в, здоров. Марку! — підходячи до Безсмертних, уже пригашує радість Безбородько. — Іду собі дорогою — бачу сімейство, ну, й завернув до вас.
— Із чим завернув? — Марко вловлює ту мізерію. що зараз проходила на вузькуватому виду Безбородька, хоч він і намагався прикрити її латками жалощів і співчуття.
— Та як тобі сказати? — зиркав по боках Безбородько. — Перестарався ти, братику, перестарався. Хіба я не казав тобі: не дуже старайся, бо в нас тобі пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти із шкіри вилузайсь. Бач, як ти мудрував із горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у фейлетон. От який маєш набуток! — Безбородько поволі, ніби неохоче, вийняв з кишені зім'яту газету.
Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня літер, у мізок болісно гупнула раз і вдруге та сама думка: за що?..
На четвертій сторінці його приголомшив самий заголовок фейлетону. "Цар-горох і комбінатор". Чи можна було вигадати щось дошкульніше?.В цій писанині його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких настроях, роздуває свій авторитет і експлуатує багатство землі. Тут навіть словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано півтори тисячі пудів гороху державі. Не це було потрібно авторові, який ховався за псевдонімом "Горошина".
Дочитавши фейлетон, посірілий Марко з відразою повертає газету Безбородькові й прикладає руку до грудей, де лежать останні осколки; здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
— Бач, як, практично, буває в житті, — бережно ховає газету Безбородько. — І коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей віз.
— Ідіть, Антоне Івановичу, — непримиренно поглянула на нього Тетяна й притулилась до батька. — Ідіть од нас.
— Ти вже командуєш замість тата? Багато командирів розвелось у нас, — образився Безбородько. — Ти краще скажи, хай він здоров'я береже, бо, знову ж, монумента не поставлять.
— Чули вже ваше розумне просторікування! — гнівні рум'янці спалахують на обличчі доньки. — Ідіть!
Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гінної дороги.
У Тетяни болем наливаються очі:
— Хіба можна ось так бити в самісіньке серце?
— Це, доню, не в серце, — рукою засцокоює її Марко. — Це не смертельно. Але не легко йому, коли, не розібравшись, б'є свій свого. От тоді людина має найтяжчу кару, і все одно — це минуще...
— Що ви думаєте робити?
— Послухаюсь тебе: поїду зараз на кілька днів з села. Ну, хоча б у ті місця, де підбивав танки.
— А спростування писатимете?
-Для чого, доню? Не папірці, а робота, тільки вона спростує все, — засмучено поглянув удаль, де на притінену землю золотим колобком опускалося сонце.
"Я від діда утік, я від баби утік, я від смерті утік, а від обмовника не зміг. Але стискай, чоловіче, серце, стискай його і далі тягни свій плуг..."
XLII
Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боці, та все одно грязь, кинута на тебе, тривожить і тривожить душу, і вже не таким ясним здається зоряний посів на небі, і вже не так хвилює стишена дівоча пісня.
Осторонь по-осінньому зітхає вітер, і ти зітханням відповідаєш йому. От уже й відчув ти важку втому, зібрану за нелегку весну і літо. Невже був кінь, та з'їздився? І в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне, доведеться ще лягати під ніж.
Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.
Все ближче журяться дівочі голоси. Це ж улюблена пісня Катерини Задніпровської. В темряві йому засвітились прекрасні материнські очі, заклекотів її голос, лягли руки на його плечі. Ще недавно вона зі своїм Григорієм утішали його, а він дивився на них, і все одно було ніяково на душі, наче й справді мав провину перед людьми. От і зараз навіть не так ідеш селом, як раніше, саме тіло якось щулиться, неначе бажає стати меншим.
У медочку та й купала,
Щастя-долі не вгадала.
І тобі не так багато наворожили того щастя, але чому ж і його хтось хоче обікрасти, забруднити?.. Спокійніше, Марку, спокійніше, не таке переживав. День-два пройде — і минуться твої болі, а є такі, що й час відступає перед ними. Багатьом тепер рідна мати не вгадала щастя, і ти маєш думати про це... Спокійніше, чоловіче.
Він випростується, на мить простягає вгору натомлені руки й дивиться на далекі Стожари, що бавляться в небі, мов рибки в ріці. Біля тину гойднулась темна тінь. Марко хоче її обійти, але вона прямує до нього, і через хвильку він здогадується, що це Мавра Покритченко з дитям на руках. "Мала мати одну дочку та й купала у медочку", — озивається в пам'яті дівоча пісня.
Мавра, уся в темному, як черниця, стає навпроти нього, і він чує сонне плямкання немовляти, і вже од цього стає легше на душі.
— Спить? — пошепки питається в жінки і нахиляється до дитини.
— Воно спокійненьке у мене, — тихо відповідає мати. Жалість і краплини втіхи пробилися в її словах. Значить, жінко добра, найтяжче минуло в тебе. Але ось у її голосі обізвалася справжня туга:
— Марку Трохимовичу, це правда, що ви покидаєте нас?
— Як покидаю?
— Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не робіть, Марку Трохимовичу, цього. З вами навіть мені легше було, — щиросердим сумом поглянула на нього, і вболівання жінки, і її гарне, з печаттю кривди обличчя вразили Марка.
Чого ж ми часто таких жінок зміряємо напівзневажливим поглядом і боїмось промовити добре слово, яке їм потрібне більше, аніж тим, що мають законних чоловіків і дітей? А що, коли взяти й сказати їй: "Ти, Мавро, записала дитя на моє ім'я, то нехай воно й назовсім буде моїм, а ти будь моєю дружиною!" Він здригається і одразу ж проганяє цю думку. І не тому, що для нього страшним було б таке одруження або чийсь поговір, а тільки тому, що за все життя він двічі любив і ще й досі інколи без надії сподівався того, що звалось любов'ю. Але навіть найглибшим співчуттям ти можеш знівечити життя і собі, і ось цій жінці, що стоїть перед тобою і тільки хоче одного, щоб ти не зневірився в людях і сам ніколи не втрачав людяності.
— Спасибі тобі, спасибі, — розчулено дивиться на жінку й дитя.
— За що? — дивується вона.
— За підтримку, за душевність. — Він розчулено пригортає Мавру, цілує її в щоку, ловить сполохане "ой" і швидко виходить на дорогу...
Наступного дня Марко добрався до тієї місцевості, де майже голіруч зчепився з самою смертю. Нелегкі думи навіяла на нього ветха, казенного стилю, з похиленим хрестом церковиця. Він пішов на цвинтар, де чимало його друзів знайшли свій останній притулок. Тут, над хрестами і дубовими обелісками, крислатились обтяжені плодами яблуні та груші і злітали увись стрункі черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висіли оси. Марко, бережно зірвав одне червонобоке, з осінньою росинкою яблуко, біля корінця якого, шукаючи тепла, притулилося дрібненьке сонечко.
В глибині цвинтаря з дерев обзивались мелодійні голоси: то жінки обривали плоди. На білій дорозі спокійно попасалась пара коней, запряжених в наповнений яблуками віз, і підкучерявлене біленьке лоша солодко припадало до вим'я великоокої матері.
На паперті, з щілин якої буйно проросла трава, сидів старий засушений панотець, тіні смерті ворушилися в його очах, від нього пахло задавненим воском і тлінню. Він довго-довго придивлявся до Марка, а потім на віджилих щоках ворухнулися зморшки:
— Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де?
— Не знаю, панотче.
— І я не знаю, — скорбно похитав головою, на якій пухом кульбаби тремтіло останнє волосся. — Що в дитинстві було — пам ятаю, а що пізніше — все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспіли, але я їх уже не їстиму, — і жовті, воскові сльози поволі покотилися по його висушених щоках.
А з обнизаних плодами дерев тихенько і доладно струшувалась пісня — не про небесне життя, а про ясний місяць, ще яснішу зірку і вірне кохання.
За тихою річечкою, де він колись лежав у окопі, стояло кілька тяжких танків. Короста іржі роз'їдала їхні покорчені останки, і тупо дивилися в землю мертві жерла гармат. На одному скаліченому колесі він раптом побачив живу краплину крові. Марко з несподіванки аж здригнувся і ближче підійшов до танка. Ні, то не кров, то запізніла червона квітка гороху цвіла на тому, що колись несло смерть. Тільки це тепер і нагадувало страхіття війни.
Вечоріло, зелені поля бралися туманом, а діброви сизою синню. Над світом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита ронили краплі роси. Минуле і теперішнє зійшлися разом і втихомирили Маркове серце; він поволі пішов до тих пагорбів, на яких, немов на малюнку, розкинулось невелике, річечкою підперезане село. Крайня хата-білянка з червоним підведенням була такою свіжою, що крізь білення попробивалися янтарні незасохлі грудочки живиці. Коло хати смілоока, в барвистій хустині Молодиця красиво, як у театрі, шеретувала пшеницю і поглядала на причеплену до шовковиці колиску, де агукало. і бавилось своїми ноженятами немовля.
Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, і вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом:
— Коли добрий чоловік, то можна. Який же ви будете чоловік?
Марко одвів голову до плеча й посміхнувся:
— Наче добрий.
— Побачимо. — Жінка висипала пшеницю в мішок, грайливо накинула решето на голову, підхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у темряві, густо пахло чорнобривцями, васильками і влежаною антонівкою. Молодиця ввімкнула світло. Марко оглянув простору й охайну хату і з доброго дива аж поточився назад: ліворуч, біля божниці, на нього дивилося його ж фото — вусатий солдат у пілотці, при трьох орденах і гвардійському значку. Ця несподіванка приголомшила Марка. Він ще раз подивився на фото, знизав плечима, нічого не розуміючи, перевів погляд на жінку, яка вже щось наспівувала дитині і одночасно прибирала на лаві, підвів руку вгору й наче байдуже запитав:
— То хто у вас?
Жінка обірвала свої "люлі, налетіли гулі", зиркнула на стіну і сказала тільки одне слово:
— Спаситель.
— Ні, не в божниці, а ліворуч.
— Я ж і кажу: наш спаситель. Під час війни цей чоловік врятував наше село.
Марко відчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись і поглядаючи на стіну, тихо-почав допитуватись:
— Як же він врятував село?
Жінка зітхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась до вікна:
— То, чоловіче добрий, страшне діялось тоді. Фашисти, як навіжені, танками і всією машинерією поперли на наше село. Вся земля тутечки була начинена свинцем. І досі вириваєм його з поля, наче дике м'ясо. І от у цьому бою найбільше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали його. Повірите, він у ті пекельні часи повернув танки назад, а сам, бідолашний, помер десь у шпиталі. Наші люди в тому окопі, де він бився, найшли тільки його документи і фотографію. Ось тепер він і живе в кожній нашій хаті.
— Хіба? — вражений, мов спросоння, запитав Марко.
— Атож, — гордовито сказала жінка. — А хто не шанував би такого чоловіка? Тільки подумати: сам-самісінький вісім танків підбив!
-Не вісім, а тільки чотири, — поправив Марко. У жінки одразу від лихого подиву й гніву скосилися очі, вона з обуренням дапитала:
— Коли це ви встигли їх полічити?
— Був такий час, — невиразно відповів Марко.
— А де ви тоді обліковцем сиділи? — наливалося жаром обличчя молодиці. — Усе село, уся армія знає, що він підбив аж вісім танків.
— То перебільшення...
Але жінка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, і вже не оксамит, а грім обізвався у її голосі:
— Оце послав нечистий мені гостя проти ночі! Ти приїхав наводити тінь на героя!? А що ти будеш за одно!? І де ти був, коли цей чоловік спасав наше село!? Any, вимітайся з моєї хати!
— Жінко добра, — хотів ії утихомирити Марко, але вона не дала договорити, з кулаками посунула на нього.
— Ні, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусідів не покликала, а вони тобі швидко усі боки обіб'ють.
— Та послухайте...
— Вимітайся, вимітайся, поки не пізно.
Марко вискочив з хати, а навздогін йому з порога іще гримів розгніваний голос молодиці:
— І не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе на все село. Іч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.
— Кого ти, Зінько, так чихвостиш? — обізвався збоку чоловічий голос.
— Та одного зайду. Прибився оце до мене і, тільки подумайте, почав наводити тінь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стільки підбив танків.
— Де він, лобуряка!? — позлішав голос у чоловіка.
— Подався кудись у тумани. І де тільки беруться такі заздрісні та чорнороті?
А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливої дикої груші, беззвучно сміявся і витирав долонею радісні сльози.
"Дорогі мої, добрі люди", — звертався до тих, які й далі кобенили його. Знов у грудях чоловіка стрепенулась велика сила любові, а в руках — жага до праці, діяння; дріб'язкове ж зникало, наче полова за вітром.
XLIII
Пізнім зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглі зорі випадали з небесного Яїиття, не досягнувши земного, і, можливо, звичайний осінній листок був щасливіший за них: він золотим човником падав на п'янку землю, щоб стати землею і дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить листя вгорі і під ногами, а ще тихше, тільки для своєї душі, Марко наспівує пісню:
Он не знав козак, та й не знав Супрун,
А як славоньки зажити.
— Це ти, сину? — з темряви назустріч йому виходить мати, і слова її шелестять сумом, як осіннє листя.
— А чого, мамо, ви такі? — недобре передчуття кігтями впивається в душу чоловіка.
— Та... іди ж додому. Скучили всі за тобою, — щось приховує мати.
Марко в тривозі охоплює матір обома руками, заглядає у вічі:
— Кажіть, не таїться...
— Скажу, скажу, сину, — тяжко зітхає, і зітхає дерево над нею. — Правда співається у цій пісні, що не знав козак, як славоньки зажити. Як міг, здобував славу твій товариш Григорій, і люди його любили, і жінку його поважали, і діток, а виходить, що він ворог.
— Що ви, мамо!? — аж зойкнув Марко.
— Що чуєш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб він їх не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав. Виходить, аби не воював чоловік з фашистами, а зашився у закуток, як хробак під кору. то й жив би собі лихо-тихо і не було б що здирати з нього... Як, сину, тяжко окривдили чоловіка. Його Катерина оце вмирала в нашій землянці, кілька разів на долівку падала. вставала і знову падала, а попідвіконню голосили її дітки. Ніколи, Марку, не повірю, що такий чоловік міг ворогом стати. І чи не правду каже дід Євмен: е хтось такий, що черв'яком заліз у яблуко і вигризає різні ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай!
— Я йду, мамо!
— Куди,сину?
— Ще й сам не знаю. Але треба кудись іти, щось робити...
І він іде сонним селом, і чує стукіт свого болючого серця, і бачить, як попереду випадають зорі з небесного життя, не досягнувши земного... Хто ж брудними руками вчепився в твою душу і в твою біографію, Григорію, хто під корінь б'є ножем нашу святість і найкращі поривання? Поцілуйки, тільки поцілуйки, будьте, ви прокляті навіки! Невже чиста людська кров проливалась для того, щоб ви іржею почали роз'їдати і любов, і вірність, і правду? Ні, ви брешете, змії підколодні, доберемось і до вас.
Марко підходить до подвір'я Задніпровського, від хвилювання довго не може відчинити хвіртку і мало не виважує її з петель. На нього напливає перша зустріч у церкві. потім він бачить Катерину, дітей і, відчуваючи обабіч їхні тіні, зупиняється перед омертвілою землянкою, де лежить забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко піднімає п, і лялька, лякаючи його, безпомічно вимовляє: "Мамо". Він, як дитину, пригортає до себе нахололу, росою зволожену ляльку, опускається по східцях і тихо стукає в двері.
В землянці щось зашаруділо, і згодом обізвався зляканий жіночий голос:
— Хто там?
І навіть тепер Марко здивувався: як змінився Катеринин голос, ну, нічогісінько не залишилось од його співучого клекоту. Здається, він навіть помолодшав. Але як він міг помолодшати в такий час?.. Нісенітниця, та й годі.
— Це я, Катерино Павлівно.
— Хто ви? — знов озивається не Катеринин голос, і щось таке знайоме й далеке-далеке забриніло в ньому.
— Не пізнали? Марко Безсмертний.
— Ой! — зойкнуло в землянці. — Почекайте, я зараз.Через хвилину навстіж розчинилися двері, і не Катерину, а іншу жінку побачив Марко. Тонка й невисока, стояла вона посеред землянки, притуливши сплетені руки до грудей. Тепер уже Марко, хвилюючись, запитав її:
— Хто ви?
Жінка, не спускаючи з нього погляду, нічого не говорить, тільки дужче притискує вузол рук до грудей. Він підходить до неї і не вірить собі. Лихоманка б'є його тіло. Чи це омана, чи шматок сну, чи шматок його молодості?
— Степанидо, невже ти? — напівшепотом питає її і боїться, що від його голосу зникне це видіння. Але воно не зникає.
— Я, Марку Трохимовичу, — теж напівшепотом відповідає жінка.
Лялька випадає з його рук і жалібно витягує: "Мамо".
— Значить, жива? — вирвались зовсім не ті слова.
— Жива, — зітхаючи відповідає вона, ніби не рада, що залишилась живою.
Він бере в руки вузол її рук, напівроз'еднує його, притуляє до себе і чує дрож і тепло її тіла.
— Невже це ти? — знову з мукою перепитує. — Яким же чудом, яким дивом?
І Степанида, наче виходячи з туману, легенько звільнила свої руки і заговорила крізь сльози:
— Я зведена сестра Григорія... Телеграму Катерина прислала. Я сюди, а вона поїхала з дітьми виплакувати Григорієву долю... Розминулись ми...
— І ми розминулись, — тільки про своє сказав. — На два десятки років, на ціле життя розминулись... — Він знає, що зараз треба говорити, думати тільки про Григорія, але все минуле так напливає на нього, що він тягнеться руками до плечей Степаниди. Він відчуває на її полотняній сорочці вишиті квіти, може, такі самі, які лежали на її плечах двадцять років тому. — Як же ти живеш?
— Живу, — зітхнула вона. — Дітей учу.
— А своїх маєш?
— Мала доньку... В евакуацію, після смерті мужа, поховала. Я тільки приїхала на північ, нікого не знала... З одним дідом на санчатах повезли її на кладовище. Присипали землею з снігом навпіл, дід тут же, біля могилки, випив четвертушку — і все...
— Горенько ти мов. — Марко пригортає Степаниду і цілує її руку. Він не знає, що робиться з ним: їхня молодість, і любов, і розлука, і зустріч, і судьба Григорія — все сплелося водно, в шаленій круговерті закружляло перед ним. І не може чоловік передати навіть сотої долі своїх' думок, почуттів.
Далеко в безодні ночі випадає зірка, але Григорій не може випасти з життя.
— Ти будеш тут, Степанидо? — вже випростується він, як випростуються всі перед далекою дорогою.
— Чекатиму Катерину... Ви далеко?
— Далеко. В ЦК.
— Викликають?
— Совість кличе.
— Спасибі вам, — розуміє все і проводить його до воріт, ледь-ледь торкаючись наполоханими руками його плечей. Зоряне доспіле небо крутиться в її очах. В душі вдови зовсім недоречно обізвалась давня веснянка, а на очі набігли сльози.
XLIV
"Якщо сідаєш у директорське крісло, поторгай, чи нема в тебе хвоста".
Ці слова зовсім недоречно спали на думку в хвилини пожадливої радості, коли Поцілуйко на самоті опинився в кабінеті директора маслозаводу, де встоялись пахощі вершків, масла і спиртного. Поцілуйко аж рукою нагнав дурний вислів, підвівся з крісла і самовпевнено, як подобає директору, підійшов до вікна, на якому чорною грудкою вигрівалась вгодована муха-червивка. Він махнув на неї, і вона, тяжко підіймаючи свою вагу, ображено задзижчала, полетіла в глибину кабінету і, сівши на щось, ще виявляла невдоволення.
За вікном у сині тихого осіннього дня, наче водомірки на воді, тремтіли, розщеплювались і гасли крихітки сонця, між ними пропливали ниті бабиного літа. Але и вони не порадували Поцілуйка: пам'ять вискіпала з якогось закапелка, що саме в такий день бабиного літа він колись прибився на хутір до вдови, в якої навколо рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка.
Морщачись, Поцілуйко відмахнувся од неприємних споминів, але вони сьогодні, мов найнялись, шарпали і розкльовували його радість; нечиста совість, як могла, боролася з ними і слимаком щулилась од них.
Що це? Передчуття?.. Ні, нерви. Не жаліючи, вимотував їх і себе, поки притьопав до свого директорського берега. Освоюсь трохи з роботою та й гайну на берег Чорного моря. Там нерви знову стануть мотузками і не рипітимуть, як погана снасть у вітряку. "Отак, дорогенькі!" — це вже сказав у думці своїм ворогам і, мов хлопчисько, мало не показав їм язика.
У двері постукали. Поцілуйко здригнувся.
— Заходьте!
До кабінету увійшов зашмарований вайлуватий шофер, руки його були заскорузлими, одежа лискучою, погляд похмурим, уста накопилені.
— Як воно, Сергію?
— А нех воно горить! — невдоволено вибубнює шофер. — Бачите, виліз, як чорт із попелу.
— Не полагодив?
— Полатав, підліпив якось.
— Так чого ти?
— Боюсь, щоб дорогою наша антилопа не відкинула копита. Пішодрала менше матимеш клопоту, ніж на цій машині.
— Почекай, Сергію, розживемось на щось краще, — заспокоїв шофера Поцілуйко і в уяві побачив персональну новеньку машину, якою можна буде хизуватися перед різними невдахами.
— Вчорашній директор цим самим утішав мене, поки не погорів, —безнадійно махнув рукою Сергій. —То поїдемо?
— Поїдемо. — Поцілуйко підійшов до вішалки, з його новенького, щойно принесеного від кравця плаща з гудінням зірвалася та сама вгодована муха-червивка і впала на опустіле директорське крісло.
Дарма, що стара, м'ята і латана машина скрипіла всіма своїми кісточками, все-таки вона приносила якесь вдоволення. Коли Поцілуйко під'їжджав до спокійної кушируватої річечки і ліворуч на її рукаві побачив млин, мимоволі згадав своє дитинство і вислобокі коненята, на яких він зі своїм батечком їздив молоти зерно. Як тоді його радувала тепла мука, що трусилась і трусилася з мучника на розчепірені пальці. А потім йому привіз муку нічний гість за ту довідочку, з якої ображеним оком дивилась печатка...
— Тьху!..
— Чого ви, Гнате Родіоновичу? — незрозуміле покосував на нього шофер.
— Нічого, то своє, — роздратовано і болісно примружився, не можучи відірвати од себе думок про те страшне борошно, що набилось йому в самі печінки. І чого напливає всяке неподобство в такий радісний для нього день?..
У місті Поцілуйко насамперед заїхав до Чорноволенка, який горою стояв за нього і, по суті, виніс його на директорський берег. Коли машина зупинилась перед будинком, де жив слідчий, Поцілуйко сам витягнув ящик свіжого масла і поніс його поперед себе. Аж захекався директор, поки виліз на п'ятий поверх. Посміхаючись і притримуючи масло коліном, натиснув на дзвінок.
Двері відчинила немолода, в присмаленій блузці домробітниця, яку всі за характером звали Морозихою. Жінка з такою насмішкою зміряла поглядом ящик з маслом і захеканого Поцілуйка, начеб вона була принаймні директором маслокомбінату, а він ледачим поденщиком. Цей погляд одразу' ж розізлив Поцілуйка: теж мені знайшовся контроль!
— Господар дома? — сухо питає Морозиху.
— Нема їх дома. А ви з приношенієм? — уже пече його словами.
— Не з приношенієм, а з ділами! — грізно насупився Поцілуйко.
— Воно й видно, з якими ділами, — чмихнула й зневажливо взялася в боки жінка.
— Прищебніть хоч трохи свого язика, бо хтось прищебне його. Де ж господар? Морозиха вдавано зітхнула:
— Він, бідненький, аж свого персонального язика висолопив, усе нишпорить, усе вишукує чийогось лиха, поки свого не зустріне. Тоді й вам якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття.
Поцілуйко нахмурився і відчув, що переляк заворушився аж десь біля живота, якого муляв ящик із маслом.
— Не подобається вищесказане? Ще й не таке почуєте. — з очей Морозихи щедро посипались лихі іскри, і Поцілуйко мимоволі подумав: чи не вони пропалили її блузку. — Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете?
— Щоб і воно на ваш язик попало? Ось повернеться господар, то з вас олія потече.
Поцілуйко мовчки обернувся і почав спускатися вниз. Увечері він під'їхав до темного директорського кабінету. Відчинив двері, увімкнув світло, і воно занепокоїло самотню муху-червивку...
— Куди масло занести? — запитав шофер.
— Куди? — невидющими очима поглянув на нього Поцілуйко. Забобон підказав йому, що в такий час треба не поскупитись на добре діло, щоб підмазати чи приспати лихо, — Забери його, Сергію, собі. В тебе ж діти...
— Ні, я такими ділами поки що не займався, хоча й маю виводок немалий, — похитав головою шофер.
"Що це — чесність чи туполобство?." — спаленів Поцілуйко і вже вирішив, що Сергій більше не буде шоферувати у нього. Але одразу й передумав: не треба з першого дня будити лихо, і якомога спокійніше сказав:
— Тоді завези мені на квартиру.
— Це інша річ.
Коли за вікнами забурчала машина, Поцілуйко по діагоналі почав міряти кабінет.
У двері хтось постукав. І знову здригнувся Поцілуйко. Чого йому так лячно, коли до нього стукають люди? Перемагаючи страх, він силувано бадьорим голосом говорить:
— Прошу, прошу!
До кабінету ввійшли лейтенант у формі артилериста і невисокий білочубий чоловік у благенькому піджачку. Дві пари очей гостро схрестились на Поцілуйкові, і в них він прочитав свій присуд.
— Хто ви?! Чого ви!? — підленька душа страхопуда затрясла його тілом.
Лейтенант, наче тінь, в одну мить опинився позаду Поцілуйка, схопив його за руки і ввічливо сказав:
— Спокійно, громадянине Поцілуйко! Ви заарештовані... А білочубий обома руками почав вивертати кишені новоспеченого директора. Ось він щось витягнув, і Поцілуйко, нахиляючи голову, побачив, як на нього ненависним оком подивилась звичайна печатка...
На слідстві Поцілуйко заперечував усі обвинувачення. Почорнілий і жалюгідний, він тремтів і плакав перед слідчим Комітету державної безпеки, знову паскудив доносами чесних людей і журився над судьбою Василини Вакуленко, до якої він мав, як до кришталево чистої людини, велику повагу і навіть любив її. Хто тільки так тяжко міг окривдити його? Він просить очної ставки з обмовником...
І сьогодні знову почалось з цього ж.
— Значить, ви не видавали Василини Вакуленко поліції? — спокійно допитувався слідчий, але навіть Поцілуйко бачив, що за цим спокоєм клекотіло обурення.
— Я щиросерде все говорив, повірте мені, тільки щиро-сердо. Образ Василини Вакуленко — це моя святиня: вона ж врятувала мене... —почав довго просторікувати Поцілуйко, ще надіючись вискочити на сухе. — Аби вона тільки була жива:, усі непорозуміння розвіялися б туманом.
— Ви так думаєте? — гостро запитав слідчий, підняв телефонну трубку, щось тихо сказав.
— Тут і думати нема над чим і врятувала вона мене раз, врятувала б і вдруге. У двері постукали.
— Заходьте! — гукнув слідчий.
Двері поволі прочинилися, Поцілуйко оглянувся і затремтів од жаху: наче в тумані, він побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що від неї навіть повіяло пахощами осінньої калини. Але зараз не прекрасна жіноча жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови.
— Ти!? — так само вирвалось у нього, як і тоді в осінній вечір, коли він побачив її розіп'яте плаття, яке зривав з металевих прищіпок холодний вітер.
Василина одвела звужений погляд од Поцілуйка, гордовитою ходою підійшла до столу слідчого і коротко розповіла, як вона потрапила в лапища гестапо, а потім у концтабір.
— Вона обмовляє мене, товаришу слідчий! Хтось увів її в тяжку оману! — заволав не своїм голосом Поцілуйко. — Василино, ви ж добра і справедлива людина. Нащо вам топити мене, безневинного? Хто вам такого наговорив, набрехав на мене?
— Сам Крижак! — як довбнею, б'є по голові Поцілуйка. Він здригається, але й тепер стоїть на своєму.
— Крижак? Він же провокатор. Він провокував вас. Че все кривда!..
— Ні, це правда, якою дехто ніколи не жив. То хай він пожинає своє, кривдою виплоджене жниво, — безжально Удивилась на нього вдова і гордо вийшла з кабінету слідчого.
Болючим вигаслим поглядом проводить її Поцілуйко, він знову чує пахощі осінньої калини і гарячкове прикидає, но йому далі говорити, бо знає, що один свідок — це ще не свідок, а другого ніде взяти. Ще на цьому ого-го як можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення, що за ці роки її душа набралася чужого намулу?.. І враз, оброшуючись потом, він починає надломлюватися, наче з нього хтось почав виймати хребет: поперед вартового в кабінет знічено входив сам Крижак. Мливо проклятої довідочки домелювалося до кінця...
XLV
Зразу ж за мурами тюрми Григорій Стратонович потрапляє Маркові в обійми. Вони міцно, по-ведмежи, стискають один одного, тричі навхрест чоломкаються і одночасно зітхають. На вії Григорія набігають дві сльозини, він чавить їх пальцями, а Марко, мружачись, говорить, що не треба переводити вологу — хай падає на землю. Григорій б'є його долонею по плечах і щасливо посміхається.
Біля них зупинилась чорнява цікаволиця жінка, для якої, напевне, будь-які видовища ставали святом душі. Вона поправила хустку, зі співчуттям поглянула на чоловіків, На її обличчі метеликами затремтіли подвійні ямки.
— Брати? —тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей.
Марко і Григорій перезирнулись:
— Брати!
— І як не схожі! Ні на крапелиночку, ні на дрібне маленя, — приглядаючись, дивується жінка і дивуються Крильця її ямок. — Може, ви не одного батька?
— Зате однієї матері! — весело відповів Марко.
— І цього ніколи і ніяк не сказала б...
— Ми гібридні, тому й не зовсім схожі, — заспокоїв її Григорій, і всі троє починають сміятись.
— Громадяни, чи не можна для театру відійти трохи Подалі? — однотонно говорить біля тюремної брами вартовий, хоча й йому хочеться посміхнутись.
І громадяни, сміючись, ідуть далі — жінка в місто, а Марко і Григорій до машини.
На холоднувату лискучу віскозність голубого неба налягають вечорові тіні, надходить та пора, коли от-от мають проклюнутись зорі, доброю таємничістю взятись дороги, поглибшати людські голоси і казково ожити вітряки.
На молоденьких тополях ще тримається лист, і Григорій Стратонович вітається з деревцями, неначе з дітворою, а перед очима проходить Катерина й малеча. Як хочеться скоріше притулитись до них, пригорнути їх до себе, відчути пахощі Катерининих кіс і уст.
Недалеко від машини його уклоном вітає Галина Кушніренко. Широко розводяться трепетні береги дівочих вій, щастям і красою світяться її димчасто-сизі очі.
— Якою ти гарною стала! — мимоволі вирвалось у Григорія Стратоновича.
— Наречена! На тій неділі справляєм весілля, — обізвався Марко і подумав про Степаниду.
— Справді на тій неділі весілля? — дивується Григорій Стратонович.
— Справді. — Ще нижче уклонилась дівчина, приклала руку до серця і співуче сказала: — Мама просили і я вас прошу на весілля.
— Спасибі, спасибі, голубко, — розчулено подивився на дівчину вчитель. — І гарний твій милий?
Молода опустила вії і крізь них добряче поглянула вдалину.
— Найкращий у світі.
— У нього теж вії неначе млинки! — засміявся Марко.
— Таке ви скажете, — посміхнулась молода і царівною пішла до машини.
Побратими вискакують на кузов, і грузовик мчить їх у чисті глибини вечора, в яких щойно народилась вечірня зоря.
— Ти любиш вечірню зорю? — питає Григорій Стратонович.
— І вечірню, і досвітню...
— Я часто її згадував у тюрмі... Там знайшов на стіні і твою свічку.
— Невже роки не стерли її?
— Ні. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це вірно: і згораючи, людина повинна світити людям! Спасибі тобі.
— Не мені, Григорію, треба дякувати, — задумано сказав Марко, — а тільки своїй рідній землі, своїм добрим людям. Для них і з ними живемо...
Крила осінньої діброви охопили друзів, обтрушуючи темряву й сумовитий шелест. Марко постукав у віконце, й машина зупинилась.
— Ти чого? — здивовано запитав Григорій.
— Пройдемося трохи лісом. Ти. любиш, як під ногами шелестить листя?
— Дуже.
— Я теж. І люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило їх у цьому році! Хочеш, зараз знайдемо?
— У темряві?
— У темряві. — Марко відходить од доррги, нагинається, шарудить руками в листі, що водночас пахне і хмелем, і димом.
— Ще гадюку схопиш...
— Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої краси і великих зірок. .
— Як ти добре сказав! — вражено зупинився Григорій. думаючи про своє. — Цей образ я використаю в своїй книзі: надходить пора чистої краси і великих зірок. Дозволяєш?
— Ні, не треба так, бо деякі рецензенти скажуть, що це красивість. А ти любиш час великих зірок?
— Люблю. І тебе теж.
— Дивина! — чмихнув Марко і радісно вигукнув: — От і знайшов! На трухлявому пні виросли! — Він простягає Григорієві зворушливе, щільно стулене сімейство опеньок, їхні ноженята були окутані мохом, на пришерхлих голівках відпочивала роса.
— Життє! — Григорій любується живою грудочкою природи і знову згадує дітей та Катерину.
З дуба, вистукуючи по гілках, опадає запізнілий жолудь, б'ється об кореневище і падає біля Маркових ніг. Він підіймає це лискуче нахололе тільце, ломачкою витискує дірочку і садовить у землю, що пахне молодим, у бродінні вином. На небі все більшає зірок, густішою стає діброва, а Галина вже здається не просто дівчиною, а чарівницею.
"Як чудесно жити на світі! — читає Григорій в очах Марка. — І це справді так, дорога людино..."
Пізнього вечора вони під'їжджають до землянки Григорія Стратоновича. Машина йде на колгоспне подвір'я, а Марко проводить Григорія до самих дверей землянки. Тут побратими знов обіймаються.
— Може, зайдеш? — тихй питає Григорій Стратонович.
— Не буду колошкати дітей уночі, — теж пошепки відповідає Марко, на душі його стає тоскно: а що, коли Степанида й досі чекає брата, і... може, його?
— То завтра вранці приходь.
— Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому, у всьому щастить тобі.
Григорій навхрест обіймає Марка і, задихаючись од хвилювання, од радості і солодкого щему, наче сновида, навшпиньки входить у землянку. Біля столу, схиливши голову на руки, спить Степанида, на плечах її полотняної сорочки темніють вишиті квіти. Крізь сон зітхнула Катерина. Григорій береться рукою за серце, і по його обличчі розповзається добра й ніякова посмішка. Він обережно йде до постелі і раптом завмирає біля краєчка стола: Катерина заворушилась, застогнала і крізь сон грудним болючим голосом промовила тільки два слова:
— Григорію, любий...
І це була його найщасливіша хвилина за останні роки. На голос Катерини схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, відступила назад, а далі надривно скрикнула:
— Григорію, брате!
— Що, сестро?..
— Повернувся? — водночас плаче і сміється її душа. ' — Повернувся.
— З Марком Трохимовичем?
— З Марком.
— А де ж він?
— Напевне, додому пішов.
— Чого ж ти не запросив?.. Їхні голоси розбудили Катерину.
— Григорію! — клекотом, болем і радістю обізвався її голос, темною хвилею стрепенулись, зашаруділи коси, і вона падає в обійми чоловіка і руками, обличчям перевіряє, чи це він.
— Григорію... — більше нічого не може сказати, а він відчуває на її віях сльози.
"Дві коси, дві сльози", — повторює в думці, як вірш, пригортає дружину і навіть не чує, як із землянки вибігає напівроздягнена Степанида.
Спочатку тільки далечінь зоряного неба бачить вона, потім під ним окреслюється обрис самотнього вітряка, що й досі трудиться для людей. Вона підбігає до хвіртки, відчиняє її, стає під врізаним у темряву кленом і на другому краю вулиці бачить Марка і тільки тепер лячно помічає, що вона не зодягнена, їй стає соромно, і вона всією рукою прикриває розріз сорочій.
— Добрий вечір, Марку Трохимовичу... Марко посміхнувся, мовчки підійшов до Степаниди, він чує, як на його скронях молоточками вистукує кров.
— Чого ж ви не зайшли? — з докором підводяться її заокруглені брови.
— Його чекали. А мене?.. — він бережно кладе руки на її плечі.
Степанида здригається, одводить голову від його погляду, зітхає і боїться промовити, що і його чекали.
Бездонне осіннє небо з пізнім місяцем, з усіма кущами, з усіма розсипами і голубою курявою зірок ворухнулось, наче наблизилось, і гаряче закружляло навколо неї... Так от яке воно, те кроковоє колесо, колесо птахів, надій, страждань і любові.
Краплина нахололої осінньої роси зволожила її обличчя, як давно колись зволожував теплий плач надламаної гілки. Далекі дівочі голоси прибились до Степаниди, далекі роси колихнулись перед нею, дарма що вона стояла не перед тим юнаком, який колись був приніс їй гілочку вишневого цвіту. Давно осипався той вишневий цвіт, і, може, слід його біліє на скронях Марка, якого всі-усі тепер зовуть Безсмертним...
ЕПІЛОГ
"Час пролітає над нами, то мов чорна птиця, то як білосніжний лебідь; нетривке і скороминуче він замітає снігами, пилом забуття, а нерозвійне підводить в новій красі, що не має ні виміру, ні кінця-краю.
Великі роки, роки неспокійного сонця і життя пролетіли над землею. На п'єдестали миру підвелися ті, що з свинцем у грудях покинули нас у війну, поруч з мадоннами стали в .музеях наші милі дівчата, і в нових оселях на вечірніх і ранніх зорях матері народили синів, можливо, тих, які не знатимуть страхіть і завірюх війни, не знатимуть кривди. Хай тільки добрі завірюхи цвіту осипаються в їхні колиски і на їхні шляхи".
Ось таке думалось учителю і письменнику Григорію Задніпровському, коли за ворітьми поліклініки Марко поклав йому на долоню дві грудочки свинцю, які ще недавно ворушились біля серця людини.
Григорій Стратонович довго зважував їх на руці, довго придивлявся до вишень у цвіту, крізь які просівалися промені надвечірнього сонця, а потім ніяково запитав у Марка:
— Останні?
— Останні.
— Напилися ж вони, Марку, крові, аж дірчастими стали і втемніли од неї.
— Народжене злобою ніколи не буває світлим! Ну, як у селі?
— А ти, бідненький, наче й не знаєш? —примружився Григорій Стратонович.
— Та знаю п'яте через десяте, але хочу, щоб ти змалював картину, — посміхнувся Марко. — В тебе це здорово іноді виходить.
— Підсміюєшся над моїм писаниям? — насторожився Григорій Стратонович.
— Горджуся твоєю останньою книгою! — обняв побратима Марко. — її братиму із собою в поле.
— Справді? — розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. — Що ж у ній дішло до тебе?
— Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда. її дехто хотів би в літературі і скрізь бачити лише в підмальованих рум'янцях і паперових квітах, дехто хотів би витюрлюнькувати про медові ріки з киселевими берегами і не бачити, що не в кожній оселі є хліб на столі. Ну, але тепер усюди наводиться порядок, усюди! Багатшими стають наші серця, і щедріше починає родити земля. Зараз навіть чиновник, чиновник по чину і натурі, замислюється, як йому "на даному етапі" вхитритися, щоб і грім пересидіти, і сухим до комунізму хоч боком притертися: розуміє, що останні осколки виймаємо з нашого життя.
Побратими підійшли до відкритого, припалого пилом і пилком кленового цвіту газика, Григорій Стратонович сів за баранку і з перебільшеною шанобою вклонився Маркові:
— Прошу сідати того, хто вже в бронзі стоїть на майдані!
— А ти й радий позлословити! — зневажливо скривився Безсмертний. — Читав твою замітку про цю персональну бронзу і так лаяв тебе останніми словами, що навіть температура підскочила вгору.
— За що?! — щиросерде здивувався Григорій Стратонович.
— За те, що прилизав мене з усіх боків, і вийшов я в тебе прямо славним, сильним і лубочним Єрусланом Лазаревичем, який їде на чудо-юдо велике — на змія о трьох главах, а прекрасна царівна Анастасія Вахромеївна зустрічає його. Тьху!.. Словом, перевели деякі діячі державну бронзу ще й радіють з цього.
— Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого розуму діло. Не треба було знову вискакувати у Герої, — засміявся Григорій Стратонович.
— Він ще й регоче.
— Бо є чого... Позавчора увечері біля твого монумента застав Безбородька...
— А він повернувся в село.після всіх служб? — пожвавішав Марко.
— Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшукує нову роботу — не бий лежачого.
— Керівну?
— А яку ж інакше?..
Друзі виїхали на околицю міста. Навколо під білими хмарами буйно квітували сади, придорожні клени осипали останній пилок, на узбіччях шляху по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, і тільки без живого цвіту похмуро сіріла стара в'язниця. Раптом з її навстіж розчиненої брами вискочило кілька чоловік і побігло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами в руках.
Григорій Стратонович у подиві зупинив машину. В цей час, наче в німому кіно, незграбно заворушилась, скособочилась в'язниця; розпухаючи, вона зсередини загриміла громом і вмить забіснувалася. курною хмарою, вивертаючи з свого нутра цеглу й каміння.
— От і все! — схвильовано обізвався чийсь голос. Марко скочив з машини і швидко підійшов до людей, які весело придивлялись до того темного клубочіння, що до цієї миті звалось тюрмою. Кореспондент обласної газети впізнав Марка, заклопотано привітався і опустився на коліно дописувати нотатки про знищення того, що віджило.
— Що буде замість неї? — запитав його Марко.
— Міський сад, — відірвався кореспондент од свого писання, і раптом його обличчя стало мрійним. — І знаєте, яких найбільше посадимо тут дерев?
— Ні, не знаю.
— Черешень! Щоб люди і цвітом любувалися, і, відпочиваючи, могли собі ягоду зірвати. Біжу! — і він справді побіг до того місця, над яким осідав останній пил давніх часів...
Із-за садків, неначе з хмар, виплив повновидий місяць, у листві зашаруділа роса, неподалік обізвався соловей, кличучи до себе солов'їху: навіть вибух сотень кілограмів толу не приголомшив пташине щебетання і любов.
Побратими пізно вночі приїхали в село. Григорій Стратонович зупинив газик на майдані, неподалік од погруддя Безсмертному, і кивнув головою на нього:
— Подивимось, чоловіче, на цього вусатого дядька?
— Можна й . подивитись, — зовсім спвкійно сказав Марко.
— Ну й витримка в тебе! — похитав головою Григорій Стратонович.
Вони підійшли до монумента і зупинились біля низенької огорожі, за якою кущувалась яра пшениця. І тільки тут, коли Марко поглянув у вічі своєму образу, відчув і хвилювання, і глибінь прожитого, і неймовірність здіяного навколо і всюди за останні роки. На якусь мить здалося, що і ця ніч, і просіяне місячне проміння, що легко тремтіло над землею, і мовчазний бронзовий чолов'яга напроти нього були тільки сном.
— Ну як, Марку? — не терпілося Григорієві Стратоновичу.
Але Марко заговорив не до побратима, а до свого образу:
— Красивим тебе тут зробили, більш показним, і спокійнішим, і молодшим. Видать, на зморшки матеріалу не вистачило...
— А щоб тебе!.. — обурився Григорій Стратонович, але, придивляючись до ніби скам'янілого Марка, затих, ступнув кілька кроків назад і тихенько пішов на другий край майдану.
Марко, здається, й не помітив цього і після довгої мовчанки знову тихо заговорив до свого бронзового образу:
— Отак воно й буває... Ну, коли вже тобі випало стояти і днями і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти...
Він поправив свій сонцем перепечений картуз, поглянув на далекі, накупані ніжною місячною курявою ниви, на потемнілий од негод вітряк, на притьмарені напівпрозорим туманцем луки і неквапливо пішов у досвітні поля, що породили його.
Київ — Ірпінь — Дяківці. 1959 — 1961 pp.