Філософська трагедія "Фауст" — відтворення передових просвітницьких ідей епохи
XVІІІ століття, що завершилося Великою французькою революцією, розвивалося під знаком сумніву, руйнування, заперечення та жагучої віри в перемогу розуму над марновірствами і забобонами, цивілізації над варварством, гуманізму над тиранією і несправедливістю. Тому історики називають його століттям Просвітництва. Ідеологія просвітителів восторжествувала в епоху, коли валився старий середньовічний уклад життя та формувався новий, буржуазний порядок, прогресивний для того часу. Діячі Просвітництва гаряче захищали ідеї культурного розвитку, самоврядування, волі, відстоювали інтереси народних мас, таврували ярмо феодалізму, відсталість і консерватизм церкви.
Бурхлива епоха народжувала своїх титанів — Вольтера, Дідро, Руссо у Франції, Ломоносова в Росії, Шиллера і Ґете в Німеччині. І своїх героїв — наприкінці століття на трибуни революційного Конвенту в Парижі піднялися Дантон,
Марат, Робесп'єр.
Художні смаки епохи були різноманітні. В архітектурі ще панувало вигадливе бароко, з театральних конів звучали олександрійські вірші трагедій Расіна і Корнеля. Але дедалі більшої популярності набували твори, героями яких ставали люди "третього стану". У середині століття виник жанр сентиментального роману в листах — читачі з хвилюванням стежили за листуванням закоханих, переживаючи їхні прикрості і негаразди. А в Страсбурзі з'являється група молодих поетів і драматургів, то ввійшла в літературу під назвою "Буря і натиск". Героями їхніх творів виступали сміливі одинаки, що кидають виклик світу насильства і несправедливості.
Творчість Ґете була своєрідним підсумком століття Просвітництва, підсумком його шукань і борінь. А трагедія "Фауст", яку поет створював понад тридцять років, відбила рух не тільки наукових і філософських ідей, але і літературних напрямів. Хоча час дії у "Фаусті" не визначено, рамки його нескінченно розсунуті, весь комплекс ідей чітко співвідноситься з епохою Ґете. Адже перша частина його написана в 1797-1800 роках під впливом ідей і здійснень Великої Французької революції, а останні сцени написані 1831 року, коли Європа пережила зліт і падіння Наполеона, Реставрацію.
В основі трагедії Ґете — народна легенда про Фауста, що виникла в XVІ столітті, її герой — бунтар, який прагне проникнути в таємниці природи, що виступає проти церковної ідеї рабської покірності та смиренності. У напівфантастичній формі образ Фауста втілював у собі сили прогресу, які не можна було задушити в народі, як не можна було зупинити хід історії. Ґете був близький цей шукач істини, не вдоволений німецькою дійсністю.
Просвітителі, і Ґете в тому числі, не відкидали ідею Бога, вони лише брали під сумнів доктрини церкви. І в "Фаусті" Бог виступає як вищий розум, що стоїть над світом, над добром і злом. Фауст у трактуванні Ґете — насамперед учений, що піддає сумніву усе — від устрою світу до моральних норм і правил поведінки. Мефістофель для нього — знаряддя пізнання. Засоби наукових досліджень у часи Ґете були так недосконалі, що багато вчених погодилися б продати душу дияволу для того, щоб зрозуміти, як улаштоване Сонце і планети чи людське око, чому існують епідемії чуми і що було на Землі до появи людини. Бунт Фауста, його внутрішні муки, каяття і прозріння, яке полягає в тому, що тільки праця на користь людства робить людину невразливою для нудьги і зневіри, — усе це художнє втілення ідей епохи Просвітництва, одним із геніїв якої був Ґете.