и головою, прочиняє вікно. На чоловіка з світлої темені білими очима дивиться кущ жасмину, а на підвіконні лежить обтрушена роса і крихітки жовтого пилку...
Ще так недавно і так давно і він біля цього куща говорив найкращі слова своїй сумноокій Мар'яні, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях, ближче до серця. То були найщасливіші хвилини в його житті, коли здавалося, що вія усе зможе зробити, коли ввижалося, що навіть шовковиста, прозора темінь ночі, і зоряний пил небесних шляхів, і місячне снування, і казкові силуети древнього міста творилися для них.
— Поглянь, Мар'яно, яка чарівна ніч... Але слово "ніч" завжди кидало дівчину в трепетний дрож.
— Чого ти боїшся? — підіймав її голову до неба, щоб і вона бачила всю первозданну красу ночі, щоб і в її очах пересівався зоряний пил.
Але дівчина в'янула від того, що радувало його, і знову ховала голову на його грудях, ближче до серця. А якось уночі Мар'яна ,випросталась перед ним і стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росі. Такою вродливою і такою зажуреною він ніколи не бачив її.
— Що з тобою, серденя? — пригорнув дівчину і гнівно поглянув довкола: чи не ховалась десь поблизу кривда. Ні, здається, ніде нікого, тільки вітер озвався за садом, тільки зорі стрепенулись, мов квіти од вітру.
— Юрію, милий, забери мене, — застогнав її голос, і недівоча скорбота прорвалася з очей.
— Куди тебе забрати?.. — розгубився, цілуючи її. Присмак сльози і жасмину він теж запам'ятав на все життя. — Куди,кохання моє?
— Куди хочеш, на край світу, аби подалі від свого батька, від... Чорноволенка, — знову хвилею в березі стогне дівочий голос.
— Чого ж, Мар'яно? — незрозуміле дивиться на неї і на небо, яке вже не може вмістити всіх розгойданих зірок і росою обтрушує їх на прочахлу землю. — Чого?
— І не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й від тебе піду.
— Що ти говориш? — обхопив її обома'руками, наче дівчина вже йшла від нього. Він і не здогадувався, яка драма стояла між батьком і донькою, але з книжок добре знав, що протиріччя між поколіннями є певною закономірністю, і одразу ж не злюбив Чорноволенка.
Тісно обнявшись, вони всю цю ніч пробродили і простояли, мов сновиди, на березі річки, на хвилях якої дрімало й розкришувалось місячне проміння. А вранці молодята розписались у невеличкому прибузькому селі, де народилась Мар'яна. В цьому селі вони справили скромне весілля, на якому ображений слідчий Чорноволенко до смерку сидів, ніби чорна хмара. А. ввечері невідкладні справи відірвали його од весілля, і на ньому відразу стало просторіше і веселіш...
З цього ж села вони обоє пішли в партизанські ліси, а повернувся з них тільки він. І от уже біля куща жасмину інша пара впивається щастям, а комусь од нього залишились тільки крихітки споминів.
Юрій Андронович знову присідав до столу, де лежить розгорнений рукопис Григорія Задніпровського. Тут сердечно і шанобливо згадується про партизанку Мар'яну, дарма що вона була в іншому загоні. Чоловіка знову вражають і події партизанського життя, і їхній опис.
Як у цій книзі водно зіткались і драматизм, і велич людської душі, і терпкий гумор, і золота нитка народної творчості. Хіба не реквіємом звучать ось ці слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає сіном, мертва людина не скоро стає травою... В нашій пам'яті Мар'яна залишилась лебідкою, і в зелених прибузьких плавнях вона знайшла свою смерть, як поранена лебідка..."
"Щедрий, Григорію, ти чоловік", — задумався Юрій Андронович над рукописом, пригадуючи, що партизани Лебедем назвали самого Задніпровського. Можливо, що хтось і пожалів би віддати іншому своє чудесне прізвисько...
А в цей час за тоненькою стінкою в другій, більшій кімнаті дзенькають чарки і голосніше випліскуються слова підпилих сватів. Дарма що вже поночіє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодість, бурчати мало не на все сьогоднішнє і глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах і талантах зупинилися на проміжних станціях. І хоч боляче так думати про свою рідню, але він розуміє, що і його батько, і тесть — дрібні, омертвілі світила, світила без жаркого вогню у грудях, без високих поривань у голові. Очевидно, колись у них теж було щось свіже, талановите, поки вони, досягши якогось службового рівня, не вчепилися зубами й руками в крісла, поки вони не почали боятися, коли гриміло, за свою шкуру, не відсмикнули свої плечі від ноші, яку порівну мали нести наші , люди, поки не забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та не стали потроху жати не сіяне ними. А тепер з подивом і обуренням помічають неповагу до себе і не розуміють, чому стає хистким грунт під їхніми ногами. І марно сподіваються, що їхнє ще візьме. Ні, з холодної душі не вродиться гаряче діло.
— За твоє здоров'я, свате, за твою службу після евакуації, — глухо, мов осінній дощ, бубонить батько.
— Спасибі, Андроне. Вже, можна сказати, якось і влаштувався, хоча й підбивали деякі під мене клинці. Ех і важку маю фортуну... Живу, як нічна птиця.
— А в кого тепер легка фортуна?
— Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш між хлібами, дихаєш нектарами, любуєшся, як ореться, сіється, росте, квітує та наливається. А я мушу з нутрощів виривати інші наливи.
— Коли треба, то треба.
— Про це ж і кажу. Я, коли треба, і рідного батька не пожалію, фах у мене з гуманізмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене в характеристиці написано? — в Чорноволе,нка прорвалося п'яне самозадоволення.
"Значить, уже до чортиків допиваються", — поморщився Юрій Андронович. Він хоче зосередити увагу на рукописі, але самозадоволення Чорноволенка густо натікає й сюди.
— Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових викривань. О!.. Були колись у мене різні справи. І ще будуть!
— Та невже й тепер?.. — навіть з острахом перепитує батько.
— Аякже. Війна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким чорноволенкам, як я. От нещодавно один чоловік приніс мені різні матеріали, що не снилися і тим письменникам, які про шпигунів вигадують всячину. Розумієш, не матеріали, а золотий берег.
— Інтересно. І хто ж сидить на цьому березі?
— Ніколи б ти при своєму житі-пшениці і різній пашниці не придумав! Вчорашній командир партизанського загону! Нагородами тебе засліпити може, а сам — замаскований шпигун.
— Та що ти, свате!?
— Ще в Туреччині його завербували. От які можуть бути історії.
— А партизанив цей... у нас?
— У наших лісах. Твій Юрко повинен знати ного як облупленого.
— Хто ж він?
— Григорій Задніпровський, — стишив голос Чорноволенко.
— Задніпровськийі? І я його знаю! — вражено вирвалось у Андрона Потаповича.
— Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... — і не доказав, бо в кімнату увійшов блідий од хвилювання й гніву Юрій Андронович.
— О, зятьок прийшли! — з удаваною радістю потягнувся до нього з чаркою Чорноволенко. — Посидь, нарешті, з нами, хай наука трохи почекає без твого двіженія вперед.
— Який вам негідник подав матеріали на Задніпровського? — тремтячи, Юрій Андронович їсть очима Чорноволенка.
— А ти підслухував? — на мить розгубився той.
— Чув усю мерзоту, яку в нашій хаті виливали на кришталево чисту людину.
— Гляди, щоб за цей кришталь і сам не попав туди, де козам роги правлять, — засичав Чорноволенко. — Ти, може, з ним і панібратство вів?
— За честь вважав би дружити з Задніпровським. Головою присягаюсь: Задніпровський чистий, мов лебідь. А лебедів тільки злочинці поїдають. Ви копніться в душі того, хто писав доноса.
— Не вчи ученого! — спогорда відповів Чорноволенко. — Самі під чубом лій маємо. Тобі відомо, що загін Задніпровського був самочинним?
— І що з того?
— А ти знаєш, що такими загонами, як правило, керували чужоземні розвідки?
Страшна і дика підозра одразу чорною плямою лягла на сотні вірних синів Батьківщини. Задихаючись од люті, Юрій Андронович. обрушився на Чорноволенка:
— Звідки це вам знати, хіба ви з своєї схованки бачили, як боровся народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
Чорноволенко скочив з стільця, наче його швайкою штриконули, і стис кулаки. Обличчя і кола поржавлених рум'янців на ньому перекосились од люті, і очі, здавалось, навіть на окуляри насочили злоби.
— Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у житті і його перипетіях? Потинявся трохи в лісах і думаєш уже когось учити, а на когось тінь кидати. Губи раніше обітри! Це сказав не хто-небудь, а та голова, що не перший день по нашій лиш керує!
І після цих слів насторожена тиша залягла у кімнаті її першим розірвав Юрім Андронович:
— Так сказала ваша висока голова?
— Так сказала наша голова. От і почнемо пересівати вашого брата на сито, відділяти чистих від. нечистих.
— Тоді й вона підлістю і гноєм набита! — гнівно відкусив Юрій Андронович. — Тепер і на мене напишете доноса?
Мертва тиша була йому відповіддю. Навіть Чорноволенко поблід, і під круглими окулярами в нього округлилися очі... Чого він тільки прийшов у цей дім? І що тепер робити? Він поглядом шукає свій портфель і картуз, а страшні слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До цих слів ше по-дурному чіпляються й інші: "Лебедів тільки злочинці поїдають". Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не скажи?.. "Лебедів тільки злочинці поїдають..." Після цього й тобі можуть скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вікном. Давно не було такої нічки...
XXXIX
Надходили жнива.
Надходила пора гарячого марева і гарячої праці. Про це на сторінках поля свідчив посивілий житній колос і крихкий позублений вус ячменю, ковані золоті мішечки на пшениці і молодий спів перепелиних виводків, а найбільше — сторінки різних рішень, розпоряджень, циркулярів, відстуканих на цигарковому папері, несамовиті телефонні дзвінки, накачування райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих інспекторів і невсипуще радіо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хліборобів: "Збиральна кампанія, — як учить товариш Сталін, — діло сезонне".
Ось уже великими літерами на першій сторінці газети набрано телеграму спеціального кореспондента, що на півдні почалась косовиця хліба. І очі господарів поля поверталися на південь, наче звідти з-за хлібів от-от мав вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилі, з пишними колосками замість вусів.
У різних установах теж починається лихоманка пора: не один керівний товариш і сяк і так лимірковує, як би наблизити південь до його місцевості, як би поперед сусідів вискочити у газету й зведення. Але сусіди також не сьогодні народились на світ божий, та й горбаки в них вищі. І вже ранкове радіо до глибини душі обурює Киселя: бач, який лукавий Клименко! Ще позавчора казав. Що почне косовицю лише через тиждень, сьогодні вже говорить про вибіркові жнива на згарищах і пагорбах. І Кисіль одразу ж з головним агрономом вилітає у шв-денні райони, робить нищівний рознос усім, хто має "зелені настрої", і, нарешті, косовндя починається і в їхній області.
Ці дні Кисіль теж гасав ло районах не за страх, а за совість, до полудня зриває голос — і вже не говорить, а хрипить або шкварчить. Одного він страхає судом, другому вправляє мізки, третьому натякає, що до скошеного сьогодні можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить — "давай, давай, Пушкін за тебе працювати не буде", на когось складає акта, але нікого не хвалить, бо це розмагнічує народ. Після його наскоків меншає радості й людей, зникає святковий настрій у косарів та женців.
Нарешті Кисіль добирається до полів колгоспу, в якому головує Марко Безсмертний. І вже це викликає невдоволення і в душі, і на обличчі, і навіть у животі починає . так бурчати, ніби туди кинули старого рябка. Давні слова Марка ще й досі печуть і пересмикують його. Чекай, голубчику, і я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого на чомусь не можна було б схопити за зябра.
— Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, — обертає до Киселя запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дівочі гарним рисунком рота і рухливими комами біля нього.
Киселя одразу насторожують і мова, і коми шофера — і для чого вони здались йому?
— Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
— А ви хіба не чули? — дивуються дівочі, з яскравою вогкуватістю уста шофера. І він уже з пошаною додає: — Марко Трохимович організував таку їдальню, що дай бог кожному. Всім, хто працює у полі, безкоштовно відпускається борщ, правда, поки що без хліба. Інший голова не догадається підвезти в поле води, а цей...
— Говорила-балакала, та все чорті-що, — відрізав Кисіль. —-Ану, повертай — вези на дармовизну до того казана.
Машина ще проїхала кілометрів зо два і з шляху вихопилась на польову, в голубоцвітті Петрового батога дорогу, що одразу ж закурилася, мов хто підпалив її. Обабіч неї в золотих полумисках соняшників бенкетували бджоли, на синюватих стеблах сизіли дзвіночки вівса, прив ядали сердечка листя рясного стручкуватого гороху. його кучері чимсь нагадували розкішний чуб на голові шофера.
— Ого, який тут горох уродив! — вирвалось у зовні флегматичного головного агронома. — Прямо — цар-горох!
— Президент-горох, — зневажливо кинув Кисіль. Але головний агроном пропустив його слова повз вуха й захоплювався далі:
— Такий горох, дивись, центнерів по тридцять п'ять видастьі
— По п'ятдесят! — у Киселя поміж двома "п" бризнула повна зневага. На цих полях навіть найбільший урожай не порадував би його, бо тут господарював непоштивий і в'їдливий Марко Безсмертний.
— По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне, — в захопленні чоловік не вловив жовчі в голосі Киселя. — Пофортунило Маркові.
— І це, Іване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є щось горохувате: що не кажи, що не роби, як не довби йому, — відскакує від нього, неначе горох од стінки. Хохлацький норов.
— Хм, — скосив очі Іван Гнатович. В душі він не погодився з Киселем, але заперечувати не став йому: не поможе це, та й ліньки було в таку спеку розмовляти. Незабаром він знову зрадів. — Дивіться, Безсмертний і на парах посіяв горох. Не молодець?
— Дивлячись із якого боку. Чи не пахне це комбінаторством? — буркнув Кисіль.
— Коли б усі комбінували отак.
— Хваліть, хваліть його, та озирайтеся на всі боки. — Кисіль несхвальне подивився на пари і задумався над своїм.
На польовому отані біля соняшникового товариства вони застали саму куховарку, розжарену сонцем, вогнем і цибулею. Соняшниковий пилок лежав на її білій хустинці й вивітреному обличчі. Молодиця одразу пізнала Киселя, витерла фартухом чоло і приязно посміхнулась веселою зеленкуватістю очей, на яких розсипалось кілька темних цяток — в одному більше, аніж у Другому. Ця непропорційність здивувала Киселя — і тут у Безсмертного не так. як у людей. Але жінка славна — від неї і пісний борщ будеш залюбки споживати. Чи не дружина це Задніпровського? Здається, вона. А чи знає Задніпровський, які хмари нависли над ним?
— Варите? Добрий день вам, — ласкавіше звичного пробурмотів до молодиці.
— Аякже, варю, бо таке моє діло, — весело відповіла Катерина Павлівна. —От добре, що нагодилися на борщ. Саме умліває.
— Умліває? — для чогось перепитав Кисіль, з опаскою заглядаючи в чорний казан, ніби там принаймні варились вибухові речовини. —І ви його зовсім безплатно даєте-розливаєте?
— Атож, — з гордістю сказала жінка. — Сьогодні і перші квашені огірочки даватимем. Вродило їх стільки, що дівчата не встигають виносити.
— Куди виносити? — знову насторожився Кисіль.
— І на заготівлю, і на продаж.
— Значить, безплатно? — щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисіль. — Іване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.
— Еге ж, таки не завадить написати, — довірливо подивилася на Киселя Катерина Павлівна і схрестила руки на грудях. — А знаєте, почім у нас огірки й помідори відпускатимуться своїм людям?
— Не знаю.
— Такої дешевої ціни ще не чули в області — по собівартості, значить. Напишіть і про це. Хай у інших селах теж так роблять.
— Так не робитимуть! — гримнув Кисіль, крадькома пасучись очима на повних грудях молодиці. — Розбазарюєте колгоспне добро ще й радієте?
— Ми розбазарюємо? — жахнулася Катерина Павлівна, і в її очах поширилась весняна зеленкуватість. — Чим? Ось цим борщем?
— І борщем, і такими дурними цінами. Ми ще присмалимо за них вашого Безсмертного. Він замість карбованця кладе копійку в колгоспну касу. Думати треба над цим!
— А над тим, як жити людям, не треба думати? — спалахнула Катерина Павлівна. — Чи вам нашого бурячка і капусти шкода? Не добра ви, не душевна, хоча й чиновна, людина. — Молодиця ображено відійшла від машини і стала під захист золоточубих соняшників. Гнів і невидимі сльози пощипували її повіки.
— Складайте акта! — наказав Кисіль головному агрономові.
— І навіщо нам папір переводити, хоч він і все стерпить? — флегматично запитав Іван Гнатович. — Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?
— І ви заодно з розкрадачами колгоспної власності? — обурився Кисіль.
— З такими розкрадачами і я заодно, — так само флегматично відповів Іван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останній мент завагався попросити в неї боршу.
В Киселя сталевими замочками замкнулися очі, тіпнулися уста.
— Доброго маю в себе помічника під боком.
— І я не зобижаюсь на себе.
— Від сьогодні почнете зобижатися. Досить у демократію бавитись...
-У вас побачиш цю демократію, —насурмонився Іван Гнатович.
Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
— Ось він, діячі Поперед батька в комунізм скачеш? — одразу ж в'їв його Кисіль. — Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!
— Ви ніби щось сказали? — Марко демонстративно поглянув на сонце, скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно і кумедно, ідо Катерина Павлівна приснула зо сміху, гигикнув шофер, повеселішав Іван Гнатович, аг Кисіль почервонів, і вся його постать стала загрозливо-бундючною.
— Не чув, про що питаю?
— Таки не чув, — безневинно відповів Марко, бо і поля, і робота, і погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисіль? Покричить, постраха, ну, зварганить акта і повіється далі, бо навіть вникнути у помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його: Приїхав-Поїхав.
Кисіль ткнув пальцем на казана:
— Щоб сьогодні, зараз же, закрив цю самодіяльну комедію з борщем.
— Нам не сумно від неї, хоч вона й самодіяльна, — анітрошечки не розсердився Марко.
— Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слідчий, — знищив поглядом Безсмертного.
— Хай заглядає, — і далі посміхається Марко. — Може, він веселіший має норов?
-.Норов слідчих відомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а він добро з димом пускає.
— І боргів уже нема на шиї, — поправив Марко.
— Як нема? —насторожено, з недовір'ям спитав Кисіль. — Де ж ти їх устиг подіти? У воду кинув?
— Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
— А чим ти їх ліквідував? — підозріливе обмацує поглядом Марка, чи нема тут якої каверзи. —Чим?
— Цибулею, редискою і самими ранніми огірками. Може, поїдем у село — поглянете на квитанції? — шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому далі робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
— Он як! — вже спокійніше говорить Кисіль. — На цибулячому хвості далеко не заїдеш.
— Теж так маракуем. Я радий, що ми думаємо у різних місцях, але сходимося на одному, — ще більше підкреслив свою пошану до Киселя.
— І на чому збираєтеся виїжджати?
— На коров'ячому хвості. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
— Зубами, — буркнув Кисіль.
Але Марко до кінця вирішив не зчіплюватися з ним і коротко відповів:
— Спробуєм.
— Що спробуєм?
— Виконати вашу пораду.
— Який ти сьогодні добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. — вголос прикидає Кисіль, не дивлячись на Марка. — Ну, веди-показуй своє царство-государство. Щось дуже деякі розхвалюють його.
— Що ж вам показувати? Те, що зараз під косу має лягти?
— Як ти угадав?
— Характер ваш знаю.
— Занадто багато знаєш ти. Жати, звісно, й не думав? — їв слова, і в погляд Кисіль умістив усю отруту, яку мав.
— Думати — думав, але не починав.
— А Іванишин уже косить, аж гай шумить, бо він не так мудрує, як деякі мудрагелі.
— Йому легше, то й косить, — похмурніло обличчя і голос Марка.
— Чого ж йому легше?
— Бо він для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не поспішаєм.
— Знаємо ці "зелені настрої", — поморщився Кисіль, — а потім зерно починає осипатись на пні.
В долині жита справді були зеленими, і Кисіль, наскрізь промацуючи їх підозріливим поглядом, нічого не сказав. Але на пагорбі він пожвавішав. Хлібами просунувся на маківку горбка, вирвав колосок, двома пальцями вилущив з нього зернину і, не куштуючи її, сказав:
— Ось тут зараз же мені, чоловіче, й починай вибіркову косовицю.
Марко уперто похитав головою:
— І не подумаю.
— Бо не буде чим — голову за це зірвем! — Кисіль обома руками показав, як хтось буде зривати голову Безсмертному.
— Тоді багато залишиться безголових. — Уже лихі іскри затрепетали в Маркових очах, але Кисіль не помітив їх.
— Ти що, з державою жартуєш? Зараз же починай косовицюі В зеленій голові завжди зелені мізки, та вони швидко можуть пожовтіти.
І Марко не витримав. Він пригнувся, немов перед стрибком, і, відкушуючи кожне слово, сліпим гнівом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
— Забирайся зараз же з поляї Чого прийшов сюди толочити хліб і людей? Ще не натолочився? — Він рукою поліз до кишені, і Кисіль з жахом згадав, як Безсмертний пістолетом учив Безбородька. Рій думок увірвався йому у мізки і жалив їх по всій площі. Бо що цьому анархісту й тепер підняти зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисіль, незважаючи на свою опасистість, вискочив із хлібів, крутнувся на дорозі і тут відчув себе безпечніше.
— Ти з глузду з'їхав? Ти знаєш, чим це пахне? — заговорив майже пошепки, прислухаючись до гудіння в голові. — Ти знаєш, кого женеш із поля?'
Але Марко вже закусив вудила.
— Знаю! Не робітника, а перекотиполе, погонича. Оранка настає — поганяєш на оранку, сівба прийде — поганяєш сіяти, жнива настають — поганяєш жати, бо це треба для папірця. Йому, папірцеві, а не людям служиш. Геть із нашого поля!
Кисіль оглянувся. До нього під'їжджала машина, і на ній анітрохи не печалився ні шофер, ні Іван Гнатович — напевне, й не побачили його поразки. Він похапцем виліз на сидіння і вже звідти кулаком посварився на Безсмертного.
— Анархіст! Сьогодні ж сядеш у тюрму. Хай там тебе годують безплатним борщем.
— Троцькіст! — кинув йому навздогін Марко ще й свиснув з доброго дива.
Кисіль задихався од гніву, навіть темні дужки синців під очима зсередини затіпались злістю.
— Ви чули? Він троцькістом обізвав мене! Дасте свої свідчення! Він відповість...
— Невже троцькістом? — флегма'тичне здивування пройшло по округлому виду Івана Гнатовича. — Невже він таке випалив?
— Хіба ви не чули?
— Ні, такого не чув.
— А ти, Володимире?
— Щось він крикнув, а що — не розібрав. Здається, на кінці було "іст", а що спереду — не розшолопав, — безневинними очима поглянув шофер, а на його дівочих устах залукавився прихований посміх.
— Чи ви оглухли разом?! — аж скригнув зубами Кисіль. — Та Марко такий правдивий дурень, що й сам підтвердить свого троцькіста. Жени до слідчого.
Віліс вилетів на шлях, перекотився через місток, і недалеко від трьох ставків Кисіль поперед себе побачив машину секретаря обкому, що йшла назустріч.
— Зупинись! — кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбіччя й підняв догори обидві руки.
Чорний лискучий ЗІС, темно переганяючи на собі шматки неба і сліпучого сонця, з шипінням зупинився біля блакитних гнізд чебрецю. І не встиг з машини вилізти перший секретар обкому, як Кисіль, хвилюючись і не спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
— Я більше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому є межа...
— Чому ви більше не можете працювати? — неждано запитав хтось збоку.
Кисіль оглянувся, отетерів і з несподіванки подався назад. Приходячи до тями, він побачив перед собою секретаря ЦК. Він був у сірому костюмі, у звичайному легенькому брилі, одверті веселі очі йото одночасно тримали в собі розум, і сміх, і насмішку.
— Я... — до решти розгубився Кисіль, видобуваючи догідливу посмішку, але вона одразу не могла змести всі попередні вирази гніву й обурення і тому вийшла жалюгідним недоноском.
— Кажіть, не соромтесь, товаришу...
— Кисіль, начальник обласного управління сільського господарства, — підказав Михайло Васильович.
— Я, бачите, нічого не можу зробити з одним дуже норовистим головою колгоспу, — терпнучи до самих ніг невпевнено заговорив Кисіль. — Він нікого не слухається...
— Чим провинився цей голова? — погляд в секретаря ЦК стає строгішим.
— Анархіст у всьому: і в плануванні, і в роботі, і в побуті, — трохи почав одходити Кисіль. — Ось він щойно відмовився жати, мене троцькістом вилаяв і прогнав із свого поля, бо нема на нього управи.
— Прогнав? Із поля? Нічогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже непорядки.
— В нього кругом таке, — пожвавішав Кисіль. — Колгоспне добро розбазарює, відкрив на полі богадільню — видає безплатно борщ.
— Безплатно? — здивувався секретар ЦК. — І добрий чи поганий?
— Я не куштував.
— Даремно, а я на дурничку не посоромився б, — засміявся секретар ЦК, і в силувано-підлесливій усмішці скривився Кисіль — Поїдемо поглянемо на цього анархіста...
Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусіднього колгоспу, але навіть не озирнувся бо лютився чоловік і з болем поглядав на зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нівечити хліборобську працю? І доки перед киселями будуть гнутися навггь розумні, але полохливі чи занадто обережні голови? Та ось машини повернули прямо до нього, зупинились, і Марко першим побачив секретаря ЦК. Радість, здивовання і острах ворухнулись у душі чоловіка.
— Так це ви Марко Безсмертний? — пильно придивляючись, вітається з ним секретар ЦК. На мить на його чолі вигинаються зморшки, .а погляд кудись шугає вдалину. — Здається, я наче зустрічався з вами?
— Зустрічалися, — жвавішає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тінь.
— А де ми зустрічались?
— На фронті. Ви мені вручали орден Леніна.
— Приємно знову побачитись, — сердечно посміхнувся секретар ЦК, але зразу й похмурнів. — Що ви тримаєтев руці?
— Пропащий хліб.
— Пропащий?
— Так. Це хліб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивітрився.
— А яке горе заставило жати хліб... для зведення? Марко зам'явся, а Кисіль поблід.
— Кажіть, кажіть, не крийтеся.
— Це я сказав жати, — насилу вимовив Кисіль — йому перехопило подих і мову.
— Для чого? — обернувся до нього секретар ЦК, і очі його потемніли. Кисіль знітився:
— Воно, я думаю, повинно дійти в покосах.
— Коли не дійшло в голові, то де вже йому дійти в покосах?! — гнів блиснув у погляді секретаря ЦК. — Ви щось тямите у хліборобському ділі?
— Я сільськогосподарський інститут закінчив.
— Навіть? — здивувався секретар ЦК. Він узяв у Марка жмуток колосся, простягнув Киселеві. — І у вас не боліла совість, коли кидали під косу хліборобську надію?
— Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з глибоким докором поглянув на Киселя:
— Не тільки це жито — святість до праці, до людини згубили ви. Порожняком їдете в соціалізм! — І обернувся до секретаря обкому. — Я думаю, товариш Кисіль правильно сказав, що він більше не може працювати на своєму посту... Сідайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Він хотів щось сказати, але стримався, озаддям вперся у віліс і тоскно дивився, як зачинились дверцята ЗІСа. До нього, мов крізь окріп, донісся сміх з машини — невже в когось тепер і радість могла бути? Кисіль тремтячою рукою вийняв з кишені хустинку і почав обтирати піт, що вичавлювався не сонцем, а болісним смутком. Коли ЗІС рушив з місця, він потягнувся до нього тулубом і обома руками, але зразу ж і опустив їх, бо хіба благанням можна повернути втрачене? Для цього, очевидно, щось інше треба. І від цієї думки тоскно заворушилися інші, вповзаючи в його краєчки'життєвих доріг. Але одразу ж нагнав їх, бо хіба ж він для себе старався, хіба йому особисто потрібне це жито, бодай би на пні уклякло воно! Та знову до краєчків його доріг поповзли сумніви, і він мовчки викорчовував з себе двобій думок, визнавав — і визнати не хотів своєї провини, бо ж не сам він так старається... тобто старався на керівній роботі... Де там було думати про святість до роботи, коли більше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж недосіяне чи незібране жито.
Тепер він уперше за довгі роки подивився на поле не як той керівний працівник, якому треба когось розносити за оранку, сівбу чи хлібозаготівлі, а як звичайний смертний... Та з цього нічого не вийшло... Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрі, де нагло обірвалась частина його біографії, і колос — не співав, не співчував йому, а шипів на нього...
— Так до слідчого їхати чи додому й до хати? — запитав із кабіни шофер. В руці його самотнів зелений., марно загублений колосок жита, і Кисіль чомусь здригнувся й безнадійно махнув рукою.
— Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
— Може, до куховарки з весняними очима? — пожвавішав Іван Гнатович, якому знову заманулось побачити ту жінку, від погляду якої хотілося стати молодшим і кращим.
Кисіль стрепенувся, наче його вжалив шершень... І що було б послухатись куховарку — покуштувати її борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хіба вгадає чоловік, на чому він має спіткнутись?
Кисіль підводить зів'ялу голову. На дорозі вже влягається пил, а за ним прозорими прожилками розщеплюється пропечене скляне повітря, і марево тремтить за житами, на які він якийсь час не приїде начальником. Ну, а потім якось перемелеться. Кисіль почав забігати думками наперед, але одна збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", — з невимовною гіркотою згадав своє прізвисько і мало не застогнав. Ось і все, що залишилось од його діяльності...
Біля кожного поля, біля кожного клину зупинявся ЗІС, і секретар ЦК обома руками то пестить, то розгортає, то пригортає хліборобську працю. Вона тішить і радує його серце, а ось на клині припаленої гречки засумувало воно.
Розгубленість уже відійшла од Марка, він зовні стає спокійним, хоча в голові зараз вирує коловорот думок.
— Для першого року господарювання зовсім непогано, навіть добре, а з городиною — прямо-таки чудово! І молодці, що не обдираєте покупця. Марію Тримайводу і її бригаду неодмінно треба відзначити! — Секретар ЦК одночасно говорить і до Михайла Васильовича, і до Марка.
— Не забудемо, — щось записав у блокнот Михайло Васильович. — А що з головою робити?
— З цим анархістом? — засміявся секретар ЦК. —Подивитесь восени, коли урожай буде в коморі. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обізвали Киселя троцькістом? Він в опозиції був?
— Ні, не був, — зам'явся Марко.
— Доказуйте, доказуйте.
— Ми його так прозвали за те, що не розуміє чи не любить він хлібороба, усе чекає од нього політичних помилок, вишукує в нього другу душу та .аж трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хліба чи яблука для дитини. Для нього селянин — це тільки виконання норм, хлібозаготівлі, позики, молока, м'яса, шерсті, яєць і слухач його виступів. На всьому, без потреби, економить Кисіль:
і на дитячому рум'янцеві, і на жіночій красі, і на хліборобській силі.
— Ще не перевелись такі знавці села, — задумано сказав секретар ЦК, погляд його потьмарився і полинув кудись далеко-далеко.
Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полів і марева над ними.
— Борщем своїм, голово, почастуєте? — неждано почув Марко.
— Борщем?.. З охотою, тільки, пробачайте, без м'яса, пісний він.
— Нам уже навіть корисніше споживати пісний, — з якоюсь насмішкою поглянув на себе і дебелого секретаря обкому.
До польового стану вони під'їхали саме в обідню пору, коли притомлені люди сідали на землю, а здивовані соняшники нридивлялись до внх і до мисок з намальованими соняшниками.
— Тут безплатний борщ видається? — підійшов секретар ЦК до Катерини Павлівни.
— Ой... боженьку мій... — клекотом вирвалось у тої, і вона, округляючи очі, для чогось тихо запитала: — Це ви?..
— Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
— Та я зараз...
Катерина Павлівна побігла по миску, лаючи себе в. думках, що навіть хліба не має почастувати гостя. Вона йде разів зо два оглянулась, чи нема тут якогось обману, але обману не було.
Біля соняшників, поруч з усіма хліборобами, сів секретар ЦК, до нього потягнулись кілька рук із сухим чорним хлібом. Він узяв шматок хліба в діда Євмена, переділив його й, повертаючи половину, подякував старому.
— Звиняйте, що такий темний, з домішками, як наша доля, бо труднощі... — звичайно, з перцем сказав дід Євмен.
Секретар ЦК пильно поглянув на старого. — Це вірно, що доля наша іще з різними домішками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за ці домішки візьмемось, — сказав переконано. — Домішки мають згинути, а доля рости!
XL
П'ять днів і п'ять ночей гуділи в полях молотарки. Над ними, як безконечні жертви, злітали золоточубі снопи; шевські ножі барабанщиків били їм під саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летіло в ікласті пащеки, в ненаситне гудіння і в скажену круговерть, де стогнало, дзвеніло, плакало і солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлі, з степовим пилком жіночі руки ворожили над ним, неначе передавали йому родючість, вагарі не встигали зважувати, а водії та їздові вивозити його, і в степу з жита, пшениці та ячменю виростали золоті вулкани.
На старих дорогах і нових шляхах побільшало птаства. А великий хліб їхав і їхав і на елеватори, і в землянки, і в свіжі оселі. В селі запахло житнім духом, і тому обнадіяні хлібороби не відходили ні вдень ні вночі від молотарок.
А коли не вистачало снопів і коли зобижено почали стихати машини, люди самі снопами валилися біля них, падали на золоті вулкани зерна, на підсинені місяцем стерні і одразу ж з посмішкою чи зітханням входили в сон. І там над ними знову злітали чубаті снопи, біснувались молотарки, а білії них дитячою мовою жебоніло зерно.
Йде Марко степом, наче завороженим царством, і засинає на ходу, потім стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться сріблясто-синє місячне снування, як під ним розкішна, — голови у зерно, а ноги на стежку — щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного шепоту і сам промовить собі:
— Я люблю вас.
В ярині озвалася перепілка, і чоловік спросоння говорить до неї:
— Я люблю тебе, пташино, люблю твій спів. Перед ним у кружлянні проходить зоряна карта неба, і він теж говорить, що любить небо, і почуває, що вся любов не вміщається в його тілі.
У долині над ставом зафоркали коні. Марко зупинився, зовсім прокинувся і, дивуючись, засміявся і до коней, з темних грив яких осипалося місячне проміння, і до ставу з затонулим у ньому небом, і до клаптів туману, що навшпиньках скрадалися над очеретами.
Давно не було так відрадно на душі в чоловіка, бо там добре вмістились і люди, і земля, і ніч, і оці коні з темно-срібними гривами, і зерно, і надійні розрахунки, які тримав у голові. Коли все буде гаразд, люди матимуть і хліб^ і до хліба. Це вже видно по озимині і ячменю. А льон і коноплі, єй-єй, повинні вивести його в якісь мільйонери. Правда, про те цього року більше, ніж він, дбала, спасибі їй, сама природа: прямо всі свої щедроти поприносила і на поля, і на луки, й на городину, і на сад. Поталанило йому, та й годі. Ну, а тепер, чоловіче, не роззявляй рота, думаючи про завтрашній день... .
От і йде полями новий мільйонер у поруділих кирзових чоботях, у вибіленій солдатській сорочці, похуділий і голодний, і посміхається до всього широкого світу, і до людей, що сплять на землі. І славно йому з ними, як зерну в одному колосі, що разом стрічає і грози, і сонце.
З однієї кишені Марко виймає засіяний цифрами блокнот, а з другої — томик поезій Шевченка. Та ні цифр, ні віршів при мерехтливому місячному світлі він не може читати й впівголоса звертається до темних з місячними гніздами верб: .
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?
І, не дізнавшись, умираєм,
А залишаємо діла.
Дерева здивовано слухають чоловіка, кивають йому своїми вінками й осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову заіржали коні, і далеко-далеко за самотнім вітряком обізвалася дівоча пісня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому світі?
Колись отак ночами його в полі з піснею шукала Олена. І він прямував на її голос, а потім на якійсь стежині бачив тонку постать з білим вузликом у руці. Уздрівши чоловіка, Олена обривала спів і починала докоряти, що він, Марко, і не обідав, і не вечеряв, і забувся за жінку, і сам перепався на смик. А він поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя, посміхався, розгортав білу хустину і доти підхвалював усе, що знаходив у ній, поки в жінки не розпогоджувались уста. Тоді вона обзивала чоловіка хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що він отак якогось дня звалиться з ніг, і знову потихеньку починала щось співати. А він під її спів, бувало, й засинав. Невже це було?
Дивується він, і дивуються верби. За ними здригнулося небо і наче осіло за вінця землі... А то він знову засинає... Як солодко, струмочками, затікає сон у його тіло і так приплющує повіки, що вже нема сили їх розтулити. Ось тут, може, й лягти біля верби з вибитою серцевиною і вузлатим корінням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що це?.. Пісня повертає до нього, наближається, і він ясно вчуває, що це Оленина пісня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?
Широко в подиві розплющивши очі, вірячи й не вірячи, він прислухається до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах і б'є під серце, як ніж снопа. Ні, не може бути такого. То мариться йому... Він піднімається на підсинений пагорб, де крізь сон зітхає кучерявий овес, і застигає на місці: од вітряка до нього, співаючи, йде його Олена, а в її руці біліє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах і стали меншими. Він подається назад, розгублено оглядається по боках і в цей час чує надривний зойк:
— Тату!
На стежину падає білий вузлик, а по стежині, надломлюючись, розпливаючись, біжить, летить тонка постать і, сміючись і плачучи, падає батькові на груди.
— Тетянко, це ти? — ще не вірячи собі, вражено і тихо питає Марко, як питали тисячі батьків у цьому році. Він охоплює доньку обома руками і біля свого серця чує стукіт її серця. — Тетянко, це ти? — більше ніякі слова не приходять до нього.
— Я, тату, я, — цілуючи його і плачучи, теж більш нічого не може сказати дочка. Вона, мов перепілка, здригається в його обіймах, і здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.
Марко піднімає до місяця доньчину голову, вдивляється в її обличчя, пальцями витирає її сльози і не радісно, а жалісно посміхається до неї.
— Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. — І на його очах Тетянка вперше бачить сльози, і вона теж обтирає їх пальцями.
Отак і стоять вони якийсь час, неначе вимурувані з каменю самої історії.
— Як ти на маму схожа, пташино моя!.. І коси такі самі.
— Не такі, тату, — з зажурою подивилась на нього, і в її очах і сльозинах одразу пройшли усі минулі страждання. Вона опустила на плечі хустину, і батько в золоті кіс побачив сиве пасмо.
— Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? — аж застогнав, притуляючи до себе худенькі плечатка.
— Нелюди, тату... в концтаборі... Вони так били мене, що очима не сльози, а кров ішла... Вони змогли вибити кров із очей, але не змогли вирвати зізнання з душі, — ясно, крізь горе й печаль поглянула на батька, а в куточках и вуст ворухнулася уперта і горда посмішка. І він уперше пізнає свою силу і свою несхитність у цьому колоску.
Немов захищаючи доньку від тіней минулого, батько пригорнув до себе своє щастя, а сам подивився в самий край ночі, де ще таїлися нелюди, де ще на золоті й залізі горбилась недобита кривда... Будьте ви прокляті!..
— А як ви, тату? — вже зовсім посміхається Тетянка до нього.
— Нічого, доню, нічого... Як добре, що ти повернулась... Ходімо ж, маленька, до .бабусі.
Вони обертаються і, притуляючись плечем до плеча, вузькою стежиною йдуть до села. Ось Тетянка піднімав білий вузлик із землі, щось згадує, розгортає і подає його так само, як раніше це робила Олена.
— Їжте, тату, ви ж і не обідали, і не вечеряли, — і в її голосі обзивається давній докір матері, і навіть губенята на мить збираються знайомим вузликом.
— Невже це ти? — вже радісно перепитує Марко і, пригнувшись, підіймає на руки своє дитя, і сміється, і росить сльози над ним.
XLI
Ранок веселими руками промінців викочує з-під землі пшеничний колобок сонця і ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини.
Вулицею до нової школи гупотить зграйка малюків. Хтось із них у щасливому захваті пізнання не говорить, а виспівує казку про колобка: "Я від баби утік, я від діда утік, я від вовка утік і від тебе втечу". І під цю немудру розповідь пшеничний колобок сонця одривається од вологої скатертини озимини і підводиться вгору, то лукаво, то радісно підморгуючи добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свіжі зруби і тук-тук сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, і вона забігає то в одну, то в другу недобудовану оселю і ахає від задоволення.
Вулицями заскрипіли підводи, і перші сліди коліс волого простяглися по прибитій росою землі. Це їздові розвозять людям другий урожай гороху, і Марко ось уже кілька днів має на душі свято. Прямо-таки везло йому в цьому році. Люди спочатку й не повірили, що матимуть не кілограми, а мішки гороху. Перший бій з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба готуватись до другого і до різних примх природи. І люди це розуміють: і роблять на совість, і підказують, як найкраще ворожити біля майбутнього врожаю.
— Добрий день, Марку, — обізвалась із двору Мотря Дибенко. — На головування йдеш?
— На головування, — жартівливо запишався чоловік.
— А де ж ти мого діда подів?
— І досі його нема? — дивується Марко.
— Нема, не приїхав. Може, заблудився у тій столиці й невіть-куди заїхав?
— Щоб дід Євмен десь заблудився!? Та дайте йому добрі коні, він у всі столиці знайде дороги і мимохідь ще й на небі в святих побуває.
— А напевне, і розпутав би він усі дороги: раз проїде — і все пам'ятав, — не без гордощів говорить жінка і поринає в свої роздуми: — Невже, Марку, аж столичним людям могли сподобатись дідові коники?.. Отак живе, живе чоловік і не знає, що він талант. Гляди, ще загордиться і пиячити почне. Коли маєш час, прочитай, як його в газеті описують.
Марко, ховаючи у вусах посмішку, статечно заходить до нової хати, де вже розмістилися крупно боги, вожді и полководці, а дрібно — вся рідня. Баба Мотря з прискринка дістає газету, в якій уперше, але так гарно й багато написано про її старого. Вона, соромлячись, простягає газету Маркові:
— Вчитай мені ще раз те саме.
І він починає читати, що дідові коники вже перестрибнули Дунай і Ла-Манш і з Франції опинились на виставці аж в Англії.
— От пишуть душевно, прямо, як в євангелії. І хто б міг подумати? — дивується Євмениха. — Після такого моєму дідові уже повік не захочеться умирати. Тепер йому глину доведеться возами возити. І хто це, Марку, друкує про діда?
— Учений!
— Та невчений так не втне, — погоджується баба Мотря. — Вже тепер ніхто мого старого не називатиме елементом. Ну, а на тебе дехто починає ремствувати.
Марко насторожується:
— Не вгодив комусь чи помилився в чому?
— Ні, зобижаються, що ти все будуєш та будуєш, а про себе зовсім забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобі за тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
— Я ж казав, що почну будуватися останнім. Закладемо, тітко Мотре, зруби усім вдовам, усім сиротам, а тоді й про себе почнем думати.
— А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його кодло, але не треба й до себе ворогом бути. Може, і ввечері заглянеш до мене?
— Чого?
Стара ніяковіє:
— Коли не надокучило, то ще прочитаєш про старого. Якось дуже гарно в тебе виходить воно, — довірливо поглянула на Марка. — Читав же мені цю газету й Лихойваненко, але в нього і дід, і коники його стають гіршими.
Марко засміявся, махнув рукою і вийшов з хати. З порога він почув лемент на сусідському кутку. Чи й до бійки не доходило там? Чоловік чимскоріше городами подався до подвір'я Самойленків. Тут уже біля гарно виплетеної ліси й воріт зібрався цілий куток, весело прислухаючись, як завзята й досі вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного Порфирія і його брата — старого сукновала. В Самойленчихи зараз од гніву стрибали очі, прямокутником вибивалися губи, а кулаки ціпами молотили повітря.
— Ані клепки, люди добрі, нема в голові мого чоловіка, ні грудочки лою, ні краплиночки олії, а є в голові чоловіка одна полова, та й то не перевіяна, — перегинаючись, апелювала вона до своїх сусідів.
— Вам, бабо, видніше, що є в діда, — обізвався хтось із гурту, і всі довкола зайшлися реготом.
Підбадьорена Лисавета накинулася на Порфирія і його брата, які з сокирами мовчки, але войовничо стояли біля землянки, прислухаючись до бабиної лайки.
— Чи вона, оця безщасниця, у вас їсти просить, чи стоїть поперек дороги, чи вона, сердешна, вам боки муляє, що взялись за руйнацію? Ну скажи, старий ідоле, хоч слово, хоч півслова, щоб і люди чули.
— І скажу, — спокійнісінько обізвався Порфирій, якому і за вухом не свербіло від усіх лементацій жінки. — Знаєш, як в "Інтернаціоналі" пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
— Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
— Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. І я руйную її, — махнув старий сокирою.
Лисавета була приголомшена і блиском сокири, і мовою чоловіка. Вона приклала сплетені руки до грудей і хотіла трагедійне заплющити очі, але саме в цей час побачила Марка і кинулась до нього:
— Марку, лебедику мій, голубе сизий, скажи ж їм, басурманам, щоб моє зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
— Тьху, ще й серйозного чоловіка замакітрить бабським череп'ям! — сплюнув спересердя Порфирій, кивнув братові, і вони дружно гупнули сокирами.
Стара затулила обличчя долонями, а коли почула тріск, опустила руки і на місці, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
— Ну, і слава тобі господи, — зітхнула вона й рівно пішла до хати.
— Лейборист! — зневажливо кивнув на неї головою Порфирій і почав струшувати з одежі порох колишнього житла.
Цілий день Марко снує зеленими і чорними полями і має насолоду від бурчання тракторів, що орють на зяб, і від будівництва ферм, і від розмов на буряках, і навіть од цвіту скромних братків, які прихопили на свої тендітні пелюстки кольори осіннього сонця і весняного неба.
Біля ставу тремтить поріділе золото верб, а між ними дівочими стрічками ворушиться просинь, і по ній снується легеньке осіннє павутиння. Рибалки, перегукуючись, витягують першу тоню, і на березі одразу виростає пагорб живих злитків. І блакитне поле теж вродило в цьому році. Тепер треба прикупити добрих корів та братися за будівництво цегельні.
Біля зеленого, мов барвінок, рапсу його з білим вузликом в руках розшукує Тетянка і починає вичитувати так само і те саме, що вичитувала колись Олена. А він і це слухає з приємністю і добряче посміхається доньці, яка вже й висновок підбиває, що в неї зовсім неможливий батько.
— Так уже і неможливий? — скоса поглядає і милується ображеним вузликом її вуст.
— Ви б подивилися, на що стали схожі...
— Перепався на смик... — підказує Марко доньці.
— Ет, хіба з вами серйозно поговориш? — гніваються уста, очі і брови доньки. — Відпочити вам треба, відпочити хоч кілька днів.
— Скоро і за цю кампанію візьмемося. Поїду, Тетянко, аж у ті місця, де танки підбивав.
— Це ви кілька разів говорили мені.
— А ти ще раз послухай: старі люди люблять повторювати.
— Які ж ви старі? — гнівається донька.
— Ну, не старий, так бувалий. От побачиш — незабаром поїду, бо чогось у грудях останнє залізо норовиться.
— На операцію треба лягати.
— Ну, це ще почекає...
З гінної дороги до них радісно поспішає Антон Безбородько. його вигляд одразу ж занепокоїв Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре скоїлось.
— Здоро