ь? — Ніякий ти не елемент, а справедливий, дуже справедливий, тільки з характером дід.
— Елемент, Мотре, та й більш нічого, — і далі уперто ганьбив себе старий. — Бо що таке, це коли подумати на перед, коні? Красивий пережиток, як дехто говорить з проворних. Різна машинерія через якийсь час геть чисто замінить, вичавить їх, і не стане тоді у світі ні гордих верш ників, ні добрих скрипучих возів, ні легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли чумаки, і їздові, і конюхи, і конокради заодно. Все це я розумію, а все одно помираю від того, що теперішні коні не мають їдла. То хіба ще знайдеш такого довбеху?
Очі старого заблищали вогкістю. Йому раптом шкода стало не лише коней, але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшуміли його роки: не знайшов він свого талану в житті, і минулось воно, мов сльотава осіння година, з малими радощами та великим горем, не заслужив він ні спокійної старості, ні пошани, ні одного рядка хоча б у райгазеті, а ні за що ні про що заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набігло на чоловіка, і він, певне, заплакав би з'досади, але плакати не любив, тому стиснув кулаки і щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє життя, і на "елемента", і на Безбородька, і на паскудну безгосподарність. Отож, у хвилях гніву, забуваючи про смерть, рішуче опустив ноги з ліжка, навпомацки знайшов розтоптані шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
Мотря аж остовпіла від такої переміни:
— Ти куди, Євмене?
— Ой, — скривився старий, — болить усе... Піду до Марка Безсмертного, погомоню з ним трохи.
— Як же ти дійдеш, коли піт з тебе аж ющить?
— А я його витру, — покосував на свіжий лілієвий рушник.
— І що ти за чоловік? Хвороби ж не витреш?
— Не чіпляйся, жінко, бо в мене душа ненадовго повосковіла.
— Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
— Про що ж інакше, як не про коні. Щось же треба думати чи робити.
— Після тієї та знову ж тієї. Ти ж умирати зібрався, — нагадала жінка.
— Прийду від Марка, тоді вже, мабуть, і помиратиму. Хай тобі веселіше буде. — Він дмухнув на свічку, старанно, раз і вдруге, обтер піт рушником, одягнувся й нетвердими кроками, щоб жінка бачила, яка в нього слабість, подався з вогкої оселі, але одразу й повернувся.
— Ти чого? Щось забувся?
Євмен одвів очі од жінки:
— Хочу подушку взяти з собою.
— В Марка думаєш полежати, чи що? — недовірливо здивувалася жінка.
— Та ні, — невдоволено поморщився чоловік. — Висиплю з неї сіно.
— Куди?
— От усе тобі треба знати! Не на вулицю ж, а своєму карому. Хай хоч трохи йому сіном запахне! — хмуро кинув чоловік, сунув ще теплу подушку під руку і кволо вийшов із землянки, щоб не чути дурних умовлянь і докорів.
От і кінчилось помирання. Мотря мовчки провела чоловіка повеселілими очима, виглянула у віконце та й засміялась до дідових чобіт, що вже завзято міряли землю. Таки несерйозний у неї дід. І після цього висновку знов почала розглядати коники, знаходити в них риси знайомих людей і чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловіка.
В землянці Безсмертних дід Євмен застав тільки Хведька, який, підібравшії під себе ноги, голосно читав якусь книгу. Вгледівши діда, хлопчак скочив з лави і шанобливо завмер. Це розчулило старого: хоч і війна, а таки поштиве дитя росте. Та й біля коней уже вміє ходити, а це .теж щось значить. Він погладив малолітка по голові, пригорнув його до себе однією рукою.
— Читаєш, Хведю, науку?
— Читаю, — ледь помітно посміхнулося хлоп'я.
— То читай і пий її, як здоров'я. Нічогенько живеться в Марка Трохимовича?
— Дуже добре, діду.
— Їсти дають?
— Дають, — почервонів хлопчак.
— Значить, рости будеш. А в школі одиниць не випасаєш?
— Поки'що без них обходиться, —навіть спогорда відказав Хведько.
— Гляди, ііс хапай таке добро, бо тоді сам батогом буду вибивати з тебе, — посварився пальцем на хлопця. — Правда, ти метикований і маєш вчитися тільки на медаль. Заходь до мене, я тобі якогось коника подарую, бо більше не маю чого подарувати — окапцанів дід за війну.
— Спасибі.
— Е, Хведю, та ти вже розжився на нові чоботята і не хвалишся! — здивувався старий.
— Це Марко Трохимович сам пошив мені із своїх довоєнних чобіт. Сам і колодки вирізав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
— Аякже, ми з ним заодно, хоч і не вчились по класах. Не знаєш, де Марко Трохимович?
— Вони пішли на стайню.
— На стайню? — зацікавився, зрадів старий і почав набивати люльку тютюном. — Не знаєш чого?
— Неспокій погнав їх. Тут вони довго з дядьком Тримайводою та дідом Гордієнком і сяк, і так прикидали, щоб врятувати корови і свині. Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кіньми гірша справа. Хто їх візьме?
— Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбільш і найкревніше робить, про того найменше дбають, — зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через якусь хвилину його знов туманом охопили думи, він забув, що в землянці сидить Хведько, й почав розмовляти сам із собою: — Ну що його на милість божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодійську стежку пускайся!
Після цих слів дід справді почав розмишляти, чи не можна десь вкрасти сіна, згадав стіжки свого кума Олександра, потім здивувався, як таке паскудство могло спасти на думку, і вголос обурився:
— Чорти батька зна що лізе в голову! Химерія, та й годі.
— Про що ви, діду? —з цікавістю поглянув на нього Хведько. — Щось не виходить?
— Та то таке, нікому не потрібне, — ухилився од відповіді й зітхнув. — Приходь до мене. — Він ще раз поклав руку на голову хлопцеві, приголубив його, згадав свого сина і швидко вийшов з землянки. Але й на дорозі до нього знову підкралася злодійська думка, і старий хоч і проганяв її, але й прислухався до неї, як до потаємця, що заліз усередину з своєю радою.
— А в кума Олександра таки без надобності стоять стіжки, — знову сказав уголос. — Що він, квасити чи солити буде їх?
— Про що ви, діду? — здивовано зупинилась біля нього Мавра Покритченко.
Старий став посеред дороги, зміряв недобрим поглядом жінку і невдоволено буркнув:
— Про любов...
— Про яку любов? — спочатку здивувалась, а потім жахнулась од страшної здогадки вдова.
— Про незаконну. Є і така для декого. — Розгніваний, пішов до стайні, а жінка схилила голову, і в розвеснілу колію з її дикуватих очей упали дві сльозинки.
XV
Старіші коні пізнавали Марка, тягнулись до нього, стиха іржали, оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежі, і в їхніх скорботних зголоднілих очах очевидячки воскресала минувшина.
— Пізнають, Марку, своє кінське щастя, коли в них сіна було по коліна, коли й вівсом пахло у жолобах, — обізвався з порога дід Євмен, що саме нагодився до стайні.
— Таки не забули мене. — Розчулений, збентежений і водночас розгніваний, Марко сутулився на костурах і не знав, чим утішити, чим порадувати четвероногих друзів, що чекали від нього і ласки, і їжі. Він гладив, обіймав їх вільною рукою, не соромлячись, притулявся до них обличчям і з великою скорботою заглядав у їхні очі. Де поділася з них довірлива веселість, сумовите всепрощення до людини, яка частіш потрібного хапається за батіг, гарячий із кров'ю і сполохом огонь чи розумна, зовсім людська лукавинка?
Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кінських очей, оточила їх пухлинами повік, і вона ж потворними тінями висить над ще живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться із ніг. Вискочити б з цієї кінської каторги, заплакати, як плакалось у дитинстві, чи хоча б потрощити костури на Безбородькові і його злодійському кодлі. В гніві й розпачі Марко не помічає, як на його повіках накипають сльози. Він зараз би пострибав зі стайні, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться вислогубий високий кінь. Треба й його втішити, хоч рукою.
— І Лорд пізнає тебе, — підходить ближче старий. — Чи пам'ятаєш його?
— Чом не пам ятаю. Був огонь — не кінь.
— На очах згорів огонь, тільки попіл тримається під шкурою.
Кінь уткнувся Маркові в груди, й чоловіку пригадалася давня пора щедрого розімлілого літа, коли голова колгоспу забуває, що, крім роботи, на світі буває й сон. Засипати доводилось тільки в дорозі, поки віз котився від одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони виїхали з дідом Євменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили біля молотарки. Збиралась гроза, поздовжні блискавиці розпанахували, а поземні вогнем відгойдували вгору почорніле небо. Під їхні щедрі спалахи і гуркіт грому він спокійно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним шелестіло колосся і дощ. Він ще спросоння не збагнув, що це дід Євмен нашвидкуруч зробив на возі куреник із снопів, ще не розумів, що робиться навкруги, коли щось темне і тепле наблизилось до нього. Він здригнувся, подався назад і раптом побачив, як біля крайніх снопів на якійсь невеличкій, округлій площині замерехтів раз і вдруге здрібнілий корінь блискавиці. І він тоді зрозумів, що то грає блискавка в кінському оці. — Лорд, це ти? — зрадів і засміявся, зовсім виходячи зі сну.
Наляканий громовицею, кінь тихенько заіржав, губами знайшов тоді Маркову голову, притулився до неї і знову заіржав, а блискавка й далі раз по раз мерехтіла в його оці...
Марко підходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву і з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навіки відіграли спалахи блискавиць?
— Дай своєму мазуну сінця, — дід Євмен з розпореної насипки витягає жменю сіна і простягає Безсмертному.
Марка вражає і дідова насипка, і пучок сіна з прив'ялим чебрецем, що чимсь нагадує спалахи блискавки в кінському оці. Він, тремтячи, з руки згодовує сіно і мерщій видибує зі стайні, хоча до нього з кутка іще обзивається довірливо-болісне іржання.
— Почекай, Марку, — наздоганяє його біля порога дід Євмен із своєю подушкою в руках. — Сінце ж зосталося...
Ці слова, і насипка, що тремтить у старечих руках, і безкорислива любов діда Євмена, і його уболівання над голодною худобиною до решти крають серце чоловікові.
— Не можу, діду, снаги не вистачає дивитися на ці муки, — і в Марка стискається кулак.
— І я вже не можу. А скільки вертигузів крутиться біля колгоспу, щось глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповідають — і нічого... В серце б їм усі їхні записи вкарбувати, щоб кожна буква до живого діла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тоді коні будуть з сіном, люди з хлібом, а вчені не з блокнотами, а з головами на в'язах.
— Це ви, діду, все розоряєтесь? Уже чимсь учені не догодили вам? — проснувся за перегородкою Максим Полатайко і, позіхаючи, округлив широкі губи.
— А ти, вертію, усе спиш? — обурився старий.
— Хто там спить, коли на душі сама гризота, — здивувався Максим і одразу ж пірнув у сон з повною впевненістю, що в такий час ніхто з конюхів не може спати.
— Украв же сьогодні цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить, неначе праведник, — старий навіть із співчуттям кивнув головою на перегородку. — І я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
Що міг відповісти на це Марко? З болем поглянув на діда Євмена, потис йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
— Ти ж куди, Марку?
— До добрих людей.
— Просити порятунку?
— Просити.
— І далеко збираєшся? — якась надія прокинулась у голосі старого.
— Поїду колядувати до своїх друзів. Може, щось розживуся у них.
— То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди ж тобі з костурами?
— Спасибі, діду, але не хочу, щоб вас. потім Безбородько розпікав. Ви вже тут дивіться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
— Щасти тобі, Марку, — старий скинув шапку і помахав нею услід Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайні.
Сьогодні довго, як на зло, німував шлях, тільки потемнілі одволожені липи зрідка обзивались простудженими голосами гайворонів. Сіреньке небо з невиразними клаптями хмар інколи поглядало на землю здрібнілим оком сонця і не знало, що йому робити: чи сіяти мряку, чи трусити крупу?
З в язками хмизу з лісу брели натомлсні жінки, плечі їх були зігнуті, очі втуплені в землю. І ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову ясніше всяких звітів говорила, що село не має господаря. Жінки підійшли до Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, і тепер вони були схожі на. купку цвинтарних обшарпаних хрестів. Маркові стало моторошно від цього видовища. Тяжкий свій хрест мовчки несло жіноцтво у війну. Але навіщо його нести тоді, коли нема в цьому потреби?
— Жінки Безбородька, Мамури і Шавули теж отак стараються на паливо? — запитав, міняючись на обличчі. Де там, вони живуть на панських дровах і харчах.
— Таке привозять і з комори, і з лісу.
— Це, Марку, ще не біда, ми все перетерпимо, — обізвалась вдова Софія Кушніренко, в якої і досі великі очі леліли дитячою голубінню. — Аби тільки наші сини повернулись.
— Та в тебе ж, Софіє, нема синів, — хтось поправив удову.
— Так у людей є, — сказала з такою материнською тугою, що Марко аж затремтів.
— Ти, сину, якось одужуй скоріше та прибирай до своїх рук наше господарство, осиротіло воно тепер, зовсім осиротіло. — Вдова ближче підійшла до Безсмертного і голубим, дитячим сумом дивилась йому у вічі.
Саме на шляху показався старенький грузовик. Жінки зійшли на узбіччя, а Марко підняв угору костур. Машина заскрипіла усім кістяком, зупинилась, із кабіни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушніренко, найменшої Софиної доньки. І хоч усмішка тріпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах дівчини, та в її незвичайних, димчасто-сизих очах, затінених берегами густих вій, лежить смуток.
— Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
— Прямо та й прямо, на самий край світу.
— На самий край не можна — війна перепинить.
— А може, поки доїдемо, вона й закінчиться.
— І оді їдьмо, хоч і нагорить мені від Безбородька, — знову посміхнулась окантованими устами, а в очах, як і раніше, стояла печаль.
Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим: івилиці, і широкуваті щоки, і звичайний, не витонченої роботи ніс здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрів'я і розгонисті, з непокоєм брови, незвична сизість очей і пухла довірлива свіжість вуст, що кожному, хто дивився на дівчину, одразу ставало хороше на душі.
Галина вискочила з кабіни, приязно поздоровкалась із жінками і сказала матері, щоб та кинула хмиз у машину.
— Обійдеться. Як люди, так і я, — відповіла вдова.
— Ну як собі хочете, —трохи зобижено сказала донька і допомогла Маркові вмоститись у, кабіні. Машина чмихнула, затремтіла і, минаючи мішанину оголених печей і наростів землянок, рушила в сіреньку далечінь.
— То на край світу? — вивчаюче поглянула на Марка.
— Ні, дівчино люба, значно ближче... На край світу поїдеш зі своїм коханням.
— Якщо воно буде, — просто сказала Галина, стискаючи невеликими огрубілими ручатами кермо.
— Неодмінно буде! — гаряче вирвалось у Марка. — А як же інакше!
У дівчини звузились вії:
— Може бути й інакше: багато нашого брата залишиться дівчатами на все життя, бо війна розкидає коханих і розколює кохання-так само просто відказала, її сумна розсудливість здивувала і навіть неприємно вразила Марка. Звідки це взялося х дівчини? Невже за війну притупились її почуття?.
— А в тебе є коханий? — неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба говорити про це.
— Нема й не було, — зітхнула Галина.
— Навіть не було?
— Може, й був, але я нічого не розуміла тоді, бо и що таке любов, не знаю, тільки від інших чую, недовірливо сказала дівчина і зовсім одверто, як, може, й матерів не говорила, розповіла про свій перший, юний неспокій. Перед самою війною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ятаєте його?
— Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
— Чорнявий, кремезний, мов дубок, — лягла печаль біля дівочих уст. — Де б я не з'явилась, а його погляд уже й відчуваю. І собі крадькома задивлялась на нього... І так тоді очікувалось чогось доброго, незвичного. І в снах бачила, як він дивиться на мене. А потім прийшла війна. Ні Василь мені, ні я йому навіть слова не сказали. Коли він прощався з селом, то теж найбільше дивився на мене, потім підійшов, простягнув руку:
— Прощавай, Галинко, — і посміхнувся.
— Прощавай, Василю, — мало не заплакала я, надивляючись на нього. І от Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досі. То це, Марку Трохимовичу, була любов чи щось інше?
— Напевно, любов, — з жалістю і подивом глянув на повне довіри і смутку обличчя дівчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
За лісом, наче зовсім з іншого світу, вигулькнуло з біленькими і блакитними хатками придолинне село. Над округлим, ніби полумисок, ставом довгатились охайні колгоспні будівлі, на льоду білими островами збились гуси, а біля прикриничних жолобів тіснилися справні, незахарчовані коні.
"Зразу видно господарську руку Броварника", — подумав Марко.
— Тут і зупинися, дівчино! Приїхали.
— Оце ваш край світу?
— Ні, тільки початок! — Він подякував Галині, звернув із шляху на м'яку стежину та й пострибав до колгоспного подвір'я.
Гуси, побачивши незнайомого чоловіка, загелготіли, засичали, а коні зустріли його м'яким фіалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах він бачив і тіні тривоги. Це були ті коні, що носили шрами і вм'ятини війни. Чоловік на костурах знову їм нагадав і їхнє каліцтво.
— Ви когось розшукуєте? — підійшов до Марка немолодий конюх, розгойдуючи довгі й цупкі закарлючини вусів.
— Розшукую кінське щастя, коли вони ще не перевелося, — поздоровкався Марко. — Любуюсь вашою худобою.
— Є чим любуватись, — у вусах старого заворушилась зневага. — Це вже самі перебірки та вишкребки. От до війни в нас були коні! Змії їм навіть я боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Від них тільки спомин, та медаль залишилась, — посмутнів старий. — Ви ж будете з ходаків чи прошаків?
-Ні, — розгубився Марко. — Або що?
— Та немало приїжджає тепер різних колядників до нашого колгоспу: тим позич того, іншим — другого, а декому просто поклади щось на віз чи в машину.
— І кладете?
Конюх озирнувся, поправив карлючини вусів.
— І це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде недоліків, то може щось приписати, як не по господарству, то по ідеях... Розпаскудились, розбо-сотились деякі за війну, самі не дуже хочуть переживати труднощі, а нас агітують. Ви до Броварника?
— До нього ж.
— Знаєте його?
— Знаю.
— І як він вам? —запитав зацікавлено.
— Господар.
— Аякже, аякже, — зрадів конюх. — Цей не головує, а хазяйнує. Такий ні людину, ні землю не обмане. Зараз у правлінні його не шукайте — саме додому з одним гостем пішов. Якраз трапите на обід. Хату Данила Васильовича знайдете чи показати?
— Знайду.
Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у вікна якої ціле літо заглядали соняшники, рожі і кручені паничі. Данило Васильович належав до тих широких натур, які, ставши на громадську роботу, нікого не забувають, окрім себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця, зовсім без тієї хитринки, яку так часто приписують українцеві, село мало .не носило на руках. Добре знаючи і глибини, і мілкі місця хлібороба, він до кожного мав свій підхід і слово, ним чоловік ніколи не страхав, не погрожував, і кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить людської дурості. Бригадирів він підбирав таких, що мали любов до людей і землі, ланкових — найбільш співучих, а сторожів — найбільш ледачих.
— Що таке на даному етапі наш селянин? — любив інколи за чаркою пофілософствувати Броварник. — Це — соняшник! Голова його тягнеться до сонця, а коріння — у землю. І що йому треба для повного цвіту і щастя? Побільше сонця і поменше горобців, що випивають насіння. Зараз цей соняшник ще засмучений, бо чого тільки не беруть із нього, бо хто йому тільки не нагинає голову. Та прийде час, і справжній хазяїн кишкне на горобців і різних отих, що наперед прицілились до кожної насінини, кишкне на дармоїдів та горлохватів — і змете всі туманні непорозуміння й бюрократичні інстанції між соняшником і сонцем.
За цю філософію засмученого соняшника і додатки до неї не раз перепадало Броварникові: знайшлися горобці й на його голову, полізли й до його анкети. Але Броварник не розгубився і на пленумі райкому сказав, що його анкета має вісім пунктів — вісім полів і кожне з них поки що дає по району найвищий урожай. І це тільки тому, що він вірить людям, а вони йому. Він старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печінку. І, напівобернувшись до критиканів, так закінчив свій виступ:
— То чи будуть ще питання з боку печіночних? Чи закінчимо демагогію?
Увесь пленум гримнув аплодисментами і реготом, а після пленуму до Броварника назавжди прилипло прізвисько Соняшника, дарма, що носив він на голові уже не золото кучерів, а зимову наморозь...
На подвір'ї Данила Васильовича стояв м'ятий і тертий, видно, зібраний з кількох поламаних машин вілліс, а на його бампері примостився красень півень; він одним оком розніжено, із погордою поглядав на зграйку своїх неревнивих коханок.
Марко, наче з людиною, вітається з старою хатою, що ще більше вросла в землю, біля неї сторожею стояли посохлі, з невідкрученими головами соняшники і обнизані гудзиками насіння височенні рожі, а на хаті кустратилось гніздо лелеки. Все тут було таким, як і колись, окрім землянистої німецької каски, з якої кури пили воду.
Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних років і з хвилюванням прямує до дверей: як його зустріне Соняшник? Чи дуже він змінився за війну, як відгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть двері, на півслові обривають запальну суперечку в хаті господаря. Марко відразу чує на собі погляди трьох людей, що сидять за обіднім столом, і з приємністю вдихає настій жита: на покуті красується розкішний сніп, а його колосся нависає над головами Броварника і огрядного гостя. Невідомий повернувся, підвів руку до голови, вдарив нею по колоску і поморщився.
— Марку, це ти? — скрикнув Броварник, рвучко підвівся з-за столу і застиг у подиві.
— Із дерев'яччям пізнали мене? — Марко стукнув костурами об долівку.
Загримів стіл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, відлітає набік стілець, і до Марка, сяючи сивиною і посмішкою, наближається сивоголовий Соняшник. Обличчя його за ці роки підсохло, притемнилось, в сіро-блакитних очах крізь здивовання і радість пробивається сум — таки, видно, горе не обминуло людини.
— Живий, значить! — Данило Васильович, придивляючись, кладе великі руки на плечі Марка, потім міцно цілує його. — І не забув старого? Молодчина! Спасибі, спасибі, хлопче! Жінко, поглянь, це ж Марко, — повертає чоловіка. — Постав ще одну чарку на стіл.
— Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. — Тітка Соломія, наче виходячи зі сну, витирає руки і 'потихеньку підходить до Марка, а крізь проріджену оправу її коротких вій починає просочуватись волога. І чоловік уже знає, що єдиний син більше ніколи не переступить порога батьківської хати, не скаже "мамо", не поцілує її. І Марко зараз цілує її, як сини цілують матерів. Тітка Соломія припала головою до його шинелі, потім випросталась, важко зітхнула. Вогонь од печі почервонив її обвислі сльози.
— Слава богу, що хоч ти повернувся, — ріжечком хустки обтирає очі. — Сідай, синку, де мій Дмитро сидів.
— Не треба, стара, не треба, — тихо заспокоює її Данило Васильович.
Марко підходить до столу, за яким німотно і напружено сидить розрум'янений чолов'яга років сорока п'яти з головою лева, підстриженою під бобрик. Очі в нього адміністративні, мов перепустки, а одяг того напіввійськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивільних жінок.
— Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисіль. — Господар вважає, що цим він сказав усе, але Маркові прізвище Киселя поки що нічого не говорить.
— Дуже приємно, — з гідністю підводиться гість і через стіл простягає випещену, пампушкувату руку, але на його обличчі проходить не приємність, а погано прихована кислуватість. Потім він питальне Поглядає на Данила Васильовича, той одним порухом надбрів'я вимовляє, що з таким чоловіком і чарку можна випити. Кисіль заспокоюється, з його зіниць зіскакують насторожені перепустки, і м'якшає ямка на вареникоподібному підборідді.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового Киселевого жиру, що звузив його білкасті очі, але поширив живіт і протилежну йому частину тіла. Напіввійськове галіфе Киселя чесно витримувало свою нагрузку, хоч і не могло похвалитися досконалістю форм. Та не ці форми, а обличчя з печаттю грубої владності і зарозумілості підказують Маркові, що Андрон Потапович не належить до тих, які люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдаровувати їх звичайною посмішкою. "Але перше враження часто буває помилковим, — думає Марко. — Побачимо, як воно далі буде".
— Сідай, Марку, поки горілка не скисла. — Броварник припрошує гостя до столу і, коли той умощується на скрипучому стільці, високо віднімає чарку: — За тебе, воя, за твоє здоров'я, за нашу піч, у якій згорять твої костури.
— Гарно сказав. Ще добре, то добре, — похвалив Кисіль Броварника, мружачись, націдився чаркою на Безсмертного і з гідністю випив горілку.
— А перед цим я не так rapeo говорив? — напівобернувся до гостя Броварник, і насмішка затремтіла в зморшках його повік.
— Не говорив, а варнякав чорт зна що. — В Киселя скривились уста, підборіддя і ямка в ньому.
— А мені здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а признатися не хотів, — засміявся Броварник.
— І знову ж варнякаєш чорті-що. Гарний ти господар, а мислитель нікудишній, ие переріс тих дядьків, які мало не кожну вільну годину теревенять, навіть, неначе міністри, лізуть у політику і міжнародне життя. Вони, бачиш, без високої політики ніяк не можуть обійтися.
— Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядьків не побачив справжніх мислителів. Іноді в їхньому слові більше мислі, аніж в іншого в усій голові.
— Після тієї та знову ж тієї. — Кисіль виморщив зверхню посмішечку. — Темний ти, непоправний ідеаліст, Данило Васильовичу. В своїх дідах ти бачиш селянських , пророків, у дядьках — мислителів, а сам, як видиться, як розуміється збоку, мрієш побудувати селянський рай. А мені плювати на нього! — високо махнув рукою і вдарив нею кілька житніх колосків.
— Це можна, — одразу посмутнішали зморшки на високому чолі Броварника.
— Що .можна? — здивовано запитав Кисіль, не вловивши неприязні в голосі Броварника.
— Та наплювати ж на все, — поволі, ніби ліньки, відповів Броварник, а Кисіль стрепенувся, наче горобець після купання.
— Уже вчепився за слово?
— Ні, за стиль у керівництві, за стиль!
— Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархія і не твоя печаль, — одразу хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
— Так, це не моя єпархія, але печаль моя, більша навіть, аніж хтось думає чи догадується. А наплювати — це не керувати. Наплювати можна й у криницю, з якої воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на житній колосок, і на землю під ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок вона й відповість плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, і щось, бачу, не подобається тобі моя мова. Ну, а підсолоджувати її, пробач, совість не велить. Це вже твої підхлібливі уміють робити.
Кисіль трибунне махнув кулаком:
— Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох і хитруєш, захищаючи з усіх боків свого дядька.
— Кусати його легше, але кому це потрібно?
— І це потрібно! Хитрість, індивідуалізм і різні пережитки треба вибивати з дядька. Ми рано чи пізно заставимо його працювати на соціалізм.
— Ніби він зараз на капіталізм працює? — Потемнішало обличчя Броварника, похмурнів і Марко.
— Ні, на соціалізм, але віддає йому тільки частку, а не всю працю. З дядька доброю довбнею треба вибивати різні пережитки, різні садочки, і ставочки, і городи.
-— А може, не довбнею, а добробутом! — втрутився . Марко, напружено придивляючись до розчервонілого обличчя Киселя. — Довбнею легше бити по голові, аніж дукати нею.
В Киселя спочатку ображено тіпнулись дві прямовисні складки, що йшли від уст, потім гнівно підскочили гору короткуваті нерівні брови. Він угатив своє грізнооччя в Марка, і той неприємно .з дивувався: увесь вид Киселя говорив, що він одразу зненавидів його, зненавидів, як ворога. І Марко зрозумів, що мстива Киселева натура не простить цих слів, всюди шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зійдуться їхні дороги.
"Значить, дрібненька ти людина". — Витримав погляд Киселя, а той уже норовисто ворухнув плечем і грізно заговорив до Броварника:
— Не подобається мені, Даниле Васильовичу, сьогоднішня розмова з тобою. Вся з самого початку не подобається... Війна завжди розв'язує язики, вільнодумство й анархізм, їх треба тримати в пляшці, як нечистого духа, бо сьогодні якомусь філософу з якоїсь Захлюпанки захочеться лібералізму чи селянського раю, а завтра він уже почне переглядати державні податки й плани... Так я тебе зрозумів? Чи, може, мені це здалося за чаркою?
— Ні, не здалося.
— От-от! — зрадів Кисіль. — А післязавтра ця демагогія вже запахне не тільки ревізією нашої економічної політики, але й економічною контрреволюцією! — і знову трибунно махнув кулаком. Колоски відскочили від нього, заколивались і вдарили Киселя по обличчю. Він підвівся і, мнучи їх, почав затикати у сніп, а коли розправився з колосками, вже з посмішкою кинув Броварнику: — От так, голубе сиз, на цих мислях можна докотитися і до білих ведмедів..
Данило Васильович змінився од гніву, але пересилив себе і, приховавши образу, рівно поглянув на Киселя:
— Нащо ж так швидко, за чаркою, не подумавши головою, хапатися за контрреволюцію, за довбню, за білих ведмедів? Хіба це іграшки? Ми починали з тобою за здравіє, чого ж ти тягнеш за упокій? Ну, бийте дядька довбнею, добивайте грамами, замазуйте власні помилки чи недоліки підчищеними рапортами або словесним глеєм, а кому від цього легше буде? Державі, дядькові, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так легко розрубати. їх треба розв'язувати. І рано чи пізно ми таки будемо їх, засукавши рукава чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може, й зубами, але без довбні, без крику про контрреволюцію, а з осудженням помилок і з повагою до цього ж дядька, з якого ти зволиш насміхатись і називати його темним, як ніч.
— Звідки ти набрав якихось підозрілих вузлів? — морщиться, але вже спокійніше говорить Кисіль.
— А ти, бідненький, і досі не догадуєшся? З недосконалості нашого господарювання.
— Чого ще тобі зобижатися, коли в тебе не так багато різних помилок.
— Я менше про себе думаю.
— А більше про селянський рай?
— Ні, про селянське щастя. Про чорний хліб і що треба людині до цього хліба... Скільки разів, Андроне Потаповичу, з високих, середніх і низьких трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправді хоч на один грам вірив у нього?. Чи між трибунним і справжнім щастям не бачив різниці? Чи тобі живеться на білому світі, ях тому півневі: проспівав своє, а там хоч і не розвидняйся?
— Ет, не псуй до решти настрою, бо мені ще сьогодні треба виступати, — відмахнувся кулаком Кисіль, увесь вид його почав багровіти, а в словах озвалась погроза: —Колись ми, селянський апостоле, поговоримо більш детально і в іншому місці про твій рай.
— Не лякай, — ми вже лякані.
Кисіль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столі:
— Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлів, наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що для цього треба зробити?
— Мислити, думати, і не тільки про заготівлі та закупки, а про життя і землі, і хлібороба, — задумливо вів Броварник. — Тут є над чим покрутити мізками, і ні я, ні ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлів.
— А хто ж їх розрубає?
— Партія, тільки вона.
-Ху, — полегшено зітхнув Кисіль і посміхнувся: — Прямо гора звалилася з моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за свою партизанщину, чи не загітував тебе якийсь елемент...
— І вже щось шукав у мені?
— Та шукав... Другу душу намацував, — знову посміхнувся Кисіль.
— Другу душу намацував? — недобрі вогники спалахнули в сіро-блакитних очах Броварника. — Так заведи в мою душу міліцію, щоб вона потрусила її.
Кисіль здивувався:
— Та чого ти після партизанщини таким гарячим став?
— Тому, що багато холоднолобих крутиться біля села.
— Ну, це, знаєш, переходить всякі межі! — підвівся з-за столу Кисіль. — Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати.
— Це і гостя трохи стосується, — і собі підвівся Броварник.
— Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу, будьте настільки ласкаві... Мій старий коли тільки вип'є, то знайде якогось вузла, — почала втихомирювати чоловіка й гостя дружина Броварника. — Та прошу, їжте, їжте, щоб менше говорили.
Ці слова якось отямили всіх, а Марко засміявся.
— Прямо не пізнаю тебе нині, — насторожено дивиться на господаря Кисіль і знехотя сідає на лаву. — Ну чого ти розприндився? На мозоль наступив тобі?
— На корінь мій наступив.
— Тендітний він у тебе. Пораджу тобі по-товариськи: твої думки про дядька і різні вузли — це думки на драбині. Занадто багато береш на себе.
-Я завжди брав на себе стільки, скільки міг витримати, іноді навіть більше, а ти, як придивлюсь, всюди жалів себе. Тепер, коли я кидаю правду у вічі, ти ладен стати моїм ворогом. От і послухай ще трохи мене і про мою душу теж. Ти плюнув сьогодні в неї і навіть не зрозумів цього, бо, пробач, ти не ореш, не сієш, а лише підганяєш, підштовхуєш, і горе твоє тільки в цьому. Як ти міг подумати про другу душу партизана, комуніста в такий час, коли навіть деякі принци й королі з подивом придивляються до комунізму? От і виходить, що відстав ти від нас на років двадцять.
— Скажи: на тридцять! — криво засміявся Кисіль.
— Вистачить з тебе й двадцяти... І звідки тільки беруться знавці, які люблять намацувати другу душу? Хай вони краще розберуться в теперішній єдиній душі хлібороба без крику і підозрінь.
— Шкода мені тебе! — стримуючи гнів, сказав Кисіль. — Зарання ти благодухість почав розводити. Про пильність треба думати.
— Треба і про пильність не забувати, але не так, як дехто робить — кидає підозру на кожну людину, мов латку на одежину, — втрутився Марко.
Його слова збісили Киселя.
— Ви теж у селянські пророки лізете живцем?! — блимнув одним оком на Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усієї душі. — І, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?
— Хто я буду? — перепитав Марко. — Я той, хто хліб, а як нелевує. Ще вам якісь анкетні дані потрібні?
— Ідіть ви під три чорти! — вигукнув, шаленіючи, Кисіль.
— Я вже там був! — одрізав Безсмертний. Кисіль нагнувся, схопив шапку і кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав головою і сказав:
— До булави ще треба й голови... Прощай, відсталість.
-— Хіба ж так можна, — забідкалась дружина. — Тепер він насолить тобі.
— Ет, нічого мені не буде до самісінької смерті.
— Що це за одно гостювало, таке непривітне і довбнякувате? —запитав Марко.
— А ти й не знав? — здивувався господар. — Це ж Кисіль!
— Перевертня Адама Киселя з історії знаю, а цього — ні. Хто ж він?
— Як тобі сказати, — замислився Броварник. — Люди його прозвали Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розібрався, накричав і поїхав. А служба його — начальник обласного управління сільського господарства.
— Грізного маємо погонича, — зітхнув Марко.
— Грізний, та не до всіх. Перед вищим начальством — він з шовку витканий. Там і приязнь має, і посмішкою виграє, а в селі тільки й чуєш од нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей, напевне, довго буде їсти начальницький хліб: людей підбирає тільки з чистими анкетами або за чиїмись срібними дзвінками, працює тільки за вказівками. Самостійно теж може, але не поворухне навіть пальцем, щоб хтось потім і не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.
— За нашого Соняшника!
— Не забув мого прізвиська? А все-таки селянин — це соняшник?
— Соняшник.
— От закінчиться війна, підлікуємо свої рани, розв'яжемо різні вузли й вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнішими були, і таки потягнемось і дотягнемось усім цвітом до сонця. Таку, а не інакшу віру маю в голові.
— І я такою живу.
— Отож воно й є. І знову-таки повернусь до соняшника. В повне літо, після цвітіння, кожну його зернину вінчає золота корона, кожна зернина тобі прямо королевою пишається. А чому ж так бояться пишатись людиною різні киселі? Бо любов у них одірвалась од серця, мов яблуко-червивка від яблуні. От коли буде директива про любов до людини, тоді й киселі заговорять про неї з різних трибун.
— Ще й як заговорять.
— Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? — вже строго допитується Броварник.
— Хіба ж це від мене залежить?
— І від тебе. Скромність скромністю, а державне діло вище за неї.
— Так що ж мені робити: на трибуну вилазити і кричати, що й хочу бути головою?
— Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди приїхав? —вдарив кулаком по столу.
— Ні, приїхав... просити допомоги.
— Допомоги? Чим же я тобі пособлю?
— Не мені, нашим коням, бо вже останніми сльозами плачуть вони. Старцем приїхав до вас.
— Не кажи такого: брат до брата, хоча б він був навіть без сорочки, не приходить старцем. — І після цих слів погляд Броварника затуманився. — А я, Марку, таки був справжнім старцем. Скуштував і жебрацького хліба.
— Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?
— Навчила біда і подаяніє просити, і на лірі грати, — провів рукою, наче крутнув ручку ліри, й посміхнувся. — В сорок другому році я прибився до загону Григорія Задніпровського. Він тепер у вас. учителює. Познайомився з ним?
— Познайомився.
— І як він тобі?
— Гарна людина.
— Гарна — мало. Чудесна! Має чоловік серце лева, чоло мислителя, а очі — дівчини. От він і зробив мене, як найстаршого, щоб не їв даремно партизанського хліба, старцем. Відпустив я собі чуприну до бороди, а бороду мало не до колін, доп'яв якесь дрантя і з торбою та лірою пішов по дорогах і селах. В одному місці псалми співаю, в другому — з людьми гомоню, а в третьому:
Гітлер високо літав
І хрести катам чіпляв,
А ми його, розбишаку,
Та й почепим на гілляку.
Броварник тихенько заспівав, засміявся.
— І таки виходило це діло в мене. Прибивався зі своєю лірою і на явочні квартири, і в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, і мусив я перед ними тримати іспит: сів на долівку і почав виспівувати таких божественних, як "Мімо рая прохожу, горько плачу і тужу..." Таки перехитрив їх. Про мене, чуєш, і в московській "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в артистах. А як Григорій Стратонович поживає? Бідує зі своєю сімейкою?
— Бідує.
— Передасиїв йому гостинця від мене?
— Передам.
— Ну, а ти хліба не маєш?
— Зате картопля є.
— Якийсь пуд муки візьмеш у мене.
— Я й так перебуду, не пропаду... А от з кіньми як?
— З кіньми, з кіньми! — перекривив його Броварник. — Ще на одній стрибаєш, а вже у кінську шкуру обома влазиш. І коням чимсь пособимо. А тепер скажи мені, як думаєш головувати? Які плани маєш у своїх закапелках?
— Які можуть бути плани, коли я не голова.
— Ох, нема кому тобі, чоловіче, всипати березової каші, щоб не був таким хитрим. Чи не мені взятись за це діло? Ану, присовуйся ближче. От за що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? І не крути мені головою, наче кобила в спасівку. Говори!
— Що ж я маю казати?
— З чого почнемо витягати господарство. Мені теж болить за це голова. Менше буде безбородьків, усім, і мені, полегшає. Виходить, плану в тебе ніякого нема? Може, в голові лою поменшало? Чи якогось пережитку, як говорив Кисіль, побільшало?.. Горох у вас є?
— Не знаю.
— Не знаєш? Та нащо на світі живеш? — обурився Броварник. — Ox, і розледачів ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька ні горошинки в коморі. А в мене ж такий, що по 30 центнерів вигорошує з гектара. Пособлю тобі ним.
— Спасибі, — Марко обняв і поцілував Броварника.
— Піддобрюєшся? —хотів гримнути Броварник, але обхопив Марка обома руками і посмутнів: згадав убитого сина.
До півночі просидів Марко з Данилом Васильовичем і його дружиною. Десятки спогадів, десятки років, десятки людей, живих і мертвих, пройшло перед їхніми очима. Чого тільки не згадалось і не передумалось за цей вечір... Данило Васильович навіть спом'янув учительку Степаниду, яка давно вчителювала в Марковому селі.
— Пам'ятаєш, які в неї красиві довгасті очі були?
— Пам'ятаю, — задумався Марко.
— Коли я побачив її в лікарні біля тебе, подумав, що це твоя судьба.
— Ніхто її не вгадає, — зітхнула тітка Соломія.
— Гарне дівча було, дуже гарне, — вів далі Данило Васильович. — Де воно тепер?
— І за ким воно тепер? — Марко напівжартом хотів обірвати цю розмову, бо минувшина болем заворушилась у грудях.
Коли проспівали перші півні, Данило Васильович повів Марка у ванькир, де густо пахли сухі васильки і чорнобривці.
— Ось тут і відпочивай, Марку, — показав рукою на вузький тапчан. — Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, і тільки тоді показуйся мені на очі. Я тобі зроблю іспит, на дурничку не повезеш сіно від мене. Ну, спи спокійно, — пригинаючись, вийшов із ваиькира.
І Марко справді спокійно-спокійно почав засипати. До нього навшпиньках скрадалися далекі роки, підійшли вишняки у цвіту і дівчина, якій він колись приніс гілочку вишневого цвіту і своє перше'кохання. Потім хтось підняв над землею і сади, і дівчину, а він, мов на крилах, почав опускатися в тепле забуття.
І ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися двері. Він ледь-ледь розплющив очі й побачив на порозі Данила Васильовича зі свічкою в руці. Це здивувало Марка, він хотів обізватися, але вдав, що спить.
А Данило Васильович потихеньку підійшов до маленького столика, поставив свічку і сів на стілець. А потім ще тихіше, наче тінь, у ванькир увійшла тітка Соломія і мовчки стала біля чоловіка. Не скоро, не скоро, зітхнувши, вона сказала:
— Як він схожий на нашого Дмитра.
— І в характері щось таке є, — і собі зітхнув Данило Васильович.
Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, він застогнав, поворухнувся і відчув, що над ним схилився Данило Васильович. Марко розплющив очі, на які набігали сльози.
— Тобі, видать, поганий сон приснився, — ніяково сказав Данило Васильович. — Спи, дитино...
XVI
Тихо і темно в землянці. За благеньким, теж війною каліченим столом над сорочкою сина горбиться старий Євмен, а думки його витають по далеких Карпатських горах і нетрях, тужать біля невідомої камінної стежки, з якої вже не підвівся його Іван, або зустрічають минувшину, коли його Іван легко ходив по землі.
Нічого в світі нема кращого, ніж м'яка, що аж попискує соком, весняна земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осіннє небо і ясноокі діти з батьками. Ні небо, ні земля ніколи, навіть у снах, не покидають людини. Так чого ж, якою злобою і яким людоїдським правом од батьків назавжди забирають їхнє найкраще в світі-їхніх дітей?.. То будь прокляте навіки те срібло і злото, з якого вилуплюються гітлери, будь прокляте і оте сім'я, що викліщує катюг і убивць, будьте прокляті й ті, ненавистю пожмаковані, гадючим смальцем насочені мізки, що не вміють любити людини, її роду, її звичайних земних турбот; радощів і високих поривань.
Великий гнів і велика скорбота гнуть, нагинають непокірну сиву голову Євмена Дибенка, а в ного наболілій душі клекочуть найстрашніші прокляття тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах старого проростають найніжніші слова до свого єдиного сина, що не встиг ще находитися і налюбуватися землею.
— Ластовенятко ти моє, сокіл мій, місяченько між хмарами" — шепче старий до синової сорочки, на яку зрідка з вогкої стелі, лхов сльози самої землі, падають важкі краплини...
З далеких років і доріг приходять видіння, і він бачить свого сина то синьоокою дитиною, то струнким і гожим юнаком, то нахмуреним сірооким воїном. Неначе вік пройшов з того дня, коли він за селом попрощався з батьками, з оханою дівчиною, з кумом Олександром, з ріднею та й пішов битим шляхом наздоганяти війну і ту лінію фронту, на якій смерть не могла здолати життя, а життя — смерті... Ось він самотньо зійшов на крутий пагорб і зник за білим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався світ... Ні робота, ні наука не були заважкими для його Івана, не була заважкою і горда солдатська слава, і щире золоте заслуг. І тільки заважким став отой клубок свинцю і чаду, який він прикрив своїм добрим серцем.
— Про що ти думав тоді, дитино моя? — Бережно потрісканими руками торкається рукавів сорочки, а перед очима ясно і неясно вимальовуються і оживають далекі невідомі краї. — Про що ти думав тоді?..
І старому ввижається і вчувається, як роздаються стіни землянки, як до нього через гори і доли з далекої Словаччини долітає тиха відповідь сина:
"Я думав, тату, про своє вірне товариство, що було зі мною, і про те, що тільки ми, прості, голодні, змучені, дуже гнівні і дуже добрі Івани, зможемо відтягти, одірвати смерть од людей, не чекаючи собі за це ні викупів, ні грошви, ні земель, ні маєтків, ні чинів, ні заслуг. І думав, тату, про свою рідну землю, за якою .дуже скучив і дрібочок якої носив у своєму медальйоні смерті, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зі мною. І думав про свою Оксану, яка має наймилішу посмішку і очі в цілому світі і яка вміє найкраще складати сіно в стіжки... Я всюди шукав її. І вже в проклятому таборі, де вона була, знайшов тільки стіжок пересохлих дівочих кіс. Фашисти палили у печах і дівчат, і матерів, а їхні коси зрізали для господарських потреб і фальшування арійської краси. Я на зброї поклявся тоді, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю, простягати лапища і ножиці до кіс матерів і дівчат. І в свою останню хвилину я думав про вас із мамою, про те, скільки ви діла зробили своїми ласкавими руками. Мені дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви наді мною, коли ще не плакали ви. Але інакше, тату, я не міг зробити, бо дуже усе любив..."
Старий підводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до нього. Але видіння зникає у сутінках, а в кутку людською тінню бовваніє гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибігав до такого круга малий Іван і просив, щоб тато йому виліпив коня. Тоді ,тато кидав свої глечики і горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати його, а дитя, затаївши подих, радісно дивилось, як з глини народжується баский гривастий коник, як оживають його губи, очі і навіть посмішка. А то іноді коні були череватими, пихатими чи п'яними, і в них люди, регочучи, пізнавали то попа з 'сусіднього селища, то свого ж зава крамниці, то Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно і як давно все це було.
Розчавленими роботою руками старий розгладжує білу, з очицями барвінку сорочку і гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.
З темряви відвалюються шматки минувшини, в них він знову чує і перший крик, і сміх, і спів своєї дитини, чує її милий голос над незбагненними, самою мудрістю начиненими книгами, і закохане воркотіння біля старого порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було і більше ніколи вже не буде. І навіть солдатський трикутничок не постукає у віконце до батьків. Голова старого падає на розпростерту сорочку, торкається вишитого, неживого барвінку, який пережив його сина.
— Поки ти, Ір.ане, ходив по землі, я старості не чув; тоді я був батьком, а тепер став немічним дідом, без дітей, без онуків, — жаліється сорочці, немов, своїй судьбі.
Вгорі загупали кроки, їхній відгомін обізвався у непросохлій стелі. Євмен здригнувся, похитуючись, підвівся, похапцем згорнув синову сорочку, поклав її у скриню і провів рукою по обличчі, щоб зменшити, притерти сліди печалі — нащо її виносити на люди. Він підходить до гончарського круга, на якому стоїть ще не обсохлий глечик, і удає, наче щось робить.
На порозі, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий конюх Петро Гайшук. Від нього завжди пахне тютюном, сіном і рибою.
— У вас, діду, і досі поночі? — дивується він, по-пташиному розставляє ноги, а голову пригинає. —Чому свою електрику не світите?
— Конюх, наче злодій, повинен і в темряві бачити. — Євмен, як може, відганяє од себе скорботу, квапливо одягається в незмінну свитку і, не встигши за своїми думами приторкнутись до їжі, виходить із землянки.
На заході в сутінках уже розпадаються останні вишневі згустки, залишені сонцем, кілька похилих дерев