її розкриту, як свіжа рана, підкошену коханням душу.
— Пам'ятаєте, як вперше з вами в сільраді зустрілась? Тоді так віяло-хугувало, що й світу не було видно.
— Ну, пам'ятаю, — сказав, ніяк не можучи пригадати, коли ж вона його бачила в сільраді: хіба ж там мало різних людей товклося і в погожі дні, й у завірюхи?
— Я тоді принесла на люди свої сльози: хазяїн ні за що ні про що побив. А подивилася на вас, — одразу про все забула: і про свої сльози, і про того махомета: такі тоді у вас очі були!.. Ну, в саме серце дивилися.
— Справді? — подобрішав і лише тепер помітив, що її коси так блищали проти місяця, немов були виплетені з щирого сонячного проміння.
— Справді, Марку, — зітхнула дівчина.
— А чого ж ти про свого махомета нічого тоді не сказала? Я дав би йому такого духу... —одразу розсердився на Горобця і махнув кулаком.
Оленка боляче примружила повіки.
— Тоді я забулась, що й на світі живу.
— Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскільки я старший за тебе? —запитав, розуміючи, що дівчині не до жартів.
— Ну то й що? —просто відповіла вона. — Старший, то й розумніший.
— І що мені тепер з тобою робити? — вголос, як іноді в сільраді, подумав, насправді не знаючи, як йому бути: чи вистоювати біля цього милогубого, з двома посмішками дівчиська, чи скоріше чкурнути додому, бо в голови сільради немало різного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу — так, гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти біля неї — теж нечесно виходить.
Косуючи на вулицю, він одійшов з дівчиною в затінок, сів на призьбі, вона теж вмостилася на самий краєчок призьби, збентежена й тиха, ладна от-от струсити з вій свої перші сльози кохання.
Вона чекала його слова, немов присуду, і каралася, що виказала свою таємницю, бо ж хіба можна дівчині першій таке сказати?! Хіба ж не знає вона, що в селі так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона не змогла стримати свого серця і за це може каятися усе життя.
— Які у тебе гарні коси. І важкі, — не знаючи, що сказати, зважив на руці її коси, що мінились на місяці, мов пшеничний колос, і пахли невивітреним духом перестиглого поля та цвітом лаванди. Він знав, що і очі в неї були сині, мов цвіт лаванди. — Дуже гарні в тебе коси.
Вона нічого не відказала, ховаючи від нього обличчя. Тоді, охоплений жалістю до дівчини, поклав руку їй на плече, другу витер об рукав своєї святешної сорочки і бережно пальцями провів по її очах. Дівочі сльози обпекли його пучки, але принесли й повів бентежного зворушення: бач, як вона любить його! Воно, звісно, й не гаразд, коли дівчина сама признається в таких ділах, але, може, в п душі й любов така ж широка, як і пісня? Теж на люди проситься!..
Що ж, Марку, те дороге, сподіване, за яким ти гнався, — полетіло невідомо в які краї, а оце, може, й твоя тиха доля сидить? Хм, і невже вона буде щаслива з ним?. В його душі заворушилися і хвилі великодушності, і хвилі остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й насправді славна, дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дідька бідна дівчина справить той одяг? Бач, тільки й має приданого один голос і таку довірливу душу, що одразу вихлюпнулася з тіла. Добре, що вихлюпнулась до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звів би малечу з розуму.
І тоді йому стало страшно за долю Оленки, неначе справді чиясь хтива пика тягнулась до неї, і тоді він взагалі розгнівався на весь дівочий рід. Іч, бісової вдачі сороки: скільки не вчить їх життя, а вони ніяк не втямлять, що нашому братові можна звірятися в усьому лише після весілля і ніяк не раніше.
З приспаних подвір'їв і з закутків села на нього раптово налетіли весільні пісні Дружок і свашок, і серед них він побачив оце милогубе дівчисько у весільному вінку. Таки гарна була б з неї княгинька!
Під його рукою щулилось трепетне дівоче плече, оте саме, яке вона любила підіймати вгору, і навіть у плечі, у всіх його вигинах він відчував, як ' билося і завмирало наполохане серце. І чим би утішити його, щоб і дівчині стало хоч трохи легше, і себе не зв'язати назовсім? Але нічого путнього він не міг розшукати у своїй розумній голові й, поглянувши на босі ноги наймички, запитав: — У тебе, Оленко, чоботи є?
Вона здригнулася, напевне, здивована таким дурним запитанням, і похитала головою:
— Нема.
— А тобі треба чоботи.
— Влітку?
— Навіть улітку, щоб, коли нахолоне земля чи на росі, голос не простудила, бо він у тебе такий, що людям потрібний. Це розуміти маєш!
— На покрову мама справлять чоботи.
— Чого ж мама?
— Бо я їм віддаю увесь зарібок.
— Значить, дома велика сім'я?
— Восьмеро дітей і мама.
— Аж восьмеро! Батька нема?
— Нема. Врангелівці розстріляли.
Дівчина зітхнула.
— І мене денікінці розстрілювали.
— Знаю.
— Де ж твоя сім'я живе?
— Далеко, у степу.
— Бідує?
— Тепер нічого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тільки вижили — й досі не збагну, — пробігла Дрож по всьому дівочому тілі.
— Розкажи, Оленко.
— Що ж тут розказувати? — запитала, перемагаючи сльози.
— Усе-усе, що на душі лежить.
— Мало там доброго покладено, — невидющими очима, в які вже входили страхіття минулого, поглянула на нього, помовчала і зажебоніла, немов срібний струмок: — Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березі: хіба ж мати своїми пучками вигодує таку сім'ю? Що можна було спродати — спродали, дожили до весни й почали з голоду помирати. Я тоді всі навколишні села обходила — може, найме хтось. Та де там було, хоч за харчі, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечір'я на багатий хутір. На мене спочатку накинулися вовкодави, а потїм вийшов господар. Зміряв мене з голови до ніг і не прогнав, а повів до кати, і тут так запахло стравою, що я мало не зомліла. В хаті й господиня була, червоняста, мов з печі витягнена. Подивився якось чудно господар на неї, підвів угору кошлаті брови, а жінка кивнула головою й почала розпитувати, звідки я, що і до чого. Вони довго і ніби зичливо придивлялись до мене, потім господиня, горблячись, полізла до печі, дала пообідати і навіть коси похвалила: певне, не побачила, що я аж дві скибочки хліба кинула за пазуху для братиків і сестричок своїх...
На другий день, дивлюся, до наших воріт під'їжджають коні, не коні, а змії, запряжені у високий новий шарабан, а на ньому сидять у святешному одязі вчорашні хуторяни. Я спочатку аж вклякла серед подвір'я — перелякалася за ті дві скибочки хліба. Та бачу, хуторяни приязно закивали головами: він у брилі, мов соняшник, а вона в темних хустках, ніби качан вчорнілої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися поміж собою й заходять у двір. Тут вони почали пильно придивлятися до нас, дітей, і до пухлих, і до висхлих. Потім викликали матір, теж обміряли її, мов кравці, й на самоті заговорили, що вони заможні, але бездітні люди. Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати віддасть її, каятись не буде, а вони зарятують сім'ю: привезли за мене цілий мішок зерна. Тільки ще одна умова, щоб ніхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.
— І навіть у велике свято не можна буде її провідати? — зажурилася мати.
— Навіть на святий Великдень, — строго відповів господар. — Ми хочемо, щоб душа дитини не розривалася між вами і нами. Всюди має бути порядок.
— Хіба ж це по-людськи? Я ж матір їй.
— А оцим не матір? — хуторянин обвів очима всю малечу. — Думайте про них, а ми про Оленку краще за вас подумаємо. То будемо сватами? —і простягає матері руку, велику й чорну, наче лопата.
Поглянула мати на нас, заплакала, витерла очі подолком і каже до хуторянина:
— Зносьте зерно, будемо темними сватами.
— Чого ж темними? — дивується і хмуриться господар.
— Бо я не бачитиму ні вас, ні своєї доньки, а ви нас і зараз не хочете бачити.
— Ми не силуєм і не неволимо тебе, жінко добра, — обізвалася молодиця, ще більше запинаючи темними хустками гарячі краї повних рум'янців.
— Так мене горе силує, — застогнала мати і рукою сорочку і серце згрібає. — Де ваше зерно?
— За цим діло не стане...
Зніс господар мішок, скинув з плеча, поставив рівно посеред хати, ми всі обліпили його, мов рідного тата. А мати кинулась до скрині, знайшла свої дівочі коралі, витерла їх об груди.
— Оце тобі, донечко, і пам'ятка, і придане, — чіпляє мені на шию, а по щоках н сльози котяться, завбільшки як оці коралі.
— І в них я поїду?
— Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе, а ти її од смерті зарятувала.
І похапцем, певне, щоб я не збагнула всього при ній, випроводжає до воріт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив між собою і жінкою і злегка торкнув віжки. Коні форкнули, вигнули піиї й рушили з місця. Глянула мати на мене, зойкнула, вибігла за ворота, руками за колеса чіпляється:
— Віддайте мою доньку, віддайте, люди. І зерна вашого не хочу... — Навіть не помічає, як руки на шпицях перекручуються.
Хуторянин зупинив коні, зліпив докупи волохаті брови и з-за плеча понуро кинув матері:
— Виходить, не будемо сватами?
— Ой не будемо, повік не будемо. Яка вже з нас рідня... Хай вам ваше багатство, а мені мої діти. Хуторянин понуро глянув на матір.
— Ну, що ж, вольному воля, а спасенному рай. Коли маєш таку охоту носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.
Зліз він з шарабана, зсадив мене на землю і поволеньки, щось бурмочучи, пішов до хати, вхопив мішок за гичку, кинув позад господині і так вдарив по конях, що аж здимілись і вони, і хуторяни. А мати притулила мене до себе, обціловує, наче вік не бачила, і коралі не знімає.
Знову пішла я другого дня по селах, от на шляху й зустріла дівчинку років дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди із своєю ріднею. Чужі люди поховали і матір, і батька, а сама Василинка вже від голоду не може ходити. Доплентались ми якось додому, показала дівчинку матері й благаю:
— Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж їй у світі прожити?
Одвернулася мати од нас, а я наперед забігла, до її висохлих ніг чіпляюся:
— Вона ж кругла сирітка, та ще й з далекого краю. Чуєте, мамо, хай у нас живе!
Мати безнадійно похитала головою:
— Хай живе, коли виживе.
Отак у нашої матері і стало восьмеро дітей. Ще не встигла вона нажуритися моєю знахідкою, аж у двір з картузиками в руках поспішають наші хлопчики: Сергійко, Іванко й Петрусь. Раді такі, що й не сказати:
— Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! — гукають і очима прядуть на свої картузики.
— Що ж у вас там, шибеники? — перелякалася мати, чи не вкрали чого, бо за це в нас тоді й дітей убивали.
— Воронячі крашанки. От скільки надерли! Сирих напилися досхочу, а тепер будемо пекти. Вони добрі. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо! — і починають хвалитися своїм добром.
А через кілька днів комнезам зарятував нас пудом муки. Якось і вижили, ніхто не помер. А мати й досі кажуть, що у мене такий голос од воронячих крашанок узявся.
І ця тиха, до краю довірлива розповідь перевернула чоловікові душу і видобула з неї не тільки співчуття, але й першу хвилю кохання.
— Ох ти, горенько моє співуче, — пригорнув до себе дівчину і міцно поцілував.
— Ой не треба так, Марку, — злякано відсунулась Оленка від нього.
— А чого не треба? — він знову потягнувся до дівчини.
— Бо так не годиться.
— Годиться, — впевнено відповів. — То любиш мене, Оленко?
— Ще й питаєте. Люблю, як душу.
— І я тебе... трохи.
— І?
— Насправді.
— Дурите голову.
— Не навчився цього, Оленко, й досі.
— І справді трошки любите? — і в своїй надії навіть поглянути боїться на нього.
— Справді трошки люблю, а любитиму ще більше. Це теж не зразу приходить. — Свято повірив, що тільки так мусить бути.
— Ой, — зітхнула і вдячно, з невимовною радістю подивилась на нього. — Чи це сниться?
Вони незчулися, як розчинилися хатні двері й на порозі з'явилася мішкувата, в полотняних штанях і довгій полотняній сорочці постать розпатланого Мелентія Горобця.
— Хо-хо-хо, — не засміявся, а хрипко закудкудакав дукач. — Сплю я собі спокійненько й не того, що до моєї наймички сам товариш голова підсипаються! Так вона ж після государственої любові не захоче в гною бабратись або и засне на хазяйській загінці. Уводите ви мене, товаришу голова, в розорєніє податками, то не розоряйте любов'ю.
— Чи не пішли б ви, Мелентію, під три чорти і четвертого сатану? скипів тоді він, підводячись із призьби.
— Ай-я-я-й, товаришу голова, — ехидничав Мелентій. — итак говорити-балакати біля моєї наймички і хати? Що ж тоді село і довєріє мас подумає про свого голову? Не візьме воно його за гичку? Ану, марш, недотепо, у свій закапелокі Бач. їй тільки із начальством заманулось вістоювати, і пересудів не боїться! — визвірився на Оленку.
— Не квакайте, Мелентію, як ропуха в болоті. Олена до вас більше не піде, — обома руками пригорнув дівчину, а вона, золотокоса, притулилась до нього, мов осіння вербичка. — Вона до мене піде.
— Аж на цілу ніч? — вкусив дукач.
— На цілий вік...
...З того часу, здається, справді пройшов цілий вік. От уже и нема його Оленки: чужий горбатий автомат кількома грудочками свинцю обірвав її життя, мов і не було його.
— Хоча б не стріляли, іроди, в очі, — сказала вона перед смертю.
І їй іроди не стріляли в очі, а вдарили в самі груди, де материнство і її прекрасна пісня...
Марко зціпив зуби, похитнувся, болісно повернув голову набік, наче міг її одвести від ударів споминів. Мороз шорсткими лишайниками вбивався йому в коріння чуприни очевидячки, лишав на ній свої сиві сліди. Марко запустив руку в чуба, щоб прогнати звідти холод, і примружено поглянув удаль.
Під обрієм так само уперто трудився самотній нагорблений вітряк, а поміж його крилами золотим кошем тремтіло небо, неначе ладналося осипати своє зерно всередину вітряка. І дарма що на цьому ж полі війна до самих хрестовин скосила його вітряковий рід, покалічила йому руки, він і не думав кинути праці, він утішався і вітром і роботою і утішав нею людей, хоча вони й зробили йому камінну душу.
Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку з Киселем, якого він у думці називав "лукавою душею". І хоч липкий Кисіль, а пост має високий. Бач, заліз на трибуну, наче в дот, прикрився окулярами й папірцями і почав стріляти по ньому, по Маркові:
— Це анархіст, а не голова! На цьому посту його рятує тільки Золота Зірка.
— А як же інакше, товаришу Кисіль?! — не витримав з місця. — Зірка не тільки мене рятує.
— От бачите, — зрадів Кисіль і обвів очима всіх присутніх. — Безсмертний навіть узагальнює...
— Узагальнюю про зірку! — підвівся з місця лихий і норовистий. — Сотні років тому вона рятувала бідних не-вольників з татарщини, Туреччини й з африканських берегів. Бідні невольники не мали тоді ні карти, ні трибуни, ні окулярів, ні папірців, а мали свою зірку і під нею бачили за тисячі верст рідну землю. І я бачив її за тисячу верст, бо в мене була зірка не тільки на грудях, а ще вище. А вам від області до землі нашого колгоспу рівно п'ятдесят два кілометри, і не веде вас до неї зірка, а веде анонімка. Хотів би я, щоб з неї, проклятої, хоч раз закувікали ті поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.
Тоді в залі піднявся такий регіт, що Киселю було вже не до анонімки, і навіть його погрози ніяк не могли втихомирити сміх.
— Тепер з'їсть, чоловіче, тебе Кисіль, — підходили під час перерви голови сусідніх колгоспів. — Він злопам ятний. Але поголив ти його добре: навіть рум'янці виголив на щоках.
"І звідки беруться такі дріб'язкові душі? І вищу ж освіту має, і в ще вище крісло пнеться, І витьохкує з трибуни, мов соловей, та своє гніздо він в'є не на землі, а в усяких паперах, де й анонімка стає будівельним матеріалом".
Край самої дороги запідпадьомкав перепел, потім чогось злякався і, втікаючи, зашелестів житами. Марко посміхнувся невидимій пташині, відганяючи від себе надокучливу буденщину. Над житами, які зараз похитував не стільки вітрець, скільки роса, сумовито стелилися дівочі пісні, і прозора темінь тиховійно перехлюпувала їх з поля на поле, як погожа година переносить пилок хлібів. Скільки ж, чоловіче, тобі треба жити-працювати з людьми, щоб і хлібом, і оселями не журились вони і щоб на вечірніх мостах не тужили пісні, а стрічалось кохання? А буде ж це все! І мости щастя підведуться по всій землі.
Марко з лагідною приязню, як у молоді роки, подумав про тихі, сільські мости, бо й досі любив їх, і верби над ними, і калину під ними, м'яту і білозір над водою, і зорі у воді, які розколихує навіть дрібна верховодка. Він лише в дитинстві трохи опасався мостів у пізній час, бо під ними, казали старі люди, водилися чорти і всіляко збиткувалися над селом. Ну, то було ще до революції. А після вже не стело ні чортів, ні вояяїнків, ні упирів, ні відьомського роду, і взагалі всяка погань сипонула своєю останньою покрученою доріжкою аж в бюрократію. Бідного чорта і дядько міг обдурити, а бортів бюрократ усіх обдурює, б'є під серце усе святе і сухим з болота вилазить. Навіть війна ие втягла його з проклятущого кубла. Коли що до чого, яя іватія навіть прикривається нею:
— Нічого не поробиш, війна пройшла.
Марко знову зупинився перед житами в долинці. Тут вони були кращими, ніж на горбках, і цвіт на них був густіший. Нічого в цьому році озимина, а ярі стоять зеленою рікою. І дощі майові пройшли, як золото. Наче все показує на врожай. Ой, як він зараз потрібний людям: хай за всі роки злигоднів у них на столі тепло ляже добрий хліб. Аби ж авову не вочалися додаткові податки: різні дустрічні і різні добровільні, від яких серце умліває. Про них і в газеті можуть он як написати, а хлібороб знову буде сидіти на картоплі і в йоле не виходитиме.
Ех і розплодилося ж господарів біля дядьківського хліба, а одного, справжнього, нема. Коли робити біля землі — ти хазяїн до самої молотьби, а коли ділити хліб — ти вже стаєш поденщиком. Але кому про це скажеш? На самоті поспівчувають тобі, всі труднощі згадаються, а заїкнешся десь на нараді — ворожу вилазку пришиють. От-і мовчи, глуха, щоб менше гріха. Тільки й надії, що якось усе переміниться, знайдеться-таки хтось, що не тільки буде плани спускати і говорити "канай", а розбереться в цій плутанині, пособить селянину і сердечним словом, і святим хлібом. Як у нас деякі навчилися копійками притискати дядька, а на цих копійках губляться добрі мільйони і людська віра.
За житами фіалкове світився і дихав легеньким туманцем ранній пар. Марко зупинився перед його розливом, зірвав кілька стеблин суріпки і задумався. А що, коли тут зараз посіяти скороспілий горох? Нащо має дармувати земля? А так вродить щось людям і сама збагатиться.
"І чого раніше таке не спало на Думку? — аж розгнівався на себе. — Завтра ж хай Василь Тримайвода розшукує насіння. Добре, що за редиску і цибулю завелась копійчина в касі".
З цими думками Марко підходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились старі, з підмитим корінням верби. І дарма, що вітри і вода, як у прощанні, роз'єднували чи кидали їх у скорбні обійми, і дарма, що час і війна уже вибрали, випалили їхні душі, вони ще з любов'ю до світу підіймали вгору зелені руки і давали притулок птахам чи в дуплах, чи в підрубцьованих ранах. Під вербами, як сама юність, віночком стояли дівчата й вели свої сумні пісні:
Жалі мої, жалі,
Великі, хе малі,
Як майова роса
По зеленій траві.' Як вітер повіє,
То росоньку аює,
А моє серденько
В тяжкій тузі мліє.
Майова роса без вітру накрапала з похилених верб на дівчат, які співали не пісню, а своє життя, бо ж хіба було тут хоч одне серце, що не мліло в тяжкій тузі? І ніхто, ніхто, хіба тільки час розвів цю тугу.
Марко сумовитим поглядом вбирав легкі дівочі постаті, милі, довірливі і так окривджені війною обличчя; вони зворушливо мінились тією прозорістю і таємничістю, яку уміє нагойдувати місячне марево.
Чоловік відчув, як біля нього по-голубиному бриніли юні душі, бриніли сподівання і любов... І світ змінився в Маркових очах. Може, він підходить не до звичайного натрудженого і місяцем завороженого мосту, а до порога своєї далекої юності, коли так само дівчата після війни співали журливі пісні, а місяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навіть тих безталанниць, які й на Великдень не виходили з полотна. І жаль стало Маркові і своїх далеких років, що зникли за місячним туманом, і оцих дівчаток, на утлих плечах яких і досі лежав непосильний тягар війни. За добрих чоловіків і за себе трудяться вони від зорі й до зорі, і не одна з них заплаче на чужому весіллі, не дочекавшись свого. А ти, чоловіче, нічим не зможеш допомогти оцій юності, до якої з-під мосту білими рукавами тягнеться калиновий цвіт. Найбільше, що ти можеш зробити, — це знайти для них найлюдяніше слово і так господарювати, щоб вигнати безхліб'я та злидні з людських осель і і щоб з сорока жіночих років не визирали тіні старості.
Але й для цього варто віддати все, що маєш. Тепер це не так уже й мало, бо коли десь за морями чиясь спесива доля на тушонці тлустими пальцями лічила грошву, то наша голодна, змучена, але волелюбна доля ломила залізний карк війни. І зломила, панове, хоча й не дуже ви цього бажали. Тепер ви трохи дивуєтесь, а більше хапаєтесь за наші деякі невміння чи недосконалість і грішними язиками наводите тінь на саме сонце. Якої б ви заспівали, коли б самі хоч місяць посиділи у війну на нашій воді та біді?
Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителів злоби і кривди, які не в чорнило, а в наші рани почали вмочати свої отруйні пера. Аж кулак сам по собі стиснувся, та до нього прихилився ніжний, з росою віночок калинового цвіту і відразу повернув думки до того, що було ближчим і дорожчим чоловікові.
Саме завмерла пісня, хоча відгомін її ще бринів над півсонним полем. Дівчата, побачивши голову, тісніше збились кружка, а печаль проспіваного і дум лежала на їхніх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
— Добрий вечір вам, дівчатка. Як славно співали ви, тільки дуже сумної. Трохи веселішої не могли?
Дівчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зітхнув, і неждано уперто і з болем заговорила Ольга Бойчук.
— Не могли, Марку Трохимовичу, ніяк не могли, і не вам про це питати.
— Чому ж не могли? — Марка здивувала не так сама відповідь, як якась відчайдушна рішучість у голосі вдовівни. — Нещодавно ж ти якої співала В районі на сцені?
— Так то на сцені, Марку Трохимовичу, — з докором відповіла дівчина, мовляв, як цього не розуміє їхній голова. Гнучка й насторожена, стояла вона під темними вербами і місячною імлою, наче на сцені. Таки недарма Ольгу називають артисткою. — А ми співаємо зараз для себе, тільки те, що в душі щемить.
— Невже там сама печаль?
— А де ж тій радості взятись? — аж затремтіла Ольга. — І вам живеться не на солодкому меду — на голому пожарищі вибиваєтесь із кривди. Але ви терпите все. Терпимо і ми своє горе. Вашому — пособити можна, а нашому ніхто не зарадить.
— Да, в одному — ніхто не зможе. — І дівчата аж стрепенулись, що він збагнув усе надоказане, болюче і, видно, не байдужий до їхнього гіркого талану.
— А нам же, дядьку, любити хочеться, в глибокій довірі забринів низькуватий голос Галини Кушніренко. Такий світ навколо гарний, наче малярі малювали його. І сонечко, і цей місяць такі, що тільки б дивитись та и дивитись на них, іти з кимсь під ними, так хлопців зовсім нема... Як нам не хочеться без весілля на все життя залишитись удовами.
В глибині Галининих очей він побачив гірке сподівання любові і материнства і острах, що їх уже не діждатись. Велика трагедія жінки-страдниці стояла перед ним в образі звичайной чистої дівчини, до якої білими руками тягнувся калиновий цвіт.
"Діти мої дорогі", — хотілося пригорнути до себе ці милі, довірливі голівки, прошепотіти якісь добрі, заспокійливі слова. Але що дасть така утіха? Хіба за отим селянським розсудом, що вміщався в словах "якось то воно буде", не крилася б фальш?
Перед ним ще, наче в напівсні, пропливли дівочі постаті, і міст, і в скорботно-прощальних обіймах дві верби, і шматок ясноводої річечки, просвітленої згори і знизу місяцем. І все здавалося б таки напівсном, коли б і досі не бринів у душі голос Галини: "А нам же, дядьку, любити хочеться..."
"Будьте ж прокляті навіки, вбивці дітей і материнства, вбивці роду людського і земної краси!" В болючому пориві, уже бачачи перед собою й далекі світи, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив її, обернувся і, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспної стайні.
Ніхто з дівчат не обізвався позад нього, лише почулось чиєсь тихеньке "ой". А попереду жита так само пересівали тіні, росу й місячне сяйво, і тільки на дорозі воно лежало чистим, як літнє золотисте марево.
— Не спиться, чоловіче добрий? — допитливим поглядом зустрів біля стайні Марка дід Євмен і скоса поглянув на місяць.
— Не спиться, діду.
Старий погладив куций бурячок борідки.
— Чи то вже начальство тобі сну не дає, чи такі літа підходять?
— Літа, діду.
— Літа, Марку, — аж зітхнулось. — І які не є вони: добрі чи лихі, а так летять, що ніяким способом не зупиниш і ніякими кіньми не здоженеш. Ось уже, чую, і смерть крутиться недалеко від мого порога, а я, коли подумати, і не нажився. Усе життя кращого сподіваюсь. І так хочеться хоч збоку, але недалеко від щастя сісти, ну так, як сідають на чийомусь весіллі.
— І таки ще сядемо не збоку, а поруч із ним! — підвів угору кулака.
— Утішаєш старого?
— Вірю в це!
— І я ще вірю, — признався старий. — їй-бо, вірю... Тобі коня запрягти?
— Запрягайте.
— Ох, і непосидючий ти. Марку, — похитав головою дід Євмен. — Спав би собі зараз без задніх ніг, так де там.
— За спання не купиш коня.
— І це вірно, — аж посміхнувся, що згадалось про коня. — Далеко ж зібрався ?
— В тюрму, діду.
— В тюрму?! — здригнувся і стривожився старий. — Невже, Марку, знову якась комісія хоче окривдити тебе? Тоді ми всім селом... Доки ж можна так в'їдатись?
— Спасибі, діду, поки що сам одбиваюсь од усякої нечисті, як Марко Проклятий од чортів.
— Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, і сам переходь у наступлєніє, бо дуже ти нам потрібний чоловік! — потис його обома руками. — Чого ж до тюрми чешеш?
— Там у мене один знайомий сидить.
— А-а-а, передачу завезеш? — прояснилось обличчя старого. — Ну, вези, та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобі й байдуже до старого: що він? Гвинтиком назвали. мене, а я й досі не хочу бути безчуственним залізом: ні гвинтиком, ні шурупом, ні гайкою, навіть цілою шестірнею, бо в мене є хоч і стара, а своя душа. Хай не все в ній до ладу деякі оратори підігнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я і з президії подався, коли мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тільки й гвинтило його? Надокучив я тобі контрреволюцією?
— Хтось збоку й справді подумав би, що ви елемент, — засміявся Марко, заходячи в стайню.
Погомонівши з дідом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи, віддав йому печатку й наказав завтра ж розшукати скоростиглий горох, а потім подався додому.
Тут він бережно почав упаковувати глиняні коники діда Євмена.
— Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? — здивувалася мати.
— На великий торг, — серйозно відповів Марко.
— Та що ти вигадуєш?
— Хочу їх, мамо, показати в місті тямущим людям. Здається мені, що дід Євмен — талант.
— Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантів по наших селах, — недовірливо похитала головою мати.
— Більше, ніж нам здається, — впевнено відповів Марко, любуючись коником, який, коли "скочить — Дунай перескочить".
— Хіба ж не красень?
— Глина та полива — оце й уся краса, — з недовірою поглянула на виріб старого.
XXXVII
В передмісті, недалеко від битого шляху, за муром і колючим дротом стоїть оця сіра, двоповерхова будова, будова людського падіння і підлості, нерозв'язаних пристрастей і неописаних трагедій, страждань і каяття.
Марко стоїть біля кованих однооких дверей, немов перед потойбічним світом. І тільки самотній недорозвинутий соняшник, який невідомо як виріс біля в'язниці, нагадує, що не лише тіні покалічених душ скупчились біля камінного муру.
"Ні, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'яті вчорашній вечір, дівочі пісні і дівочу скорботу, бо тільтси через неї я приїхав сюди", — наказує Марко собі. Одні видіння відходять од нього, а натомість наближаються тіні тридцять сьомого року, він морщиться од самої згадки про одну з найтяжчих, як він у глибині душі вважав, людських трагедій: це коли невідомо ким виплоджена гадюка підозри проповзла між людьми і вчорашнього друга назвали ворогом, бійця — шпигуном, творця — запроданцем, а хлібороба — хлібогноїтелем. Але й тоді, коли лиходійство щоночі пакувало у тюрми ні в чому не повинних синів, а скрізь по оселях стояла печаль, коли злобний донощик вимізернів до самого краю підлості, а вірна душа приймала муки, свято вірячи своїй Батьківщині, коли губили голови й найрозумніші люди і коли на плаху піднімались орли революції, в найнесподіваніших місцях і умовах можна було зустріти по-своєму незабутніх людей. Отаким був і начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
Чистою совістю, розумом, правдивістю і навіть хитрістю він врятував не одну людину в той по-біблейськи трагедійний час. Допоміг він тоді й Безсмертному. Уже з волі Марко прийшов з подякою на квартиру Степана Петровича, а той відмахнув здоровенною косарською рукою і подяку, і клуби тютюнового диму, а потім невесело сказав:
— За правду, чоловіче, не дякують, — це закон нашого життя; ха неї і я пербив шаблю від Дону аж до Варшави. І не приписуй мені зайвини. А коли, може, і я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.
— Невже і вас хочуть з'їсти? — аж затремтів.
— Хочуть, Марку, — відповів з довірою. — У мене, виявляється, в тюрмі менше ворогів, аніж хочеться одному чоловічку. Він зі свого кабінету рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стільки-то ворогів...
— Невже це правда? — жахнувся Марко.
— Навіть це правда, і тому кривда нависла над моєю головою. От і не знаю, куди, в який бік завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров. Сій, Марку. Наше діло сіяти: і зерно, і правду, а головне — людей любити і вірити їм. — Високий, трохи сутулуватий, з першою сивиною в підкучерявленому чубі, він підвівся з-за столу в поношеній сорочці котовця, на якій тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
От уже вісім років пролетіло з того дня. Скільки води і скільки крові збігло у ріки і землю! Чи ж дуже змінився за ці літа старий котовець Степан Дончак?
Біля брами скрипнули одноокі двері, і перед Марком з'явилася висока постать начальника тюрми. Він трохи роздався у плечах і стані, сизуватим рум'янцем виповнились щоки, зовсім посивів підкучерявлений чуб, а в карих колючих очах і в зморшках навколо них залягла неспокійна втома.
— Здоров, Марку, — простягнув руку, пильно придивляючись до чоловіка.
— Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумніваєтесь: я чи не я?
Дончак посміхнувся:
— В тобі, Марку, я ніколи не сумнівався. А просто ж придивляюсь до твого іконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
— Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
— Молодець, Марку, молодець, хоча й досі, як дехто подейкує, ламаєш дрова.
— З дровами тепліше.
— Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну, ходімо до мене, — махнув рукою на тюрму. — Яка нужда пригнала тебе сюди? Тільки не кажи, що приїхав мене побачити, все одно не повірю. Мене стараються поменше бачити.
— Справи пригнали, Степане Петровичу.
— Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремні харчі?
— Хай їх дідько згадує.
В невеликому прокуреному кабінеті вони сіли за стіл, на якому ще поблискував ранковою росою жасминовий цвіт.
— Закуриш, Марку? — присовує цигарки й дістає запальничку тюремної роботи.
— Спасибі, і досі не навчився.
— А я й досі відвикнути не можу, — пильно придивляється до Марка. — Значить, знову головуєш, ореш, сієш, навіть чужі рої переманюєш до себе.
— І це знаєте? — щиросерде здивувався Марко.
— І навіть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилів.
— А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засміявся:
— Можна й медом. Але ти чоловік затятий, і я радий за тебе. Якою волею чи неволею прибув до мене?
— Любов принесла, Степане Петровичу.
— Говори-балакай! — здивовано зиркнув і тріпнув сивою чуприною. — Чи, може, твоя любка, якщо обзавівся такою, ненароком потрапила в мої покої?
— По жіночій лінії я не мастак, — прихмарилось Маркове чоло. — Тут складніше діло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за тим, що може стати любов'ю.
— Щось ти загадками заговорив.
— Почну простіше. Скажіть, Степане Петровичу, як ви розумієте любов?
— Облиш, Марку, свої жарти! — весело наморщився чоловік. — Ти ще через двадцять років задай мені таке актуальне питання, коли я вже з печі не буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякі фокуси я більше чував, аніж ти думаєш. Ще не всипали тобі добре по одному місці?
— Кому з нас не перепадає по тому місці? Так не хочете, сказати, що таке любов?
— Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
— Хай буде по-вашому, де мое не пропадало. Любов, я собі мислю, — велике діло!
— Чи ти ба, яке відкриття! — засміявся начальник тюрми. — Ти це з якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
— І скажу! — загарячився Марко, рум'янці на його щоках почали доповзати до нерівної підківки вусів. — Що сталося б з людиною, якби у неї якийсь недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою твариною, а може, навіть і тварюкою. І недарма вже при капіталізмі були Ромео і Джульетта.
— Ще раніше — при феодалізмі, — поправив Дончак, — уже з цікавістю слухаючи Марка.
— От бачите, навіть ще до капіталізму так любились люди, — наче зрадів Марко, хоча й навмисно переплутав формації', щоб краще втягнути в розмову Дончака. — Але тоді все було простіше: не було таких страшних воєн, як тепер, і тому було більше і Джульетт, і Ромео. А хто тепер напише про таку любов, коли є Джульетта, але нема кому їх любити? Це не тільки дівоче горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в ній любові. Чи не так мислю?
Степан Петрович знизав плечима і розвів руками:
— Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш — ніяк не второпаю.
— До чого я веду? До самого найпростішого: що до дівчини і тепер неодмінно має ходити хлопець, вуркотіти щось їй, мов голуб, шептати в одне вухо правду, а в друге, може, й прибріхувати...
— Чого ж прибріхувати? — насторожився Дончак.
— А хіба ж ви колись не прибріхували своїй, що вона найкраща у світі?
— Ох, і хитрий ти дідько! — розреготався Дончак. — Навіть я за таке перебільшення. Добре прядеш свою нитку, що тільки вшиєш нею?
— Це вже залежить од вас. Треба, щоб життя кружляло, як життя: щоб вечорами молодята любувались і зорями, і вербами, і дорогами, треба, щоб хлопець дівчину тулив до себе та й руку їй клав на груди і щоб потім до цих грудей тяглося дитя і засинало біля них, як і ми колись засинали. Тоді наші діти ростимуть спокійними, лагідними і добрими, а не істеричними найдами, яких гірка любов чи баловство підкидали під чужі двері. Це я говорив у широкому масштабі, а тепер хочу про дівчат свого села. Чахнуть вони без кохання. То відпусти мені, Степане Петровичу, тих хлопців, які мають невелику і не дуже погану статтю.
— Оце так вивів кінці! — оторопів Дончак. — Чи ти при своєму розумі, чоловіче, чи ти з похмілля приїхав до мене!?
— Я при своєму розумі, а в роті й росинки не було, — анітрохи не збентежився Марко. — То не дійшло до вас моє слізне прохання?
— Ні, це неможливої Це нечувано по своїй сміливості і, пробач, нахабству! — Дончак підвівся а стільця, пройшовся по кабінету і зупинився перед Марком, докірливо похитуючи головою.
— Справді, це нечувано, — погодився Марко, — але, коли подумати, можливо.
— Як ти все швидко і з плеча вирішуєш, — поморщився Дончак. — Скис уже?
— Від цих слів і молоко скисне.
— Ну, припустімо, я пошлю в твій колгосп кількох арештантів...
— Не арештантів, Степане Петровичу, а вже звільнених і рівноправних громадян, які мають чесною працею відробити свої сякі-такі грішки, — делікатно поправив Марко.
— Хай буде так: вільних і рівноправних, — забриніла насмішка. — І ти скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти цим свій чудернацький намір і чи не забагато даєш честі новоспеченим женишкам?
-Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намір ніхто, крім нас, довіку не знатиме. Це ж така делікатна річ. Просто я беру хлопців працювати в колгосп рівно на такий час, який вони не досиділи тут.
— А потім половина їх розбредеться по своїх домівках.
— В добрий час. Але хтось залишиться і в нашому селі. І радість пізнає від чесної праці, і під зорями своє кохання знайде, і весілля справить.
— Ні, ні, Марку, це зовсім не типово, як деякі критики пишуть.
— Не типово, але діти типовими будуть. От побачите на чиїхось хрестинах.
— Агітаторі І де ти взявся на мою голову? Хіба в такий спосіб ти вирішиш це питання?
— Звичайно, ні. Але коли навіть одній людині ми зробимо добро, то це буде добро!
— Ні, ні, Марку, я не можу цього зробити.
— Чому ж не можете? — запитав з проханням і болем. — Добро ж, а не зло у ваших руках.
— Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною головою?
— Поки що думаю. І хоч яким я був невеликим начальством, де міг — перевищував свою владу. І, головне, майже ніхто не гудив мене за це.
-Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогодні вже довів, — пожвавішав Степан Петрович. — І як це виходило в тебе?
— Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу і по пшениці, і по житу, і по цукровому буряку, а проса зібрав найбільше на весь район — про це перевищення і в газеті писалось. То і ти, Степане Петровичу, перевись свою владу.
— Ох, і хитрун ти, Марку, яких мало й на світі в! Куди загнув!?
— Але ж на добро чи на зло я загнув?
— Хто його відає, — задумався Дончак. — Не знаю, якщо послухатись цієї ради, як воно вийде у тебе, а в мене — погано. Підведеш ти мене під монастир.
— І вам буде добре, — переконливо сказав Марко. — Це ж стільки людей потім з вдячністю згадуватимуть старого котовця Дончака.
— Ох і лисиця ж ти! — похитав головою начальник тюрми. — В тебе що не слово, то нова хитрість. Послухати тебе, то мені після смерті ще й пам'ятника поставлять за це діло.
— Навряд чи якийсь начальник по вашій професії заслужить такої честі, бо професія ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
— Убив, убив ти мене, Марку! — посміхнувся Дончак, а в зморшках під очима, в очах і кущуватих бровах ворухнувся біль. — Ти, може, думаєш, я вистрибом біг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?.. Я, повіриш, плакав у секретаря окружкому, наче дитина. А мені сказали одне: так потрібно... Ще які маєш, свате, претензії до мене? — І словом "свате" він сам собі полегшив біль і вже з деякою насмішкою подивився на цього дивного, з нерівною підківкою вусів чоловіка.
— Претензій нема, — душевно відповів Марко. — Хіба я не знаю, що ваша робота радості не кладе на серце? І дуже порядною треба бути людиною, щоб не отупіти від щоденної людської підлості і страждань. Я й досі не можу забути слідчого, який вів мою справу в тридцять сьомому році.
— Чорноволенка? — в хмурій задумі прикрив тонкими повіками очі.
— Чорноволенка. Ох, і завзято ж допитував він мене, з вогником. Неодмінно хотів причепити мені ярлика ворога народу. Після перших допитів він уже не говорив зі мною, а верещав, гарчав, погрожував, матюкався, ревів. Усе на переляк брав. І таки перелякав одного разу.
— Кулаками?
— Ні, мізерією, тупістю душі і розуму. А кулаками чи танками сам біс, десь, не злякає мене, — стріляний я вже горобець.
— Ану розкажи, Марку, й про це.
— Для чого?
— Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуації знову приїжджає сюди. Від фронту відкрутився. Розказуй.
— Та невесела це історія.
— А мені мало доводиться веселе слухати.
— Вночі викликають якось до нього. Іду — хитаюся. На столі у Чорноволенка бачу торбинку із свого дому, дві хлібини, щось завинене у білу пілочку, масло, напевне, кілька потрощених головок маку — саме маковей був, і малесенький, з волоський горіх, вузлик. Догадуюсь — передачу принесли. Мати навіть про маківки не забула, знає, як я люблю їх. Згадав я домівку і відчув, що сльози покотилися не по щоках, а всередину. Жаль мені стало і себе, і матері, і дружини, і доньки, і навіть оцих маківок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голівки, шукаючи в них записки чи якогось біса. От він підійшов до мене, холодний, немов цвинтарний камінь, з круглими проржавленими рум'янцями на щоках, показує маленький вузлик:
— Підсудний, що це таке?
— Не знаю, крізь матерію ще не навчився бачити.
— Навчимо, — багатозначно пообіцяв мені. — А поки що так подивися. — Розв'язав вузлик, і в ньому я бачу, спасибі домашнім, грудочку рідної землі.
— Ну, що це? —питає мене, надіючись на чомусь зловити.
— Земля, — відповідаю і нахиляюся до неї, щоб поцілувати. Але Чорноволенко блискавично відсмикує руку і ще з більшою підозрою промацує мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути якийсь умовний знак чи документ.
— Земля? — недовірливо перепитує.
— Еге ж, з села, де я народився.
— І де ти не помреш, — одрізав Чорноволенко. — Для чого тобі передали й?
— Понюхайте, відчуєте, — кажу, надіючись, що згадав він звичай наших дідів і батьків і що земля і йому хоч трохи пом'якшить душу.
Зняв Чорноволенко окуляри, обережно підніс вузлик до носа, наче він міг вистрілити.
— Чим пахне земля? — питаю його.
— Чим? — увірчує в мене очі. — Черв'яками пахне. Мені зробилось моторошно: невже так може вимізерніти людина, що їй і земля, на якій вона родилася, з якой їсть хліб, пахне червою. І тоді я вперше сам став слідчим над Чорноволенком:
— Сам ти нещасний тюремний хробак. І за яким законом та беззаконням ти, недолюде, маєш право судити людей, які люблять землю?.. Ну, а що далі було — ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як відтягай ви мене від ще не виритої моєї могили. Тоді ви більшим ризикували... То відпустіть мені, Степане Петровичу, хлопців з невеликими й пристойними статтями.
— Боюсь, свате, що після цього, як говорять у нас, комусь буде весілля, а курці — смерть.
— Не бійтеся, Степане Петровичу. І ми з вами на чиємусь весіллі погуляємо.
— То на хрестини запрошував, а це на весілля, а куди далі запросиш?
— Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
— Гаразд, Марку, — рішуче сказав Дончак. — Дай помислити на самоті, бо ти зовсім забив мені баки. А вранці приходь сюди.
— От і спасибі, Степане Петровичу, — вклонився Марко, наче все вже було домовлено. — І від себе, і від наших красунь спасибі. Тільки ж вибирайте мені хлопців, як перемитих, без різних штучок...
— Викурюйся скоріще, агітаторе, — напівжартома гримнув на нього Дончак...
* * *
Майже у усіх наших містах спільність краєзнавчих музеїв починається з мамонтових бивнів і скіфських баб. Ця традиція не минула й музей, у який зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усіх кутків першої зали в нього втупились темні недосконалі фігури, що не мали нічого спільного з жіночою вродою, а над ними в кількох місцях красувались багатопудові мамонтові ікла.
— Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли? — з-поміж камінних пам'ятників, як блискуче завершення давніх епох, вийшла молода веселолиця жінка,. в якій усе підкреслювало материнство і щирість. І навіть ганчірка, якою вона стирала пил з каміння історії, не здавалася зайвою в її красиво округлій руці.
Марко мимоволі посміхнувся і вклонився жінці:
— Приніс експонати.
— Давночасні чи теперішні?
— Теперішні.
— Самі знайшли?
— Сам знайшов.
— Покажіть, коли ваша ласка.
— Можна й показати. А ви хто будете?
— Я?.. Прибиральниця, — зніяковіла жінка, — але страх як люблю все розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його зараз нема, і феодаліста, і сучасника теж нема: поїхали по районах.
— Коли нема начальства, то погляньте ви. — Марко з усмішкою покосився на жінку й почав ставити свої коники прямо на камінні плити.
— Ой, як гарно і смішно! — одразу скрикнула й засміялась молодиця, коли побачила коника з печаткою. — І це ви самі робили?
— Ні, один дід із села.
— Дід? А фантазія молода! — вже захоплено оглядала другого коника. — Як звати-величати вас?
— Марком Трохимовичем.
— А я Валентина Олександрівна. Дуже славні ваші експонати, але, на жаль, не за нашим профілем. Я зараз же збігаю в Будинок народної творчості — приведу товариша Мельника або Киселя. — Жінка прожогом вибігла з музею, а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через кілька хвилин Валентина Олександрівна повернулася з білочубим молодиком, на грудях якого красувалися орден Вітчизняної війни і срібна партизанська медаль.
— Кисіль Юрій Андронович, — просто і привітно відрекомендував себе моЛодик і зразу ж навпочіпки присів біля експонатів. Він мовчки довго оглядає коників, і сяк і так приміряється до них, потім виморщує чоло, і, нарешті, посмішка округляє його вуста.
— Здорово! Справжній художник робив їх. Ці коненята далеко пострибають.
— Справді ? — теж радіє Марко.
— Я їх зразу ж беру на республіканську виставку. Не заперечуєте? — Аж на республіканську?
— Надіюсь, вони й далі пострибають, — добряче мружиться Юрій Андронович.
— Що ви? — ще більше дивується Марко.
— Повірте, на такі речі у мене є нюх. Спасибі, що принесли. Зайдіть до нас завтра вранці — оформимо всг документально. І гроші вашому майстру перекажемо...
Марко бездумно почав тинятися напівзруйнованим містом, чорні обгорілі будинки якого вже бралися свіжим риштуванням і дзвеніли жіночими голосами. І раптом, як ножем у спину, хтось одразу вдарив його здивованим напівзабутим голосом:
— Марко Проклятий!
В шаленому гніві затремтів Марко й різко обернувся. Напроти нього, розчепіривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: і голова, і щоки, і рум'янці, і галіфе, і живіт.
— Я не знаю, хто з нас проклятий, громадянине Чорноволенко, — з ненавистю кинув йому межи окуляри.
Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту Зірку і од несподіванки оторопів, зірвав з перенісся окуляри, а потім збентежено і розгублено посміхнувся. Його прицінювальні очі, які щойно хотіли щось виколупати з чоловіка, зробити його меншим, одразу, наче сіткою, огородили перший вираз і осіли в глибину.
— Пробачте, пробачте, Марку, як вас.. по батькові. Я недоречно згадав...
-Свої провини перед людьми? —безжалісно сікнув чоловік.
— Провини?. Що ви маєте на увазі? — наче здивувався Чорноволенко, на його обличчі побільшали іржаві кола рум'янцю. — Ну, з вами, виходить, трапилась колись неув'язка. Але це тільки помилка.
— Це ви найстрашніша наша помилка! Надіюсь, уже більше вам не доведеться допитувати людей?
— Але чому? — здивувався і образився Чорноволенко.
— Хоча б тому, що'ви ніколи не страждали з людьми — ні до війни, ні у війну. Перейшли на іншу роботу?
— Я іншого фаху не маю, — по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
— Он як!.. Тоді їдьте до мене в колгосп. Я, поки не пізно, навчу вас ходити біля землі.
Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потім засміявся:
— А ви й досі не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! І це того, що всі думки ваші крутяться лише навколо землі, а комусь і інші треба вирішувати проблеми. Ви прямо розсмішили мене: уявляю картину — слідчий працює у колишніх підсудних...
— Це не страшно, страшніше буде, якщо колишні підсудні почнуть судити слідчого за його... неув язки, — з огидою одвернувся од Чорноволенка й попрямував до готелю.
Увечері подзвонив Дончак.
— Які ще, Марку, розумні плани вимішуєш у своїй голові? — запитав з доброзичливою насмішкою. — Ніяких? Диво дивне буває на світі. І не готуєш нальоти на інші установи?... А твій прожект, хоч і дуже, щоб не сказати гірше, химерний, таки вигорів. Начальство підтримало його, хоч і довго реготало, коли я детально розповів, що таке любов у твоєму розумінні. І вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти сльозу пускаєш? Справжню чи телефонну? Ну, будь здоров, причинний!
XXXVIII
Щось альковне, любострасне є в густосолодких і владних пахощах жасмину. Буйно розквітлий кущ його, немов коханка, заглядає у вікно молодого Киселя і струшує на підвіконня пахучу росу.
Недалеко від куща в затишному куточку заворкотіли, розбризкали сміх закохані молодята, і Юрій Андронович, сумовито похитавш