ся, і доведи, як може вчитися дитя революції. Доведеш?
— Доведу! — відповів я, з трепетом відчуваючи, як до мене підступає ота наука з невідомими гегелями.
— Старайся, Марку, — підбадьорив завідуючий. —ЧуВу що шабля твоя блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли він є, заблищав... —А на чоботи можеш на вокзалі заробити: ми посилаєм студентів вантажити цеглу.
Отак я став студентом, почав старатися. Як засів за книги — дні й ночі висиджував.
— І висидів чоловік аж три місяці, — посміхнувся Устим.
— Три місяці і сім днів, — серйозно.поправив Марко. — А потім з студентської парти знову взяли на банду, далі довелось головувати. І от якось живе наука і Гегель без мене, а я без них, — хотів жартом пригасити біль, але зітхнув і вже мовчав увесь час.
А десь тижнів через три, змарнілий і блідий, він пізнього вечора, похитуючись, прийшов до школи, де вона чманіла над різним книжковим мотлохом, залишеним українськими січовими стрільцями і просвітою.
— Що з вами, Марку Трохимовичу!? — зойкнула тоді. — Нездужаєте?
— Гірше, Степанидо Іванівно, набагато гірше, — скинув карабін з плеча.
— Що ж трапилось? —обімліла вона. —З Устимом нещастя? Не знайшли?
— І не знайдемо. Нема вже Устима.
— Як нема? — ще не зрозуміла, але жахнулась вона.
— Убили бандити. Замордували.
Тепер Марко Безсмертний був чорним, як ніч. Заточуючись, підійшов до першої парти і довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав у тій глибині. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати ні слова, а в нього тіпались уста, теж темні, наче обведені вугіллям.
— Устиме! — покликав друга, покликав своє дитинство, а потім напівобернувся до неї. — Дозвольте, Степанидо Іванівно, подивитись на його парту.
Вона мовчки підняла над головою п'ятилінійну без скла лампу, а він поволі пішов поміж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками, сухим хлібом і прив'ялим жолуддям.
— Невже нема її? — сіпнулись уста, коли обійшов увесь клас. — Перед вами дячок учителював, ледацюга був. Він старі парти пиляв на дрова. А хіба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
— Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
— Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якій учився. Це потім комусь і згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки що не до цього було.
— Може, ця парта у другім класі?
— Справді, може, винесли туди. — Марко болісно провів рукою по чолу і знову пішов поперед неї, тьмяно освітлений тремтливим вогником.
В другому класі він знайшов стару тримісну парту, знайшов на ній поміж іншими вирізане своє і Устимове ім'я.
— Ось тут ми сиділи, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то за людина була, яке в неї серце було! — Марко ще хотів щось сказати, але, охопивши голову руками, заплакав, і сльози його закапали на ту парту, за якою тепер сиділи інші діти, теж плече в плече, душа в душу.
Вона ще не вміла утішати людей у горі, подивилась на Марка, схлипнула, хоча ніяк не могла уявити, що на світі вже нема того з кучерявим, як хміль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози із вій, але не міг зірвати: насочувались нові і знову падали на ту парту, де від їхнього дитинства тільки й залишились ножем вирізані імена.
— Ех, Устиме, Устиме! — кілька разів кликав до себе Друга і наче докоряв йому, що він так рано покинув і добру, і страшну землю. Неждано він запитав іі:
— Чого ви думаєте нацчати дітей?
Вона знизала плечима:
— Читати, писати, арифметики.
— І це треба, дуже треба, а найбільше — навчіть їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчемо. А дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру. Ви щасливі — ви вчителька. Зрозумійте це.
— Я розумію, Марку Трохимовичу.
— Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю тримати в руках, — спохватився вія і вже іншим, одерев'янілим голосом сказав: — Запам'ятайте, як закатували Устима. Це і вчителька повинна знати... В сусідньому селі у нього була дівчина-сирота з того наймитського роду, що все має: і вроду дівочу, і здоров я, і руки золоті, та не має щастя і чобіт. Цієї зими ми випадково зустріли її босою біля криниці. Глянули спочатку на посинілі дівочі ноги, що сповзали з накипілого льоду, потім на дівчину, знов на ноги, скочили з коней — і до її господаря. Тоді ми з нього не тільки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася дівчина в нові чоботята і вклонилася нам у пояс. І так уклонилася, так приклала руку до серця, так подивилась відкритими, як світ, очима, що Устим за ворітьми, ще не сівши на коня, схвильовано шепнув мені:
— Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйські чоботи, а знайшов судьбу!
-Причинний! — знаючи його вдачу, вигукнув я. — Ти ж навіть пари слів не зв'язав із нею!
— Так судьбу зв'язав.
— А може, вона тебе не полюбить?
— Поговори мені... Я глянув на неї...
— Ну, й що?
— А вона на мене.
— Та й на мене вона дивилась.
— Ет, кривий ти на очі, та й годі.
— Їй, певно, й роки не вийшли?
— Почекаю.
І чекав її, свою зірку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що виказав.Устима господар дівчини. Він до цього часу не міг простити нам інаимичці за ті проклятущі чоботи. Обміняв їх на душу. На лузі, коли Устим повертався од своєі безталанниці, застукали його бандити, розрубали повздовж до горловини і всю середину засипали землею і житом за те, що відрізав землю і забирав куркульський хліб. Після, катування прикопали Устима біля Китай-озера поміж кущами калини. Ми довго не могли найти його. Аж сьогодні люди побачили, що на лузі поміж калиною чомусь проросла смужка жита. По цьому пам'ятнику і відшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої підлості і силою життя того житечка, що проросло з людини, вона припала до тієї ж парти, на якій колись лежали Устимові руки, й невтішно заголосила.
В журбі обоє просиділи до опівнічної години, аж поки в дверях не з явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З темряви, не розібравшись, що й до чого, він здивовано крізь сміх викашляв:
— А тут наче досвітками пахне. Швиденько познайомились, — і осікся. Знічено підійшов до тієї тримісної парти, де було вирізано і його ім'я, верхи сів на своє колишнє місце.
І це ж тоді образило більше, аніж його дурний сміх.
"Цей і на домовину сяде. Марко б ніколи так не зробив... Три імені — три судьби..." — подумала тоді, з неприязню глянувши на вузькувате, з роздвоєним носом і глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились люди, ридала босонога наречена, а на його могилі Марко посіяв житечко, щоб проростало воно не з людини, а з землі.
Отак уперше побачила вона по один бік себе смерть, а по другий життя. Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвійне стояло біля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими корогвами. Молоді хмуроокі хлопці з карабінами за плечима, зореносні чонівці, босонога наречена, дітвора на огорожі й яблунях, зерна жита на могилі і м'ясомордий причет позаду людей — все це перевертало її душу. І вона тільки тут починала розуміти, що таке народ, життя, розуміти його не з прилизаних, інтригами і сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних книжок, не по вбранню, не по рисах красивих і некрасивих облич, а по трудній босоногій історії, що творилася біля неї...
Х
Одразу ж з поминального обіду Марко обвішався гранатами і з карабіном за плечима пішов у ліси. Через кілька днів він височив у Літинській Синяві банду, яка загуляла в лісовій оселі дукача Онопрієнка. Марко сам увірвався в хату, гранатами перебив, перекалічив бандитів, перехнябив оселю і підірвав себе. Непритомного, в своїй і чужій крові, — його повезли в лікарню, зробили операцію й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона, Степапида, прийшла навідати його. Марко посміхнувся одними очима, показав рукою на своє завивало і ледь чутно прошепотів:
— Гарний?
— Найкращий! — мимоволі вирвалось у неї.
— Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, — пустив добрячу усмішку під бинти і вже серйозно запитав: — На могилі Устима були?
— Була.
— Зійшло житечко?
— Зеленіє.
— От і все, що залишилось після чоловіка, — зітхнув і вже нескоро спитав: — А його ж безщасну Марію бачили?
— Ні, тільки чула, що вона перейшла жити до Устимових батьків.
— Отак і дочекалися старі невістки... Життє! — засумував чоловік. — А яке подружжя було б... голубів пара...
— Що вам лікарі кажуть?
— А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж із ложечки, як дитя. Отак і осінь пролежу. Тут самі ліки та спарена кров пахнуть, а в селі зараз... — та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англійському френчі, синьому галіфе і чоботях на рипах. В руці він бережно, наче незахищене світло, ніс лискучий ремінний картуз з гудзиком посередині. Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на видноті и де себе посадовити. Здавалося, що він і до лікарні прийшов, аби тільки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати і співчуттям прикрив якусь свою радість.
-То як тобі, Марку, тут проживається? — І, не чекаючи відповіді, бережно здмухує пилинку з картуза.
Безсмертний пекучим поглядом зміряв Безбородька і його одяг.
— Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
— От і не вгадав, братику, — самозадоволена посмішка розповзається по вузькуватому виду. — Чимчикую до тебе прямо від городського кравця, він хоч і дере, та вміє голкою грати, мов смичком, — вигнувся, оглядаючи одежину з боків. — Галіфе не мале зробив?
— Кинь порося в кожну кишеню, — побільшає, ще й музика без смичка вищатиме.
— Обійдеться без музики, — одразу насупився Безбородько, не знаючи, куди подіти картуза.
— Гляди, чи обійдеться, — на щось натякнув Марко. Безбородька пересмикнуло від цих слів, наче задихаючись, розкрив рота, щоб відповісти, але промовчав. І далі вже сидів у палаті, мов осіння хмара.
З лікарні вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативній підводі. Зручно вмостившись на рядні, щоб не замастити новенький одяг, Антон Іванович і сяк і так упадав біля ней і все просив пригощатись "монпансьє" рибкою. Ці дрібні кольорові рибки він Прямо пригорщею виловлював із кооперативного мішка, демонструючи свою гостинність. В лісі Безбородько притих, зіщулився, занепокоєно зиркав на всі боки й немилосердно батожив коні, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став балакучим і заповзятим. Про Марка він заговорив із співчуттям, але з огудою.
— Кому потрібне таке геройство? Теж знайшовся післяреволюційний індивідуаліст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду і рознести її на пух і пір'я. Жаль, жаль чоловіка, але дуже безрозсудний він, у всьому безрозсудний, гарячковитий. І все попереду хоче бути, а колектив, масу недооцінює. Ще не втямив своїм черепком, що вік героїв пройшов. Про це і в "Інтернаціоналі" співається: "Ні цар, ні бог і ні герой". От як воно, практично, має бути.
В той час ходили різні теорійки про героїзм, і вона, по молодості і недосвідченості, не знала, що відповісти Безбородьку, який стояв за масовість у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з бандитами ніколи не брав участі, бо працював по іншій державній лінії. Нападався він і на тяжкий Марків характер:
— Він, окрім себе і Устима, нікого не терпів. Такий норов має, що на десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плоті, нічим не поворушиш, хоч кіл на голові теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному називають?
— Не знаю.
— А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
— Чула. І книгу таку читала.
— Так от і нашого Марка за характер поза очі називають Марком Проклятим.
— Бог з вами, Антоне Івановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку людину! — аж скрикнула вона.
— Не я ж вигадував таке прізвисько — село, — почав оправдуватись Безбородько. — Ну, що б там не казали, та хоробрості від Марка не відбереш. Це, звісно, штука як кепська. Але треба мати миЛосердіє й до інших. А він його, — стишив голос, — навіть до дівчат не має... всюди герой.
Останнє найбільше вразило, насторожило її, і чомусь защеміло тоді дівоче серце. Правда, спочатку вірила и не вірила, але через якийсь час про це, наче ненароком, почула від хитрющого, з горшкуватим обличчям крамника споживчого товариства. І поговори потьмарили образ Марка, бо вона дівчурів ненавиділа усією пристрастю дівочої душі. Але ж чого тоді так поважають Марка і Зіновіи Петрович, і тітка Христя? Розпитатися б у них, так що вони подумають про неї? Та про Маркове прізвисько вона якось заговорила з тіткою Христею, яка мало не в усьому стала її повірницею. Молодиця одразу накинулась на невідомого ворога:
— Плюньте в самісінькі очі якійсь мармизі, моєю слиною плюньте. Крейдою шпурніть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього дукачі-горлані і всяка шантрапа, дубило б і гнуло їх на чортове обіддя! Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! — стояла гнівна й червона, а на завзятому виду жмурились і розжмурювались химерні ямки.
Від цієї лайки й захисту їй стало тепліше на серці.
Працювала вона у дві зміни. Роботи й мороки було багато. Чимало батьків до заморозків не посилали дітей у науку. Не вистачало книг, зошитів, олівців, а чорнило учні робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини, заправляючи його іржею і наваром дубової кори. Вона й не зогледілась, коли впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнілий, але веселий Марко. Від нього ще пахло ліками і, тим незрівнянним повівом сіна, коли до нього від першого вологого снігу ненадовго повертаються пахощі літа.
— Степанидо Іванівно, добрий вечір вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
— Дров привезли, — чогось зраділа вона, хоча й знала, що Марка треба остерігатися.
— А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорі?
— Одночасно метелицю й зорі, хіба таке може бути?
— Ходімте — поглянете.
Вона, в чому стояла, вибігла вслід за Марком на необгороджений ганок, поглянула на небо, але з нього трусився сніг, а зірок не було видно.
— Почекайте трохи, призвичайте очі, — заспокоїв її Марко, ї вони обоє почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла і крізь зріджену сітку сніжинок вона справді побачила кілька зірок. Але одразу ж свіжий повів сніговиці засувоів їх, а потім знову відкрив.
— Як гарно! — вирвалось у неї.
— Атож! — ясніло і його обличчя. , "Невже він міг бути безжалісним і зрадливим?" — ворушилась та сама, задавнена думка.
Марко, не помічаючи її допитливого погляду, довірливо говорив далі:
— Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небі, коли в полях під зорями світліють, мов річки, дороги, а соняшники прямо від зірок перехоплюють росу, спросоння лопотять нею і нанизують на свої пелюстки.
Вона зачудувалась його мовою:
— Ви, Марку Трохимовичу, вірші не писали?
— Та писав, — неохоче признався він.
— І щось виходило у вас?
— Напевне, виходило, бо один вірш, проти міжнародної контрреволюції, навіть у губкомівській газеті надрукували. А хтось у нашому загоні візьми й пусти чутку, що я звідкись переписав той вірш. Я тоді скипів гнівом, знайшов напасника і почав доводити своє авторство кулаками. Але той партизан зі своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тоді й подумалось мені: "Коли так б'ють письменників, ще й оббріхують їх, то краще покинути це діло", — засміявся Марко. — Тепер на писання не тягне, а вчитати хочеться побільше, люблю, коли різні картини проходять перед очима.
— І які ви найбільше любите картини?
— Гоголівські. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзі написано. Тарас Бульба — це Бульба, а чорт, що хапає місяця під різдвяну ніч, — це справжній чорт, а Плюшкін — це наш куркуль Саврадим, який навіть перед богом гасить свічку, щоб потім поставити її перед сином божим. У лікарні я в свою волю начитався, від цього й одужав швидше. У вас чогось цікавого не знайдеться?
Він пішов од неї з книжками, а в голові їй лишив хитке снування, по ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправді Марко? Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сільський джигун? Тієї ночі він приснився їй Левком з "Майської ночі", а Безбородько — однооким головою. І забреде ж така дурість у сон, що й наяву страхаєшся, і дивуєшся, і не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над ставом, тільки замість шапки в нього була будьонівка. Але і в сні дівоча душа тягнулась до нього і опасалась його...
Кожна дівчина, виглядаючи своє кохання, сподівається, що воно в неї буде "найкращим, і жде його з відкритими на весь світ очима, з відкритою душею і тією милою самовідданою довірою, що часто й розтоптує дівочу долго. Отак і вона виглядала до Марка своє кохання, а насправді воно чи передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем і тоскною невідомістю. А тут ще, на лихо, й Безбородько почав учащати до школи, розпухириться усіма кишенями англійського френча й неймовірно великим галіфе та й почне говорити і про політику, і про школу, і про музику, хоча сам навіть на балалайці не бренькав. У розмовах він завжди був самовпевненим і похвалявся своїми зв'язками аж в окрузі. Марка ж називав другом, але час од часу кидав на нього такі вуглячки, що від них вона вся починала горіти.
У великій тривозі і все одно у великій надії зустріла вона свою вісімнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйній повені і в такому цвітінні рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в ліси. На великдень саме зацвіли сади, вакханалія вишневого цвіту прямо-таки приголомшила її, а найбільше дивували величезні, мов столітні дуби. подільські груші — вони білими горами підіймались над селом і, здавалося, підводили його ближче до сонця чи місяця й обтрушували на нього пташиний спів.
На Великдень святешно одягнені люди гуляли на цвинтарі. Малеча товкалась крашанками чи бавилась на дзвіниці, дівчата вели короголі й співали веснянки, парубота грала в довгої лози або верниголови, а старі люди прислухались до щебету й гомону молодості. Пішла й вона на цвинтар, щоб почути й запам'ятати ті веснянки, яких не знала.
Пташиними крилами і чарами кохання шумували вони над нею, поглядали очима весняних квітів і таємничого ромен-зілля, що привертає до дівчини милого. І тисячу років тому так само хтось виглядав своє кохання, як вона тепер, хтось питався матері, як треба чарувати любого: чи лісовим корінням, чи карими очима, чи чорними бровами, і проливав сльози, стелячи постіль нелюбу. Столітні настої пісенного кохання наморочили голову, прадавні сподіванки входили в сьогоднішні, наче це їй виспівувались і радощі, і муки любові. Але неждано в цей поетичний відгомін старовини увірвались інші мелодії — обізвалися постріли і крики.
Широкою примайданною вулицею, одстрілюючись, утікали бандити, їх рідким ланцюжком наздоганяли чонівці, і серед них був Марко Безсмертний. Недалеко від церкви високий і дебелий бандит підняв обріза, показав на людей, щось крикнув, і всі бандити кинулись на цвинтар, змішалися з великодньою юрбою і люто почали обстрілювати чонівців, які розгублено зупинилися: не стріляти ж у людей. Вперед вискочив Марко Безсмертний, підняв руку з карабіном, який ще димівся, і крикнув, наче у дзвона вдарив:
— Гей, люди, лягайте на землю!
За одну мить натовп упав, оголюючи бандитів, і вони, як очманілі, кинулись утікати із цвинтаря.
За кілька хвилин прошумів над нею бій, уламок людської боротьби за щастя, за майбутню пісню людей і навіть за стародавній поетичний відгомін, що згодом перейде на сцени і в книги... І тільки затихли постріли за селом, у селі знову стрепенулися пісні про кохання, розмай-зілля і працю. І знов у цьому вона бачила ходу історії, колесо якої не в силі зупинити ні куций бандитський утинок, ні куці мізки різних батьків, які й досі продавали Україну одразу кільком державам, хоч на словах і розпиналися за її самостійність.
Ці думки снувались під голосну веснянку, що бриніла в широкому танку і в душі, а серце не раз поривалось далеко за село, де й зараз, напевне, Марко б'ється з бандитами. Тільки б живим зостався він!..
Кроковоє колесо
Вище тину стояло,
Много дива видало.
Чи бачило колесо,
Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
І діброва весела.
"І там, куди він пішов, зелена трава, коли б тільки не почервоніла вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..." Отак, тривожачись, мовчки співає вона про кроковоє колесо, а він рухає колесо історії. "Любий мій... Ой, що вона, дурна, тільки думає собі? "Кроковоє колесо-о вище тину стояло..."
— Подобаються вам наші веснянки? — підійшов до неї Зіновій Петрович Гордієнко. Від святешно одягненого бджоляра віяло ранньою пергою і пахощами свіжої землі.
— Чудесні вони, чудесні, мов із дівочої душі вийняті.
— Як славно сказали ви, — здивувався і зрадів Зіновій Петрович. — Вірите, ми їх у Котовського співали! Та так співали, наче самі з весни виходили... Запишете їх на ноти?
— Неодмінно запишу.
— Марко їх дуже любить. Іноді, на самоті, і в сільраді курника їх. Пережитки, як говорить Безбородько.
— Як тепер Марко Трохимович? — в тривозі поглянула на підкучерявлену бороду чоловіка, в якій, здавалось, неодмінно має заплутатись бджола. Але там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвіту.
— Вже повертаються хлопці додому, все в акурат, — заспокоїв Зіновій Петрович, а потім по-сорочи, як умів тільки він, зиркнув на неї. — А тривожитесь потроху за Марка.
— Звісно, тривожусь, — хотіла сказати спокійно, але одразу ж спаленіла.
— Ну, це и добре, доню, — тепло, з лукавинкою посміхнувся чолов яга. — Може, в свій дзвін ударю і чарку вип'ю на чиємусь аесіллі.
— Ой, і що ви говорите? — аж зойкнула вона. Зіновій Петрович засміявся:
— От і спікся на одній щоці один рак, а на другій — ще один.
— Що ви тільки вигадуєте...
— Те, що збоку видно. Та "
Вона не знала, що відповісти, і розгублено опустила голову:
— Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю і любові не втаїш. І, натрушуючи смішок на підкучер явлену мідь бороди, весело подибав до своїх бджіл.
А увечері до неї прийшов Марко з вишневою гілочкою за церемонією'. Він якось незвично поглянув на неї, незвично посміхнувся, наблизив свої очі до її очей, і вона з лячною радістю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
— Які ж ви сьогодні гарні, Степанидо Іванівно.
— Тільки сьогодні?
— ї раніше Теж... І стрепенулись ви зараз так славно, як вишенька, що має зацвісти. — Вийняв з-за церемонії вишневу гілочку і поставив у глиняний глечик, де одцвітали блідаві й рожевощокі невістки.
— А нащо ви зломили? — строго очима показала на відчахнуту, з росинкою глею гілочку.
— То вітер, Степанидо Іванівно. Я цвіту не псую. Його теж любити треба.
Марко одразу чогось нахмурився, зів'яв, попрощався й пішов. А незабаром забрів Антон Безбородько. Він побачив вишневий цвіт, ревниво скособочив розпухлі губи, на яких тремтів горілчаний дух.
— Марко приніс?
— Марко, — знехотя відповіла, не бажаючи мати посередника ні в домі, ні в душі.
— Проворний, нічого не скажеш... Не говорив, практично, що цвіт треба любити? — напустив на свій вузький вид жалостивість до неї.
— Казав, — одразу насторожилась вона, а біль ударив під саме серце. — Або що?
— Та нічого такого, — якось таємниче відповів Безбородько, сів на парту, і всі нашиті кишені френча заворушились на ньому, неначе краби.
— Говоріть, коли почали.
Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
— Вам скажи, а ви йому передасте, тоді він і дихнути не дасть мені. І так він має роботу: підкопується і під мене, і під мого крамника.
— Слово честі, все буде поміж нами.
— Навіть слово честі? — задумався на якусь хвилину. — Тоді глядіть!.. Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось і намарнословив.
— Чи марнослівство, чи правда — кажіть! — наказала вона, хоча й відчувала, як терпнуть ноги, як мліє душа.
— Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
— На похороні бачила її, — в передчутті чогось поганого мало не зойкнула вона.
— Еге ж, вона там була, гарна така дівчина. Так учора Марко в лікарню завіз її.
— Щось трапилось? — ледве вимовила, а спиною обперлась об шафу з книжками.
— Еге ж, трапилось: дитя має народити.
— Ну, й що?
— Та й нічого, діло житейське. Але чий це буде вишневий цвіт — ще невідомо.
Вона застогнала, почуваючи, як на велетенському колесі закружляли і школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." — нестерпним болем вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
І воно послухалось її, але на душі було так, наче туди хто жабу вкинув. Хотілось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що, коли й таке може бути?
— Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблідли! От лишенько! — забідкався Безбородько. — Не треба, Степанидо Іванівно, так близько все брати до серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не треба ні позичати, ні купувати.
Він почав шукати воду, а вона, мов підкошена, сіла на стілець. За вікном знову обізвалась трепетна веснянка, в ній було і сподівання любові, і ромен-зілля, і милий, який з'явився ще до того, як закипів корінь любові. Все це було у пісні, але не в неї.
Вона взяла відчахнуту вишневу гілочку і викинула В за вікно.
А через кілька днів у родині Тримайводц вона побачила безщасну матір, побачила й дитя, що буде викованим, тільки без хмелин чуба, Устимом. В честь батька його теж нарекли Устимом. І тоді якась полегкість прийшла в дівоче серце, хоча вона й вирішила більше ніколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на леваді приземистий молочний туман вбирав у свою основу срібні місячні оризки вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком.
— Ой! — зойкнула з несподіванки, ступила назад і мало не шубовснула в річечку.
— Отак і викупатись можна, — засміявся і взяв її за руку. —Перенести?
— Перенесіть, — неждано для себе випалила й відсахнулась од Марка, але вже було пізно.
Він, як вітер, підхопив її на руки, під нею гойднулась кладка, схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесі закружляли зорі. "Так от яке воно, кроковоє колесо", — завмираючи, подумала тоді, і увесь світ млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вічі, тісніше пригорнув до себе:
— Уже не відпущу!
— Що ви, Марку Трохимовичу! — тільки тепер перелякалася, вириваючись з парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летіла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, і вона похнюпилась перед ним, наче школярка: боялась його і все одно чекала від нього найкращих слів.
— Степанидо Іванівно, ви знаєте, що я люблю вас? — нахилився над нею схвильований і суворий.
Під кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях протуркотіла підвода, і зовсім недалеко стрепенулася дівоча пісня, сповнена надії і жалю.
— Справді? — сказала зовсім не те, що думалось сказати в такому випадку.
— Справді. Ви, певне, й не помічали цього?
— Не помічала.
— А я ще в лікарні закохався у вас... Отам зійшлися мій біль і любов. Та, видать, ви анітрохи не кохаєте мене...
— Не знаю, Марку Трохимовичу, —і правду, і неправду, — збентежено сказала вона.
— Я так і думав... Напевне, ви не моя доля.
— Чого ж?.. Ніхто долі не вгадає, — тихо заперечила, і він з надією поглянув на неї.
— Подумайте, Степанидо Іванівно, подумайте, зважте, потім скажете... Люблю вас, як душу, — обома руками потиснув їй руку і зник у темряві.
"Чудний який... Чому б іще було не постояти, не сказати якогось слова. Милий..." — Стояла в тумані під зорями, а потім пішла по тій самій стежині, якою пройшов він, думаючи, що не раз наступає на його сліди...
Думалось недовго їй; за один вечір, мов цвіт, розквітло усе те, що збиралося давно. І другого дня вона радісно відчула себе нареченою.
У солодкому тумані, у шелесті найкращих слів і хмелі перших поцілунків промайнули передвесільні вечори. Простеньке, небучне весілля мали одгуляти вони після закінчення учбового року. І от надійшов нещасний день її весілля. В школу до неї під'їхав у англійському френчі і в ще більшому галіфе Безбородько, і вони обоє стали чекати жениха. Але він не приходив. Безбородько красномовно кілька разів стукав нігтем по склу цибулистого, з американського золота годинника, а вона червоніла й полотніла у різних найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплакані сльози, які боялась показати при сторонній людинІ. І відчувала, що любов її, мов поранена птиця, б'ється в останніх муках.
— Вже і їсти хочеться, а Германа все нет, — показав свою ученість Безбородько. — В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав... Піду на розвідини.
Обмітаючи двері своїм галіфе, він вийшов з оселі, безнадійно махнув рукою хурщику і зник за хатою. Повернувся обурений і аж зелений од злості.
— Оце розжились, Степанидо Іванівно, на женишка собі! Яке тільки бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весілля, практично, маєте шанобу, а потім, глядіть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання. Всього сподівався, а цього — ніколи.
Вона вже нічого не могла сказати, лише німотно, самою скорботою допитувалась у Безбородька: "Що ж і за що таке сталося?" А він, вдоволений своїми передбаченнями, всіма рухами, кроками, словами, ніби чаклун, кам'янив їй серце, тіло і втискав у кригу, у темінь, де й надії нема на добре передчуття чи почуття.
— Корову ж цієї ночі в якоїсь удовиці вкрали. Вдосвіта кинулась вона, розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весілля в голові? Без ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку і, навіть без сорочки, рвонув по слідах за злодїйнею. Та я в такий святковий день свою власну корову подарував би отій дурепі, щоб не відходити од молодої. Так чи є в його розумному баняку і крученому серці хвч якась мализна любові!? —Він подивився у вікно і зловтішне тицьнув пальцем: —Ось, подивіться і погляньте — іде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очі, вона побачила на вулиці Марка. Але якого? В одних штанях, заляпаний багнюкою з голови до ніг, він поволі вів тельбастеньку, теж заболочену корову і щось весело розповідав людям, які півколом рухались за ним.
Його веселість громовицею вибиває рештки її любові і переповнює все тіло найгіршими підозрами і риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким нетерпінням поглянув Марко на її вікно. Не всилі стримати сльози, що одразу бризнули на весільне з ромашками плаття, метнулась по кімнаті, схопила валізку, щось запхнула в неї.
— Антоне Івановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станції.
— Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без проволоки, — боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зів'яла, чужа серед квітів свого весільного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сіла на воза, втікаючи од свого кохання, од своїх найкращих і найтяжчих днів, од того крокового колеса юності, що в кожного по-своєму кружляє...
* * *
І от випадок знову привів її на сліди минулого. Ідучи до брата, вона гадала, що з роками розгубилися всі почуття. Та вийшло не так. Літа як вода, — їм нема вороття. А втрачені почуття, мов птахи, повернулися, закружляли над давнім гніздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрітись із Марком? — водночас побачила перед очима і чорнявого, мов надвечір'я, парубка, і літнього, з сивиною чолов'ягу на костурах... — "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та, певне, Марку, не стільки ти бачив дива, як саму смерть", — знову пожаліла і своїх молодих років і пошкодувала, що не побачилась із Марком.
XI
Тепер Григорієві Стратоновичу здається, що й серед тисячі людей він розпізнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ході юної легкості, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в ній зворушлива нерішучість, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається і тремтить 'жінка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вірячи й не вірячи, що і вдовина доля може зустрітись із щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сітка золотого дощу, що не напоює землю, а тільки залишає на ній рясноту сліз?
З темряви печаллю і ніжністю дивиться жінка на свого другого мужа, який інколи здається їй сином. Тоді вдалині оживав перший чоловік, а всю душу охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу любов? І навіть п'ятеро дітей, які б гибіли на вдовиних достатках, у такі часи не могли захистити її, і ніхто в світі не міг струсонути холодні краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж, інші жінки простіше дивляться на любов, любощі, а вона й досі чаїть у собі почуття провини і перед людьми, і перед Григорієм, і перед першим мужем.
У такі тяжкі години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як сонце поза хмарами, і чи довго воно світитиме їй?..
Наполохані думки забігають та й забігають наперед і зупиняються перед тією безоднею, що лякає кожну жінку, яку горе зробило вдовою: чи не збайдужніє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якійсь мірі передаються Григорієві, якого й досі дивує глибока сором'язливість у коханні дружини. П'ятеро ж дітей має вона, але й досі залишилась чистою, мов дівоча сльоза. І ні спалаху, ні тіні жіночої пристрасті чи вдоволення ніколи не побачив у її рухах і на її обличчі. Тільки материнством, тільки ним і в ньому то сумно, то насторожено, то вперто жила вона, і все погане не чіплялось до неї, як болото до білої лебідки. І чого сумніватись тобі? Вже за одні коси, за один голос ти достойна любові, кохання... Вродяться ж такі слова у глибинах людської душі, мов зорі на віях ночі. І хіба це не чудо, що кожен по-своєму знаходить любов і кожен по-своєму кохає?..
Тільки чому в стількох людей кохання так схоже на перелітну птицю: майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кілька світосяйних росинок чи сльозин та й зникне за тими обріями, де хмари бредуть, мов старці, та й залишить для обіднілої душі життєву необхідність чи життєвий тягар... Щось подібне і в нього було після історії з Оксаною. Але ось негадано прийшла і до тебе твоя запізніла весна, прийшла несподівано, мов злива, і щедра, мов злива.
Він їхав до Катерини лише з однією думкою: чимось пособити їй, щоб не запухали з голоду діти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотілося якомога більше знати про бої, а менших приваблювали його партизанські цяцьки: автомат, пістолет і німецький кортик.
Катерина ж тоді сторонилась його, і на її чолі увесь час при ньому вперто і наполохано тремтіли складки. Хоча вона без спочинку вилася біля свого виводка, важкуватими і легкими руками пригортала їх до самої душі, сидячи, засинала над ними, та в очах її світилася замкнена жіноча самотність. Він помічав, як ця самотність твердіше окреслювала її повіки, я. робила менш рухливими невигаслі очі, накладала на обличчя скульптурну виразність. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало на думку, що Катерина зараз схожа на той образ, який виходить із каменя або входить у камінь, щоб із нього без слів і сліз говорити про людське горе і знівечену любов.
Якось його в Катерининій оселі розшукав скульптор Колісниченко, дебеляга, з стіжком розкуйовдженого волосся і бездонними очищами; йому від природи пасувало жити між брилами каміння. У партизанському загоні він почерком розгніваного Мікеланджело зривав залізничні мости і пишався цим руйнуванням, як пишався колись першими творіннями своїх рук, спочатку називав їх геніальними, а далі — бездарними. Тепер у сусідньому райцентрі він мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати з дитям над водою.
Війна з-під ніг скульптури забрала воду, осколком скосила голову матері, а осиротіле нерозумне немовля і досі посміхалося довоєнною посмішкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час і на зміну своїх смаків, Колісниченко хотів дати інше обличчя матері, і він занадто вимогливо добирав типаж і добрати не міг.
— Ось тобі справжній образ, — показав йому очима на Катерину, яка в напівтемряві босою ногою гойдала колиску, а руками ворожила біля клаптя парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
Колісниченко професійним оком зиркнув на вдову, підійшов до неї, поглянув на її шитво, погомонів трохи, а потім повернувся до столу й тихо, навіть із захопленням, забубонів:
— Божественний типаж! Чи не можна, Григорію, і мені тут квартирантом стати? Ох, і типаж, але, на жаль, не оптимістичного звучання, а це — недолік. Бачиш, як тіні і складки підрізали її життєрадісність, сміх.
— А тобі після такого лихоліття неодмінно треба на камені різати материнський сміх? — обурився він. — Саме такий образ і зачепить за живе людей, які пережили війну. Чи тобі й твоїй спілці потрібний відомчий ентузіазм і плакатна посмішка?
— Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавців. Вони, живі, хоч і рідко посміхаються, та з мертвого каменя вимагають побільше сміху, — розреготався Колісниченко, потім замислився, знову підійшов до вдови і, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку немовляті...
Скульптор таки послухався пораті і не помилився, не помилився й він, повіривши, що Катерина його суджена.
А почалось воно зовсім несподівано й просто. Якось надвечір'ям, коли сонячні відблиски прокладали на морській зелені небосхилу золоті мости, він від партизанамірошника привіз пошивку муки, що пахла і грозовими полями, і теплом млинового каменя. В сінях, скидаючи її з плеча, побачив на порозі Катерину, вірніше її розплетені косища і дві завислі сльозини в нерухомих очах. Оті дві коси, дві сльози і стали містком до великого кохання. Слався цей місток неймовірно швидко, як усе швидко робиться у війну.
В передосінній вечір він пізно повертався з наради. Сонне село так тремтіло в тихому місячному сяйві, що здавалося, наче хати, і сади, і журавлі потроху переходили з одного місця на друге. Він любив цю мінливу таємничість вечорів, коли розпухлий соняшник місяця осипав і осипав своїм химерним цвітом усе, що знаходилось під покрівлею неба.
Біля плоту, по якому плелися з цвітом і плодами гарбузиння й тичкова квасоля, він побачив Катерину. В сполоханій грі тіней і проміння вона здавалась висіченою з каменя, і тільки в очах її тремтіла місячна роса. Жінка почула ного ходу, тісніше притулилась до тину, а він збентежено зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечір і така сама зустріч з Катериною вже були в нього. В тиші він чув, як гупало його серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова і руху.
Нарешті Катерина у благанні підвела руки, і він побачив, як у її очах з місячної роси набиралися сльози.
— Що з вами, Катерино Павлівно? — запитав, наче прокинувся од сну.
— Григорію Стратоновичу, — боляче заклекотав її голос, мукою узялось її привабливо заокруглене обличчя, — вам треба їхати од нас.
— Їхати? — підсвідомий острах зчавив його серце і почав руйнувати в душі виплекану за останні дні радість. — Я вам надокучив?
— Не надокучили, — запнулася вона, — але так треба...
— Чому?
Вона опустила важкуваті руки, одвела од нього погляд і ледве чутно промовила:
— Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
— Невже соромитесь? — він чогось аж зрадів.
— Хіба ж не видно?.. Не можна вам і вдові бути під одним дахом, — печаллю, тривогою і хвилюючою жіночністю обрисувались її повні трепетні уста.
І його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук, що безвільно звисли донизу, до її плечей, до стану. Він, здається, лише тепер збагнув, скільки прекрасного є в жінці.
— Ви боїтеся поговору? — запитав хрипко, вже розуміючи,. що не може жити без Катерини, без її очей, її уст, її брів і ось цих сонних грудей, на яких так добре лежати дітям.
Вона похитала головою:
— Ні, поговору я не боюсь. На мене ніхто ніколи не тицяв пальцем.
— То чого ж ви? — їв нього, як у неї, глухішим стає голос.
— Так ліпше буде, — підвела на нього правдиві і скорбні очі, з яких от-от мала обірватись місячна роса чи сльоза.
Він рукою хотів торкнутись до них, але жінка, не зрозумівши його, поточилась назад, обдала його теплою хвилею кіс, що якось одразу темною повінню впали їй на стан, місяць заграв на тій повені, і він руками, душею потягнувся до цієї повені...
"Дві коси, дві сльози", — і зараз у думці, наче вірш, повторює Григорій Стратонович, а сам відчуває, як жінка у ваганні зупинилась біля церковних дверей" як з темряви .приглядається і надивляється на нього. А він робить вигляд, що прикипів до книжки, бо хіба ж не приємно, що такі очі вірними зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловіка.
І при згадці, що Катерина вважає його дуже вченим, він мимоволі починає посміхатися.
— Григорію, ти кому посміхаєшся? — низинно, з незбагненними переливами клекоту й дзвінкості питає вона. Щось є в її голосі і від хвилі, що плещеться-схлипує, і від співу, коли він завмирає. Йому здається, що Катерина не говорить, а творить свою мову, бо ніколи не вгадаєш, які звуки проб'ються в її наступному слові. Він був закоханий і в її голос. Часто, прокидаючись уночі, йому хотілось розбудити дружину, щоб почути її нерівний співучий клекіт. Навіть сміх у неї — незвичайність: кожного разу бринів інакше. Інколи, одриваючись од зошитів або книг, він прохав її:
— Катерино, засмійся.
— Ти що, Григорію? — дивувалась вона, а в очах займалися такі загадкові вогники, які теж здавалися відкриттям, але й страхали його: що іще нерозгадане таїться у них?
— А тобі шкода засміятись?
— З якої б радості?
— З тієї, що є такий сміх на світі. — І справді, мав насолоду від нього і від тих двох борозенок, що від підборіддя вибігали на щоки, і дивувався, чого не подарує вигадлива природа людині в свою добру годину творчості...
Григорій Стратонович підводиться з обсмаленого стільчика, радо йде назустріч дружині.
— Питаєшся, кому посміхався? Відгадай!
— Де вже мені відгадати, — простягає до нього важкуваті й такі милі руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу — згадує, що в церкві.
— Посміхався твоїм думкам.
— Моїм думкам? — Подивом озивається не лише клекіт голосу, а вся її глибина. — Хіба ти чув, коли я увійшла?
— Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила, як вулицями й завулками йшла.
-Знову насміхаєшся, — закохано і вдячно дивиться на свого мужа і не вірить, що він назовсім її. — Але скажи по правді: чув, як сюди прийшла, як дивилась на тебе?
— Звісно. Як я міг не почути такого?
— І прикидався? — більшають Її очі, що в темряві здаються чорними, а насправді вони ясно-ясно зелені, як весняні листочки, зволожені росою, соком і краплинками сонця.
— І трохи прикидався.
— Он ти який! — так нижчає її голос, що він, здається, бринить в усьому тілі, як гудіння у дзвоні. — А про що ж я думала?
— Про те саме: що маєш дуже вченого чоловіка. Вгадав? — сердечно сміється він.
— Таки вгадав, — чудується Катерина, чу дуються соковиті, переповнені зморшками уста, молодиця красиво підводить угору повне округле плече. — І все насміхаєшся наді мною?
— Тільки трошки, бо твоє непорозуміння про мою ученість недовчену приносить мені одну приємність. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
— Смійся, смійся. А мені, буває, аж страшно стає, що ти так багато знаєш, а я нічого не варта, — припала чолом до його плеча, і тепер він уже на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рідним батьком, до якого було так хороше притулитися головою.
Григорій поклав руку на хустку, з-під якої вибивався пахучий сніп волосся дружини.
— І про себе, і про мене вигадуєш по доброті своїй... Що я? От мене вчили учителі! То справжні були праведники в будьонівських шапках! — обвів поглядом святих. — Спасибі їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
— І ні про кого з них не знаєш?
— Світ великий, дороги широкі. Розійшлись по них мої праведники, тільки про двох і знаю: один командував дивізією, а тепер після важкого поранення працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
— Ти б хоч написав їм.
— Незручно, щоб не подумали чого...
— Отаким точнісінько Іван був: усе міг. а тримався у тіні, щоб люди не подумали чого. А цим, Григорію, і користуються різні хамуваті пролази... Вони й на стіл вилізуть, щоб себе показати.
— На стіл ще не біда, а от коли вони в душі влазять і починають їх толочити... Ну, як у тебе справи по відділу будівництва і реевакуації з богоугодної дзвіниці?
— Ми вже зовсім перебрались у землянку. Зовсім! — радісно і журно посміхнулась Катерина.
— Та що ти!? Коли ж встигли? Там хтозна-яке безладдя творилося, — здивувався Григорій Стратонович.
— Для тебе усі-усі старалися. Навіть найменший не писнув, ніби розумів. Ходімо ж, подивишся.
— Спасибі. Ходімо. — Він хоче пригорнути дружину, але вона відхилилась: Григорій знову забув, що знаходиться в церкві. — І як тобі нова оселя?
— Нічого. Стеля над головою є, тільки все одно капає з неї. — Згадалась та, вже продана, хатина, яку добрими зеленими руками, неначе колиску, погойдували ясени. І стало жаль і давньої оселі, і ясенів, мов близької рідні.
Григорій Стратонович бере автомата, розбухлого портфелика, задмухує світло й плечем в плече йде з дружиною, яка одразу ж притихла — лячно стало в темній церкві. Надворі аж зітхну лося з полегкістю, і вона притулилась головою до мужа.
— Це що за ніжності перед самою дзвіницею? — забурчав наче невдоволено, зупинився, поцілував дружину, а вона зітхнула. — Чого ти?
— Боюсь, що спливе оце, наче сон, — сумовито призналась вона й притулилася до нього, руками охопила його плечі, а свою голову опустила мужу на груди.
— Ну, що ти, кохана! — До його любові приєднався і жаль: — Навіщо тільки сумне бачити попереду.
— Бо так воно часто й буває в житті. Надивилась я на це, Григорію; спочатку вуркотіння й любощі, а далі — чого не буває: байдужість, неприязнь чи й сльози.
— Хай ні одна не проллється у тебе, — обома руками підвів її голову й поцілував очі, брови, міжбрів'я.
— Милий мій, милий, — заклекотів її голос, і вона тепер уся стояла перед мужем, як саме кохання.
— Отак і забулись про вхідчини, — напівжартівливо промовив він і поглянув на дзвіницю. — Може, з такої історичної нагоди вдарити в усі дзвони? Хай сходяться до нас добрі люди.
— А чим ти їх будеш частувати? — набігла тінь на прояснене обличчя Катерини. — Хоч би хлібина чи якийсь кришеник сала був на столі.
— Так зате ж картопля є! А сіль яка? Чого печалитись? В лісах це здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмію! Хлопчаком не раз вителенькував усячину. Сам дяк мені за це вуха обривав, але й хвалив за талант. — Григорій Стратонович насправді підійшов до дверей дзвіниці, але Катерина обхопила його по-чоловічи міцними руками.
— Досить. Іноді ти буваєш наче дитина.
— От і розберися, що ти за одно! — сказав ніби з образою. — То вченим величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду мені говориш, а коли і лукавиш?
— Люблю тебе, — тихо загуділа у відповідь.
— І зараз викрутилась, — провів рукою по її міжпліччі, що різкуватою лінією вигиналось до стану. І стегна різкувато виділялись у жінки, неначе одштовхувались од стану, але вся її постать була сповнена такою своєрідністю і жіночою принадою, що мало хто не заглядався на неї. Григорія це радувало, але іноді й бісило, коли чиїсь очі більш звичайного паслись на постаті дружини.
Коли подружжя підійшло до землянки, там саме погас вогник, зате зчинився неймовірний шарварок.
— Що тільки ці пустотники витворяють!? — стривожилась Катерина.
— Напевне, у піжмурки почали гратися, бо воля: ні мене, ні тебе нема.
Але невдовзі у віконцях знову блимнуло світло, поколивалося якусь хвилинку і погасло.
— Діти, що ви тільки робите? — гнівно стала на поріг Катерина.
— А ми нічого, мамо, не робимо! — одразу ж загомоніло кілька голосів. — Засвітимо каганець, а він гасне, засвітимо, а він гасне, бо з стелин вибивається вітер і хукає на світло, — показали і губами, і коловоротом рук, як вітер задмухує сліпачок.
Катерина сама засвітила мигунець, але вітер одразу ж вигнув пелюсток вогню донизу. Жінка мовчки, з докором, подивилась на стелю, прикрила дражливе світло рукою, перенесла в інше місце. Тут менш віяло, і вогнищ, здригаючись, почав освітлювати бліді, але веселі обличчя дітвори і вогке убожество землянки, яка на сьогодні вважалася мало не розкішшю.
— Гарну маємо оселю. — Григорій Стратонович, приховуючи посмішку, серйозно розглядається довкола. — Навіть піч є, і запічок, і лежанка, тільки пашні