На Чорному морі, на білому камені сидить сокіл-білозірець, поглядає на небо та на море, де не все гаразд діється. Зорі потьмарилися, хвиля зо дна піднімається й розбиває козацькі судна на три частини. Одну частину заносить на Дунай, другу — на турецьку каторгу, третю — затоплює.
Так з тої частини два братики тонули. Нізвідки їм допомоги чекати, то стали вони в Бога прощення просити, гріхи свої сповідати.
До них припливає ще один чужий-чужениця, теж у Господа спасіння благає.
Читати скорочено →
Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Читати скорочено →
Ой із города Трапезонда1 виступала галера
Трьома цвітами процвітана, мальована,
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками2 побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована3;
Третім цвітом процвітана —
Читати скорочено →
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.
Читати скорочено →
На Чорному морі, на білому камені стоїть кам’яна темниця, а в ній перебуває в неволі сімсот козаків. Світу Божого, сонця праведного вони не бачать, втратили лік дням. Аж ось прибуває до них дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка та й питає, чи знають вони, який день нині в їхній землі. Бідні невільники не знають, а Маруся їм і каже, що тепер Великодня субота. Козаки, це почувши, стали дівку картати-проклинати, що вона їм нагадала про свято, жалю завдала.
Читати скорочено →