вотчину їх і землі їх. Миндовг тоді послав сина свого [Войшелка], і пустошив він довкола [города] Турійська.
Того ж року прислав Миндовг [послів] до Данила, прохаючи миру і домагаючись приязні через сватання. !49 Тоді ж Тевтивил прибіг до Данила із Жемоїті і Ятвягів, кажучи: "Миндовг умовив їх серебром многим". І тому Данило гнів мав на них.
У рік 6762 [1254]. У ті ж роки, коли минув час, —бо хронікареві треба писати чисто все, що відбулося, іноді ж писати про попереднє, а іноді вступати в пізніше: мудрий, читаючи, зрозуміє; число ж рокам ми тут не писали, ми пізніше впишемо за антіохійським вселенським правилом, [за] олімпіадами, грецьким-таки численням, і [за] римськими високосами, так, як Євсевій Памфіл та інші хронікарі написали од Адама до Христа; усі ж роки ми напишемо, розчисливши пізніше 253, — після того вбивства герцога, тобто Фрідріха, — бившись, він одолів короля угорського [Белу], але був убитий своїми боярами в бою, — настав тоді роздор межи сильними людьми за честь, і за волость убитого герцога, [і] за землю Рагузьку, і за землю Штірську. І король угорський рикс 254 [Бела], і король чеський [Оттокар] билися за неї, тому король угорський привів [Данила] . Він шукав підмоги, бо хотів узяти землю Німецьку, і послав до Данила [посла], кажучи: "Пошли мені сина Романа, щоби я оддав за нього сестру герцогову і оддав йому землю Німецьку" 255.
І поїхав [Данило] в Німці з Романом, і оддав [Бела] сестру герцогову [Гертруду] 256 за Романа, і вчинив обітницю, що її через величину ми всю не списали 257.
А потім послав [Бела послів] до Данила, кажучи: "Ти родич мені і сват єси. Поможи мені проти чехів". І умовив він його, і пішов на [город] Опаву своєю дорогою, — сам ото грабував він землю Моравську, і багато городів розорив, і села попалив, і велике побоїще вчинив землі тій.
Данило тим часом, зібравшись із Болеславом [Стидливим, князем лядським], радився, як пройти [в] землю Опавську. А тому що Болеслав не хотів [воювати], то жона його помагала Данилові порадами, бо вона була дочкою короля угорського [Бели], на ймення Кінга. А Данило-князь хотів [піти на Чехів] і заради короля, і слави бажаючи: не було ж у землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, — ні Святослав [Ігоревич] хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир [Святославич] святий. i сповнив бог його бажання, бо прагнув він і поривався на війну. Тож, узявши сина свого Льва і підмогу од брата | Василька, тисяцького Юрія [Домажирича], [і], з'єднавшися з Болеславом, він рушив із Кракова.
[І] прийшли вони на ріку Одру до города, що зветься Козлій. І приїхав до нього Володислав, [князь лядський], син Казимирів, [онук] Лясконогого Мешка, і, взявши кінників та піших воїв, прийшли вони до ріки Псини. І вчинив тоді раду Данило і Лев з Володиславом, куди б [піти] воювати, але він правди не сказав і дав [їм] проводаря для обману. І послав князь Данило Льва, і Тевтивила, і Єдивида, і двірського [Андрія], і всіх воїв, а сам зостався з невеликою [дружиною], зі старими боярами, з Юрієм, тисяцьким.
Лев, отож, пішов і воював, але побачив він, що обманюють проводарі, і не послухав їх: він рушив у лісисті гори і взяв здобич велику.
А коли йшов Данило з Болеславом [Стидливим] до Опави, пославши [уперед] сторожів своїх, ляхів, то виїхав із Опави [воєвода чеський] Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися, [і] одолів Андрій, [бо] мало було ляхів, — одних він побив, а інших захопив, і найшов великий страх на ляхів.
Данило тоді, приїхавши, сказав їм: "Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли єсте, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!"
І сими словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави. Побачивши ж, що околишні села біжать у город, многе ж множество, і не було йому кого послати [на них], він сказав тоді Володиславу: "Мені ти вчинив єси несправедливо і себе єси погубив. Якщо б Лев і люди мої тут були всі, то великого збитку ми б землі сій учинили і город сей, ачей, був би взятий".
І пожалкував він, що одіслав сина свого Льва і воїв, бо ляхів він заставляв їхати до города, але вони все одно не хотіли. Побачивши се, він зажурився. Не знав він [також нічого] про сина свого, ні про воїв, де вони є. Ляхи ж не хотіли їхати до города, а хотіли подалі стати од города, хоча збір було призначено всім воям, здатним воювати, — вони мали приїхати до города.
Данило тоді сказав: "Якщо ви й підете звідси, то я зостануся | si сам, з невеликою дружиною, і дожду воїв моїх". І, послухавшись, Болеслав і ляхи стали нижче города на ріці Опаві, бо не сміли вони оддучитися від нього.
Того ж вечора прийшов Лев із воями, маючи здобич велику з собою. Того-таки вечора вчинили вони раду, щоб назавтра перейти ріку, і оточити город, і попалити все підгороддя — доми, і обори, і стодоли.
І коли настав ранок, вони учинили так. Але Болеслав не виступив за ріку, а став на горах, приготувавшись до бою. Володислав тим часом пішов.
І, прийшовши до перших воріт, вони спалили [все коло них]. Тоді прийшли вони на другі ворота, але виїхали [з города] чехи, і вони декількох їх убили, а інших вигнали. Хоча [воєвода] Бенеш стояв перед воротами з хоругвою, вони і довкола других воріт попалили околиці города. А коли вони прийшли до третіх воріт, сказав Данило зсідати [з коней] і палити околиці города. Але люди раптом пустилися до города, і німці, побачивши, як сильно ринули русичі, побігли, і декількох їх убили у воротах. І воріт вони не заперли, втікаючи.
Данило ж тяжко болів на очі, і не бачив він, що сталося у воротах. Але бачив він, що люди його біжать, і видобув він меча свого, одігнав їх, і через те не взяв город. А потім, побачивши, що сталося, він жалкував, що не взяв города, і, недугою зневолений і струдившись, сказав він синові своєму: "Ти попали всі околиці города, а я піду в колимагу свою" — тобто в шатро. Він бо всю війну болів на очі, і многі заставляли його вернутися, але він не зробив сього.
Назавтра ж, зібравшись, пішов він у верхів'я [ріки] Опави, грабуючи і палячи, і став поблизу города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і [городяни], побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город, [Данило] випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих [городян] помилував. І, одійшовши, став він на німецькому селі.
А коли почув Данило, що Бенеш поїхав у [город] Глубичичі, | то на другий день, приготувавшись [разом] із Болеславом [Стидливим] до бою, він пішов, грабуючи і палячи, до Глубичичів. Володислав тим часом, пославши [воїв], попалив усі села поблизу, тобто околишні, і зле вчинив, бо через це не взяли вони города.
Коли ото Данило й Болеслав прийшли до города, усі вої збиралися взяти город, підкидаючи [вогонь], бо вітер сильно віяв на город, а городські стіни зроблені були з ялиці, і вал вони бачили невеликий. Але шукали вої, їздячи сюди й туди, дерева й соломи, щоби підкинути під городські стіни, [і нічого] не знайшли, бо все попалив був Володислав — околишні і поблизькі села, і тому не був підпалений город.
Того ж вечора вони думали: "Куди ми підемо? Чи до Особологи, чи на Герборта 258, чи вернемося до себе додому?" Але Герборт прислав Данилові меча і [висловив цим] покору свою; і Данило, і Болеслав, і Лев, порадившись, [сказали]: "Всю землю ми повоювали єсмо". І назавтра, повернувшись до себе, перейшов [Данило] ріку Одру і пройшов землю Володиславову.
Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення од папи [Іннокентія], і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: "Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім".
Звідти ж пройшов він землю Судомирську і прибув у город Холм із честю і зі славою у храм Пречистої [богородиці]. Упавши, поклонився він і прославив бога за те, що сталося: жоден бо князь руський не воював землі Чеської. І, побачившись із братом своїм [Васильком], він вельми радувався. І перебував він у храмі святого Іоанна в городі Холмі, з веселістю прославляючи бога, і пречистую його матір, і святого Іоанна Златоустого 259.
У рік 6763 [1255]. У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: "Сину! Прийми од нас вінець королівства". Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького 260 [Якова Браганца], кажучи йому: "Прийми вінець королівства". Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: "Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | із То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?"
Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов 261, несучи вінець [і] обіцяючи: "Ти матимеш поміч од папи". Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: "Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих".
Він, отож, прийняв вінець од бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз'єднання церкви.
Прийняв же Данило од бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським. Брат же його [Василько] вернувся, бо в нього рана була на нозі, але послав він із братом воїв своїх усіх.
Коли ж король Данило прийшов на землю Ятвязьку і пустошив [її], то Лев, довідавшись, що Стекинт, [князь ятвязький], у лісі укріпився засікою і з ним [були] ятвяги, помчав на нього, захопив людей і прийшов до засіки. Але коли ятвяги вибігли на нього із засіки, то кінники, що були з ним, утекли. Лев тоді один зсів із коня і бився з ними кріпко, і вони, [кінники], побачивши, що Лев один б'ється з ними, вернулися невеликим [загоном] на підмогу йому. Лев тим часом увігнав сулицю свою у щит його, [Стекинта], так що не міг він прикритися, [і тоді] Лев Стекинта мечем убив і брата його пронизав мечем. І вони, [ятвяги], побігли 262, а він гнав їх пішки,і вони, [вершники], на конях ганяючись, побивали їх і кололи їх.
Коли ж Данило-король став у домі Стекинтовім, [то] приніс до нього Лев оружжя Стекинтове і брата його на знак побіди своєї. І отець його король був у радості великій од мужності і одваги сина свого. А [князь] Комат приїхав од ятвягів, і обіцялись вони покоритися.
Ляхи тим часом сповнилися завистю та облудою [і] стали сприяти поганим. Коли ж про се довідався Данило-король, повелів він пустошити землю Ятвязьку, і рід Стекинтів увесь погублений був, так що й донині [дім його] пусто стоїть. А коли Данило-король | ішов по озеру [Лик], то побачив він при березі гору прегарну і город, що був на ній колись, за назвою Рай, і звідти прийшов він до себе додому.
У ті ж роки, чи раніше, чи потім, приїхали татари до [города] Бакоти, і прилучився Милій, [старший города], до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новгородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, [а] Лев послав двірського 263 перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія i баскака 264, і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця його.
Потім же, порадившися з сином, він, [Данило], одпустив його, [Милія], а поручником був Лев, [запевнивши отця], що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, [Милій], учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам.
А потім Куремса, [хан татарський], прийшов до Крем'янця і пустошив довкола Крем'янця. Андрій же, [посадник крем'янецький], надвоє держався. То він запевняв: "Я королів єсть", а то [називав себе] татарським, бо мав він неправду в серці. [І] оддав бог його в руки їх, [татар], і хоча він казав: "Батиєва грамота в мене єсть", — вони ж іще більше розлютились на нього. І був він убитий, і серце його вони вирізали, але, не досягнувши нічого коло Крем'янця, вернулися у стани 265 свої.
Ізяслав [Мстиславич] тим часом просив у них підмоги, [щоб] іти на Галич. А вони казали йому: "Як ти підеш на Галич? Адже Данило князь лютий є. Якщо він одніме тобі життя, то хто тебе спасе?" Та він не послухав їх, а, зібравши навколо себе [воїв], пішов у Галич.
Данило ж, почувши се, роздосадувався, тому що без його відома це сталося. Він послав на нього сина свого Романа і бояр своїх усіх, — бо Льва він раніш одрядив був до короля [угорського Бели], — а сам поїхав провести воїв своїх.
Коли ж він їхав до [города] Грубешова, то убив шість вепрів: і сам ото він убив їх рогатиною три, а три — отроки його, і дав він м'яса воям на дорогу. Сам же він, помолившись святому Миколі 267, сказав воям своїм: "Якщо навіть будуть татари, хай не ввійде страх у серце ваше". І вони сказали: "Бог нехай буде помічником тобі. Ми сповнимо повеління твоє".
Узявши ж воїв, Роман ішов день і ніч. І коли вони несподівано напали на них, [воїв Ізяслава Мстиславича], то той, не маючи змоги куди втекти, вибіг на склепіння церковні, куди ото вибігали були беззаконні угри 267. І стояв навколо нього князь | Роман, [а] вони, [вої Ізяслава], умирали од спраги без води. [ На] четвертий день [Ізяслав] зійшов, а князь [Роман] привів його до отця свого.
Лев же, почувши, що [боярин] Федір посланий од нього, [Ізяслава] , до [города] Солей, узяв із собою слуг своїх [і] гнав услід за ним. Але сам [Федір] утік, а людей його [Лев] захопив [і] поїхав був в Угри.
А потім Войшелк, [син Миндовга], учинив мир з Данилом, і видав дочку Миндовгову, сестру свою, за Шварна, [сина Данилового], і прибув у Холм до Данила, залишивши княжіння своє і прийнявши чернечий чин. І дав він Романові, синові королевому, Новгородок од Миндовга, а од себе і Слонім і Волковийськ, і всі городи. Сам же він просився [в Данила] піти на Святу гору 268, і добув йому король [Данило] дозвіл у короля угорського [Бели] пройти [через Угри]. Та не зміг він дійти до Святої гори і вернувся у Болгарах.
У рік 6764 [ 1256]. Потім рушив Данило на Ятвягів із братом [Васильком], і [з] сином Львом, і з Шварном, що був іще молодим, і послав [гінця] по Романа в Новгородок. І прийшов до нього Роман з усіма новгородцями і з тестем своїм Глібом, [князем волковийським], і з Ізяславом, з [князем] свіслоцьким 269, а з сеї сторони прийшов Сомовит, [князь лядський], з мазовшанами і підмога од Болеслава [Стидливого] із судомирцями і краків'янами. І рать була [така] велика, що можна було наповнити болота ятвязькі військом.
Коли ж учинили раду всі князі руські і лядські, то сказали мужі ратні [Данилові]: "Ти єси король, голова всім військам. Якщо ти нас пошлеш кого наперед, хто не послухається? Але ти знаєш воїнське діло, на ратях тобі звично бувати, і всякий тебе посоромиться і убоїться. Виступай ти сам наперед".
І Данило, спорядивши війська і [сказавши], кому [з] військом ходити, сам виступив наперед, і стрільців теж пустив наперед, а других [послав] обабіч дороги. Двірському ж [Андрію] він повелів за собою ходити, а сам їхав з невеликим [загоном] оружних отроків.
І коли він їхав, то приїхав до нього син Лев, один, і сказав йому:
"Нікого з тобою нема. Я поїду 270 з тобою". [І] король сказав йому: "Нехай буде так". І йшов він по своїй путі.
Анкад же, [князь ятвязький], поводарем був йому, і пообіцяв [Данило] йому, що село його не буде спалено. Приїхав також до нього син Роман, один. І, приїхавши до села, що зветься Болдики, [Данило] послав Льва з братом | [його Романом], і Лев, тихо оточивши село, порубав [його] все, а одного [ятвяжина] привів. Король тоді допитав його, і той один сказав: "У селі, що зветься Привища, зібралися ятвяги". Почувши [це], король послав отрока Андрія, кажучи двірському [Андрієві]: "Якщо ти побачиш, що ми помчали, скоріше вслід за нами пожени". І розпустив [Данило] військо, як ото хто може гнати, а Василько-князь сказав іншим полкам і своєму полку також, щоб вони пішли потиху на рисях. Він же, [отрок Андрій], був молодим і сказав слово навпаки — наказав двірському не розпустити людей і задержати військо.
Тим часом один ятвяжин утік із сільця [Б]олдикищі, [сповістив своїх], і вони, оружившись, встріли стрільців кінець села, що зветься Привища, і прогнали їх. Тоді Данило й Лев кинулися на них, [стрільців], крикнули обидва сильним голосом: "Біжать, біжать ятвяги!" І ятвяги, побачивши, що вони скоро прийшли, не видержали і повернули навтіки, але коли були вони посеред села, то вернулися назад. Данило ж і Лев усе одно налягали на них удвох, і вони, кинувши сулицями, знову повернули навтікача. Стрільці ж стріляли, бо оружників 271 не було з ними, [Данилом і Львом]. І коли прибігли вони, [ятвяги], до воріт, то сталося сум'яття: і вони прибігли у ворота, і інші [ятвяги] навернулися, і багато [їх] попадало один на одного, бо був лід слизький, а Данило й Лев уборзі наскочили на них біля воріт. І вони побігли і знову не вернулися.
І була велика милість [божа] у день той над королем [Данилом] і над воями його, що з такою [невеликою] дружиною переміг він гордих ятвягів — і злинців, і крисменців, і покінців. Як ото пише [Соломон] у [святих] книгах: "Не од сили в бою, а од бога залежить побіда" 272.
Тим часом король [Данило] хотів далі гонити, вслід за ними йти, та здержав його Лев, кажучи: "Пошли мене вслід за ними". Але отець не пустив його.
А один 273 воїн простягнув десницю свою [і], вийнявши булаву 274 з-за пояса свого [і] далеко кинувши, збив князя ятвязького з коня його. І полетів він до землі, [і] вийшла душа його [з тіла] із кров'ю у пекло. Данило ж і Лев тих в'язали, а інших із чагарів виводили [і] рубали їх.
Прийшов також двірський [Андрій] з військом, і Данило-король сказав йому: "Зле ти мені учинив єси". А двірський одповів: "Не я, ані воля моя. А зле нам учинив посол. Він не передав нам правильно наказ".
Потім же король і Лев забрали колодників, і вернувся [Данило] до Василька і Сомовита. І коли зустрілись вони, то була радість велика, що погибли погані.
І палили вони доми їх, і грабували села їх. Ставши ж на [селі] Привищах на ніч і побравши майно їх, вони попалили доми їх, а назавтра рушили [далі], грабуючи землю [їх] і палячи. Запалили вони [село] Таїсевичі, і [двори князів] Буряля, і Раймочі, і Комата, і Дора, і городи грабували, і також дім Стекинтів запалили.
І стали 275 вони на селі Корковичах, і предивно було, що [тут] такому множеству воїв [удалось] насититися, коням і [їм] самим, на двох дворах. Навіть не змогли вони [всього] поїсти самі і коні їх, тому остаток вони спалили.
А на другий день приїхав од ятвягів [князь] Юндил, [і] сказав він так: "Данило! Добру дружину ти держиш і велике військо твоє".
А назавтра пішли [вої Данилові], грабуючи і палячи землю їх. І не було втрати у воях його, бо хоча [ятвяги] іноді хоробрі були, [але] вложив бог страх у серце їх.
Тої ж ночі став [Данило] у болотах на островах, а назавтра приїхали ятвяги, даючи заложників 276, і мир, [і] благаючи, щоби не перебив він колодників.
Потім же божою милістю прийшов він у землю свою з честю і славою, подолавши ворогів своїх. І мав він намір знову виступити проти них на битву, і збирав воїв, але ятвяги, довідавшись про це, послали послів своїх і дітей своїх, і данину дали, і обіцялися покоритись йому і городи ставити в землі своїй.
У рік 6765 [ 1257]. Потім же Данило послав [воєводу свого] Костянтина, на прозвище Положишила, щоби побирав він із них, [ятвягів], данину. І Костянтин, поїхавши, побрав із них дань: чорні куни, і біль, [і] срібло 277. І дав він, [Данило], із данини ятвязької дар Сигніву, воєводі [лядському], для засвідчення: аби узнала вся земля Лядська, що платили-таки ятвяги данину королеві Данилу, синові великого князя Романа [Мстиславича]. .да Після великого бо князя Романа | ніхто ж із руських князів не воював був проти них, окрім сина його Данила, і богом дана йому [ця] данина. Засвідчив він для Лядської землі, сиріч для пам'яті нащадків своїх, як за волею божою мужність [свою] він показав. Як ото премудрий хронікар написав, що добрі діла вовіки славляться 278.
Так от, розказали ми про раті многі, а це, що написали ми [далі] про Романа [Даниловича], слід було давніш написати, однак вписано це було тут нині, в останні [дні].
Потім же, як ото ми раніше сказали, учинив король [угорський Бела] обітницю велику Романові, — і не сповнив її. Зоставив же він [його] в городі Гімберзі279, а [сам] пішов звідти. Пообіцявши йому [підмогу] — він не помагав йому, бо мав він облуду [в серці своїм], хотячи городів його. Він бо клявся був перед богом клятвою великою Романові і княгині його [Гертруді], що коли він добуде землю Німецьку 280, то оддасть він її всю Романові. І княгиня, що знала норов його, заприсягла його хрестом, — та все одно ніколи не став він на поміч йому, [Романові].
Часто також на нього, [Романа], приходив герцог [Оттокар]. І одного разу, коли він приїхав із великою силою і вони билися, а [герцог], ставши перед городом [на віддалі] поприща, не міг його взяти, він, улещуючи, говорив йому, [Романові]: "Облиш короля угорського, адже ти родич мені єси і свояк281. Земля Німецька розділена буде з тобою. Рикс угорський, тобто король, тобі багато обіцяє, та не сповнить. А я кажу правду, і поставлю тобі свідка, отця свойого, папу 282, і дванадцять біскупів на засвідчення, і дам тобі пів-землі Німецької". Але він сказав: "Я по правді обіцявся отцю своєму, королеві угорському. Не можу я послухати тебе, бо буде мені сором і гріх не сповнити обітниці".
[І] хоча послав [Роман посла] до короля угорського [передати] всі слова, що ними обіцявся йому герцог, і прохаючи в нього підмоги, але він, [Бела], не послав йому помочі, а городів [німецьких] домагався. Йому ж, [Романові], він окремо обіцяв дати інші городи в землі Угорській.
Княгиня ж [Гертруда], яка розуміла обман його, [Бели], сказала: "Сина мойого , узявши до дочки, ви держите в заложниках, а нині городів | наших ви хочете. А ми через нього 283 терпимо і з голоду вмираємо", — бо була [тільки одна] баба, що ходила і купувала харчі потай у городі Відні; приносила [їм]. Голод же був такий, що вони вже й коней збиралися їсти.
Княгиня тоді сказала: "Княже! Піди до отця! Але він, [город], був оточений, не можна було йому, [Романові], виїхати. І, бачачи доброту його, — бо був з ним на війні, — дав [йому виїхати воєвода] Бернгард, на прозвище Прейсель284. Зжалившись над Романом і приїхавши з силою, він вивів Романа з города.
А про те ми раніше сказали, що Войшелк дав був Новгородок Романові.
Після крем'янецької ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів 285, а Львові — Побожжя і людей татарських 286
Коли ж настала весна, послав [Данило] сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі [тамтешні] городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і [городи] по [ріці] Тетереву до Жедечева 287. Але возвягляни обманули Шварна: узявши тивуна [його], вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці 288, і всі болохівці [з покорою] до Данила.
Прислав також Миндовг [посла] до Данила: "Я пришлю до тебе Романа і новгородців, щоби він пішов до Возвягля, [а] звідти й до Києва". І призначив він строк [збору] коло Возвягля.
У рік 6766 [1258]. Данило тоді з братом [Васильком] рушили до Возвягля з великою силою, ждучи вісті од Романа і литви. І стояв [Данило] на [ріці] Корчику 289 днину, ждучи вісті од них, і пішов до Возвягля. Раніш послав він сина свого Шварна, щоб він оточив город і щоб ніхто ж не втік із них.
Воїв же було з ним п'ятсот, і городяни, бачивши мало ратників із князем, сміялися, стоячи на городській стіні. Але назавтра прийшов Данило із силою-силенною війська, із братом своїм [Васильком] і з сином Львом. І коли побачили [це] городяни, то страх напав на них, і не видержали вони, і здалися. І [Данило] город запаболив, | а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварнові. І пішов він до себе додому, взявши город.
Коли ж Роман прийшов до города [Возвягля] і литва, то литовці, кинувшись на город, не побачили нічого, тільки самі головні [та] псів, що бігали по городищу. І [литовці] досадували і плювали, кажучи по-своєму "Янда", призиваючи богів своїх Андая і Диверикса і всіх богів своїх споминаючи, тобто бісів.
Потім Роман поїхав услід за отцем, узявши з собою трохи людей, а інших пустив додому. Данило ж і Василько раді були [йому] . А Лев поїхав до себе додому.
Литва тим часом, роздумавши [їхати додому], пустошила [землю Данилову], бо держали вони гнів [на нього]. Отож, поїхавши, пустошили вини довкола Луцька, а [цього] Данило не відав, ні Василько. Тоді князі, що служили в Данила, і Василькові люди — [тисяцький] Юрій [Домажирич], Олекса [Орішок] двірський та інші — поїхали на них. Але коли вони їхали на них, то ті примчали насупротив до притоки 290, і кінники зітнулися. [Литовці] не видержали і повернули навтікача, а вони, рубаючи їх і колячи, ввігнали їх в озеро. Десять мужів хапалися за одного коня, думаючи, що "кінь винесе нас", і при цім тонули, бо ангел їх топив, посланий богом. І натонуло в озеро трупів, і щитів, і шоломів, так що місцеві жителі велику користь мали, виволікаючи їх.
Велика ж проти литви була січа. Побідники славили бога і святую владичицю богородицю, і послали вони здобич Данилові й Василькові. І обрадувалися Данило й Василько божій помочі, що [була] проти поганих. А були се люди Миндовгові і воєвода їх Хвал, що велике убивство чинив землі Чернігівській, і [князь] Сирвид Рушкович. Сирвид тоді втік, а Хвал убитий був i багато інших.
У рік 6767 [1259]. А потім [хан] Куремса рушив на Данила і на Василька; несподівано він приїхав. Василько тоді збирався [на війну] у Володимирі, а Данило — в Холмі, [і] вони послали [гінців] до Льва, щоби він поїхав до них.
Куремса ж, не перейшовши [ріки] Стиру, послав людей до [города] Володимира. А коли в'їхало 291 військо противників до 292 города, бі вийшли на них піші городяни і билися з ними кріпко, і вибігли вони з города, прибули до Куремси i розповіли, що городяни кріпко борються з ними.
Данило ж і Василько все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Але прилучилось ото за гріхи [наші] загорітися Холмові через окаянну бабу, — та про це ми потім напишемо: про спорудження города, і прикрасу церкви, і про велику загибель його, так що всі жалкували, —і полум'я було таке, що зо всеї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум'я. І люди, бачачи [це, думали], що город був запалений татарами, і повтікали в лісові місця, і тому вони не могли зібратися. Данило тоді зустрівся з братом і втішав його, що над бідою, посланою богом, не слід поганськи тужити, а на бога надіятися і на нього возложити печаль, — як воно й сталося.
Потім же поїхали вони обидва у Володимир і, зібравши трохи дружини, молилися богу, щоби ізбавив їх бог од нашестя татар. Не маючи змоги дружини зібрати, посилали вони обоє [гінців] сюди й туди. І коли прилучилося Васильковим людям виїхати [в поле], то, знайшовши татар, вони били їх і колодників захопили.
А потім, коли Куремса стояв біля Луцька, сотворив бог чудо велике. Луцьк був неукріплений і непідготовлений, і збіглося у нього багато людей. А був уже холод і вода велика. І коли він, [Куремса], прийшов до Луцька, то не міг перейти [ріку Стир]. Він хотів міст захопити, але городяни одрубали міст. Він тоді пороки поставив, намагаючись одігнати [їх], але бог чудо вчинив, і святий Іоанн [ Златоустий], і святий Микола [Мирлікійський]295 : знявся ж такий вітер, що коли порок вергав [камінь], то вітер повертав каменя на них, [татар]. Вони все одно далі сильно метали на них, [городян, і] зламався силою божою порок їхній. І, не досягнувши нічого, вернулися вони в сторони 296 свої, тобто в поле.
Так от, раніш ми писали про пожежу города Холма в Куремсину війну. Город же Холм так був споруджений за божим велінням. Коли ото Данило княжив у Володимирі, спорудив він город Угровськ і поставив у ньому єпископа [Іоасафа]. Але [якось], коли він, [Данило], їздив | по полю і діяв лови, то побачив він на горі гарне і лісисте місце, оточене навкруги його полем, і запитав тамтешніх жителів: "Як іменується се місце?" І вони сказали: "Холм йому ім'я є". І, уподобавши місце те, надумав він, що поставить на ньому невеликий городок. Він дав обітницю богу і святому Іоанну Златоусту 297, що спорудить на честь його церкву.
І поставив він невеликий городок, та, побачивши, що бог помічником йому, а Іоанн підпомагачем йому є 297, спорудив він інший город, що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив. Тоді й церква святої Трійці запалена була і знову була споруджена.
Коли ж побачив се князь Данило, що бог сприяє місцю тому, став він прикликати приходнів — німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [сюди] од татар — сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.
Звів також [Данило] церкву святого Іоанна [Златоустого], красну і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; з кожного вутла — склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені [були] склом римським 298; при вході в олтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же вгорі прикрашений [був] зорями золотими на лазурі; внутрішній же поміст її був вилитий з міді і з чистого олова, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє [були] прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм горорізьби [їх були] всяких барв і золоті; спереду ж їх [на західних дверях] був зроблений Спас, а на північних — святий Іоанн [Златоустий], так що всі, хто дивився [на них], дивувалися. Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером г золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора; приніс він також ікону Стрітення з [города] Вручого од отця його [Мстислава Мстиславича] 299. Диву подібні [були образи сі], що погоріли в церкві святого Іоанна; один | [архангел] Михаїл зостався [з] чудових тих ікон. І дзвони [Данило] приніс із Києва, [а] інші тут вилив. Усе це вогонь спалив.
І вежа [стояла] посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з каменю п'ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена, як сир, сяяла вона на всі сторони. Близь неї був студенець, тобто колодязь, що мав тридцять і п'ять сажнів.
Храми [були] прекраснії, і мідь од вогню повзла, як смола. Посадив він також сад гарний і спорудив церкву на честь святих безмездників Кузьми [і] Дем'яна; має вона чотири стовпи, витесані з цілого каменя, що держать верх; з таких же [каменів витесані] і другі [стовпи]; а в олтарі перед бічними дверима стоїть також гарний [образ] пресвятого Дмитрія [Солунського], принесений здалеку.
За поприще од города [Холма] стоїть також башта кам'яна, і на ній — орел кам'яний вирізьблений; висота ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і з підніжжями — дванадцять ліктів.
Побачивши ж таку пагубу городу, — [а] ввійшовши в церкву, він теж побачив пагубу, — [Данило] вельми пожалкував. Помолившись богу, він знову обновив церкву, і освятив [її] єпископ Іоанн. А ще помолившись богу, він спорудив [город Холм] кріпшим і вищим 300, але вежі такої не зміг зробити, бо інші городи він ставив проти безбожних татар, — через те й не зробив він її.
У рік 6768 [1260]. Спорудив він також превелику церкву в городі Холмі на честь пресвятої приснодіви Марії, величиною і красою не меншу од тих, що були раніш, і прикрасив її пречудовими іконами; приніс він також чашу із землі Угорської з багряного мармуру, вирізьблену з дивовижним умінням, — навіть змієві голови були навкруг неї, — і поставив її перед дверима церковними, що їх називають царськими. Зробив він також у ній хрещальню — хрестити воду на святе Богоявлення, а блаженний єпископ Іоанн зробив у ній вирізаний із гарного дерева і позолочений усередині та ззовні [ківорій?] 301, диву подобен.
Коли ж минув час, то прийшов [воєвода] Бурондай, безбожний, лютий, з безліччю полків татарських, з великою силою, і став на місцях Куремсиних [татар]. Данило ж воював із Куремсою і ніколи-таки не боявся Куремси: Куремса бо не міг йому був ніколи вчинити лиха, допоки [не] прийшов Бурондай із силою великою. Послав він тоді послів до Данила, кажучи: "Я іду на Литву. Якщо ти спільник єси, піди зо мною".
Данило, отож, сів із братом [Васильком] і з сином [Львом думати] . Печальними бувши, радились вони, бо знали, що як Данило поїде, то не буде він назад із добром. Коли порадилися вони всі, то поїхав Василько замість брата, і провів його брат до Берестія, і послав із ним людей своїх. І, помолившись богу святому, Спасу ізбавителю, — а це ікона, яка є у городі Мельниці в церкві святої Богородиці і нині стоїть у великій честі, — дав йому обітницю Данило-король прикрасою оздобити її.
Коли ж Василько їхав за Бурондаєм один по Литовській землі, він, знайшовши десь литву [і] побивши її, привів здобич Бурондаєві. І похвалив Бурондай Василька: "Хоча брат твій не їхав". І пустошив [Василько], їздячи з ним, [Бурондаєм], шукав він синівця свого Романа 302, [і] розоряли вони землю Литовську і Нальщанську. Княгиню ж [Олену] він зоставив був у брата [Данила], і сина свого Володимира.
А потім Данило-король, поїхавши, узяв [город] Волковийськ і Гліба 303-князя. Пославши їх, [бранців, у Холм, Данило] держав його, [Гліба], в честі, бо до Волковийська він їхав більше тому, що намагався схопити ворога свого, Воишелка і Тевтивила, але не застав їх обох 304 у городі. Він шукав їх по становищах, посилаючи людей, але не знайшов їх, бо великий обман вони удвох учинили були: схопив Войшелк сина його Романа 302. І ще послав [Данило] Михайла [Ростиславича], і пустошив він по [ріці] Зельві, шукаючи їх обох, але не знайшов їх.
Потім же, думаючи іти на Городен [і] гадаючи, що вони там обидва, [Данило] послав тому [гінця] по Льва, сина свого, і по людей своїх, і приїхали вони в город Мельник 305. Але коли він збирався іти до Городна і всі поспішали, то була із Ляхів у короля Данила вість, що татари пробувають у Ятвягах. Лев тоді сказав [Данилові]: "Вої твої голодні є і коні їх". А він, одповівши, сказав йому: "Ми пошлем сторожів до Визни". І дав Данило-король харчу воям досита і коням їхнім.
Послано було раніше також двох послів у Ятвяги, довідатися Про брата [Василька]. Але тому що татари приїхали | в Ятвяги, посли обидва схоплені були, і допитував їх [Бурондай]: "Де є Данило?" І вони відповіли: "У Мельниці він є". Вони, [татари], сказали тоді: "То є спільник наш. Брат його воював із нами. Туди ідем".
Але сторожі [Данилові] розминулися з ними, [татарами], і вони пройшли до Дорогичина. І була [про це] вість Данилу, [і] послав він звідти, [з Мельника], Льва, і Шварна, і Володимира [Васильковича], кажучи їм: "Якщо ви будете в мене — їздити вам у стани до них. Коли ж я буду..." 6