ість та й пірнув у темряву, мов жук-водолюб у воду.
Той голос довго бентежив Поцілуйка і тоді, коли надходили дурні думки, і тоді, коли говорив перед людьми про чесність, і за їжею, коли дармовий хліб ще пік його пальці й сумління. Але згодом спокійніше став дивитися на ту першу вечірню пригоду, бо за нею пішли інші, а в душі знайшлись оправдання. Не тільки ж один він грішить! Зрештою, не підривав же він основ Радянської влади і політики, не фальшував державні знаки. А що в довідках до правдивих данихгівро ім'я, прізвище та місце народження додавалися деякі неточності, то навіть у письменників ще й не так буває. Тоді про них пишуть, що вони мають буйну фантазію або помиляються. А ніби не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хіба не доводиться йому з веління деякого иачальства завищувати цифре по району? І це вже зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах Поцілуйко одного разу мало не спікся, але, зрештою, усе обійшлося: він повив у дурні своїх недругів, а сам конем красномовства вискочив на сухе. Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину і навіть не подумав спихнути її на ширші плечі, бо вони, як не тепер, то в четвер, могли взяти ото під захист.
Він і досі пам'ятає, як гарячкове намацував ліричну труну в голови контрольної комісії, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до шраму на щоці, до скронь, що накипіли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом, запобігливістю чи улесливістю не об'їдеш. Він зібрав у свої очі усю, яку тільки міг, правдивість і подобу її, додав до них гіркоту каяття і всім цим поглянув на голову контрольної комісії, зітхнув, мов на похороні, і краєчком ока прослідкував, чи дійшло по адресі це зітхання...
— Ваше слово, товаришу Поцілуйко, — ніби ласкавіше сказав голова контрольної комісії.
Він так підвівся, наче з нього вийняли середину.
— Я, товариші, не буду оправдуватись, захищатись: тільки на моїй совісті лежить моя тяжка провина — більше ніхто не причетний до неї, — покосився на голову райвиконкому, і той полегшено зітхнув. — Ви хочете знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда відповідь не дивує і не обурює вас: буду різати правду-матінку у вічі. Ми, після всіх своїх розрух, злигоднів, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побільше досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб людям краще було хоча б на душі. Ви читаєте наших поетів. Скільки у них кругом у віршах, к приміру, насаджено садів! А кіба це перебільшення шкодить народу? Навпаки, мобілізовує його, вселяє радість. От і я так думав недозрілою головою: цифра теж схожа на вірш; навіть не зовсім точна, вона служить загальній справі — когось веселить, когось підганяє, а ворогів б'є по голові. Коли можете, простіть, що не так зрозумів силу і поезію цифри.
— Хоч і плутаник, але молодець! — задоволене вдарив кулаком по столі голова контрольної комісії, якого розчулила ефектна сповідь Поцілуйка. — Не крючкотворпо, а вболівання за громадське я бачу тепер у цифрах Поцілуйка, хай і дуті вони, мов пухирі. Він, як догадуєтесь ви, своєю фальшованою поезією цифри не дійшов до справжнього розуміння цифри, не збагнув, що така статистика має не три, а всі чотири виміри: вона може бити по голові не тільки ворогів, але й нас самих. Запам'ятайте це, товаришів і не грайтеся з цифрами. За ними — стоїть життя людей. А щодо Поцілуйкі, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
Після цього випадку акції Поцілуйка, неждано для нього самого, пішли вгору, і він потихеньку почав розправлятися зі своїми недругами. Красномовства і тут не бракувало йому: воно спочатку переміщало людей на менші посади або гнало їх в інші місця. А в тридцять сьомому році погнало у тюрми і на заслання.
Поцілуйка в районі почали боятися, мало кому хотілось зустрітися з його холодним і владним поглядом, бачити його тонкі, в злобу умочені повіки. В нього збільшилось коло знайомих і підлабузників, які захоплювались його виступами і рішучістю. У вічі Поцілуйка все більше хвалили, а поза очі, теж все більше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподібністю підбитого Поцілуйкового слова, зростала і ціна його довідок. Правда, ними він не дуже розкидався, але дер за них, мов за рідного тата. З фальшованих папірців він збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавівся хазяйством і вже на свою зарплату дивився як на мізерію, що і в якійсь мірі не винагороджує його заслуг і талантів, у які він увірував із роками, як і в те, що навколо нього сидять менш здібні люди. Ця віра породила пиху і гостру неприязнь до справді талановитих і знаючих людей. Для них у нього завжди знаходилось зневажливе визначення: антилігенція, тобто прошарки, які починаються з "анти"; з ними треба вуха на маківці тримати.
Після тридцять сьомого року поскладнішав лабіринт Поцілуйкових ходів, але житейська філософія збідніла. Офіційно людей він ділив за класовим походженням чи анкетою. А неофіційно — на тих, що сидять на коні, і на пішаниць. До перших він тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була потрібна для відчитів, але кар'єра його залежала від тих, які сиділи на коні. І Поцілуйко примірявся до грив цих коней, щоб і самому опинитись у високому сідлі.
Якби не війна, він збудував би собі не лише кам'яницю, але й трон честолюбця, та вона, проклятуща, відірвала його від золотого шовку грив і кинула під ті копита, під якими ріепались і не такі голови. Щоб врятувати свою, він, залишений на підпільну роботу, з жахом почав одривати од себе усі ниті, які в'язали його з минулою діяльністю і підпіллям. Утікаючи од нечистої совісті, він уночі спалив партквиток, покинув свою кривдою збудовану кам'яницю. Після кількаденних блукань зашився у затишний хуторець до блідавої короткогубої і коротконосої удовиці. Навколо її рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка, в очах світилась тиха передосіння печаль, і навіть довгі загущені вії тримали в своєму сплетінні задавнений смуток.
— Скільки ж вашого брата вигибає на війні. Тьма-тьмуща! Хто переховається, той, може, і врятується, — по-бабськи прикладаючи руку до обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, які злякалися війни, ні словом не дорікнула Поцілуйкові за те, що він зробився нахлібником. Але й жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тільки справжня любов прикрашає людину, а баболюбство — нівечить її.
"Сама лірика і ніякої біології", — зневажливо подумав тоді про неї Поцілуйко.
Щоб здаватися старшим, він запустив бороду, вуса і навіть став накульгувати. А щоб не знидіти від безділля, взявся за шевство. І часто латки на чоботях нагадували йому сліди його колишніх печаток і колишньої влади. Коли на хутір заскакували німці чи поліція, він заповзав у тайник, та бувало, що не встигав уберегтися, і тоді сидів на шевському стільчику, мов на електричному стільці.
Якось у похмурий передосінній день у хату вскочила перелякана господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав йому все. Він хотів кинутись до тайника, але вже подвір'ям обережно з автоматами на животі йшло кілька німців. Не то зітхання, не то стогін вирвався у Поцілуйка, переламлюючись, він болісно опустився на шевський стілець, похапцем затис губами кілька цвяхів і почав лагодити чиєсь дрантя.
"Головне в такому випадку — не розгубитися, не розгубитися", — умовляв себе і наказував собі.
Він шкірою відчув ходу німців, шкірою полічив, скільки їх, а коли один із них українською мовою наказав хазяйці щось поставити на стіл, здригнувся шкірою і всім тілом: якась знайома нотка почулася йому в голосі непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
— Це хто лагодить чоботи?
Поцілуйко теж шкірою відчув, як у його спину вбуравлювалися чужі очі, але вганяв шило в ремінь, неначе у власне тіло.
— Мій ловік, — спокійно відповіла Василина, і Поцілуико німотно дякував їй, хоча сьогодні ж, якусь годину тому, впік удову насмішкою, що її вірність навряд чи потрібна тому, хто лежить на цвинтарі.
— Ваш чоловік? — здивувався і насторожився зайда. — Ви правду кажете?
— Авжеж.
— А може, це партизан? — запитав уже з погрозою.
— Що ви, пане офіцер!? — зовсім природно засміялася жінка. — Партизани в лісах воюють, а не шкарбани латають.
— Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, — поглузував зайда. — Може, краще скажеш, коли помер твій чоловік? Тільки не спробуй викручуватись.
В руці Поцілуйка дрібно затремтів і повис у повітрі молоток, а з ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
"От і все! Нащо вона назвала мене своїм чоловіком?" — наливався болем і раптом побачив себе на занедбаному сільському кладовищі, де лежав перший чоловік удови. Поцілуйко в жасі уже оплакував свою смерть не сльозами, а потом, що густо виступив на чолі. насочувався на брови і пригинав повіки та вії.
Але жінка не збентежилась і так само спокійно відповіла зайді:
— Чого ж мені, пане офіцер, викручуватись? Перший мій чоловік помер шість років тому... Ну, а мої роки ще не ті, щоб вікувати самій.
— Прийняла собі приймака? — подобрішав і став масним голос невідомого.
— Мусила, — відказала грайливо.
"І звідки все це взялося у неї? От тобі й тихий осінній смуток". Поцілуйко побачив, як від нього, похитуючись, віддаляється цвинтар.
— Кажеш, мусила? — зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по плечах і підійшов до шевського столика: — Добридень, бороданю!
— Дай боже здоров я. — Поцілуйко, щоб нічого не подумали, випустив молоток, підвівся з шевського стільця і скосив очі: щось до болю знайоме було і в голосі, і в заокругленій гладком ясій постаті цього невеликого чолов'яги, на картузі якого вкороченими вилами кособочився петлюрівський тризубець.
— Ой батечку ріднийІ Який збіг обставин! Кого я тільки бачу! —аж заточився од несподіванки бандерівець. — Самого секретаря райвиконкому товариша Поцілуйка! Хто б тільки міг подумати і повірити?
Перелякано зойкнула, притулилась до печі вдова, моторошний острах велетенським кліщем усмоктався в душу Поцілуйка, перед очима знову поплив цвинтар. І Поцілуйко вперше пошкодував, що не пішов у партизани.
— Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцілуйко! — все більше дивувались і пика, і постать бандерівця, але він не поспішав вихопити зброю.
— Ви помиляєтесь, пане офіцер, — насилу одірвав десь з живота не округлість слів, а якісь пересохлі вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар його красномовства.
— Та невже помиляюсь? — солодкомовно і глузливо запитав бандерівець. Його волохаті руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини єднала образ цієї комахи з образом невідомого.
— Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцілуйко, а зроду Вакуленко.
— А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелівської "Ночі перед різдвом"? Може, ви з цього реміняччя шиєте собі царські золоті черевички? — вже аж перехитувався од сміху бандерівець, і перехитувався в нього при боці пістолет. — Наш вік — вік перевдягання, вік такого театру, який і не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродію, чи товаришу, чи приймаче Поцілуйко? — Він прямо впивався своєю владою і дотепами, а Поцілуйко вже в повній безнадії тупо повторював своє:
— Ви помилились. Я не Поцілуйко.
Обличчя бандерівця змінилось, у темних западинах сторожко поширшали очі, взялися плівками холоду, на них затремтіли нерівні крижані цятки.
— Може, й так, може, я й помилився, — щось роздумуючи, погодився він. — Ви, чоловіче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь довідочкою?
Поцілуйко через силу поглянув на бандерівця:
— Не доведу. Всі мої документи загинули.
— І партквиток?
— Я ніколи не був партійним! — нарешті жахом виштовхнувся на волю голос Поцілуйка. Він відчував, що на нього от-от замість очей бандерівця подивляться очі зброї і очниці смерті. Він так водяніє, що ного сорочка на спині береться гарячими плямами.
Але бандерівець не потягнувся до свого вальтера, а вагомо, відрубуючи кожне слово, промовив:
— Здається, тільки тепер ви сказали правду: дійсно, як я розумію, ви ніколи не були партійним, хоча й носили партквиток.
Коли б йому раніше ці слова кинув у вічі хтось із радянських людей, Поцілуйко віддав би всі свої сили, щоб з'їсти, знівечити його. А тепер, коли цю страшну правду сказав бандерівець, Поцілуйко був навіть вдячний йому: німці, як він зрозумів, і до комуністів підходять не з однією міркою — ідейних не милують, а плутаників по-різному решетують на своїх решетах. Не в обійми смерті, а на якесь із них і він може потрапити. І почав звідусіль гарячкове стягати всю ту мізерію, яка зараз могла б його відгородити від ідейності та більшовицького фанатизму. Очевидно, про це щось знає і бандерівець. Тоді якось можна буде порозумітися з ним.
— А пригадуєте, пане Поцілуйко... "Це вже добре, що він мене почав паном називати",— прокидається надія.
— ...Як ми колись познайомились із вами?
— Ні, не пригадую,— напружував пам'ять. По ній павутинкою викручувався давній спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але за ними не видно було людини.
— Не довгу ви маєте пам'ять,— вибалушив перецвілі, ледь блакитнаві очі на Поцілуйка.
"Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?" — І Поцілуйко запобігливо приноровлював свій погляд так, щоб чимсь сподобатись чи хоча б викликати співчуття у бандерівця і в німців, які вже, ґелґочучи, розсілися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось біля чоботарського дрантя.
— Сідайте, пане офіцер, за стіл. Нащо вам здався мій штурпак? Він прямо очманів од страху. Ось вам і горілочка із свого заводу — ожинівка, може, й не вживали такої,— Василина заграла білозубою, з лукавинкою і все ж із жалостинкою посмішкою, наче невимушене защебетала і поставила на стіл пляшку.— Люблю, коли в хаті людно і горілчане. Призволяйтесь, коли ваша ласка.
— Гарну маєте полюбовницю. З такою не пропадеш,— хтива посмішка поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерівця. — Не баба — вогонь. До такої і я пристав би в прийми. Смак маєте, пане Поцілуйко, — зміряв з голови до ніг удовицю і обернувсь до Поцілуйка: — І досі не пригадаєте нашу першу зустріч?
-— Ні, пане офіцер.
— А пам'ятаєте, як ви мені якогось вечора давали в коморі довідочку? Я за неї привіз вам пшеничного борошна і сказав, що повік не забуду вашої ласки. Було таке?
— Було, — прошепотів Поцілуйко. Із темені років, наче з води, виринув той жук-водолюб, з якого почалося його падіння. Яка страшна й неймовірна випадковість! Але хіба може той, хто купив довідку для життя, забрати його життя?
— Вам повезло, пане Поцілуйко, крепко повезло. Певне, в сорочці народились ви! — підбадьорив його бандерівець. — Хтось на моєму місці добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я збережу її, бо знаю, що до підпілля і партизанського руху ви поки що непричетні.
— Спасибі вам, велике спасибі, — так само подякував і уклонився бандерівцю, як він йому колись дякував і уклонявся в коморі. Життя знову поверталося в тіло Поцілуйка.
— А може, відсидівши своє на хуторі, почнете співробітничати з нами?
— Ні-ні, пане офіцер...
— З шевства та гречкосійства думаєте їсти хліб? — зміряв його довгим поглядом.
— Хоча б і так, пане офіцер, — догідливою посмішкою хоче розчулити бандерівця. — Як вас зовуть-величають?
— Олейком Гавриловичем Крижаком. Це і в довідочці ви писали. Тільки тоді я звався не Олейком, а Олександром і замість глитаєнка став бідняцьким сином. Життя — це завжди театр! Тільки одним у цьому театрі випадають справжні ролі, а інші стають довічними статистами. Не станьте ним... Не спокушає вас нова влада? Не хочете, як більшовики говорять, перебудовуватися? До цієї розмови ми ще колись повернемось, а зараз можу видати папірець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо за вухо! — засміявся і відкрив розбухлий планшет. З нього витягнув бланк з штампом начальника української поліції, зігнувся над столом і навстоячки черкнув на ньому кілька слів і скріпив їх хитруватим підписом, що скидався на тулуб обскубаного крижака.
І от все не просохлий папірець тремтить у руках Поцілуйка і зміцнює, і збільшує клубок життя в його душі. Шортуна знову посміхнулася Поцілуйкові, але нащо було при цьому мати свідка? Чи не можна було б на цей час хоч у комірчину чи сіни випхнути вдову? Тепер її погляд більше бентежив Поцілуйка, аніж гадюкуваті очі начальника поліції.
Коли гітлерівці вичавкали все, що було на столі їстівного, і коли ожинівка плямами вийшла на широкощокому обличчі Крижака, він владним порухом руки викликав Поцілуйка надвір і на порозі тихо зашипів:
— Не зрозумійте мою великодушність і мій добрий гумор, як мою слабість. Я поки що не силую вас працювати з нами, бо з вас ще не злізла шкура страхополоха. Але якщо на хуторі з'являться партизани чи підпільники, ви одразу ж маєте про це повідомити мене. Інакше з вами буде розмовляти гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцілуйко.
— До побачення — здригнувся од осклянілого погляду поліцая. Мов у поганому сні, повз нього пройшли німці, і він, як побитий пес, зіщулившись, пішов до хати. Вдова навіть не поглянула на нього. Але її обличчя, вся постать інавіть одежа наїжачились проти непевного нахлібника. Потрісканими, деркими руками вона повідчиняла усі кватирки і двері, щоб з хати вивітрився дух проклятої чужини.
Цієї ночі вони довго не могли поснути. Вона проклинала себе, що дала притулок слизняку і дурисвіту, який ще до війни запесиголовився. А він мучився, що йото ганьба краплинами олії випливла на воду, і лаяв свого, як виявилось, досить небезпечного свідка. "Теж якусь ідейність має! В постелі мають кінчатися всі бабські ідеї. Але цю відьмочку, напевне, не привабить і царське ліжко. І як у ній вживається любов до мертвого і жорстокосердя до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти можеш принести горя, якщо клубок війни покотиться назад".
З цієї ночі він почав боятися нашої перемоги. У фальшивій душі мололося страшне мливо фальшивої довідочки.
А неділь через три в запівнічну годину до хати вдови прибилися нові гості — два партизани. Голодні, в подертому ганчірястому одязі, погано озброєні, вони зовсім не були схожі на грізних народних месників. Василина впізнала одного з них, почала збирати вечерю. Партизани сіли за стіл, запросили й господиню посидіти з ними, а Поцілуйка пронизували й виміряли недобрими поглядами. По вечері обидва підійшли до нього, і старший, з півмісяцем борідки, насмішкувато запитав:
— Так ви, громадянине Поцілуйко, всю війну збираєтесь як пень, дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкі для вас вдовині харчі і шевське заробляння? Чи, може, Іів,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажіть щось красненьке, як ви на трибуні, бувало, витюрлюнькували.
Але красномовство і зараз покинуло Поцілуйка. Він щось невиразне промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
— Кумедія, та й годі! Яким колись був оратором, а тепер магулою став. Невже у вас язик зачерепів? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грішив на вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А наш командир не вірить у це. Що накажете йому передати ?
— Хто ж ваш командир?
— Мироненко.
— Мироненко!? Той самий?.. — несподівано вирвались дурні слова.
— Той самий, якому ви колись винесли політичне недовір'я. І все одно він ще вірить у вас, хоч і залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив би змирщину з вами, але я не такий довірливий, як мій командир. Так що сказати йому?
— Я ще подумаю над цим питанням, — пробубонів Поцілуйко. — Це складне питання.
— Навіть дуже складне! — насмішкувато сказав партизан. — І довго будете думати?
— Почекайте хоч трохи.
— Що ж, почекаємо, поки дехто всю війну вибуде на хуторі. Спасибі, Василино, за хліб-сіль. Бувай здорова. — Месники навіть не поглянули на Поцілуйка і тихцем вислизнули з хати.
Не кров, а полум'я бухнуло тоді в мізок Поцілуйка. Слова партизана вишкварювали з нього всі соки. Острах гидотно розповзався по всьому тілі і морозив його отруйним холодом. От і. зашився ти, чоловіче, в тихий закапелок, а потрапив зра'зу межи три вогні. Що, як завтра німці чи поліція дізнаються про партизан? Одна згадка про гестапо кинула його в дрож, і він мало не застогнав.
— Чого вас так лихоманить? — здивувалася Василина. — Це ж не фашисти, а свої люди приходили.
— Так, так, свої люди,— відповів наче спросоння, а хижа думка довбала своє: "Та за цих людей гестапо оббілує тебе, наче зайця... А коли й не потрапиш до лапищ гестапо, свій суд добереться до тебе. Чого тільки цей свідок у спідниці не скаже про нього?" — ворухнулась ненависть до вдови.
Безсонна ніч гадюкою ворушилась у його душі, жалила, заковтувала її, а в голові гуділи і скреготали прокляті млинові камені. І вдень він ходив, наче неприкаяний, з жахом придивляючись і прислухаючись до лісових доріг. І спати ліг в одежі й чоботях. А світанням, не дивлячись на Василину, сказав, що піде на пораду в район до однієї людини. Пора, мовляв, за живе діло братися, не вічно ж бути приймаком.
— І то правда,— відразу погодилась удова.— Тільки будьте обережним. Неодмінно довідочку захопіть із собою, що той чортів каламутник залишив. Якраз тепер стане в пригоді. Я вам щось їсти приготую.
— Не треба.
— І не кажіть такого.— Вдова кинулась до комори, а він тупо подивився на її тугі ноги, що рожевіли з-під широкої спідниці, і зітхнув.
— Чого так зітхаєте? — з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
— Нелегко йти од вас,— опустив очі вниз.
— Дякую на доброму слові. А я, грішним ділом, думала, що ви гірші. Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це має минутись.-• Вона підійшла до Поцілуйка, довірливо вперше пригорнулась до нього, подивилась йому в вічі й метнулася до комори.
Цього ж ранку з її торбиною, з її харчами Поцілуйко опинився в начальника української поліції і заявив йому, що Василина Вакуленко тримає зв'язок з партизанами.
— Гарну мали полюбовницю, пане Поцілуйко! — так сказав про Василину, наче її вже не було на світі.— За неї і ви б могли потанцювати на шворці,— підвівся з-за столу Крижак.— Спасибі вам. Тепер, коли ви неофіційно почали працювати на нас, можете вибрати вже й офіційну посаду.
— Ні-ні,— злякано замахав руками і поточився назад Поцілуйко.
— Як хочете. Силуваним конем не наробиш,— поблажливо сказав Крижак.— Але рано чи пізно прийдете до нас, бо сьогодні ви спалили останній міст до того берега, — махнув рукою на стіну позад себе.
Поцілуйко здригнувся, його хвороблива уява вималювала в темені знівечений міст у вогні, а слова начальника холодними мурашками розповзались по всьому тілі.
Адже його, Поцілуйка, думки не сягали так далеко, як зараз сказав начальник поліції. Думалось не про останній місток, не про два береги, не про два світи, а лише про одну жінку в цьому світі, яка може зганьбити його. І він, тремтячи за свій вчинок, тут, у кабінеті начальника поліції, мовчки клявся, що більше ніколи-ніколи не загляне сюди. Скоріше б тільки закінчилась уся історія з удовою.
Широко без стуку відчинилися двері, і на порозі кабінету зупинився довгорукий, прикорочений сутулістю німець, заважка голова якого разюче нависла над тулубом. В крупних зморшках його обличчя причаїлись тіні і звіряча жорстокість. Але не постать фашиста вразила Поцілуйка, навіть не звірячі риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої крові, що йшов од довгорукого. Фашист кинув Крижакові кілька слів по-німецьки, стрельнув очима і вийшов, а Поцілуйка мало не вивернуло: йому й досі здавалося, що перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формі.
Крижак подивився на нього, засміявся:
— Занудило?
— Занудило. Що він за один? — кивнув головою на двері.
— Дух нашого гестапо. Цей залізом, вогнем і пальцями, бачили, які вони в нього, вичавить з тіла кожну краплину життя. Глядіть, не попадіться йому.
Блювота підступила до горла, але Поцілуйко якось переміг себе, щоб не розгнівити начальство.
Увечері він повернувся на хутір, покружляв навколо хати вдови і, наче не своїми пальцями, постукав у вікно. Незабаром відчинилися двері, і з сіней війнуло духом осінньої калини.
— Як ваші справи? — привітно зустріла його Василина.
— Наче нічого... Зустрівся з добрими людьми, — відповів на диво спокійно і, добряче повечерявши, вклався спати.
Через два дні, коли Поцілуйка не було дома, поліція заарештувала Василину. Хуторяни, як тільки він з явився на хуторі, порадили йому підшукати іншу схованку, бо чорт круки шукали і його. Поцілуйко уважно вислухав їх і пішов до вдовиної оселі, щоб узята щось на дорогу. Не засвічуючи гасника, він з боденьки вибрав сало, з мисника взяв зачерствілий хліб і вийшов у сіни. І тут прив'ялі пахощі калини на мить приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з лісу... Оце, певне, й усе, що лишилось од неї. Він востаннє переступив поріг охололої хати, і враз назустріч йому з темряви гойднулася постать уасилини. Поцілуйко затремтів од жаху, пошивка з харчами вислизнула з рук. Він спиною вперся в одвірок, і єдине слово стогоном вихопилось із грудей — їй!?
Але ніхто не відповів йому. Тільки через Якусь хвилину і Юцілуико збагнув, що назустріч йому подалася не Василина, а и розп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок ос.ннж вітер. А які металеві защіпки розпинали тепер саму Василину?..
Кілька років збігло з того страшного часу. Поцілуйко позбувся небезпечного свідка, та не позбувся тривоги: а що, коли Василина залишилась живою і не сьогодні-завтра повернеться з якогось табору смерті? Правда, вона, напевне, нічого не знає про те, хто віддав її до рук поліції. Але може трапитись так, що якогось дня схоплять і Олександра Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всіх, кого можна втопити.
Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довідку, і досі мололо його душу. Про це й зараз нагадував мішок. що лежав за плечима. Коли б знав чоловік, що доля готує йому через якийсь проміжок часу, тоді б десятою дорогою обминав непевні стежки і мав би таку чисту печатку, як серце дитяти.
Кінь трощить і трощить копитищами зашерхлі калюж ки, вибризкує з них воду, а пам'ять Поцілуйка вибризкує те, що навіки хотілось би стерти, випалити з тіла. Коли б на світ, були такі огні... І він знову кляне війну, наче вона винна у всьому, і знову, мов сіті, виплітає і розкидає думки, як йому по-справжньому вхопитись за гілки життя, як списати в свою біографію коли не подвиги, то хоча б такі вчинки, які можуть винести його на гребінь. Хіба ж його розум не знадобиться ще при якомусь ділі? Хіба його колишні заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленості у війну? Хіба ж не він першим із шкури вилазив, руйнуючи хутори і ті хати, які віддалялися від сіл. Мороки тоді було з дядьками, а особливо з тітками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то нове місце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди він власною персоною сів на трактора і поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова з ними — линвою ванрканив зруб, крикнув трактористу: "готово", трактор забурчав, напружився, а хата, мов жива, рушила за ним, скособочилась, зойкнула і розвалилась на купеляччя дров. І в цьому селі він зніс не одну оселю. Правда, тоді кляли його баби, наче проклятого, навіть у вічі дурноколінним . називали, але план було виконано довчасно. Дядька тільки припечи, то він і чорта зробить, не те що другу хату.
Поцілуйко оглянувся, ніби мав зустрітись з минувшиною. Але навколо побачив Тільки нарости землянок і розхристане, де-не-де огороджене воринням дрібнодвір'я. Коло стайні забовваніла людська постать. Коли кінь порівнявся із нею, вона владним рухом зупинила його.
— Стій! Хто їде?
— Це я, товаришу Дибенко! — Пізнав голос діда Євмена і мимоволі поморщився.
— Хто "я"? — недовірливо запитав старий. Поцілуйко зіскочив із саней, підійшов до старого.
— Добрий вечір, діду Євмене! Хіба не пізнаєте?
— А чого б я мав тебе пізнавати? Показуй документи.
— Які документи? —обурився Поцілуйко. —Що з вами, діду?
— Не те, що з вами! — відрізав конюх.
— Невже не пізнали мене, Поцілуйка?
— Поцілуйка? Це того, що до війни був аж секретарем райвиконкому?
— Того ж самого, — не вловив у голосі старого презирства.
— І того самого, що війну пересидів на харчуванні вдів і сиріт?
— Як міг, так і пересиджував, — розсердився Поцілуйко. — Яке вам діло до мене?
— Навіть велике. — Старий проворно обмацав кишені Поцілуйка. — Зброї, виходить, нема?
— Навіщо вона вам? — прийшов до тями Поцілуйко.
— Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого дідька ти перешерстився за війну... Ану, показуй документи.
Поцілуйко злостиво поліз до кишені.
— Броні вам вистачить?
— Броні? За які ж такі заслуги доп'яв її?
— Це вже не вашого розуму діло.
— Гляди, яким вельможним став! А чи не завеликий у тебе довісок спритності до розуму? — Старий в одну руку взяв броню, а другою повів коня до стайні.
— Куди ж ви, діду?
— Документи перевіряти.
— Я вам присвічу.
— Мені не треба .чужого світла. Ти вже раз присвітив мені.
— Коли ж це було?
— Забувся?
— Не пам'ятаю.
— Ои, брешеш, дурисвітеї А хто мою хату на порохно розтрусив, не пам'ятаєш?
— На те була директива.
— Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а руйнував ти, як фашист, плюючи на людей.
— Я вам таких слів повік не забуду.
— І на мене донос напишеш? — пожвавішав старий. — Напиши, напиши! Папір усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпіти, хоч вони і встигли бронею запастись од війни. Від людей ніхто не видасть тобі броні.
— Недаром вас елементом прозивають.
— І аки прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти.
— Все своєї дрібновласницької хати не можете забути?
— Бачу, ти як був дурнем, так ним і залишився. Не хати, а знущання не можу забути! Тоді ж у мене ні деревця на дровітні, ні копійки за душею не було. Стара моя тільки одного прохала: попрощатися із хатою — хотіла побілити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тій хаті ми вік прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе міг керівником назначити?
— Найшлись такі, що не мали часу радитися з вами.
— Тепер, надіюсь, будуть радитися. А ми вже, коли зламали хребет фашизму, то поломимо й броню таких вишкребків.
— Бге, так вам і дадуть демократію в обидві жмені!
Сподівайтесь...
На пересварку зі стайні повиходили конюхи.
— Хлопці, до нас Поцілуйко з бронею заїхав! — гукнув до них дід Євмен.
— З якою Бронею? З новою жінкою чи полюбовницею?
— От жеребило! — хтось обурився в темряві.
— Та ні, не з Бронею, — потряс дід Євмеи книжечкою, — а з оцим папірцем, що одгородив Поцілуйка од війни, од армії, од людей, одгородила б його гробова дошка.
— Де там, цей крутіяка із домовини вилізе, як почує добрий хабар, — діловито обізвався хтось із конюхів.
— Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на коліна і попросив, щоб простили тобі різне твоє гидомирство. Або, чуєш, давай зробимо так: я рвону твою броню на клапті, а ти завтра рви на фронт?!
— Отямтесь, діду! — злякано вчепився в руку старого.
— Не шарпайся, бо як шарпну! — Старий відтрутив Поцілуйка і обернувся до конюхів: —Що ж нам, хлопці, зробити з ним? Не випускати ж таку здобич із рук? Хабарі він брав?
— Брав.
— Хати наші ломив?
— Руйнував.
— Від фронту і партизанщини втік?
— Утік! — уже грізно обізвались конюхи.
— То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землі?
— А чого ж із ним церемонитись. — Конюхи кругом обступили Поцілуйка. Він злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав суворий вирок і почав ікати.
— Люди добрі, змилуйтесь. Я справлюсь ще... — надломилась уся його постать.
У відповідь гримнув шалений регіт. Рубані, калічені, вогнем печені люди сміялися і насміхалися над здорованем.
— Кому ти, стерво, потрібне? Хто буде паскудити руки об тебе? — повернув йому броню дід Євмен. — Ну, а на коня теж маєш броню?
— Яка ж може бути броня на худобу?
— Тоді коника ми залишимо у себе.
— Це ж сваволя, грабіж, діду! — нарешті одійшов од страху Поцілуйко. — Віддайте коня!
— Без документів ніяк не можу — тепер воєнний час.
— І цього я вам не забуду, — вже посмілішав Поцілуйко. Він круто повернув од стайні й підтюпцем побіг до Безбородька.
Антон Іванович уже крізь сон почув настирливий стук у шибку. Позіхаючи і чортихаючись, він зіскочив на підлогу, підійшов до вікна.
— Хто там?
— Це я, Антоне Івановичу, — почув знайомий голос. "Поцілуйко", — пізнав і знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж таке щастя до двору. Він би залюбки прогнав сьогоднішнього Поцілуйка, але ж невідомо, ким він стане завтра. Керувати — це передбачати. Не одна ниточка, зв'язувала його раніше з Поцілуйком, може, зв'яже й тепер, бо Поцілуйко — це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине. Тоді він і згадає, як намарно стояв під чужими вікнами. Безбородько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидко одягається, одчиняє двері і привітно зустрічає гостя:
— Припізнились ви, Гнате Родіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.
— Що вам до півнів?! Вони знають свою службу, а ми свою, — з гідністю відповідає гість і поважно, як і до війни, входить в оселю.
В голові Безбородька висновується здогад, що справи в Поцілуйка, мабуть, пішли на краще. Хоча хто розкусить його? Якраз, може, "сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою, а перед ним бадьориться, забиває баки! Артист! Але що робити з ним? Чи, для годиться, послухати його теревенів, та й бувай здоров, чи від усієї душі ставити на стіл печене й варене?
— Далеко ж їздийи? — Безбородько обережно промацує Поцілуйка.
— Звідси не видно, — безжурно відповідає той. — Підвертається нова робота, — говорить з довірою, але красномовно озирається.
Безбородькові зразу ж стає ясно, що гостя треба частувати хлібом, і сіллю, і чимсь міцнішим.
— Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родіоновичу, а я зараз свою стару потривожу.
— Не треба, Антоне Івановичу. Пізня година, хай спочиває жінка.
— Дарма, дарма, розбуджу, а то ще клуби перележить, — щиросерде сміється Безбородько, йде в другу кімнату і торсає за плече дружину.
— Хто там іще так пізно? — спросоння питається Марія і сердито позіхає.
— Поцілуйко.
— Це той засядько, що...
— Прикуси язика, — стискає жінчине плече, — бо він колись згадає твого засядька.
— Як це все надокучило мені! — позіхаючи, неохоче підводиться з постелі. — Чим же частувати вас?
— Бобрятиною, — фиркає Безбородько. — Що є, те й давай. Та меду внеси, тільки не з горлового горщика, а з липівки, і налавник на покутті постели.
— Знову пішов Поцілуйко вгору? — пожвавішала Марія, яка розбиралась у місцевому начальстві тільки по тому, чим його треба було частувати.
Незабаром гість і Безбородько сіли за стіл, а Марія крутилася по світлиці, як метелик біля світла.
— За твоє здоров'я, Антоне Івановичу. — Поцілуйко високо підняв першу чарку. — Хай тобі все буде з землі, з води і роси.
— Спасибі, Гнате Родіоновичу. Добре, що ви не забули мене. На чому ж сюди добирались?
— На рисаку. Залишив його у вашій стайні, хоч і бурчав дід Євмен.
— Той на всіх бурчить.
— Вреднючий дід. Документа захотів на коня. Ну, не бюрократ?.. А як твої справи?
— Хвалитись нема чим, але живемо не гірш за деяких сусідів.
— Може й погіршати, — з співчуттям на щось натякнув, і Антон Іванович закрутився на стільці. — Розумієш, про що йде мова?
— Поки що не догадуюсь.
— Жаль, — багатозначно помовчав Поцілуйко.
— То доказуйте, Гнате Родіоновичу.
— Можу й доказати. Бійся Марка Безсмертного. Він підкопується під тебе. Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
Безбородька від цього натяку зсудомило:
— Невже здогадується?
— Стверджувати не буду, але... Ну, а в районі дехто тягне його руку... Вже разів пару відстоював тебе. Я хоча поки що і невеликий голос маю, але старі друзі, спасибі їм, не цураються, — напускає на обличчя таємничість.
— Дякую, Гнате Родіоновичу. Ви завжди підтримували мене! Ваше здоров'я! Чого ж той Марко підкопується?
— В чиєсь гніздо хоче сісти, а в чиє — помізкуй. Головою колгоспу і на милицях можна бути, коні повезуть. За твоє процвітання! Ох, і скажену тримаєш ти веселуху. Мелясівка?
— Мелясівка.
— А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
— Хто його знає.
— Ваш новий учитель.
-Задніпровський!? — здивовано вигукнув Безбородько. — Та що ж він має проти мене?
— Цього вже не знаю, — розвів руками Поцілуйко. — Свинякуватий він чоловік. З одного боку під'їдає тебе, що не допомагаєш школі, з другого — б'є тебе Безсмертним, а сам веде дружбу з попом. Подейкують, що в Задніпровського і заслуги не того-липові. В лісах був не командиром, а грибарем — гриби збирав. Але орденів назбирав, наче грибів. Придивись до нього, Антоне Івановичу, бо дуже він гострозорим став до тебе.
— Треба буде придивитись. — Похмурість залягла в глибоких очницях Безбородька.
Поцілуйко бачить, що кинутий ним їжак уже ворушиться всередині Безбородька, і, щоб не передати куті меду, зводить розмову на інше. Та господар сам навертає її на своїх недругів, оздоблюючись, обкидає гряззю Безсмертного й Задніпровського, який за всю війну навіть ні разу не був поранений, та й втрати в його загоні були чомусь найменшими.
— Невже найменшими? — перепитує Поцілуйко.
— Слово честі! А чому? Бо тільки тримався в лісах, перекопував їх різними ходами, наче кріт кротовище.
— Це ж непогано для оборони. — Поцілуйко вже навіть починає захищати Задніпровського, а сам надіється виловити із гніву господаря якусь користь для себе.
— Для оборони, може, й непогано, а от наступав Задніпровський тільки в крайніх випадках. Зберігті себе, і своїх прибічників. Треба копнутись у ньому. В нашому загоні загинула майже половина партизанів, а в Мироненка, вважайте, ніхто не залишився в живих.
— Невже ніхто? — вражено перепитав Поцілуйко. Він згадав зустріч з двома партизанами в хаті Василини Вакуленко, і думки його закружляли в шаленій круговерті. Безбородько не помітив, з якою цікавістю чекав його розповіді Поцілуйко, і спокійно говорив далі:
— Сердезі Мироненку найбільш не поталанило. В болотах оточили його фашисти. Тільки четверо партизанів врятувалось тоді.
— А де ж вони тепер? — завмираючи, запитав Поцілуйко.
— Усі пішли воювати. Один із них відвоювався, а про решту не знаю.
"І це невелика біда. В крайньому разі, можна буде стати зв язківцем Мироненка... На це я маю право, бо ж стрічався з його людьми". Нарешті за ці останні дні велика радість ворухнулась у думках Поцілуйка. Він підняв чарку. випив до крапелинки й поцілував Безбородька.
"Оце справжній гість", — розчулено подумав той...
XIV
Мотрі ніколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.
Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловік з доброго Дива не стане збиратися в далеку дорогу, але в ці години таки починала думати про потойбічний світ, і всяка всілячина тоді жужмом коловоротилась у голові. Острах брав од самої думки, що десь у глибокій темряві є пекло з розімлілою смолою і чіпкохвостими чортами, ввижався і рай, Що дуже нагадував святоіванівське поле, город і сад заодно... Як добре було б у тому раю знову, неначе на землі, зустрітися з Євменом; там він уже зовсім би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тільки лагідно посміхався б, як посміхаються на виборчих портретах різні кандидати. В раю Євмен, десь, правив би кіньми пророка Іллі, а вона полола б свою небесну норму та все, прикладаючи руку до очей, любувалася б підсвіченими сонцем гречками.
Її лагідна селянська душа нічого. так не любила, як цвіт найчистіших і найгустіших барв, а особливо рожевий на ранніх і пізніх гречках, коли бджоли збивають крильми і солодкий ранковий туман, і теплу хвилю, і тихий дзвін.
Що б іще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку з її городу? Він, коли зацвітає, такі пишні і славні має рум янці. І укропу, напевне, в раю нема, а хіба можна восени обійтись без його пахощів?.." — думала зараз Мотря, сидячи в узголів'ї чоловіка, який умирав без термометра і лікарів, але при чарці й скаженому, з Німеччини завезеному аспірині. Старий самокритично ставився до себе — знав, що його не дуже очікують у раю, тому для хоробрості, щоб не спасувати перед чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував аспірином, який потом вичавлював із тіла кінський дух.
Їжакувата і навіть тепер нічим не вдоволена дідова голова відпочивала на подушці, набитій сіном з блакитними кучерями чебрецю. Над головою старого, на ріжку скрині, потріскувала саморобна воскова свіча, а в ногах лежав добрячий плетений батіг, —на тому світі він також може знадобитись йому... —зараз дідова душа коливалася поміж небесними видіннями і мирською суєтою. Він іще мовчки долаювався з Безбородьком і тужив за кіньми, яких тільки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постіль: напоїв сьогодні вранці коней, нахилився, потемнів над порожніми яслами, почув біль усередині й голові та й вирішив попрощатися з світом.
Від чарки й аспірину з тіла аж капає тепло, але голос у діда потріскує, мов крига:
— Мотре, ти ж мені, коли помру, не став ні залізного, ні камінного хреста, бо то панський, мертвий матеріал, на ньому навіть гриб-поганка не виросте. І яблуньку посадиш мені, бо птиця співає і на цвинтарному дереві, — дає старий останні розпорядження, а перед його очима стоять коні: вони схиляють засмучені голови до діда, тепло дихають на нього і плачуть за ним, як люди.
Жінка не раз чула за свій вік ці розпорядження і спокійно відповідає:
— І яблуньку посаджу, аякже. Тільки — зимову, ренет який чи літню скороспілку?
— Напевне, краще зимову, — по-господарськи розмірковує дід. — На ній яблука довше тримаються.
— А хіба тобі не все одно буде? — лише порухом плеча виказує Мотря подив.
— Це вже не твого розуму діло, не ти вмираєш. — Євмен відчуває в русі жінчиного плеча непоштивість і починає гніватись, але ще стримує себе. — Так посадиш зимову, щепу візьмеш у кума Олександра. — На мить над собою, над своєю могилкою він бачить деревце у першому цвіті й мимоволі здригається. Краще б оце біля копей порпатися, а не лежати там, де й копито кінське не обізветься дзвоном. Ех, коли б це хоч кум Олександр прийшов, посвітив снопом своєї бороди, щось про політику сказав би, то все легше відходила б душа з тіла.
— І не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? — недовірливо дивиться на жінку, яка ніби й слухняна в нього, але теж уміє все повернути своїм трибом...
— Батога? Навіщо там таке щастя здалося? — наче не про той світ, а про щось буденне говорить Мотря.
— А хіба на тому світі коней не буде? Там така біла масть водиться, що куди твоє діло! — зі знанням справи говорить Євмен, а сам обурюється, бо Мотря, по всьому видать, аніскілечки не вірить, що він має помирати.
— Як там будуть коні, то будуть і різні батоги, — розважливо, але й з недовірою одказує жінка. — Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
— Я ж тобі казав: уся душа!
— В якому саме місці?
— В усій середині, — старий обвів рукою недосконалий круг навколо своєї душі. Цей круг, певне, нічогісінько не сказав би медицині, бо в нього входили і серце, і легені, і печінка, і навіть частина присохлого черева.
Мотрі після такого визначення душі залишилось тільки запитати:
— Ти б, Євмене, може, щось закусив? Бо яка там користь із цього аспірину? Піт чавить, а спожитку не дає.
— Не дзяволи про їжу. Не хочу і не можу їсти, — скривився і застогнав чоловік.
-: Та й чому?
— Дурна ти баба...
— Яв тебе розумною тільки тоді була, коли дівувала, — не сердячись, одказує Мотря.
Ця відповідь вражає старого. Справді, коли Мотря дівувала, він тоді не обізвав й ні одним недобрим словом. Чоловік відчув свою провину і спокійніше заговорив:
— Як же мені щось на душу піде, коли коні од вітру падають з ніг, до решти гибіють? Думаєш ти головою чи ні? Ось навіть ця свіча, мені здається, капає не воском, а плаче безневинною сльозою мого карого. Пам'ятаєш, як я рятував його?
— Пам'ятаю твого півкрівця, — покосилась на свічу, і тепер їй теж воскові краплини нагадали сльози пораненого коня. — І однак їсти щось треба, бо хто знає, чим там будуть частувати. Може, на тему світі і картопля не родить.
— Не може такого бути, бо тоді вигибне селянин і в раю, і в пеклі. Ех, Мотре, Мотре, коли б я мав товсті тисячі або яке золото!
— І що б ти тоді робив?
— Знайшов би що. Накупив би сіна пахучого та вівса чистого, як сльоза, привіз би коням і був би кумом королю! — на мить пожвавішав і знов засумував старий. — А є ж паразити, що все мають: і гроші, і золото, і зерно, а совісті ж у них і на мачину не вродило. І вони, іроди, не помирають, ще й до комунізму зможуть дожити! — Старий стиснув кулаки, а в його вусах і борідці ворухнулася злість.
— Та всяких людей є на світі, — зрозуміла Мотря натяк, але не стала розпалювати гнів чоловіка.
— Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. — Він ще болісно про щось подумав, прогнав думки про хрест, зимову яблуньку і попрохав жінку: — Чуєш, постав біля мене моє господарство — глиняні коні. Добре, що хоч ці їсти не просять.
Мотря підійшла до мисника, неподалік якого стояв гончарський круг, взяла кілька іграшкових коників (їх у вільну і веселу годину завжди з усміхом чи лукавинкою виліплював старий), поставила на стільці і сама залюбувалася різними чотириногими цяцьками.
Тепер уже не пекло і не рай, а світ милої казки і далекого дитинства повертали до неї оці веселі, завзяті і хитроокі створіння. З такими коненятами не гріх би навіть у місті ямаркувати. Але хіба скажеш про це чоловікові? Він тільки за німців, коли біда приневолила, дозволив їй одного разу розпродати глиняну худобу. І жінка, дивуючись, збула її за якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тоді на полив'яні цяцьки і чого так тішились ними, коли пізнавали в них риси своїх заклятих ворогів?
— Їй-бо, цей клишоногий усім на Геббельса схожий, — дивувався хтось із покупців.
Вона не бачила ніякого Геббельса в чи не найгіршому, на її розсуд, ліпленні. Добре, що й таку погань збула з рук. А через день люди переказали, щоб Мотря більше не виносила на торг свій товар, бо найшовся каїн, що і в глині розкопав політику, і гітлерівці вже розшукують крамольного скульптора.
— Ну, то чи варить у них, у фашистів, глиняний горщик!? Вони вже й мене в скульптуру вписали! — насміхався тоді над недоумками Євмен, який про скульпторів думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому ніколи й на думку не спадало, що з його коників крізь їхні веселі, хитрі очі або злобні, у ворогів позичені риси проглядала не тільки любов до забавки, а й справжній талант.
Мотря ж на іграшки старого дивилася простіше, як господиня, що прожила свій вік без достатку і завжди потерпала за характер чоловіка: з цих коників Євмен, аби захотів, міг би їсти спокійніший хліб і не гризти свого серця з Безбородьком та його шатією. Ось вона подивилась на одну цяцьку і, забувши, що старий зібрався помирати, недоречно засміялась:
— Чоловіче, а цей вислоухий і череватий, ну, зовсім схожий на того начальника, який приїжджав до нас.
— На Киселя? — пожвавішав Євмен, скосив очі на цяцьку, і не передсмертна, а задоволена посмішка творця поповзла од його уст до самісінького кінчика борідки.
— Бге ж, на нього. Але чого він у тебе вийшов таким недотепою?
— Бо він і є дурним. Мотря сплеснула руками:
— Їй не забагато, чоловіче, дурнями розкидаєшся? Кисіль же, кажуть, в начальстві аж з тридцятого року.
— А дурний ще з народження, — махнув Євмен рукою, наче скидав з посади Киселя.
Відповідь хоч і сподобалась Мотрі, та все одно вона засумлівалася, чи старий, як це він уміє, не передав куті меду.
— Ніхто, Євмене, бачу, не вгодить тобі і в судний день. Хіба ж може безклепкий так славно і довго, аж до сну, говорити з трибуни? За щось же йому гроші платять і тримають на посту.
— Бо має таких сватів та братів, які не мізками, а зубами тримаються один одного, і, поки не вдарить грім, вони свіжу й головату людину не пустять на місце Киселя. А він же має в руках і владу, і ордери, і печатки, а не рятує наших коней. Він же не до коней, а тільки до свиней заглядає, щоб вивезти собі якесь кувікало... Ой, не можу я жити більше на світі. Ніяк не можу, — вхопився обома руками за серце, і в усіх його потом нарошених зморшках заворушився біль. — Прозвали мене елементом і, виходить, вірно прозвали.
— ДурнІ бездушники, баляндрасники і невігласи прозвали! — одразу ж обурилась, занепокоїлась і похолола Мотря: вона добре знала, як не любить цього паскудного прізвиська чоловік, а коли він починає визнавати його, то це вже пахне лихом — може, й справді, бідаха, не доведи свята діво, чує свою смерт