Література XX століття відзначається стійкою увагою до моральних проблем, питань історії і культури, положення людини в сучасному світі. Величезні соціальні зміни, що відбувалися в XX столітті, примусили багатьох письменників стати на захист людини, її особистості, її гуманістичних ідеалів.
Жовтнева революція 1917 року в Росії гостро поставила питання взаємин людини і суспільства. Найкращі російські письменники ще в 20-ті роки усвідомили небезпеку нового політичного устрою, який вів до нівелювання людської особистості. Антиутопічний характер мають твори-перестороги А. Платонова "Чевенгур", "Котлован", "Ювенільне море". В повісті "Котлован" автор символічно зображує будову нового суспільства. Заради щастя майбутнього сьогодні безглуздо гинуть люди. Герої Платонова одержимі ідеєю майбутнього суспільства, вони риють котлован, щоб звести Дім щастя, де в майбутньому будуть жити щасливі люди. Заради цієї ідеї вони голодують, страждають від холоду і хвороб, але не залишають роботу. До будівників котловану прибилася маленька дівчинка-сирітка, їй більше нікуди піти, але "будівельники майбутнього" не можуть дати ради цій дівчинці, її смерть — це попередження всім людям, що майбутнього без теперішнього не буває, жодна ідея не варта життя дитини. У фіналі повісті Платонов зображує величезну яму, яка заростає бур'яном: це те, що не стало не тільки Домом щастя, але й котлованом.
В романі Є. Замятіна "Ми" зображується майбутнє суспільство, побудоване на ідеях колективізму і тоталітаризму. Герої твору не тільки не мають особистості, але й втратили імена, відрізняються один від одного вони тільки номерами. Замятін показує, що тоталітарна держава прагне регламентувати особисте життя, але людина завжди залишається людиною. Герой роману закохується, і це людське почуття стає страшним для цілої Системи, яка забезпечує функціонування цього суспільства. Замятін показує, що людина дуже слабка перед Системою, але повинна і спроможна їй протистояти. Страх героя перед порушенням норм і правил його суспільства, перед Системою призводять до трагічного фіналу, хоча герой уже цього не усвідомлює (операція на мозку позбавила його уяви, фантазії, а разом із ними він позбувся здібності кохати).
У другій половині XX століття письменники звертаються до проблеми наслідків науково-технічного прогресу. Екологічні негаразди, моральні і національні стають темами дослідження багатьох письменників. Це і казахський письменник Чингіз Айтматов ("І понад вік триває день", "Плаха"), і колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес ("Сто років самотності", "Осінь патріарха"), і японський Кобо Абе ("Людинаскринька", "Ті, що увійшли в ковчег"). Ці твори засуджують зло, жорстокість, зраду рідному народу, його звичаям, прагнення підкорити національні особливості безликим штампам "людини взагалі". Письменники використовують міфи своїх народів, щоб показати одвічні прагнення людини, розкрити самобутність національної свідомості, якій технічний прогрес, "комп'ютерний раціоналізм" завдають страшних збитків. Головна проблема багатьох із цих творів — як поєднати особисте, національне і загальнолюдське, як не втратити своєрідність.