Інтелектуальний роман Оскара Вайльда. Роздуми й аналогії

Я можу встояти перед усім, окрім спокуси.

Єдиний засіб позбутися спокуси — піддатися їй,

Оскар Вайльд

Цей відомий афоризм письменника є найбільш вдалим епіграфом до розповіді про Доріана Грея. Герой роману О. Вайльда піддався спокусі залишитися молодим і вродливим, але за це розплатився душею — найдорожчим, що має людина. Ця тема у світовій літературі — не нова. Свого часу Мефістофель в обмін на душу Фауста дарував йому молодість, кохання, насолоду. Однак диявол так і не домігся свого: Фауст захотів зупинити мить не заради тілесної насолоди, як того бажав Мефістофель, а заради людей. До того ж зрілий і мудрий Фауст не поспішав піддаватися спокусам. Мефістофелеві довелося добряче над ним попрацювати. А от молодий і нерозважний Доріан Грей, побачивши свій портрет, написаний талановитим другом-художником, закохався у свою молодість і вроду. І перша його реакція була такою: "Якщо би старів цей портрет, а я назавжди залишився молодим! За це... за це я віддав би все на світі. Так, нічого не пошкодував би! Душу би віддав за це!" Таким чином Доріана і вмовляти не довелося, він добровільно віддав свою душу за те, щоб назавжди залишитися молодим і вродливим. Від тієї миті розпочався його шлях гріхопадіння, по якому швидко скочуватися до прірви Доріанові допомагав свій Мефістофель — лорд Генрі.

Лорд Генрі відразу сподобався Доріану, він ніколи ще не зустрічав людей з таким парадоксальним мисленням. На своє запитання, чи справді лорд Генрі має на людей поганий вплив, Доріан почув таке: "Доброго впливу на людину взагалі не існує... тому що впливати на когось — означає віддавати власну душу... Людина вже не думає своїх власних думок, не запалюється своїми природними пристрастями... І чесноти вона переймає від інших і... гріхи запозичує... Мета життя реалізувати власне "я". Доріан був збентежений. Отруйні стріли, пущені навмання лордом Генрі, потрапили в ціль.

У дитинстві Доріан переніс душевну травму. Його мати, яка була знатного роду, покохала простого офіцера. Дід Доріана по матері доклав чимало зусиль, щоб розлучити закоханих і розірвати шлюб. Незабаром батька Доріана убили на дуелі, слідом за батьком пішла з життя мати. Ранню смерть її Доріан переживав тяжко. Жорстокий і деспотичний дід певно і вплинув на формування характеру юнака. Для лорда Генрі Доріан став цікавим "матеріалом" для психологічного експерименту.

Коли ж з'явилася перша ознака старіння на портреті Доріана Грея? І зовсім не через час, що спливав, а від того, що Доріан грубо відштовхнув кохану дівчину. Талановита акторка Сібіл зіграла недостатньо майстерно свою роль на сцені через те, що до зустрічі з Доріаном щиро вірила у реальність тих почуттів, які зображувала на сцені, бо не знала нічого, крім мистецтва. Але тепер вона пізнала справжні почуття і вважала, що грати їх на сцені, то зневага до кохання, яке палало у її серці. Та Доріан не розумів тонкощів почуття коханої дівчини. Самозакоханий егоїст прагнув, щоб усе, що робилося для нього, було бездоганним. Лорд Генрі відверто кепкував, сидячи поруч під час вистави. Зрештою, Доріан сказав Сібіл, що вона вбила його кохання і розірвав заручини. Благання коханої не допомогли. Всю ніч Доріан блукав вулицями Лондона. Повернувшись додому, він випадково глянув на свій портрет і вжахнувся: "жорстокі зморшки з'явилися біля рота". Він ніяк не міг повірити у чудодійні перетворення на портреті. А коли пригадав свої слова у студії художника Безіла, зрозумів: відтепер усі його пристрасті й гріхи відбиватимуться на портреті. Перша думка була благородна: більше не грішити, відмовитися від дружби з лордом Генрі і помиритися з Сібіл. Однак це лише останній добрий намір. Продана дияволові душа продовжувала робити свою чорну справу. Лорд Генрі допоміг Доріанові швидко впоратися із крихтами сумління після самогубства Сібіл і навіть переконав юнака, що його вини тут немає. А вже за деякий час по тому Доріан говорив собі: "...я вважав за обов'язок одружитися. І не моя провина, коли ця страшна трагедія перешкодила мені вчинити те, що належало. Доріанів Мефістофель — лорд Генрі — відчував гостру насолоду, граючи на "неусвідомленому самолюбстві" юнака, який не знав старіння. А от портрет його виглядав дедалі гірше. Доріанові довелося сховати його подалі в іншу кімнату. Що більше він грішив, то його жага до життя ставала дедалі ненаситнішою. Однак він відчував і те, що його душа поступово перетворювалася на руїну. Він боявся надовго залишати дім, аби хтось чужий не побачив його портрет і не відкрив його таємницю. Від рук Доріана загинув і творець портрета — художник Безіл. Доріан почав усамітнюватися і прагнув забутися у наркотичному сп'янінні. Нарешті дійшло й до портрета: "Цей ніж покінчив із художником — і він же покінчить із художнім твором і з усім тим, що той твір спородив!.." Розв'язка виявилася передбачуваною. Коли на крик до кімнати прибігли слуги, вони побачили чудовий портрет їхнього господаря, коли той був ще молодий і вродливий. Поруч лежав мрець, старий і потворний.

Виявилося, що відтоді, як Доріан віддав душу за молодість і вроду, жив він насправді на портреті. Одного разу продана душа вже не повернеться ніколи.