ню.
Він, зітхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на подвір'я, а його доганяє болісний зойк, і одразу ж од порога відскакують двері.
— Почекай, Антоне. Від кого ж вона^ ця телеграма? — благанням простягаються руки вдовиці. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль, як сподівання, як біль, а вітер перебирає подолки її сорочки і широкі рукави. — Від кого? Від Степана?
— Та що ти, жінко добра, говориш! Схаменись! — Безбородько страхається такого питання і ніяково входить у землянку. — Це ти спросоння?
Мавра повертається за ним на одному місці і вже в безнадії перепитує:
— Не вїд Степана?
Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
— Чого питати про це — його ж убито.
— А може, й не зовсім убито, — одразу в'яне жінка і голос її насочується сльозами і мукою.
— Ну, чого ти, сердешна? Не треба тривожити себе, — починає заспокоювати вдову, а сам проганяє дурні думки: чи полегшало б їй, якби повернувся Степан, — він, ревнивець, не помилував би її, місив би, мов тісто в діжі, а вона і зараз як побивається за ним. І хто збагне у світі, що таке жінка і що тдке жіночі сльози і серце?
Мавра тільки тепер у темряві знаходить на бильці ліжка спідницю, швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, ніби у лихоманці:
— Як ти мою душу сколотив, наче обірвав її з останньої нитки.
Він крадькома торкається руками її ще сонних плечей, що пахнуть розігрітим сіном, жіночністю і гіркуватістю курної землянки.
— Чим я тебе сколотив?
— Телеграмою, будь вона неладна. Ніколи ні від кого в світі не мала їх, окрім свого Степана... Тільки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа свого, й ожила, і обмерла: а може, він якимсь чудом уцілів.
— Яке вже там чудо може бути, коли на міні підірвався? Знайшли від нього, сама знаєш, лише пару клаптиків шинелі і шматочок серця. Як тільки не розвіявся цей шматок серця, коли навіть кості димом розвіялись? — безцеремонне, ніби й не при жінці, згадує смерть чоловіка, а сам тупцює по землянці, придивляється до ліжка й лежанки. Але чому ніде нікого не бачить .він? — А де ж твоя тітка? — запитує повеселілим голосом.
— Яка тітка? — забувши свою брехню, крізь сльози дивується Мавра.
— Драстуйте вам! — Безбородько насмішкувато вклоняється в пояс удові. — Вона ще й питає — яка! Твоя ж — язичниця-похатниця!
— А-а-а... Це я зі сну сказала, — неохоче відповідає Мавра й засвічує сліпак.
— Ніби ти вже спала? — недовірливо косує Безбородько і на жінку, і на мигунець.
— Заснула. Від кого ж телеграма прийшла? Хто .міг згадати мене?
— Ге-ге-ге, — ніяково гелгоче Безбородько. — Інтересуєшся?
— Та щоб дуже, то ні, бо радості зараз нема ні в листах, ні в телеграмах. — Обережно ставить на припічок блимаюче світло. — То від кого?
Безбородько засміявся:
— Це я, Мавро, вигадав під твоїми дверми, коли ти мені тіткою такого страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
— Вигадав!? — Мавра вражено застигла біля припічка, навколо її рота затіпались болісні й гіркі складки, але ось їх змиває люта рішучість, і вона мало не з кулаками кидається на гостя. — Іди, іди геть, осоружний! Серце обірвав, ще й радіє. Геть, вуличнику!
— Чи ти, жінко добра, не теє, не очманіла, практично, перед новим днем? — В усе тіло Безбородька вбуравлюється мерзенний холодок, і вже кудись далеко-далеко відлітає нетривка радість зустрічі.
— Геть, огидо, бо людей покличу! — вдова руками й сльозами жене Безбородька до дверей.
— Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив тебе? Хіба я, практично, гіршого хочу тобі? Я ж люблю тебе, — захекано зупиняється на порозі, хоче пригорнути жінку, але вона люто б'є його по руках і так починає крізь плач ганити, що й справді хтось може почути лемент у землянці. — На яку відлигу розвезло тебе сьогодні?
Вдова відчиняє двері:
— Щезни з очей, каламутнику! Він ще мені добра бажає, він ще любить мене, бодай тебе хвороба любила.
— Чого ти розбризкалась, самшедша! Тихіше, практично, не можеш? — цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся невтішний плач.
Ну, то й не халепа чоловіку? Ще хвилину тому він мало не підскакував, вигадавши історію з телеграмою, а тепер кляв її останніми словами: техніка зіпсувала йому усі любощі. Правду кажуть теоретики: нема нічого постійного в житті — все іде, все міняється, а баби найбільше.
В таких роздумах іде покрученими вуличками насурмонений Безбородько додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовиці, яка так безцеремонне випровадила його з оселі. Коли б не така пізня година, можна було б знову повернутися до неї. Хоч би .втішив її якимсь словом, баби це люблять і тоді стають добрішими до нашого брата. А може, вона його витурила тільки для того, щоб більше тягнуло до неї? І така бабська стратегія може бути.
Неподалік хрипло загорланив, забив крилами півень і зразу ж, трохи далі, обізвався другий і теж стрепенув крильми, наче відділяв ними ранок од ночі. Безбородько здивувався — невже це північ?
"Отак за дурну ложку щерби й проходив півдоби. Хоч би Марія не прокинулась".
Та хіба жінка догадається коли зробити так, як захочеться чоловікові? Не встиг він з порога вдихнутії пахощі сушених яблук, як Марія й цюкнула, наче долотом, по голові.
— Чого так рано прийшов? Ще де світання, а чоловік уже й на порозі.
Безбородько з ходу відрізує жінці:
— Чув уже не раз ці дурні вопроси на запитання.
Щось розумніше виколупала б чи проінформувала, що скоро перші півні заспівають.
— Бідненький, він і не чув, як вони виспівували! — з солодкою в їдливістю кусає Марія,
-Хіба виспівували? — дивується чоловік. — От чого не чув, того не чув. Та й півнів тепер на селі по пальцях, практично, полічиш.
— Еге ж, тепер полюбовниць більше, аніж півнів, — наче між іншим сказала Марія й знову взялася за своє: — То, кажеш, не чув, як півні співали?
— Сказав же тобі.
— І ще скажеш, що на стайні був?
— Таки на стайні.
— А потім біля чиїх дверей клямку цілував?
— Ет, не забивай ти мені баки ні півнями, ні клямками! Загайдалакала чортіщо! — природно розсердився, але й занепокоївся чоловік: жінка таки щось пронюхала. Але що саме і скільки саме? Коли б багато — все одним духом вичитала б, наче вірша. А це так шпигає, аби щось вирвати з нього. Теж свої теорії має. Значить, треба звужувати свою практику, щоб не попастись по-дурному. Ось так, а не інакше, дорогенька жіночко. — Ти б, може, здогадалась вечерю поставити на стіл?
— Ніби ніде не вечеряв? — знову солодко здивувалася Марія, а сама мало не шкварчала в постелі.
— І міг би повечеряти, так до тебе поспішав, летів, наче на крилах.
— Боже милий, хоч би раз мій чоловік ощасливив мене і не поламав по дорозі ті крила, — так єхидничає Марія, що Антонові вривається терпець. Він вирішує або обірвати, або довести до кінця паскудну гру. Обличчям його ходять презирство, занепокоєння й нелегкі роздуми, а в голосі озивається погроза:
— Їй іще ревнощі, молодикування в голові, а ти дні і ночі не спиш, перевертаєш мізки, бо вже весна до самісінького села підходить, а коні з ніг падають. Іще скажи дурне слово, то всі горшки й миски полетять і на підлогу, і в твою гарячу пазуху.
— Хай тобі грець! — знаючи його вдачу, Марія злякано зіскочила з постелі, метнулася до світла, а потім так загуркотіла рогачами, наче мала видобувати з челюстей печі не горшки, а весняний грім.
"Оце вже, практично, інше діло, — мало не посміхнувся Безбородько. — Ну, чиє зверху? Знала б трохи більше, не метнулася б, як ошпарена, до печі. Знаємо вас, мов облуплених". Він статечно роздягнувся, недбало кинув пальто на мішок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату пізнього вечора, і гримнув на стару:
— Чого босоніж гасаєш? З чийого б тільки розуму такою гарячою стала?
Жінка спідлоба зиркнула, блимнула на нього, намірилась відрізати, що тільки її чоловік ніколи під собою місця не нагріє, але передумала і мовчки поставила, як приплішила, миску перед самісіньким носом:
— Їж!
— Може, й ти пособиш?
— Почекаю снідання — недовго лишилося ждати, — затупотіла до ліжка.
— Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. — В душі він святкував перемогу, і тому навіть спати лягалось веселіше. Але вранці жінка таки показала навіженнй норов.
Кожна людина має свою якусь слабість чи примху. Безбородько теж не був винятком поміж адамовими нащадками. Весною минулого року він був легко поранений у бік. Ця рана возвеличила його у власних очах і в очах партизанів. Лісове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у загін лише тоді, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловікові й урядову нагороду — медаль. Так чого ж було й далі не роздмухувати свою славу і раною, і нагородою? Отож при всякій нагоді Безбородько підтримував цю славу, наче між іншим увертаючи в розмову.
— Побували ми, практично, в різних і всяких бувальцях, скуштували,почому ківш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
Або:
— Пополежав я тоді в крові, наче у весняній воді. І досі не віриться, як залишився живим.
Йому навіть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тоді люди менше можуть поважати його. Отож він і додумався продовжити термін одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тіло, дивувався на людях і Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою і ніяка медицина ще не розкусила її до корінця.
От і сьогодні вранці, коли біля його будинку зібралися бригадири, він крізь прочинені двері гукнув Марії, що поралась на подвір'ї:
— Стара, де ти там поділася? Давай скоріше бинта для перев'язки.
— Для якої перев'язки!? — нахабно визвірилась на нього жінка. — Доки ти вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честі для нього!?
У дворі раптом стало тихо, а потім громом ударив регіт. Безбородько мало не умлів од несподіваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче його тримали три дні й три ночі в квашеному перці. Отак, одним кінчиком дурного язика, можна злизати усі заслуги людини.
"Ну, хіба не прийдеш ти до хати, відьмо конотопська! Полетять з твоєї розумної голови пачіски, як пір'я із дохлої курки. Я тобі прорубцюю такий рубець, що надвоє язика перекусиш", — стискав у люті кулаки.
А Марія, коли почула сміх бригадирів, з острахом збагнула, що вийшов неабиякий пересіл, і одразу ж метиковано перемінила пластинку:
— Я тобі, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повір мені, обійдеться без бинта. — Вивертаючи очі на людей, вона, красновида й заповзята, в накруглених вітром спідницях летить до оселі, не зачиняючи за собою дверей, твердо, мов прибиває, ставить дійницю з молоком і так починає бідкатись, щоб усі почули знадвору: — От лишенько моє, знову десь йод занапастився! Куди я втелющила його?
— Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, — зобиженим голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утішає кмітливість жінки.
— Справді, у миснику! — Марія бере з підвіконня пляшечку, зиркає на двері. — Підіймай сорочку! — І, не глянувши на чоловіка, знову ставить йодла підвіконня.
Ні, таки жінка в нього ще не зовсім відьма, скоріше — відьмочка. Коли б їй тільки наполовину підрізати язика та вицідити з неї ревнощі, то ще були б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.
І провчив би, хоч трохи, після наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, і Марія, яка ненавиділа завгоспа, сьогодні запобігливо поставила їм сніданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом і гайнула в сусіднє село до сестри, в якої не була більше року. "Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обійдеться гостювання без неї".
Після першої чарки Безбородько запитав Мамуру:
— Як їздилось?
— Їздилось та возилось, бо діло йде — контора пише, — безжурно відповів Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: під ними й кісточки хрумкотіли, як зерно.
— Все зійшло з рук?
— Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч і сидить мені наш дільничний міліціонер ось тут, — самозадоволено засміявся Мамура, весело мугикнув:
Не гобіиман мене рукою,
Не називай мене своєю.
— Нікого не зустрічав?
— Ані лялечки.
— Це добре.
— Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив із стаєнних коней.
— Скільки виторгував?
— Шість кусків! — поліз у кишені і викинув на стіл кілька пачок грошей.
Безбородько підозріливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у різних сховах, поки потрапив на цей стіл.
— Шість. Не продешевив? — За цим питанням стояло інше: не обманюєш мене?
— Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночі дешевше цінується.
— Хай буде так, — кивнув головою Безбородько. — І о, практично, собі візьмеш дві тисячі. Шавулі відділимо тисячу, а решта — моє.
Мамура поморщився:
— Шавулі й п'ятсот вистачить з головою.
— Е, ні, в такому ділі не треба скупитися. Нащо свій чоловік має косувати на свого. Хай і він має інтерес, великодушно заступився за комірника.
— Голова у вас міністерська! — засміявся Мамура і запив похвалу самогоном.
Але сьогодні він і цією похвалою не влестив Безбородька.
— Міністерська, кажеш? — гостро зиркнув глибоко посадженими сірими з тінявістю очима. — А яка у тебе.
— Та куди моїй до вашої, —насторожився Мамура і тихіше запитав: — Яка гризота поїдає вас?
Обличчя Безбородька взялось заклопотаністю.
— Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печінках вона сидить мені.
— А що робити, коли ніяких лімітів не спускають? Хіба мало папірців писали?
— Папірцями не нагодуєш скотину. А тут ще Марко Безсмертний приїхав. Він як вчепиться за коні. то й ми копитами загуркочемо з посад. Ось, практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.
— Хто його не знає, — недобре насурмонилось гарбузисте обличчя завгоспа. —Учора деякі, мов на прощу, пішли до нього. Знаю, місили нас, наче тісто.
Безбородько похмурнів:
— Отож гляди, щоб і не спекли, мов тісто. Який не є наш колгосп, а без нього не солодко буде.
— Що и казати... — Мамура навіть чарку відсовує од себе. — І принесло ж того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.
— Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося відвезти, а він і виписав би сякий-такий нарядик? — згодом обережно випитує Мамура.
— Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви — піди по людях. Сьогодні ж! Хтось буряка дасть, у когось розживемося картоплі чи сіна. Брати все треба тільки під розписку: вродить —віддамо.
— Аби взяти, а за віддання в мене голова не болить, — таки прорвалася злодійська вдача Мамури.
— Ти ще й ляпни комусь таке, — невдоволено поморщився Безбородько, — З кузні треба не спускати очей, щоб наші плуги не останніми плентались у зведенні. Заліза тепер вистачає — всюди війна порозкидала таке добро. Запас би треба якийсь зробити. Не думаєш ти над такими питаннями ні практично, ні теоретично. А головне зараз — худоба, коні. Аби хоч як-небудь дотягнути до паші та обсіятись.
— Через годинку й піду по селу, щось виходимо. До Безсмертного заходити?
А чого ж, і до нього зайди, взнаєш, яким духом дихає чоловік. Тільки самогонку сухим, чаєм заїж — Марко за що хочеш може вчепитися.
— Наднесла ж його лиха година із тієї війни. Хай би воював собі потроху та розживався на славу й ордени. — Мамура виказав те, що приховував Безбородько, засунув грошву поближче до душі та й вийшов на подвір'я, де сніги з-під хмар перехоплювали сонячне проміння. Кош підняли голови од опалки, і в сині їхніх великих очей, як на малюнку, загойдалися росинки сонця і здрібнілий до цяточки вид Мамури.
VIII
Коли Марко прокинувся, у задимленій землянці не було ні матері, ні Хведька, тільки біля діжечки, на якій стояв образ Георгія Побідоносця, шаруділо і лякалось свого шарудіння зайченя.
У відчинених дверях досвітнім павутинням вигойдувався дим, а назустріч йому пробивався такий сонячний пилок, наче він творився в пору яблуневих відцвітань. Із стелі прямо на обличчя упала краплина вологи і прогнала рештки сну.
"Добре ж спалося у рідної мами, неначе дитинство повернулось, — здивувався, що проспав схід сонця. Навіть у шпиталі, навіть після снотворного, Марко мало не завжди прокидався на світанку. —А тут одразу осоромився перед матір'ю і Хведьком. Що вони там роблять?"
Знадвору голосисто обізвався півень, гупнула сокира зойкнуло розколене дерево, потім почулись чиїсь кроки і обізвався голос Безбородька:
— Доброго ранку вам, тітко Ганно! Чи живі-здорові?— здивувався Безбородько.
— Та живемо твоїми молитвами і трудоднями, — неласкаво одказала матір.
— Чого ви такі сьогодні?
— А ти завжди такий.
— Хіба?
— Не пам'ятаєш? За цілий рік ти хоч раз отак, як нині, підійшов до мене чи запитав про моє здоров я?
— От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли щось не так було, вибачайте... З празником вас — із поверненням сина.
— Спасибі на доброму слові.
— Одним "спасибі" не відбудете... Хоча б учора на
беседу покликали.
— Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко від твоїх. Тільки твій палац уже над землею пишається, а мій глибше в землю входить.
— Тепер і ваш, як з води, вийде з підземелля. Марко — господар, та ще який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну, й вилізете з цього склепу, — розважливо говорить Безбородько. Здається, ніби його не гнівлять не дуже привітні слова матері, але натяком про допомогу він таки зм'якшує жіноче серце.
— Деревом треба зарятувати, — вже бідкається мати господарчими турботами.
— Допоможемо, розживемось на якийсь нарядик, аякже! Самі розуміємо практику!
"Лис усюди залишається лисом. Бач, як заходився влещувати матір", — посміюється Марко, прислухаючись до розмови.
— Здоров я ж сина, чував, не дуже, щоб дуже? — стеле співчуття Безбородько.
— І не дуже, Антоне. І снарядами шматували його, і ножами лікарі різали, як різники.
— Да, нічого не поробиш: війна війною, мало хто винесе з неї неподірявлене тіло, — але вже тепер у співчутті, як роса на павутині, зависають краплини радості.
Марко відчуває їх, спочатку дивується, а потім починає обурюватися:
"Надієшся, що я, покалічений, не буду тобі заважати? Чи не зарання радієш?"
— З нагородами ж, з орденами приїхав син? — допитується Безбородько.
— Не знаю, не бачила.
— Та що ви, тітко Ганно! Такого не побачити!? — вигукує Безбородько. — Невже нічого не висяювало, не бряжчало на його гімнастьорці?
— Не придивлялась. Я з нього, бідолашного, очей не зводила, — тихшає голос матері.
— І навіть якоїсь медалі не побачили? — удавано дивується Безбородько, а крізь подив пробивається радість.
— Навіть медалі, — спочатку бентежиться мати, а потім починає сердитись: —А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалі так голова болить?
— То до слова прийшлося, — гасить радість у голосі. — Як-не-як, друзяки ми з Марком, от і не байдуже... Ну, піду я, тітко Ганно.
— Може, друзяко, в наш палац заглянеш?
— Пізніше, пізніше прийду на посиденьки, бо зараз заніколилось: роботи, практично, до самої суботи, а від цього дня та знову ж до цього — і вгору ніколи глянути. Самі знаєте — село висить на плечах. Привіт передавайте Маркові, нехай скоріше видужує та не трудить зарання себе, бо він у вас непосидющий, — говорить з веселим співчуттям.
"Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого не густо їх. .Того й зрадів..." — догадався Марко.
В землянку з оберемком хмизу увійшла нахмурена мати. Побачила сина, прояснилась:
— Як спалося, Марку?
— Де ж може краще спатись, як не в рідної мами?
— А я такого була диму напустила, очманіти можна, — прикрила двері. — Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?
— Якось постараюсь сам, — на одному костурі пострибав до цеберки з водою, а мати з жалем поглянула на скалічену ногу і щось зашептала до неї.
— Що ви, мамо, вишіптуєте?
— Та нічого, це вже від старості йде, тоді людині хочеться і на самоті говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш за свої битви і каліцтва? —"ніяково поглянула сину у вічі.
— Нащо воно вам? — засміявся Марко, вдаючи, що не чув розмови з Безбородьком.
— Так собі питаюся. Ти мені й без медалі гарний. — Більше мати ні словом не обмовилась про нагороди. Але на душі їй стало сумно: видать, обійшли її сина, як не раз обходили на віку. Аби ж менше різні міни та снаряди шматували його, більше заслужив би.
Умившись, Марко видибав надвір. Ранок одразу охопив його свіжістю і сонцем. Усе повітря було густо засноване майже невидимими нитями паморозі. Тільки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помітити, як вони щедро розщеплювались на крихітні сніжинки-іскорки, творячи навколо невідчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що сліпуче рухалась своїми шляхами і колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .раніше ніколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем підсвічена паморозь.
І тільки після цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок і скорботними пам ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де піднімалися жовтуваті, наче з воску виліплені зруби, а за містком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого незграбно ліпилися прибудови.
"Оце, напевне, і є хороми Безбородька. За чиї гроші і проповзає під серцем за які заслуги будувався він?" злоба, а очі беруться гнівом.
Колись і Марко не раз мріяв, що прийде час — і нові, білі, немов лебеді, оселі розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де відпочити, привітати гостей і навчати розуму дітвору. Хіба в нас не вистачить глини на такі хати, щоб проти них куркульські здавалися злидарськими? І це буде! Але він перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайстві серед злиднів, руїн і нестатків.
Щось неподалік зашипіло, Марко мимоволі здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не міна: пошипівши, заговорив гучномовець. Чоловік подибуляв до нього послухати останні вісті.
— Не поспішай так, Марку! З приїздом тебе! — збоку почув знайомий смішок і голос.
І от до нього статечно підходить прояснений взовні і підхмурений зсередини Безбородько, середній на зріст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим підборіддям обличчі господарює чималий, роздвоєний на кінчику ніс, зате сіро-тінявисті дрімотливі очі глибоко засіли в очницях, а над ними випнуті надбрівні дуги перегнули житні піддашки брів. Губи в чоловіка повні, смачні, про які говорять, що ними добре цілуватися або в церкві гасити свічки. А от великі відстовбурчені вуха підкачали: очевидно, за рахунок розміру вони витончились, і проміння проціджується крізь них, як через рожеве скло.
Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно поєднується владність і дрімотливість, всю сповнену гідності постать Безбородька, потім до краю дивується, відхиляється, а далі так заходиться реготом, що його аж перегойдує на костурах.
Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потім поглянув на Марка, який навіть не відповів на вітання, знизав плечима й з образою на виду вичікує, що буде далі. Але, коли на темноті Маркових вій заколивались росинки сльози, він з подивом і зневагою випнув роздуті уста:
— Отак, значить, практично, і стрічаються друзі. Навіть "добридень" не вицідили, а вже насмішечки знайшли. Чимсь таким їмішним поснідав?
— Та ні, Антоне, — крізь сміх і сльози відповідає Марко, — я натщесерце регочу.
На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа і зобяжева посмішка, а роздвоєння носа почервоніло.
— З якої б це радості так реготати?
— Не з радості, а з подиву: звідки на тобі тепер гусінь взялася?
— Гусінь!? Та що ти!? —вражено перепитав Безбородько і теж відхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи він після всіх своїх поранень не позбувся тринадцятої клепки. — Якісь у тебе такі розумні насмішки, що я нічого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще сніг лежить, практично, може взятися гусінь?
— Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
Безбородько про всякий випадок відступив пару кроків назад, а потім глянув на своє пальто і жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голівками хробаки звивалися на його святковому одязі. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собі несподівану гидоту, що й обличчя, і вся постать Безбородька .пересмикнулися.
— Звідки вона, така напасть? — побоявся рукою скинути хробаків: а що, коли це трупожери?
Марко зрозумів Безбородька, заспокоїв його:
— Це плодожерка.
— Плодожерка? Не може бути.
— Придивись.
Безбородько спокійніше почав розглядати гусінь, потім змахнув її з пальта і пробурмотів:
— Звідки ж вона, практично, взялась?
— Додому часом з холоду не вносив сушню?
— Жінка вносила! — згадав Безбородько. — А я ще поночі кинув пальто на мішок. Ожила, виходить.
— Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палаці — там почула весну.
— Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досі в ногах дрижаки гопака вибивають, — з полегшенням посміхнувся Безбородько.
— Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене лякаєш, — засміявся Марко.
— То минуле, довоєнне діло було. — Безбородько навіть рукою махнув, наче назавжди відганяв ті непорозуміння і незгоди, що були між ними. —Тепер люди навчились цінувати життя, дружніше жити. І ми за війну, практично, порозумнішали, гадаю, не буде між нами сварок і чвар. Коли я поранений лежав у шпиталі, не раз перебирав у пам'яті колишнє, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою, і вирішив поставити хрест на тому, що було.
— А як зрішив? — здивувався і навіть зрадів Марко: а що, коли й справді Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тоді варто пособити йому відсіяти грішне від справжнього.
— Так і вирішив, — правдивими очима поглянув на Марка. — І перед тобою винюся, бо чимало колись по злобі попсував тобі крові і по дівочій лінії, і по інших лініях, — понизив голос Безбородько. — Все наперед, по дурості своїй, хотілося вискочити, в чомусь обігнати тебе. А коли поранили, зрозумів, що це суєта суєт і всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотів головувати серед такого безголов'я і розгардіяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер від критики не тільки вуха — вся душа в'яне, бо за що не подумай — того тепер нема. Труднощі на труднощах їдуть, труднощі труднощами поганяють.
Марко насторожився: пригадалась давня пісня Безбородька — він завжди все старався зіпхнути то на труднощі росту, то на труднощі п'ятирічок, то на труднощі сільської відсталості, а тепер ухопився за труднощі війни.
— А твої хороми теж на труднощах виросли? — очима показав на оселю Безбородька.
— От, бач, навіть ти камінцем жбурнув у мій курінь.
— Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будівництво, тому й летить це каміння.
— І даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, — навіть спогорда сказав Безбородько. — Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо мені чи комусь, хто, звісно, може, переробляти одну роботу кілька разів? От, приміром, спочатку я збудую собі малу хату, як усі, а потім, через кілька років, доведеться ломити її і починати заново будівництво. Та чи не ліпше одразу будуватись на увесь свій недовгий вік і людям давати приклад: робіть, хто може, якнайкраще, зараз тягніться до світлої мети. То раніше було гасло: мир халупам, війна палацам. А тепер треба оголошувати війну халупам, щоб ставити добрі оселі.
— Гарної ти заспівав, та трохи зарані, — похитав головою Марко на демагогію Безбородька. — Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плісняві з черв'яками і жабами. Оголошуй раніше війну землянкам.
— Це ти так думаєш, а я інакше, і не знаю, на чиєму боці правда.
— А ти в людей розпитайся, може, правда біля їхніх землянок ходить.
— Горе одне там ходить, — і собі спохмурнів Безбородько.
— То якось ломити треба його. Зерно готове' до посіву?
— Де там. Вважай, свистить у коморі.
— Чому?
— Ще восени різні плани переполовинили його.
— Чим сіяти будем?
— Тим, що є і що держава дасть.
— А коли не дасть? Безбородько розвів руками.
— Ну, братику, я не бог, щоб відповідати на такі запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, — сказав твердо, знаючи, що тут не підкопаєшся до нього.
— А гній вивозиш у поле?
— Нема чим... коні ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька.
— І ті не тримаються, на яких Мамура вночі возив прядиво?
— Мамура!? І ти бачив? —недоречно вихопилось у Безбородька, і знову щось чуже з'явилося навколо його очей.
— Напевне, бачив, коли питаю.
— Від твого ока ніщо не заховається, — вже спокійно цідить Безбородько. — Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
— Чого ж по ночах, потайки, їздити?
— Е, це господарське діло: вночі прядиво має більшу вагу, а вдень підсихає, —переможно посміхнувся Безбородько. — А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у голові? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмінно. Для фронтовика ми із шкури вилузаємось.
Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комірником Шавулою піти колядувати по людях.
— Повертайте, хлопці, сьогоднішній виторг! — одразу ж накрив мокрим рядном своїх вірних помічників.
— Який виторг повертати? — здивувались дрібнуваті зіниці Шавули, здивувався і його куций ніс, який намарно вибивався з хащів сивої, сизої і рудуватої щетини.
— А ти хіба не отримав своєї пайки? — тихцем запитав Безбородько.
— Тисячу карбованців?
— Атож.
— Так чого ж повертати? — занепокоївся і наче трохи поменшав Тодох Мамура. —Міліція пронюхала? Я ж усе робив без спільника і свідка.
— Найшовся свідок: Марко Безсмертний! — аж зашкварчав Безбородько. —Вже достукався, стукав би він своїми костурами в двері самого пекла.
— Почалось нове життя, — зморщився Шавула і кинув якусь лайку в свої заволохачені хащі.
IX
І райкові, й вечірні дороги чаять у собі таємницю, сподівання і жаль. І скільки не збираєшся у ті дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе твоє серце, насновують на нього надії, розмотують пережите.
Якась незбагненна сила й принада е у синім туманці .далини, він з дитинства бентежить і вабить тебе. І довіку здається, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторінка життя, що там, у рамці росяних дібров чи синьооких луків, загубився такий закуток землі, який не снився і геніям Відродження, що, може, там по ранішніх чи вечірніх росах поспішає назустріч тобі твоє щастя.
І ранкові, і вечірні дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її досвітні й вечірні зорі, як хвилювала сиза світанкова і рожева вечірня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізає ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віяочку, і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям; це ті перлові світанки, коли ти вже з росою і косариками вижинаєш посивіле жито або гребеш крихкий ячмінь і надійно поглядаєш на старших: чи не помічниця вам? Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у своїй руці тримає твою руку і не може вимовити ні слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання.
Невже це теж було? Чи наснилось отут у холодній дзвіниці, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обізвалися святкові дзвони? Жінка рвучко підводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається з руїнами школи, де зіщуленою пташиною колись пробіг рік її молодості, і засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий ранок, червоніючи од напруги, викочує з-під краю землі підтуманене сонце.
— Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? — Григорій Стратонович посміхнувся тією ніжністю очей, яка буває ранком у лугового з росицею дзвіночка. Як їй колись, підлітком, хотілося мати ось такі очі!
— Для чого вони тобі? Когось чарувати не терпиться? — насміхався Григорій.
— Дурний, — червоніла вона. — І що ти тямиш?
— Та щось уже тямлю, але ніяк не второпаю: для чого цвітом рожі підмальовувати щоки? — дивився на неї своїми веселими самоцвітами.
І от скільки років промайнуло з того часу, скільки пережито, скільки разів її Григорій стрічав смерть і скільки разів сам когось карав нею, але очі в нього залишилися такими ж, як у дитинстві. Велике діло, коли людина має чисте сумління, коли ніякі тіні не каламутять, не збіднюють погляду. Одного разу навіть запитала його:
— Григорію, а не мучать тебе погані сни?.. Не приходять убиті?..
І він одразу'ж насупився, навіть з докором подивився на неї.
— Навіщо це, сестро, тобі?.. Люди, що сіяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вміють похвалятись убитими. Тільки необхідність заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: ніхто не турбує моїх снів, бо я карав нечисть, ворогів Батьківщини. І тільки ворогів!.. Бачу, що й ти цікавишся таємницею слов'янської душі, як деякі буржуазні теоретики.
"Милий мій, милий", — шепче вона зараз тільки дрожем уст і надивляється на таке мужнє і таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, здається, й рідна сестра більше не змогла б любити. І хоча це недобре, — вона ревнує ного до Катерини і журиться, що його одразу обсіла така сім'я. Хіба він дівчини не міг собі знайти?
Так, вона менш великодушна, аніж Григорій, нізащо не вийшла б заміж за вдівця з п'ятьма дітьми. Навіть коли б і вийшла з великого жалю до дітей, все одно не могла б прикипіти всім серцем до чоловіка, як прикипів Григорій до Катерини...
"Нічогенька, навіть славна братова, а все одно жаль брата", — уперто обзиваються ті самі думки.
А Григорій Стратонович дивиться на сестру, і його знову вражають її очі з двома цятками сумовитого осіннього сонця. "Це не тільки війна, але й скалічене материнство тремтить у тих краплинах осіннього сонця. Хоч як склалося життя, а дітей тобі треба, сестро. Дітей!" І він переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до неї припасти, мов до найріднішої людини, і милувати, як жінку.
Дорогою загуділа машина.
— Твоя йде!.. — впевнено сказав Григорій, вийшов наперед і по-школярськи підняв руку.
Захеканий студебекер зупинився біля обочини, і сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав:
— Куди?
— В Дубову.
— Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
— Тоді сідай, молодице, по дорозі. Оце все? — показав очима на маленьку валізку.
— Оце й усе!
— А веселуха там знайдеться?
— Знайдеться, — відповів Григорій.
— Тоді порядок у військах, — задоволене сказав шофер і смачно посміхнувся.
Степанида похапцем цілується з братовою, схлипує в обіймах брата і з його допомогою опиняється в кабіні.
— Марку Трохимовичу передати привіт? — шепче наостанку.
— Ой, що ти, Григорію! Молю, благаю, щоб ні слова про мене. Чуєш?
— Химерні ви люди, жінки, потайні.
— Слово честі, не скажеш?
— Слово честі. З чимсь ти криєшся від мене?
— От вчепився.
— Ну, не буду, — добряче сміється Григорій Стратонович. — Пиши, приїжджай.
— Влітку приїду.
І от рушила машина, гойднулась дорога, і гойднулися болі та спомини. Прощаючись із понівеченим селом, вона все придивлялась до вулиць і завулків, чи не побачить щось знайоме і чи не запримітить десь постаті на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледіла біля його палацу. Він, кудись несучи свою зовнішню поважність, як недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима та й зник...
* * *
Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привітно мружилось у пучках сонця і нитях павутиння. Гандрибасті, з оголеними шрамами коні, які відслужили своє у кінноті, до дзвону клепали суху підосінню землю, залишаючи на ній синюваті півмісяці.
Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних ліс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрі, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу.
"Тільки справжні митці можуть зробити з якогось пруття таке диво", — подумала тоді і запитала візника: — Де ви стільки червонолозу дістаєте?
— З Китай-озера, — коротко відповів той, не випускаючи з рота надгризеної люльки.
Це слово приємно забриніло в її душі, перед нею принадно, як таємниця, почала відкриватись нова частка непізнаної далини. І вже ближчими ставали і хати, і вулиці, і завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопів, соняшників та яблук.
Яблуні тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, і, не сумуючи, стояли на цвинтарі, де кінчалось життя...
Одноногий шкільний сторож з бджолою в бороді довго, недовірливо розглядав документи, звіряв її роки з обличчям і невідомо чи з огудою, чи схвально сказав:
— Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервоніла, що аж в очах потуманіло, і з усією непримиренністю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на підгонистого вітряка з двома крилами:
— Не панночка, а просто вчителька? Ніколи не смійте мене так паскудно називати! Чуєте, ніколи! Бо інакше!.. — замахала своїми маленькими кулачками.
Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них і не розгнівався, а, навпаки, подобрів, лагідно засміявся:
— Ми на горе всім буржуям світовий пожар роздуєм? От які ми! Ви, бачу, задиркуваті, ніби шпачок, — підвів голову догори, де на плакучій березі висіла шпаківня.
— А ви їдучі, як... — в гніві не могла знайти потрібного порівняння.
— Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлівайтесь, — підбадьорив її сторож і з-під розкішних вусів натрушував на підкучерявлену мідь бороди і захоплену посмішку, і сміх.
Чого йому так сподобався її гнів? Всякі люди бувають ва світі...
Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу і вже з пошаною простягнув документи:
— Усе в справності. Не прогнівайтесь, що так сказав навздогад буряків: хотілося знати, що ви за людина, з якого тіста зліплені, яким духом дихаєте — старосвітським чи вже нашим.
— Он як! А ви ж яким живете? — одійшла вона.
— Кавалерійським! У Котовського служив і воював, а тепер із школярами воюю, — скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. — На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвін припасував?
Вона тільки тепер вгледіла, що на шкільному подвір'ї з високозведеної дубової перекладини капелюшисто звисав потемнілий дзвін, пудів на тридцять.
— Невже ви, Зіновію Петровичу, ним дзвоните на уроки? — запитала ошелешено.
Сторож ствердно кивнув головою:
— А хіба погано придумав для науки? Задзвоню — і всі люди знають, що революція вчить їхніх дітей! От воно як! Не подобається вам?
— Дуже подобається, дуже! — вигукнула в щиросердім захваті і одразу забулася про свою образу.
— От і гаразд, Степанидо Іванівно, — задумано подивився на дзвона. — І йому тут веселіше, бо не дзвонить на похорон. Все попівство завидує на цей дзвін. Не раз приїжджали різні і всякі, щоб якось вициганити чи виміняти його в мене. Не знають, що це мій найкращий трофей.
— Трофей? Де ж ви його взяли?
— Під Волочиськом відбив у білополяків. Це ще коли я на коні, як вітер, гасав. Були й такі часи... Ну, а привіз я його в село вже після шпиталю, де вкоротили мені ногу. На одному возі їхали. Саме обложистий дощ ішов, і дзвін перед новою службою так плакав, наче згадував усі душі, над якими востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всередині, не знаючи, як зустрінуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любові. Тоді я, 'дівонько, як і мій трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на місці, бо що таке дзвін і вершник на підводі та ще й у соломі?..
Тепер вона іншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарешті знайшов своє місце, і навіть на соняшники, які розкішними золотими решетами пересівали сонячне проміння.
— А ви нашої першої трибуни ще не бачили? — пожвавішав Зіновій Петрович.
— Ні, не встигла.
— Неодмінно подивіться, —аж пирснув од задоволення. — Наш Марко Безсмертний наказав її зробити більшою і вищою, аніж у самому повіті. От ми й постаралися з хлопцями — таку вигилили, що довелося до неї сточувати дві драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, і дехто побоявся дертись на таку хмарочінь, почали присікуватись до Марка. А йому, враженної вдачі, хоч би що: стоїть, підсміюється ще й рукою вгору показує:
— Піднімайтесь, не соромтесь, щоб і ви бачили далеко та високо, щоб і вас люди бачили на висоті! Тоді буде змичка.
— Інтересний ваш Марко.
— Таки інтересний. А тепер, Степанидо Іванівно, ходім — покажу ваше господарство, — запросив Зіновій Петрович.
Він показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли дві молоді топольки. А потім завів її у запустілу кімнату, де рештки дворянської розкоші й досі кривились на сусідство з молодими й дебелими плебеями. Тут біля розгородженого більярдного столу, сукно якого пішло на інші потреби, посміхались рожевими прожилками селянські міцноногі стільці, а під важеленною лампою з омертвілим вогнем і занехаяними купідонами дихав переліжним сіном новенький ясеновий тапчан.
— Ось і ваші хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту.
— Спасибі.
— Коли не маєте перин — ще внесу вам з якийсь оберемок сіна. Воно в нас як чай.
— Внесіть.
— О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходімо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж від графської корови, — і його підкучерявлена борода знову насочилася сміхом.
З шкільного подвір'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накриті великими глиняними полумисками.
— Оце моє найбільше добро. — Зіновій Петрович рукою показав на вулики, що гуділи, мов крихітні вітряки.
— Бортникуєте?
— Полюбляю бджолу і дітей, щось у них однакове є. В чепурній хатині, що теж пропахла соняшником, яблуками і вощино.ю, їх привітно зустріла тітка Христя, беручка молодиця, з такою довірливістю на округлім виду, кирпатинкою і двома безжурними ямками біля неї, що від усього цього одразу робилось привітно на душі.
— Дитинонько, і ви вже вчителька? — сплеснула руками тітка Христя. — Та як же ви, такі тендітні, наших махометів будете вчити? А скільки вам років?
— Сімнадцять.
— Уже й сімнадцять! То чи ви хліба не вживаєте, чи наукою крепко нажурені?
— Не торохти, самопрядко, — перебив її чоловік. — Краще поворожи біля печі та столу, бо людина здорожилась — цілий день на спеці та на сухоїжі.
Тітка Христя метнулась до печі і застигла з піднятим рогачем: з вулиці, пробиваючись крізь лапаття соняшників, славно, під сухий перестук копит, полилася пісня про ті тучі громові, за якими сонечко не сходить, про тих ворогів, через яких милий не ходить.
— Як гарно співають у вас, — припала до старосвітського, вверх підійнятого віконця на чотири шибки.
Бездонки — підставки для дуплянок.
— Це Марко Безсмертний і Устим Тримайвода виводять, — з гордістю пояснив Зіновій Петрович.
— І прізвища незвичні у вас.
— Запорозькі. Там чоловіку давали таке прізвище, яке він сам заробив. Світив пупом — називали Голопупенком, думав головою — ставав Голованем або Розумом, а думав чимсь іншим — і те місце турбували, — повіками погасив задоволену посмішку, а вона випурхнула на куточках уст.
— Ти вже наговориш, безсовісний, усякого такого. Хоч би вчительки посоромився на капелинку, — обурилась тітка Христя, а ямки біля її кирпатинки і зараз весело жмурились і розжмурювались. — Тебе в тому Запорожжі небезпремінно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
— Запряла свою нитку, — махнув рукою на дружину. — Таки гарно співають наші хлопці?
— Дуже славно, як срібло сіють. А хто ж вони — Безсмертний і Тримайвода?
— Марко, вважайте, — найвища влада, голова сільради, а Устим — голова комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч під вінець з красунями веди, — похвалив хлопців сторож.
— Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, — запечалилась тітка Христя.
— У вас іще водяться банди?
— Не перевелись і донині. Ми недалеко від кордону живем. Засилають вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували і Гальчевський, і Шепель, і Палій. Самі за кордон, як щури, повтікали, а корінці позалишали по різних закапелках. Доберемось і до них!.. О, чи не до нас ідуть хлопці! — радісно вигукнув Зіновій Петрович і теж висунув голову у вікно.
Заскрипіли, широко відчинились нові ворота. Два вершники легко скочили з коней, прив'язали їх до обори і, пригинаючись під пагіллям вишняків, пішли до хати. Ось і стали вони на поріг, з карабінами за плечима, однакові на зріст, але один із них, темнолиций, був схожий на вечір, а другий, золоточубий, — на ясний ранок.
— Добрий вечір добрим людям на весь вечір! — проспівали обидва і засміялись.
— Добрий вечір, Марку, добрий вечір, Устиме. А я думаю, кого мені бог на вечерю несе, — аж воно — начальство. На банді були? — заторохтіла тітка Христя.
— На банді. А це чиє довгооке дівчинятко прибилось до вас? — запитав чорнявий.
— Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку пройшла!
— Та пройшла всю науку? — весело зиркнув на немешне вдалось пройти. — Рівно підійшов до столу. — Може, познайомимось?
— Степанида Іванівна, — соромлячись, невміло подала руку чорнявому. Він злегенька, наче пір'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.
— Марко Трохимович, а мій побратим зветься Устимом Васильовичем, перший комуніст і найкращий парубок на всі довколишні села — вродливець, та й годії
— Та що тц наговорюєш, — зніяковів Устим, що й справді був гарний, неначе з якоїсь картини зійшов. — Оце вчителька одразу й подумає, які тут хвалькуваті люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. — Устим теж підійшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
— На кого ж ви вчились?
— Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хліб, —білозубо засміявся Марко. —Тільки вчився я трохи інакше, аніж ви.
— А як же? Марко, заглядаючи їй у вічі, присів на краєчок лави.
— На давні роки я мало не вченим став: закінчив аж церковноприходську, —в скошених куточках очей пробилось лукавство. —З неї подався в іншу науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вісімнадцятому, підпарубчаком, прямо з наймів на чужому коні утрапив до партизанського загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з перемогою, часом з бідою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед свої очі, запитав, чи я не голодний, і, як у загоні, наказує:
— Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобі шаблею орудувати — пора стати студентом! Я засміявся:
— Оце знайшли скубента, що й ділення забув.
Командир строго подивився на мене:
— Ділення ти не забув: шаблею ділив і відділяв правду від кривди. А тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобі. Завтра ж з'являйся у технікум! Завдання ясне?
— Ясне!
— Повтори!.. От і гаразд. А в ремінці зарання попробивай нові дірочки, щоб стягувати живіт. Наука не любить череватих, і хліба на неї даємо в обріз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
Дорогою я повторяв ті слова, як вірш, і вже бачив себе студентом. А перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нікому ні словом не обмовився про нього.
Вранці я начистив рештки своїх чобіт сажею, одягнувся знизу в трофейну німецьку, а зверху в австрійську одежину, все це привершив парубоцьким з пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хліба і яблук та й де бігцем, а де й так, рвонув до міста. В технікумі якась миловида дівчина одразу спровадила мене до завідуючого. Той з усіх боків оглянув мою одежинку, чмихнув разів зо два, запитав, чи вмію читати-писати, яке моє ставлення до світової буржуазії і чи міцний в моєму тілі дух до науки.
— Дух, кажу, в тілі міцний, а от під знання в голові не оралося і не сіялось.
Тоді завідуючий засміявся:
— Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся наука з усіма гегелями дивить