нею, мов росяним кущем.
І тільки тепер стара Ганна кидається до сина, завмираючи, водночас обіймає і притримує його, а він, горблячись, нахиляється над нею, і пучки зморщок під очима виколихують радість, біль і рух сльози. Марко устами піднімає вище темну хустку і вперше цілує материну сивину. Коли він ішов на війиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його голову до себе, заглядає у вічі і переконує саму себе:
— Їй-бо, це ти, Марку, а присій-бо, це ти, і не хто інший. Дитино моя дорога, кровинко моя виплакана, — збентежено, радісно, вражено вдивляється у вузькувате, з тією мінливою смаглявістю обличчя, що взимку вибілюється, а'влітку земляніє, у веселу й рішучу правдивість очей, в добрі й насмішкуваті уста, в усе те, що зветься її сином. А дрібні сльози осипаються й осипаються з її вій і очей, що і плачуть, і посміхаються. Марко ніколи не бачив на материнім виду таких крихітних сліз, напевне, старість чи лихоліття здрібнили їх, як здрібнювали все на світі.
— Не плачте, мамо.
— А хіба ж я плачу? — щиро дивується вона, зовсім не помічаючи, що й зараз сльози розтікаються по її зморшках. — Я радію, Марку, що це ти... І вуса твої, навіть за війну не вирівнялись. А люди ж не повірять...
— Що мої вуса не вирівнялись?
— Ні, що ти повернувся... Як воно тільки в світі буває... От побачиш — не повірять.
— І чого ж?
— Вони тепер такі стали розтривожені, спантеличені, що не вірять і в закон.
— У закон божий? — одразу веселіє чоловік.
— їв закон божий. Кажуть — це хвантазія. Тільки вірять у кінець війни, а деякі — в кінець світу.
— А ви, мамо, і в те, і в друге вірите? — засміявся Марко.
— І навіть убієніє тебе не змінило... — сплеснула руками стара Ганна, одразу ж перелякалась того страшного слова, а потім теж посміхнулася всіма зморшками. — І досі ніяк не втямлю, що ти повернувся. Роздягайся ж, дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить погляд на болючу ногу і німотно випитує її про те саме, що випитували тисячі матерів, боячись запитати про це дітей.
"По землиці ходити тобі, на росі здоров'я набиратись", — мов зиклинаючи, звертається до ногя, а потім говорить до .сина:
— Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навіть і в снах мало бачила, — на мить поклала голову на груди своєї дитини.
— Повірили в той папірець?
— І вірила, і не вірила, та серце запеклось наче камінь. Ти ж один у мене зостався, — наче місяць у небі... А знаєш, де твоя похоронна? —оглянулась назад.
— Звісно, за якимсь образом.
— І як ти вгадав? Справді, за образом Георгія По" бідоносця. Ось я тобі зараз покажу її, — махнула рукою на молодцюватий, хоч і закіптюжений, образ святого, що впирався у діжечку, з якої виглядали ребристий часник і перші зелені кіски цибулі. — Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в рамку взяла, чи в конституцію положила, а я — за Георгія, бо і він, і ти душили Гітлера-зміюку, щоб його всі громи і землетруси викидали з святої землі... Ой Марку, хай тобі все добре... Роздягайся ж, дитино. Ось я зараз пособлю...
Мати тільки тепер здогадалася змахнути сльози з очей і знову в оціпенінні притулилася головою до сина. А він відчув, що її руки не пахли ні соняшником, ні чорнобривцями, ні грибами, ні свіжим хлібом, а з усіх задавнених і свіжих зморщок віяло димом. Може, і він тепер забився в селянські руки, як сама земля.
ІІ
Сьогодні печаль потиснулась у землянці Ганни Безсмертної; радість веселою ластівкою шугала, тріпотіла над матір'ю, і вона іноді аж руки підіймала вгору, щоб перехопити і притиснути до грудей оте невидиме снування, що тремтіло й ткалося над нею, мов тепле марево. В материйне відтале серце сіялись і сіялись Маркові слова, як під Новий рік сіється в хаті жито-пшениця і всяка пашниця, перемішувалися з її думками. І навіть слухаючи щось тяжке, вона могла: посміхнутися, бо в цю хвилю хтось тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
І вона знову з подивом та безмірною любов'ю дивилася на сина, .дивуючись, як він, перешитий на різні фасони "всякими лікарями, залишився тилі самим Марком, яким .був і до війни, їй знову хотілося тулити до себе свою дитину, торкатись його рук, болючої ніженьки, виговорити всі слова, що каменем запеклися навколо серця, але мала ту неймовірну делікатність селянської душі, яка завжди в усьому стримувала себе, окрім ділечка. І той, хто привик з усякої нагоди охати і зойкати, навряд чи зрозуміє тих глибоко люблячих матерів, які рідко цілують своїх чоловіків і своїх дітей, і навіть ласку зустрічають здивованим: і-і!
— Навоювався ж ти, сину, як накосився. І чого б тільки не жити людям у добрі та злагоді? Позавидували фашисти на наші душі, то й самі без тіла залишаться, бо як хто у світі не викручує темні мізки, а все одно кривда ніяк і ніде не переможе правди. Може, тобі якусь припарку прикласти до ноги?
— Обійдеться.
— Ой Марку, Марку. — Більше не стає слів у матері, і вона з любов'ю несе до своєї дитини заокруглені піввінця по-дівочому довгих вій, що не старіли над виплаканими прив'ялими очима. — Увесь ти в батька пішов.
Біль хвилями пройшовся в середині чоловіка: як запізно він згадав про свого рідного.
— Давно були на могилі тата?
— Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
В землянці залягла тиша. Крізь далечінь років мати і син побачили на якусь мить живою наиріднішу людину і живу вербу над її могилою.
Далеко від рідної оселі загинув у січі з денікінцями комнезамівець Трохим Безсмертний. Порубаного й постріляного поховали його друзі в степу біля річки на тому ж місці, де він упав з коня. Майстри не тесали Безсмертному кленової домовини, боєм задимлені друзі не покривали йому очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних і красивих слів, як подобає в такому випадку.
Мовчки в журбі зіскочили бойові побратими з графських і куркульських коней, саперними лопатками і шаблями викопали неглибоку яму, опустили в неї свого товариша, а біля нього поклали шаблю, щоб і на тому світі кришив нею погань, та й помчали доганяти ворогів. Навіть трикратного пострілу не дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потім якась християнська душа поставила на могилі невеличкого, з молоденької вербиці вирубаного хреста, диво сталось у степу — після дощів ожило мертве деревце, з порубаної середини викинуло гілочки, і вони зеленими ручатами потяглися до сонця. Згодом пристрасною силою життя деревце скинуло мертву поперечку і вже стало не хрестом, а гінкою вербицею і людською пам'яттю. А матері, коли вона приходила сюди, іноді здавалось, що в тій вербі оселилась її наболіла душа...
— Говори ж, сину, говори, — першою відганяє задавнені спогади і біль.
— Про що ж вам казати? Можу тільки про війну, бо не виходив з її упряжі...
— А хто тепер кому про інше розказує? Чим живемо, тим і дихаємо.
Після ще якоїсь розповіді про бій мати вибачливо подивилась на Марка, метнулась до кабиці, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже від вогню інколи з недовірою поглядала на сина і на збитий з двох дощок стіл, на якому лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у вогонь, чи покласти в різні податки, що теж лежали за Георгієм Побідоносцем?
Але потім вирішила: то вже така судьба сина, і хай він робить з нею, що захоче. Все-таки недарма, навіть після похоронної, благала долю і на ранніх, і на пізніх зорях, щоб вернувся Марко. От і нагрянув неждано, мов перший грім, байдуже, що костурами гримить. І не дуже постарівся, тільки вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки накипіли. 'Ох, аби ще внучка з Германії повернулась і заспівала так, як співала її бідолашна мама:
Он сяду я край віконця
та виведу золоте волоконце...
Але не внучка, а вона, баба, всі ночі тепер сидить край сліпого віконечка, навпіл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце і вже не примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свій рід. Ой, а чого ж це вона й досі чапає в одній чуні? Геть усе, усе витрусилось із голови. Ганна вихоплює з-під лавчини благеньке полатане взуття, а до неї підкочується зайченя й починає тертися біля ніг.
— Їсти, дурненьке, хочеш? — питається, наче звірятко може щось відповісти.
Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною носа і кладе на спину довгі, мов іграшкові човники, вуха.
— Що ж тобі, сирітко, дати? — і далі розмовляє з ним, наче з дитиною.
— Звідки він у вас, мамо?
— У лісі знайшла, замерзав бідолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся худоба наша, бо Гітлер і кури пожер, і корови в салотопці перетопив, щоб його нечисті до судного дня на бісячий лій топили. — Мати, як могла, проклинала навіженого фюрера і тут же лагідно посміхалася до сина або одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього ні жінки, ні доньки, а потім втішалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гітлеру капут, і непомітно для себе починала говорити: — Яка ж вона гарненька була. А очі — одне синьоцвіття, та й годі.
— Де вона тільки тепер? — зажурився Марко і зажурилися всі його зморшки під очима.
— Може, й добивається додому, як та перепілка.
— Може... — почав думками розшукувати оті затуманені далі, з яких, певне, добивається додому його єдине дитя. Як топольку, ростили її, а війна з корінням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся і карайся, чи є вона на землі, чи, може, лежить у землі.
Мати, вгадавши його думку, поспішила заспокоїти:
— Не журись, дитино. І Гітлер не всіх зможе вичавити.
— Мамо, а які у вас тепер очі? — несподівано запитав Марко. — Ніяк не розберу при цій електриці, — косо поглянув на каганець, змайстрований з гільзи снаряда.
— І нащо воно тобі? —здивувалась, зніяковіла і зітхнула мати. — Хіба ж діти придивляються до наших очей? То тільки ми втішаємося, ними...
— Та інколи придивляємось: — Марка вразило, що матір засоромилась такого запитання, бо й справді: хто цікавиться очима старих? — У вас були сині-сині, як весняне небо після дощу.
-Як ти, сину, гарно сказав, — зітхнула мати. — За все життя ні від кого не чуда таких слів, навіть од батька твого,,.. І невже в мене справді такі були очі? — аж зачудувалась, згадуючи минулі роки.
— Сині були, як барвінковий цвіт у росі.
— А тепер стали сивими. Інша роса виполоскала мій синій цвіт, —відповіла тихо. —Ти знаєш: у нашому роді довго не сивіють, діди парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперішня гризота не подивилась иа це. Спочатку в мене посивіли коси, а потім очі... Таки придивлявся до матері? Дуже стара стала? — з вдячністю посміхнулася до своєї кровинки, і відблиск молодості майнув у її справді сивих од скорботи очах. — Я тебе ще голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
-В мундирах?
— І в мундирах, і роздягнена, і товчена, і так шматками, — в гніздечках біля уст сіпнулась і завмерла посмішка. — Тільки присмаки нема до неї — розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
— А нащо ви стільки наварюєте?
— О, ще й питає. Думаєш, почувши, яро тебе, не збереться перегодя капела?, Тебе ж люди і живого, і мертвого любили... Тьху, знову цей папірець баки забиває, — кивнула головою на стіл. —І що тільки вдіяти з ним? Лежить же, ніби сама печаль. Чи не спалити його? — подивилась на сина.
Марко зирнув на страшний документ, що тепер сумирно лежав біля дерев'яної сільнички і темної; як земля, хлібини. А лежав же він раніше в цій землянці, наче покійник у склепі.
— Паліть, мамо, за смертю шкодувати не будем, — одвернувся від того папірця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився принести його, Маркову, смерть до матері, она, нема чому дивуватись: сідав же, гайворон на охололі груди Маркові, видирав його душу, біля якої мостилася смерть, і, може, помилково, віддер її, костомаху, замість життя та й шугонув зі своєю здобиччю у далекий край.
Чоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання, Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в беавість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півЧоловік аж посміхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове серце з самого дитинства світ нахлюпувався гомоном землі і відгомоном пісні.
Мати з потаємним острахом підійшла до столу, двома пальцями взяла папірець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, і понесла його до кабиці. Марко в задумі, з цікавістю поглянув на матір. На її зосередженому обличчі заколивався світ і виразно пройшли тіні страждання, що їх приніс цей клапоть війни. Мати ще раз глянула на нього й кинула у вогонь, а сама, наче молитву, урочисто і пристрасно зашепотіла якесь заклинання. Марко тільки й почув: "Іди, смерте, на болото і в безвість, де люди не ходять, де звіри не бродять, де півні не ніготь..."
-Таки горить смерть,-сказала після усіх чаклунських "тьху-тьху". Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути суворо-врочистим, як його матір, або махнути рукою і посміхнутись, як уміють збоку подивитися на своє лихо наші люди. "Практики ще не було такої",— насмішкувато відповів своїм думкам, придивляючись, як на припічку коцюрбився, чорнів і кришився вісник смерті.
— Спалила, пропади вона пропадом, змішала з жаром попіл чорнової.— Одійшла від кабиці і стала опоряджати стола, наче хотіла затерти й слід, де лежала похоронна, і знову з острахом поглянула на ногу.— Не болить вона?
— Не болить вона,-підкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках відділяла обман від правди.
— Хіба ти скажеш про свої болі, які вони є? .Знаю тебе добре. Ти каліцтвом похвалятись не будеш... І не підманюй, що скоро ходитимеш?
— От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
— Ви всі нас .утішаєте на старість, як ми вас утішаємо малими. Це теж трохи пособляє, бо серце нас хоч і мучене, та все вірою живе. А як на тій неділі, коли саме хугувало надворі, що й світа божого не видно, втішала мене якась молодиця І Достукалась до цієї оселі, обтру
сила сніг і стала біля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вірити похоронній: всі вони приголомшують людину, а не всі правду кажуть. Погомоніли разом, пожурились укупі та й розійшлися, як рідня.
— Що ж то за молодиця була? — стрепенувся і здивувався Марко.
— Ніби вчителька приїжджа. Привітна така, хоч з обличчя смуток і не сходив.
— Вчителька?
— Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. І подарунок мені під полою принесла — муки на заміс. З пайка свого відірвала.
— Дивина! — Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла допитуватись про нього. — І ви взяли борошно?
— Відмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде на свіжий хліб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дістала, щоб зварити вареники з урдою.
— Як же її звати?
— Як? — мати поправила хустку, напружено замислилась. — Ось тобі й маєш: вигубилося з пам'яті. Голова стала, мов решето, — нічого не втримає.
— Може, потім пригадаєте.
— Може, й згадаю. А ще раніше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з лиця і душею, ГригЬрієм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось іде.
Зверху справді загупали чиїсь кроки, обізвалися голоси, а в землянці захвилювався каганець. Марко зручніше сів на тапчані, випростався, щоб людям менше впадало в вічі каліцтво. Першим на порозі з'явився сивий, мов голуб, пасічник Зіновій Петрович Гордієнко, а з-за його плечей виглядала по-старосвітськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христі Гордієнчихи. Старий непомітно подав матері рамку з щільником і одразу пошкутильгав до Марка, обійняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що пахла димом і медом.
— Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої хороми.
— Чи не тю на тебе! — одразу ж накинулась на чоловіка Гордієнчиха. —Тепер ніхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в якому не є тілі знайшла пристановище.
— Ет, задзвонила на різдво, то й до великодня не зупиниш, — відмахнувся старий рукою від жінки. — Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
— Здоровенькі були, тітко, — з любов'ю і жалістю дивиться на округле з кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплинні осяйні вагони, аж мигтять далекі літа, коли в хаті Гордієнків він знаходив і сердечну радість, і 'зустрів своє перше кохання. — Як ви там?
— І не питай, дитино. Як люди, так і ми, — простягла, витерши об подолок, руку.
Марко поцілував її. Христя од несподіванки аж заточилась, за звичкою, хотіла тюкнути на нього, але одразу ж зжалісніла і цією ж рукою потягнулась до очей.
— А коли ж я, Марку, своїх діточок побачу, як тебе? Коли ж вони повернуться з далекої сторони?
— Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й зараз стане глузду відкривати похорін, — обірвав її Гордієнко... — Так же іноді плаче, Марку, що від сліз десятчані сорочки тліють.
— А він і слова не дасть, ірод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що біля бджоли цілий вік товчеться. — Гордієнчиха кулаком і очима насварилась на свого "трутня" і пішла до кабиці помагати матері, якій жінки непомітно передавали якісь мисочки або хліб, а чоловіки різнодержавні пляшки, закорковані качанами кукурудзи.
Сини чорної землі і жорстокої долі, вічні хлібороби і списані по "чистій" воїни, великі цілинні натури, вздовж і впоперек переполосовані війною, і звичайні прості дядьки, в міру дипломати, а без міри трудівники, які брели своїм горем, як темним морем, підходили до Марка. Підходили в незугарному одязі, в неоковирному взутті, зляпаному казна з якого ременю чи склеєному з трофейних автомобільних камер. Підходили з тяжкою задавненою тугою на обличчях і з добрими словами на устах. Репаними і паленими, стріляними і рубаними руками обіймали чоловіка і мовчки втішали його цими ж руками.
Матері як матері, питали одне й те саме: чи не стрічав десь їхніх синів, які стукають вже собаці-Гітлеряці в залізні двері. Батьки ж допитувались, чи скоро закінчиться війна, бо як іще далі протягнеться таке безголов'я, то й люду на світі не зостанеться. І тільки дівчата не питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше — на чужих далеких землях досівалося наше найдорожче зерно й любов. І в дівочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й генії пензля, бо ж хіба можна в одних очах вмістити і чорні тіні війни, і муки.утрат, і роками та свинцем перерване чи кров'ю зійдеие кохання, і самою природою, а не дівочою цнотливістю ледь намічені полохливо-зворушливі й тривожні ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому тьмою одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцнотілий, в свитці на розхристі. дід Євмен Дибенко, за ним тінню гнувся журавлистий Петро Гайшук, якого в селі прозивали міністром без портфеля. До біса розумний, але по-дядьківськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до високих посад, аби не мав природної недовіри до не хліборобського хліба і не так любив худобу, особливо ж воли. На самоті він їм і співав, і говорив з ними, і вони розуміли його мову. Тепер, коли війна знищила волів і забрала добру частку Петрового здоров'я, він переніс свою любов на коні, хоча від їзди верхи не мав задоволення: його довгі ступалйща майже завжди волочилися по землі.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима Полатайка, теж. конюха. Він без жодного слова щедротно-величним рухом подав матері пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
— Крадене? — тихо і строго запитала мати.
— Невже ви хотіли, щоб я у підвалі самого Антонеску торгівлю розводив? — здивувалось і .обурилось усе обличчя Максима.
— Як же воно з підвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднішньої години?
— А ви думаєте, я тільки одну пляшку взяв. собі на згадку про Антонеску? Для чого тоді було їздовим служити в армії?
— А що тут: збори чи вистава? — одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримів старий Дибенко.
— Ой мовчи, Євмене, вічно ти... — Мов біль. стала біля чоловіка полохливоока з безнадійно опущеними руками Євмениха.
— Хіба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. — витискається з рамок одвірка. —Пропустіть і мене, люди добрі, до голови.
— До якого, діду, голови? — здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави і всі три — за "язики". — Адресою помилилися.
— Мовчи і диш, розвідко! — Старий гострозоре обвів усіх поглядом, а когось і плечем підштовхнув, добираючись до Марка.— Хоче, вилупок, щоб я в такому ділі помилився! Прийшов до справжнього голови — Марка Трохимовича Безсмертного.
— Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,— чудуючись, озвався Марко.
— Не безіменний, не безрідний і не чорти-що, а справжній, довоєнний, що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці у небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної! Що, може, брешу, люди?
— Правду кажеш, Євмене,— першим обізвався Зіновій Гордієнко.— Марко чоловік з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасіка була за нього?
— Пасіка, пасіка,— перекривив його Євмен.— Колись люди віск до богів у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усі дні тащить. То яка ж пасіка не переведеться на трясцю.
— Мовчи, Євмене, мовчи та диш,— боліено попросила Євмениха.
— Сама помовчуй. Задобре і на горі живеться Безбородьку: очі і макоїди від жиру і самогонки послухали. То як я буду теперішнього голову визнавати? — непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. — Не визнаю його — і край.
— А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? — в'їв Гордієнко.
— Ми з ним живем, як різні царства-государства. Я й совєцьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?-визвірився на Гордієнка.-Чи, може, за те, що цей недбалець совість прогуляв, як червінець, а хитрості напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
— Добрий вечір, діду,— сердечно здоровкається з старим.— Дозолив Безбородько вам?
— Коли б тільки мені, то півлиха було б. Хіба ж то робітник? Він перед очима-мелун, а за плечима-кладун.
Навколо пожвавішали обличчя, а Марко весело похитав головою:
— Ви, діду, нічутіньку не змінились.
-Таки нічутіньку. Чого ж мінятися діду?-доторкнувся червоною від холоду рукою до сивого акуратно підстриженого бурячка борідки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. — Я ж не той метелик, що "ура-ура" на всі. трибуни вистрибом летів, коли ж загриміло — під трухлою корою лялечкою причаївся, а там і в гусінь обернувся. От яке в житті кіно буває. А я — війна не війна — увесь час біля коней човпію, і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають.
— За язик, діду, тільки за язик, — з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. — Довгий він у вас.
— А ти ж його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте. Як, Марку, не відсобачило тобі ногу? Тепер це діло не трудне: техніка висока. Що воно тільки буде, коли ще вищою стане? То як нога?
— Скоро на двох буду чапати.
— Оце діло! — зрадів старий. — До книги чи там до портфеля вистачить і голови, а до землі ще й ноги потрібні. Значить, обома ходитимеш?
— В Марка Трохимовича діла куди гірше моїх, — тріпнув біляво-золотистим, наче достиглий хміль, чубом Василь Тримайвода. — Я один чобіт п'ять років буду човгати, а йому треба цілу пару на рік.
— Ой мовчи, безчуственне опудало! — з жалем обізвалася біля напівпричинених дверей гарячоока й гарячоуста Варка, Василева жінка. — Притарабанився ж до мене восени; став біля плоту і в хату не заходить. Побачила його, вибігла на подвір'я й захолола, мов тіло без душі, та в сльози: "Ніженька моя дорогенька, не ходити вже тобі по землі". А він, чудій, вперся спиною в тин і регоче: "А будеш літати по небу і з святими грати у футбол..."
— Щось же їй треба і там робити, — мило, з посмішкою чи насмішкою над собою одказав чоловік, який ніколи не міг натішитися роботою: він був столяром і стельмахом, шевцем і бондарем, човнярем і рибалкою, слюсарем і радіоаматором, ткачем і навіть костоправом, не кажучи вже про усі уміння хлібороба. Хто в селі, мов лялечку, вшиє покрівлю? Василь Тримайвода. А хто вивершить, наче пишні палаци, скирти? Знову ж таки він. Тепер завзятий, широкої вдачі Василь Тримайвода, здається, не етільки .журився за ногою, скільки за тим, що марно пропадає половина його талантів.
— Хоч би трохи нижче одфугасило, — коли-не-коли скаржився Василь домашнім, і хмара набігала на його високе, навпіл розсічене зморшкою чоло. — Тоді сам під неї, як під паню, вирізав би якесь кріселко. Ну, як не уважила Іона мені, не уважу і я їй: обійдеться без кріселка... Іноді, лише в снах, Василь бачив себе зовсім здоровим, і тоді на його довірливому обличчі всюди — і коло уст, і коло носа, і в міжбрів'ї, і коло очей — починала трепетати щасливо-недовірлива усмішка, і це одразу ж вганяло в сльози пристрасну Варку, від гарячих і лихих очей якої мало хто міг одвести погляд.
Дід Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потім костури, зауважив, що зроблені вони з нетривкого матеріалу, а тому треба скоріше видужувати.
— Ти, Євмене, свої насмішки дома чи в стайні залишив би, — не витримала мати і зібрала губи в оборку, забувши, що єдиний син старого нещодавно загинув у Словаки.
-Які ж це, жінко добра, насмішки? — здивувався. знизав плечима дід Євмен. — Я хочу, щоб твій Марко відразу одужував і брався за головування. Бо ж це чоловік приїхав, до нас! Він колгоспний закоморок не зробить своєю хижкою і з людиною не поздоровкається матюком.
— Після цієї та знову ж цієї. І чого ти вчепився не-вгавущо з отим головуванням? Мало тобі одного Безбородька? — вже зовсім обурилась мати.
— Еге, коли б він один, паплюжник, був! — На білкуватих очах старого заворушилися колючі іскорки. — Одного шелягового правителя, куди не пішло, можемо і горілкою по вуха залити, і вгодувати, як свиню. А от усе його кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?
— Ет, нічого я не хочу, тільки не пасталакай лишнього, не забивай мені баки в такий празничний день.
— Ох і розумні твої баки, наче в Миколи Другого.
— Нехай тобі всячина, вже й до царя добрався, — одразу повеселішала мати.
— Я увесь вік до правителів добираюсь, а вони до мене, отак поки що й живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересівати! — з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя від Ганни. — Тобі ж, Марку, хоча б ти й без ніг був, все одно доведеться головувати. От і приймай завдаток! — бережно витягнув аж з-під сорочки якусь пошарпану і втемнілу від часу чи негоди книгу.
Вона щось далеке і рідне нагадала Маркові, і серце, опереджаючи розум, прискорило свої перебої.
— Що це, діду?
— Не впізнаєш?
— Пізнаю і не пізнаю.
— Довоєнний список нашого . села, — сум прокотився очима старого. — Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. — Марко, хвилюючись, узяв книгу. — Де ж ви її роздобули?
— В конторі, коли німці входили в село. Вже тільки вітер бавився нею, підіймав угору всіх уписаних людей і жбурляв, куди хотів. І страшно, і боляче мені стало тоді. Беру її в руки, а вона і в руках трепеще, мов птиця... Отак і опинилась у мене... Треба ж, щоб якийсь дурень списки зберіг, а потім заглядав і журився над ними, куди яка душа залетіла.
В землянці одразу стало тихо. Повів минулих років пройшовся по всіх обличчях, згадалося, що нема вже на землі багатьох людей, які були в цих списках. Марко взяв книжку, перегорнув перші дві сторінки, і задавнені, вицвілі літери глянули на нього живими людськими очима.
— Антоненко Федот Володимирович...'
— Під Сталінградом у танку згорів. Ордени розплавились на грудях, — одразу скам'яніло добре обличчя Василя Тримайводи.
— Бакун Михайло Тимофійович.
— На Букринському плацдармі героєм став. Тепер в Саксонії командує артилерійською бригадою. Якщо дуже захоче, — вискочить в генерали.
— Вовк...
— Був і залишився вовком. Утік, як поліцай, безвісти. Утікаючи, проклинав свою долю. А хіба ж вона винна?
— Геращенко Максим Данилович.
— Зв'язківець в артилерії. Пише: стільки розмотав по різних НП і вогневих кабеля, що вистачило б обмотати вздовж і впоперек усю землю. Напевно, бреше.
— Дибенко Іван Євменович.
— У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крізь саме серце і розколов його. В Словаки поховали воїна, а пісня про нього живе в Словаки і в нас.
Марко поглянув на прочинені двері, наче звідти мала долинути пісня. І вона справді долинула. Згори обізвалися приглушені дівочі голоси. Вони вже прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в ній відпочивав їхній кароокий Іванко, і грім не чіпав землі, а нахиляв До неї хмару, і вона плакала над словацькими горами, куди залетів із братами Дибенко Іван.
І зараз без голосу, мовчки заплакав дід Євмен Дибенко, піднісши до очей зморшкуватий полумисок долоні. На кінці його шпакуватих вусів заблищали дві краплини. Він . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу і перегодя сказав собі:
— Покис трохи — і висихай. Тобі ще краще, ніж іншим: сина вбили, а доля його по світу ходить.
Вражений нелюдською силою пісні і судьбою своїх земляків, Марко наосліп знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстіж відчинив набряклі двері і тяжко застрибав по хрустких східцях.
Одразу за невидимою вулицею темною ріллею впало неспокійне березневе небо. Між хмарами і в ламкому гіллі самотнього обгорілого дерева блищали віщі зорі, і зовсім недалеко від них чи поруч з ними стелилася дівочання. Вона, як безсмертя, ішла по землі, ішла вище люди, які тулилися у землянках.
III
Городами і згарищами на всі сторони світу розходились гості, і під усіма чотирма сторонами світу їх чекали глизяві землянки, наволохачений холод у кутках, тяжкі не статки, жалі і невсипущі, на жагучих, на кривавих сльозах замішані, сподівання.
З самого краю життя батьки виглядали живих синів, матері — живих і мертвих, і свої руки найчастіше прикладали до грудей, чи то щоб втихомирити серце, чи то щоб відчути оті літа, коли під серцем виношувались, а біля грудей сміялися, плакали і засинали діти. То хіба ж вони могли навіки заснути в чужій землі? Хіба могла безжалісна кривда згасити, попелом розвіяти їхні очі і все те, що було радощами і любов'ю, тривогою і надією? І знову тягккі, благанням розбухлі руки опускались на груди, які и досі, після усіх страждань, берегли тепло дітей, навіть тих, на яких уже прийшли похоронні.
Старші дівчата теж з-під самого краю життя, в уболіваннях, що єднали бентежне пройдешнє з невідомим прийдешнім, чекали суджених; колишні вечори під синьоцвітом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою, що пройшла повз них, і, може, тому закіптюжені солдатські листи-трикутники вони носили біля грудей, де колись лежали парубочі руки.
А молодші дівчата, які ще соромились своїх форм і обрисів юності й не знали, для чого їм дано дівування, чекали останнього пострілу і якогось чуда, що одразу ж тоді настане. І вони вже на свої незатверділі плечатка з серйозністю богинь і з усмішкою богинь брали найтяжчу чоловічу роботу, не шкодуючи юності і майбутнього материнства.
Марко навіть у темряві бачив довірливу і чисту красу їхніх очей, на яких не раз уже закипала роса найтяжчих утрат, згадував свою доньку і думав над одним: чи зуміють люди, близькі й далекі, за своїми щоденними клопотами, хоча б збагнути, як ці непорочні дівчатка, надриваючись від мук і непосильної праці, рятували і їхню судьбу від фашистської свинцевої крапки? Чи зуміють їх, богинь двадцятого віку, на добрих руках носити вчорашні воїни, чи знайдуться такі слова у тих, хто книги пише, що приворожили б серця людей до цих ще не розквітлих пролісків, які ручатами своїми, душею своєю, майбутнім своїм, у злиднях і нестатках, без хліба і людського одягу спиняли війну і віщували весну! ?
А вони ніби відчували, що думав про них дядько Марко, і віночком оточили його, остерігаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливі костури. То як же, подивившись у такі очі, можна було чимось окривдити людей чи обдурити їхні сподівання? Коли подумати, твої старші й молодші друзі більше бажали тобі добра, аніж ти сам міг дати їм. І навіть те, чого вони ждуть од тебе, по суті, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб ти не зледачів, а став справжнім господарем тієї землі, на яку вперше ступив м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобі свого батька і брата, а не бурмила, від якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело, з піснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони сподіваються, що при тобі земля родитиме не тільки на хлібозаготівлі, податки, натуроплати, зустрічні плани і голову, але й на хлібороба. Тож не забувай про це, чоловіче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...
На ніч взявся морозець. Під ногами, як чортове насіння, хрустіли вугляки і дзвінко зойкали кружечки пухирчастого березневого льодку; розламуючись, він якусь хвильку достоту пахнув земляним холодком щойно зірваних підсніжників.
Дід Євмен останнім вийшов з землянки, напакував біля переддвір'я люльку їдучою кореневою кришанкою і заходився вибивати огонь з кремінця, примовляючи до нього.
— Ану ж, бісова культуро, давай жару, спікся б Гітлер у ньому, наче жаба... Ану ж!
Євмениха зітхнула і підвела на Марка сухі до блиску очі, в яких, крім скорботи, нічого вже не було.
— Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловік. Все це після смерті сина... Як він утішався своїм одинаком. Тепер, коли мене нема, вийме синову сорочку або піджак і з ними говорить — журиться. Або підійде до яблуні і теж гомонить із нею; згадає, як підсаджував на неї своє дитя, і навіть руки простягне вгору. Та з такого жалю і дерево може заголосити. А зі мною мовчить.
— Ти що там, стара, наговорюєш? — підозріливо запитав Євмен, нарешті вибивши іскру.
— Та нічого. Радію, що Марко повернувся, — зіщулилась Євмениха і темними віями прикрила свою скорботу.
— Ага, — заспокоївся старий і знову для чогось викресав кетяшину іскор. Але несподівано цей, завжди прошпигований вітрами і сам йоржистий, неначе вітер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвір'я і, задерши вгору бурячок борідки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини якого зворушливо пробився зоряний кущик.
Євмениха занепокоєно подивилась на чоловіка, торкнулась рукою його плеча:
— Може, месери?
Але старий навіть не ворухнувся і цим ще більше стривожив жінку:
— Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
— Де там, відвідьмилось, відбіснувалось їхнє. Гуси летять! — тепло здригнув голос старого. Він скинув шапку і привітав нею птахів, що саме летіли під цвітом самотнього зоряного кущика. А Марко підняв угору костури і в цю хвилину сам скидався на підбитого птаха з одерев'янілими крильми.
— Гуси-лебедята, візьміть і мене на крилята, — співучо заблагала вдовівна Ольга Бойчук, і поміж її подруг сплеснув невеселий сміх.
— Як знайдеться хтось — візьме! Полетиш.
— О, і другий ключ подає голос, — обізвалася вугластенька соковитогуба Галина Кушніренко і потяглась до неба обома руками, а за нею і решта дівчат; тепер здавалося, що й вони схожі на птахів.
-Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопці наші саме на Дунаї смерть ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. — Дід Євмен натягнув шапку на вуха і попрямував додому. За ним тихо, неначе похнюплена тінь, побрела Євмениха. Старих зграйкою обігнали дівчата. А Марко ще прислухався і до їхніх кроків, і до простудженого клекоту гусей, які повертали й навертали його в далеке дитинство, коли більше було птахів у небі і менше калік на землі.
Як тоді веснами славно й легко бігалось йому вслід за пташиними ключами, аж поки ті на маянні крил не заносили частину його радості й дитячого серця. І чомусь защеміло чоловікові у грудях і очах. Він поглянув на небо, махнув костурами і подибав услід за ключем, що вже обтрушував на сніги останнє гелготіння. В думках чоловіка теж спливали й спливали слова дитячої пісеньки: "Гуси-лебедята, візьміть мене на крилята", — дарма що інші, дерев'яні крила приковували його до землі.
Марко дибуляв своїм рідним скрижанілим селом, неначе по шматку якоїсь омертвілої планети. Тепер і тополі не радували його: чорні, обдертокорі, без живих разочків бруньок, вони скидалися на кістяки .доісторичних рибин. Як тяжко сумно і непевно навколо, серед убитих дерев, мурашників-землянок і кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками фашизму. І цей сум посилювало безгоміння: ніде ні пісні, ні слова людського, лише інколи спросоння обзивалися одноногі, як і він, журавлі, наскрипували, що тепер і люди, неначе джерельна вода, живуть у глибинах землі. На чийомусь скособоченому, з розщелинами криничному зрубі він сів перепочити, вдивляючись у неспокійну темінь; вона увесь час мінилася, •переодягалася, ворушилася, мов жива, розкривала іноді прогалинки з однією-двома зірками, що тремтіли, мов дорогі прикраси. З глибини криниці сонним паруванням дихала вода, і неждано з темені її він виразно почув дитячий плач.
З несподіванки чоловік прикляк до зрубу, їжаком сама по собі заворушилась чуприна, а в голову полізли найстрашніші здогади. Він з жахом нахилився до води, і знову почув плач, але вже не з криниці, а з боку дойшов до води. Марко полегшено озирнувся. Неподалік від зрубу темно горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина, і голос її якимись невідомими щілинами пробивався до серцевини криниці. .Чоловік почав оддирати цей біль від грудей, прикидаючи, коли зможе підняти село з землі, весело розкидати по ній білі, мов лебеді, хати, а біля них підвести молоді деревця і соняшники.
"Еге, я вже, здається, сам себе призначив головою", — посміхнувся в думці, хоча, ніде правди діти, не раз думав, що після війни йому доведеться головувати, дарма що, крім великих турбот і халеп, майже нічого не мав од того чину.
Він не був ні славолюбом, ні грошолюбом, ні хитруном, ні тим, що Може під ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка, але й уперта і навіть норовиста. Тоді він думав тільки про одне: як вивести людей чорної землі у справжні люди і щоб не жебраний хліб мали вони. За головування тіпали його різні слизькоязикі верхоглядці, мов повісмо конопель, вибивали не так терміття, як гордість, а він тримався свого, і життя його попадало на різні шальки терезів: то у високі передові, то у судові інстанції. Бувало, сьогодні про його успіхи аж медом капало з газетної сторінки. А завтра він виявлявся анархістом, зривщиком, саботажником і взагалі підозрілим елементом. Але і в найтяжчі хвилини не згинався, мов підцерковний дід, перед своєю нелегкою долею і не пив із нею змирщини. Він гримав на неї, сперечався, як міг, одстоював себе і людей, карався, журився, та не впадав у безвихідь і не бідкався за чаркою своїми карбами, що справедливо, а найчастіше несправедливо нарізалися знову ж таки на думці.
"От і почав свою давню їкриню перебирати і таким вийшов, хоч ікону малюй та в церкву неси", — погудив сам себе, підвівся з вгрітого зрубу і знову хильцем пострибав по снігу, приглядаючись до того, що звалося селом, але не було ним, і ніс в думках видіння нових осель-білянок.
За греблею, що перетинала неширокий видолок лугу, темніло громаддя старих осокорів, в його перешіптуванні з вітром, у пахощах кори і гілок уже вчувалось життя. Ще недавно поміж цими деревами стояла камінна, земством збудована школа. В ній колись він пізнавав премудрість "отченаша" і вважався мізковитим, але дзигльованим отряхою. В цій же школі його, півпарубка, в громадянська війну допитував хмуроокий і темний, наче з афонських образів знятий, денікінський офіцер. На рожевому дорогому папір'ї, в кругах якого ниділи двоголові орли, чітко й красиво вписав йому розстріл без суду і перехрестився на божу матір-троєручницю. А вже після громадянської війни він, Марко, в цій же школі зустрів своє перше кохання — молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невідомо чого утекла від нього. Він не доганяв її, немов молоді літа. Великою гордістю перемагав велику любов, але й досі не знає, хто її переміг: чи гордість, чи літа, чи пісня золотокосої, мов осіння вербичка, Олени. І от уже нема ні першої, ні другої його любові, але є великий жаль і до першого, і до другого кохання, а третього не буде... Коли б тільки донька повернулася з неволі...
Тихо-тихо шумлять-перешіптуються осокори, а поміж ними груддям битої цегли, сивого недозрілого граніту і мерзлої склянистої грязі лежить те, що звалося школою. Невже і виродки, що висаджували в повітря цю будівлю, теж колись до своєї школи ходили? І чи до людської мудрості припадали вони, чи до якоїсь грязі?
Марко підіймає шматок ніздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще кількох тисяч років, щоб заграти синім полиском. І цей уламок жене по його руці тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тіло, перегортає минулі дні. Виходить, і камінь має силу сколихнути і дитинство, і юність і нагадати сьогоднішні слова матері. В людини з роками сивіють очі, а холодний сивий камінь через тисячі літ вбере в себе тепле синьоцвіття. Чи не мудрування?
Марко бережно роняє частку колишнього підмурка. напівобертається і помічає, як біля причілкового осокора заворушилась невисока жіноча постать. Ось вона завмерла і щось по-пташиному полохливе і по-жіночому розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисі. Що в таку пізню годину тут робити жінці чи дівчині? Одягом городянку нагадує, а хустку по-селянськи запнула. Марко бачить, як невідома збирається похапцем іти від руїн, і він швидше дибуляє вперед.
— Хто ти, жінко добра? — зупиняється недалеко від причілкового осокора і пильно вдивляється в наглухо запнуте обличчя невідомої. Тільки очі глянули на нього, і по них від догадується, що обличчя жінки має бути красивим. Настороженість, непевність і глухе передчуття охоплюють чоловіка. Він ще раз запитує: — Хто ти?.
— Я твоя доля, — бринить несподівана і загадкова відповідь.
Навіть фронтовика можуть вразити і приголомшити ці слова. Марко зачудовано стовпіє і ще чогось очікує, а далі починає посміхатися.
— Така у мене гарна доля?
— Ти кращої варт, — чує мелодійну, жалем перевиту відповідь. Йому здалося, що давнина, і далина, і сон забриніли в її голосі. Марко аж одвів голову, ніби мав побачити в темряві щось з далеких років. Але нічого, крім осокорів, що теж, здавалось, проросли із самої темряви, не побачив.
Він повертає голову до невідомої і спочатку навіть не вірить, що її вже нема. Яким чародійством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою і несподіванку зустрічі, і відгомін давнини?
— Гей, доле, куди ж ти знову побрела? — з докором, насмішкою і настороженою зацікавленістю кидає в ніч, вистрибує на стежину, але ніде ні лялечки. Жінка і з'явилась, мов сновида, і сновидою зникла.
Отак, нарешті, й стрівся чоловік зі своєю долею. Хоч би догадався попрохати, щоб скоріше забрала в нього костури. Багато щастя не просив би він. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скоріше втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрів біля цього осокора якусь химерну жінку, чи йому привиділось? Але в його душі й досі бентежно бриніли її слова, і щось у них було знайоме, наче десь він уже чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в нього доля, але, видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
Він іще якусь хвилину чогось бентежно очікує, прислухається до темряви, а потім, посміхаючись і глузуючи з себе і загадкової зустрічі, минає руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно підіймаються обриси старої дзвіниці й церкви. Оці єдині будівлі тільки й залишились незруйнованими у мертвому і живому селі. Видать, так завжди буває на білому світі: богам більше перепадає щастя, аніж людям...
IV
В клітчастих віконцях трибанної церкви нерівне дихає тьмяне світло, здається, воно увесь ч.ас роздумує: чи хилитатись йому поміж небом і землею, чи зітхнути востаннє й погаснути. І хоча вже в Марка все частіше зрадливо підгинається здорова нога, а в пахви болем врізаються костури, він вирішує добратися до незвичного вогника: хто там біля нього студить, гріє чи ятрить душу?
Перед церквою самотньо бовваніє залізна брама — огорожу навколо неї теж проковтнула війна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на снігу рясніла безліч дитячих слідів. Що тут було робити дрібним пташенятам? І чи не забагато див на сьогодні: біля школи зустрів свою долю, а біля церкви дитячі сліди... Що ж то за жінка була? Іоворила, неначе з якоїсь забутої казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тільки що?..
D таких роздумах Марко підіймається на прочовгану паперть, гримить по ній костурами і плечима налягає на важкі церковні двері. Вони, зітхнувши, прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до Марка пробивається невірний олійно-сірчаний блиск неживого проміння царських врат і неясні плями святих та богів.
Але не царські врата і не втемнілі боги вражають чоловіка. Він з подивом, недовірою і навіть з потаємним острахом викруглив очі, бо-в церкві діялось щось не те: біля вівтвря стоїть не батюшка в ризі чи рясі, а кремезний, в офіцерській шинелі наопашки, років тридцяти п яти горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени і медалі.
"На порядний іконостас розжився чоловік, тільки чого із ним у церкву заліз? Богів дивувати?" — тихенько хмикнув Марко, придивляючись до невідомого русочубого красеня. Біля нього, на незастеленому поставці, немилосердно кіптюжить змайстрований з гільзи снаряда світильник, нерівно кладе світло і тіні на з'юрмлених і одиноких святих. А до поставця по-братерськи притулились кобза і горбастий автомат.
"Навряд, щоб такий інструмент коли у церкві лежав. Дивоглядія, та й годі!" — Марко стає недалеко від правого приділу , де серед темного малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа на святково прибрану сільську дівчину в намисті, вишитій сорочці і вінку.
Красень в офіцерській шинелі заглянув у розгорнену книгу, що з іншими лежала на поставці, випростався, випнув ковальські груди, що аж обізвалися срібним дзвоном, і зосереджено, навіть трохи артистично став перед святими й низькуватим голосом почав говорити до них:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дознавшись, умираєм,
А залишаємо діла.
Мальовані праведники і мученики, все більше й більше виходячи з темені, слухають незвичні святі слова і строго мовчать. Мовчить і бог, тримаючи в руці поколупану землю. Напевне, і він ніяк не може збагнути, чого йому доводиться замість теплих пахощів ярого воску вдихати чадний бензиновий сморід і вислуховувати поезії не Матвія и Іоанна, а пророка Тараса.
Як і все несподіване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церкві, і він уже з повною приязню дивиться на невідомого і вирішує, що це артист.
"Вони химерні, можуть, коли нема людей, і богам читати вірші. Може, це й непогано — проходити репетицію перед богами, щоб чути святість перед людьми".
Незабаром здогад, що він має справу з артистом, знаходить нове підтвердження: невідомий, щось пробурмотівши собі під ніс, бере бандуру, сідає біля поставця і починає перебирати струни. А от зарокотали, зажурились вони і почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над якою забився красивий, але надірваний голос.
"Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", — з жалем подумав Марко. Але пісня, хоч і зривалася, мов підбитий птах, уже міцно чіплялася крильми за серце, переносила його у далекі краї, у віки, у печаль.
Закувала та сива зозуля Рано-вранці на зорі;
Он заплакали хлопці-молодці,
Ген, ген, у турецькій неволі в тюрмі.
З кожним словом сумнішало, хмурніло обличчя співака, наче його самого забивали в кайдани. В нього вистачало голосу вирватись на верхів'я мелодії, коли на хвилях синього моря злітали запорозькі байдаки, але цього вже не помічала Маркова душа; з неї змивається цікавість до церкви і святих, а народжується цікавість, довіра і співчуття до співака-бурлаки, який, видать, теж черпнув горя не з мілкого дна, воно й зараз оживає в очах, і в розгонистому рисунку брів, і в тінях, що охоплюють лице .чоловіка.
І раптом Маркові здалося, що невідомий застогнав, застогнала й кобза, до якої він припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих струн, від яких ще й досі відривалась туга й порівну плескалась біля мальованих ра