іноча скорбота всотувалась у кожну клітину його тіла. Хіба ж не знає він, скільки ось такій матері доведеться випити гіркоти? Він підійшов до вдови, поклав їй руку на міжпліччя, і воно напружено прищулилось, і зіщулилась жінка, чекаючи не вдару, а хоч крихітки співчуття, хоча й знала — не буде його до неї...
— І не говори, і не думай, Мавро, такого. Чуєш?
— Ч... — тільки один звук зірвався з уст удови.
— Чого не буває в житті? Усяке трапляється, усяке... Тільки знай: любов може бути незаконною, а діти всі законні. І ми вже не судді їхні, а батьки, вихователі. Розумієш?
— Справді? Ви так думаєте, що всі діти законні? — стрепенулася жінка і теж підвелась, похнюпилась перед ним. — А я його вбити хотіла.
— І як ти могла таку погань у толову впхнути? — обурився Марко. — Ти ж мати, чуєш — мати!
— На яку всі пальцями будуть тикати, — застогнала Мавра.
— Зовсім не втішу тебе — всякі є ще люди, і дурень може пальцем чи словом розітнути душу, як ножем, але від цього розуму в нього не побільшає...
— Коли б так батько говорив, — знову сльози забриніли на віях удови.
— Хто він?
— Хіба ще не чули, не догадуєтесь? У селі ж нічого не втаїш... Антон Безбородько,
— І що він?
— І просить, і погрожує, і гроші дає, щоб не робити йому сорому. До однієї баби посилає, від якої половина жінок переходить на цвинтар.
Марко зціпив кулаки.
— Плюнь у вічі йому... А він же дітей не має. Чого б і не порадуватися цим?
— Порадуватись? — і вперше в очах Маври ворухнулась краділинка далекої надії. — Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що мені робити... Вже з монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справді податись туди?
— І не здумай! — гнівно поглянув поверх жінки, туди, звідки приходили посланці схими. "Іч, почули круки, що горе в жінки, й одразу закружляли навколо її душі... Як ще мало ми вміємо вчасно допомогти людині в тяжкий час..." — Це ж народиться дитина, і зовсім інше життя почнеться в тебе. От і доглядай свою кровинку, а вона тобі спочатку посміхнеться, далі забуркоче, потім щось залепече і говорити почне, — і сам посміхатися став, згадуючи ті часи, коли його донька лежала в колисці.
— Наговорите такого, — похитала головою Мавра. В цей час тихо, по-злодійськи, відчинилися двері, і в землянку навшпиньках увійшов Безбородько. Побачивши Марка, він злякано кліпнув повіками, опустився на обчаси, зірвав картуза з голови і зразу ж рукою почав обтирати спітніле чоло.
— Хоч тут зустрілися, коли не можемо на полі побачитись, — крізь вії поглянув на нього .Марко.
— А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозі... — розгублено пробелькотів Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя Марка і Маври: чи говорили вони щось про нього? Цій дурепі, практично, тепер вистачить совісті розказати про те, чого він найбільше спасався.
-Чого я тут? Прийшов сказати Маврі, щоб виходила на роботу.
Безбородько полегшено зітхнув, тихенько хукнув, роблено посміхнувся:
— От воно що! Роботу, роботу підганяєш, за все хапаєшся, щоб не прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими людьми не заробиш. А я, грішним ділом, подумав собі: чи не сподобалась, практично, тобі Мавра? Чом не красуня вона?
Це блюзнірство пересмикнуло Марка, але він стримав себе, а в Маври болісно затіпались повіки.
— Та чого ти журишся? — хотів поплескати її по плечі Безбородько. — Став на стіл якусь паленуху і частуй нового голову, коли не хочеш старого. З новим головою, та ще з удівцем, гарна вдова ніколи не пропаде, — пасучи поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смішок, думаючи ним хоч трохи розвеселити жінку, але не розвеселив, а ще більше запечалив.
У Марка ж біля очей виразніше окреслились пучки зморщок.
— Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.
— Спасибі й за це. Від тебе, чоловіче, не так легко дочекатися похвали, — пожвавішав Безбородько. — Може, й справді нам хильнути по чарчині?
— А чого ж, можна, — пронизливо подивився на Безбородька. — І знаєш, за що я хотів би випити?
— За якісь нові ідеї чи за те, щоб рослозеленіло? Вгадав? — безтурботно питається Безбородько.
— Ні, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.
Безбородько від несподіванки, задихаючись, похапцем ковтнув повітря, поблід, обм'як, наче з нього вийняли серцевину. В очах спочатку майнув переляк, а потім його змінило страшне запустіння.
— Ти... ти все, практично, знаєш? — на скривлених устах, мов прив'язані до них, жалюгідно тремтіли слова.
— Знаю.
Безбородько долонею провів по чолу, з безнадійним докором поглянув на Мавру.
— Сказала? Нащо ти?..
Вдова забилась у куток, схлипнула, а він важко запитав Марка:
— І як ти? Радієш?...
— Радію, Антоне. Але не так, як подумалось тобі. Хіба ж це не радість, що в тебе нарешті буде дитина, що ти теж стаєш батьком, а не безплідним деревом?
— А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до біди і сорому, — сказав невесело, а з оЧей не сходило запустіння. — Іще, гляди, й не пізно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...
Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагічно махнув рукою, розщебнув піджак і витяг з однієї кишені пляшку, а з другої шматок залежаного сала.
— Ну от, вип'ємо, чи що? — звернувся до Марка. — Бо більше нема чого робити... Ситуація...
, — Неодмінно вип'ємо, Антоне. — Марко на миснику знайшов глиняні кварточки, поставив їх на хиткому столі, сам налив горілку. — За твоє дитя, за продовження твого роду І
— Ет, — безнадійно зморщилось усе обличчя Безбородька. Думаючи свою думу, він підіймав чарку, мов камінне жорно. — Ти ж поки нікому нічого не говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговір зарання піде по всьому району.
Марко гостро зміряв Безбородька:
— Що це в тебе за дурні розмови?
— Мавра ж хотіла позбутись дитини — в льох падала. А це діло таке... делікатне... Помовч поки що, братику...
Марка аж затіпало, він підійшов до Маври, якось умовив її сісти за стіл...
Важкою була ця ніч для Марка. Перед ним сиділо двоє людей, які мали сяку-таку любов, а тепер обоє проклинали її і кожне вважало себе зобиженим. Маркові негадано довелось бути і суддею, і захисником, і порадником, і набиватись у хресні батьки. Він навіть піддобрювався до Безбородька, щоб викресати з нього скупу іскру батьківського почуття. А той хмурився, журився, викручувався, останніми словами кляв у душі і Марка, і Мавру і сидів біля ненародженої дитини, мов на похороні. З горем навпіл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю, в цій тиші роїлось глибоке бездонне небо, поміж його роями до самого надзем'я гнувся Чумацький Шлях, просіваючи в луки срібну пергу. Небесна пасіка нагадала Маркові про їхню теперішню, убогу, всього на двадцять один вулик, і він городами, а потім полями пішов до діброви, де в передпіллі загубилася невеличка пасіка.
В лісі стало ще тихіше, тут пахло прілим листом і гіркуватим соком леверди. Уся діброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось — небо вловило її у свою золоту сіть і задумалось: що йому робити з цим уловом.
Марко вийшов на пасіку, окинув її пильним поглядом. Поміж рамочними вуликами, наче скам'янілі рицарі, стояли високі дуплянки. Вони, мов шеломами, були накриті великими полумисками. Марко притулився до одного вулика, і він обізвався мелодійним гудінням. Зараз у прохолодну годину тисячі бджіл ставали дбайливими матерями — огрівали собою соти з ненародженою дітворою. І це знову перенесло його до землянки вдови, паче він звідти прихопив частку її журби. Нелегко, ох і нелегко тобі буде, жінко добра, не одні очі, не один язик окривдять твоє нещасне материнство, але ти не маєш права скривдити дитя. І, може, в тебе ніколи нічого кращого в світі не буде, аніж воно.
XXXIII
Сьогодні діду Євмену будівельна бригада закладала хату, і сьогодні ж на ній виросли віконні варцаби.
— Марку, а чи не завеликі намудрував ти мені вікна? — турбувався старий. — Такі вигилювали тільки в нашого пана, який утік до капіталізму.
— А тепер нехай красуються в колишнього наймита. Хай сонце побільше гостює у вас, тоді й коники будете веселіш ліпити, — посміхався Марко.
— Воно-то так, для коників це добре, а як буде для старого взимку? Не доведеться самому конем від холоднечі застрибати?
— Не опасайтесь: коли поставимо віконну раму від рами на шість сантиметрів — все тепло збережемо.
— Наука, — похитав головою старий. Він поглянув на зруб, що ніжно-ніжно пахнув прив'ядаючим соком, зітхнув і з вдячністю сказав: —Як будуть отак скрізь господарювати, то я за соціалізм.
Марко з подивом зирнув на старого, згадав колишні слова Киселя і засміявся:
— А до цього ви були не за соціалізм, а за капіталізм?
Дід Євмен одразу розгнівався, войовниче підняв угору бурячок борідки і кулак:
— Партійний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навіть ти своєю вченою макітрою не розкусив старого. А хтось же й мене повинен розуміти, окрім жінки.
— Та ви таке, діду, зморозили про соціалізм, — весело розвів руками Марко.
— Зморозив, зморозив, — перекривив старий. — Батько гримає на своє дитя не того, що не любить, а тому, що кращим хоче бачити його. А ти мені одразу ж капіталізм, неначе дулю, тицьнув під носа, ще й регочеш: мовляв, прищипнув діда на слові. То ти хоч смієшся, а інший за якесь тобі слово, не розібравшись у ділі, може на саму душу наступити ще й вихвалятиметься, який він передовий та ідейний. А я думаю, що я теж по-своєму ідейний, а не елемент, і про мене, для інтересу,' десь написати можна. Бо про яких дідів пишуть у нас? Про дуже розумних і політичних або про чудакуватих, а про середніх, яким не все відомо, нічого не знайдеш. От візьми нашого Зіновія Гордієнка — він як ударив у революцію у свій дзвін, то й досі стоїть гордим дзвонарем, на інше не нагнеш і не схитнеш чоловіка. Скажи йому, що десь у якомусь нашому законі є хоч один кривуватий параграф, він тобі горло перегризе. І це, з одного боку, дуже добре, а з другого — і не дуже, бо при Гордієнкові, при його довірі до всього гарного неважко присмоктатись до нашого святого і кревного якомусь хитрому поганцю. А я дід з критикою, з недовірою, але з любов'ю до своїх людей і до влади. А як же я можу бути без любові до неї? Заглянь у мої літа, і ти побачиш таку анкету: тільки зіп'явся я на ноги, так і пішов свій хліб заробляти. В сім років збивав я вже босоніж і ранішню, і вечірню росу, топтав весняні приморозки і осінні заморозки. Потріскаються, порепаються, бувало, ноженята мало не до самої кості, а матір тихенько вмовляє мене: "Піди, синку, за клуню, помочи їх, то й полегшає, бо де ж я візьму того лікарства?" А через якусь пару літ у найми пішов. Тоді вже репалась шкура не тільки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердіє лише в ту хвилину, коли несла свічку до церкви, тоді, Марку, хочеш вір, а хочеш не вір, стільки діла робив, що й заплакати не було часу. Після такої куркульської каторги навіть економія здалася розкішшю: тут і на товариство вірне розжився, і свою любов зустрів, щоб не переводився старець у світі, — з доброю насмішкою згадав свою молодість. — Далі війна, революція, голодовка і, нарешті, свій клапоть землі. Уже й почалось потроху вилазити з нестатків, хліб за хліб зайшов, хоч і тяжко зароблявся він. А тут і колективізація підоспіла, зробили її суцільною аж за два місяці, а по ній пішли і запаморочення від успіхів, і від неуспіхів, і перекручення, і недокручення. Хіба ж ти сам не бачив, як деякі представники підлітали на бричках до сільради і, не скинувши картуза перед святим ділом, навіть без "добридень" гукали з порога:
— Чого відстаєте?
— З чим відстаємо?
— З процентом! Нема суцільної! Жміть на всю желєзку! — і знов у бричку — на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не дурний і вже тоді журився під таким чисто процентним керівництвом. Хтось, Марку, і тоді не зрозумів нашого дядька до овнованія, хтось не зрозумів його і потім. І не раз я прикидаю так собі в голові: може, хтось і там, на високому версі-міністерстві кривдить нас. Приміром, сидить якийсь великий пройдисвіт, розкошує, наче отой черв'як у яблуку, і все вигризає такі ходи, щоб я у безсоння сушив собі голову і ходив з різною критикою, коли мені легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не так,, а маємо накручене розкручувати і господарювати краще, як досі. Я теж хочу бачити соціалізм і в полі, і в домі, а не тільки читати про нього, в газеті. Що, ніде не напишуть про такого діда?
— Хто його знає? — задумався Марко.
— Не напишуть, — упевнено сказав старий, — бо не входжу я в картинки, де всі посміхаються, не зрозуміють спроста мене і мою гірку любов — не зверху лежить вона. Ну, а за хату і за великі вікна спасибі, Марку. Ти збираєшся кудись?
— На пасіку.
— А я знаю чого, — пожвавішав старий.
— Чого?
— Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
— Чисту правду: там найкраще співають солов'ї.
— Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю і красу: і ставок з чистоводом, і калину з солодкою росою, і хиже птаство не водиться там.
Пізнім вечором добрався Марко до гаю, де стояла пасіка. Солов'ї вже розбудили м'яку вологу тишу, і здавалось, що синя темінь аж перехитувалась і хлюпала їхнім співом.
Марко став під трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу і спів, і чари вечора, і несміливий рух туману, що не знав, куди йому податись з улоговини.
"Шах-шах", — пролетіли качки, торкнулись крилами зірки, і вона, розсипаючись, упала на землю.
В посмішці, чомусь радіючи, Марко пройшовся між вуликами, прислухаючись до невиразного бджолиного гудіння. Недалеко від куреня він побачив простенький ручний станок, яким нарізають стружку. Біля станка валялись обкоровані осикові полінця і лежало кілька пачок зв'язаної стружки, що напрочуд пахла свіжою рибою.
— Розглядаєш мою саморобку? — обізвався позаду Зіновій Петрович. — А я думаю, хто це забрався на пасіку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
Марко однією рукою поручкався з пасічником, а другою простягнув до нього стружку.
— Що робитимете з нею?
Зіновій Петрович затягнувся цигаркою, і на його сивині заворушилась гаряча цятка.
— Що робитиму зі стружкою? Піде, як миленька, на покрівлю хати. Соломи ж тепер нема, а бляхи або черепиці не докупишся.
— І як вона показує?
— Вистоїть п'ятнадцять-двадцять років, коли добре вкрити.
— П'ятнадцять-двадцять років? Це діло! І скільки її треба на хату?
— Купиш за сімдесят карбованців два кубометри осикового гілля — і вистачить з нього стружки на добру покрівлю.
— Справді? — зрадів Марко. — То це ж добре, Зіновію Петровичу! Це вже якийсь вихід для нашого села. Чого ж ви досі мовчали про стружку?
— А ти відаєш — знаю чого? — здивовано сказав чоловік. — Якось за різними ділами і не подумалось про це. Марко з докором поглянув на старого:
— Коли маєш добро, віддавай його, не думаючи, бо це добро! В лісництві є зараз осикове гілля?
— Повинно бути.
— Тоді пішов до лісника, щоб притримав цю розкіш.
— Для себе?
— Для колгоспу і людей.
— І вночі підеш колошкати Корнієнка?
— Лісник уночі має не спати. Вулики ще робите?
— Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння і медогону.
— А що ви з доброго не любите? — засміявся Мар-ко.т— Насіння медоносів маєте?
— Маю. З ним і в окупацію не розлучався. От липи дуже поменшало за війну. На личаки безбожно дерли її.
— Сюди залітають чужі рої?
— Залітають.
— Про це теж треба подумати. І побалакати з людьми, які мають вулики, щоб частина роїв дісталась нам. Та й бувайте здорові, — і Марко швидко подався стежиною у глибінь діброви.
На просторому подвір'ї лісника, що викруглилось між садом і лісом, стояли два вози, біля одного дзвенів уздечкою кінь і копитищем бив м'яку землю: його теж непокоїла весна. Біля катраги, зачувши людину, люто загавкав, загримів залізом собака, і незабаром з хати, смачно позіхаючи, вийшов кряжистий лісник.
— Гей, обережно там, бо дід моєї собаки вовком був!
— І чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
— Це ти. Марку? — здивувався лісник, підходячи до хрещатих воріт. І хоч дивується чоловік, а обличчя його сміється. Відколи Марко пам'ятає лісника, тон завжди, навіть у годину великої злості, не розлучається з посмішкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломлені вуса, що підважували вгору заглибини біля рота. В громадянську війну, подейкували люди, від котовця Остапа, коли той з шаблею мчав на ворогів, з жахом сторонилося все живе. В двадцятому році його малював навіть столичний художник, але Остап подивився на свій портрет і тюкнув:
— То цим сміхом когось проти ночі можна й перелякати.
-Ви ж і лякали ним ворогів..
-— Але ж малювали ви не для ворогів, зробіть мене, товаришу, душевним, яким я є серед людей, а не серед погані...
— Не розбудив тебе, Остапе? — ручкається Марко з лісником.
— Та ні. Оце мав сьогодні цілий вечір мороку з Поцілунком. Чув про такого перевертня?
— Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого йому треба від тебе?
— А нечистий второпає такого крутія. Він же прямо й не говорить і в очі не дивиться, а все вивертом випитує. То тінь на нашого вчителя. Задніпровського, кине, то все допитується про партизанів Мироненка, то про мого брата Віталія. І аж наче радіє, коли скажеш, що такий-то вбитий чи закатований. Або в цього Поцілуйка розум догори ногами перекинувся, або він збирає для чогось мертві душі. Новий Чичиков, та й годі.
— А де він, дідько слизькоязикий? — розгнівався Марко. — Я йому покажу і мертвих, і. живих!
— Нагнав його. Повіявся кудись отруту збирати. Гадюка за рік, чував, дає півграма сухої отрути, а з Поцілуйка кілограми, напевне, можна вичавити. Що тебе сюди принесло?
— Діла, Остапе. В тебе гроші є?
— І сам не знаю, — потис плечима лісник.
— Як не знаєш? — оторопів Марко. — Щось такого не чував, щоб людина не знала, чи є в неї гроші, чи нема.
— А я й жінка не знаємо, — така трапилась халепа. Послухай тільки. Як ми жили й живемо — усім видно. На великі маєтки не зібралися, ощадних книг не позаводили, в землі грошви не гноїли, а яка була копійка — посилали дітям, щоб краще учились і по інститутах, і по технікумах, і по курсах та вченими і совісними людьми ставали. І скажу, всіх дітей ми хвалили, крім Олександра.
— Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
— Що гарний, то гарний, але не по тій лінії пішов. Сам подумай; чого і нащо йому заманулося стати артистом? Це ж діло таке: чоловік один, а живе в десяти чи й більше шкурах, і сам собі ніколи не господар. Йому, наприклад, хочеться веселитись, а він мусить плакати і добувати хоч печіночну, а сльозу. Словом, це життя не серйозне, а навиворіт. І от раптом, якийсь місяць тому, присилає він мені аж дванадцять тисяч карбованців. В район ходив з жінкою за ними, покрутили ми той переказ в руках, пожурилися, відправили гроші назад, а Олександру написали:
"Сину, в нашому роді ніхто не ставав на ледачу стежку. Просимо, не ставай і ти, не зобижай людей — де взяв гроші, туди й поклади, чи з каяттям, чи хоч тихцем. І щоб ніколи цього' не було, бо ми Не витримаєм такого сорому..." І що ти думаєш? Пару днів тому знову приходять ці гроші і лист. Клянеться дитя, що заробило їх на ролі в кіно, і просить їх витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас гроші, чи нема, — сумує і сміється одночасно лісник.
— Це, Остапе, чесні гроші, і можеш гордитися своїм сином: видать, талант він.
— Ти так думаєш? — пожвавішав лісник.
— Тут і думати нема над чим. Позичиш мені трохи грошей?
— Скільки ж тобі?
— Рівно стільки, щоб закупити всі осикові гілляки. Багато їх у тебе?
— Та кубометрів шістдесят-сімдесят нашкрябаєм.
— От і гаразд. Заплати за них завтра у лісництві.
— На стружку береш осичину?
— На стружку.
— Хай буде по-твоєму, — по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
— Ну, спасибі, Остапе, що уважив. Сину привіт передай. Та й будем розходитись...
Над поріділими лісами підіймалась і темно-синіми клаптями розповзалась підворушена ніч. В її розщелини затікав ніжний трепетний світанок, він уже відокремлював дерево від дерева, народжував нові кольори і зворушливо перехитував защепнуті голівки .ніжних невісток, яких навіть росинка прихиляла до землі. В тихій і святковій задумі стояли діброви, в них весільним одягом пишалися черешні і темно рожевіли напухлими устами дикі яблуні.
З лісу Марко вийшов на яровий клин, де над землею крихітними корабликами підіймався світло-зелений горох. На кожному своєму парусі-листочку він теж тримав ще натемнену за ніч росину. Схід якось одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, і по ньому розгонисте шугонули промінці. Вони своїми теплими пальцями підворушували й зігрівали білосніжну в'язь хмарин. Жайворонки першими привітали сонце і почали натягувати між небом і землею свою срібну основу, і під їхній спів кульбаба розкривала свої вологі золотисті повіки.
Щось затемніло на дальній дорозі, і незабаром Марко побачив, що то між полями од самого сонця, переганяючи тіні, мчав вершник. А ось і на другій, і на третій дорогах з'явилися вершники. Щось незвичне було у їхньому легендарному леті, у їхніх поставах і рухах. В Марка шалено, в передчутті чогось великого, забилося серце. З стежини він подався до перехрестя доріг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на ішщці, підлітаючи до нього, високо підняв руку вгору:
— Перемога! Перемога! Перемога! — тричі вигукнув він, вихором промчав, улетів у синю далечінь і розтанув між небом і землею.
А вже другий вершник мчав на перехрестя і, забачивши Марка, теж переможно підняв руку догори:
— Перемога! Німеччина капітулювала!.. Під копитами гуділа весняна земля, а на всіх шляхах врівень з сонцем летіли вершники, по всіх шляхах поспішала слава до тих, хто все віддав для неї, найменше думаючи про себе.
Марко, мов заворожений, ще довго придивлявся до доріг, до вісників перемоги, не помічаючи, як сльози обривалися з його вій і падали на крихітні кораблики гороху. Потім, притримуючи серце, він хутко пішов до села, до людей. І першою на царині ітобачив Мавру. З сапкою за плечима вдова самотньо йшла на роботу. Марко підійшов до жінки, пригорнув її до себе, поцілував:
— З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
Мавра спочатку злякано зіщулилась, потім зойкнула, жалісно посміхнулась:
— Спасибі, Марку Трохимовичу, спасибі.
— Іди в село, порадуй людей.
Але молодиця наче прикипіла до місця і страдницьки запитала Марка:
— А як же мені тепер бути?
— Ти про своє? — незрозуміле поглянув на вдову.
— Про своє. Передумав Безбородько. Вночі сьогодні прийшов і сказав, що не запише дитя на своє прізвище.
— То на Степана записуй.
В Маври зморщилось обличчя.
— Хіба можна на вбитого?
— Тоді пиши на моє ім'я! Головне ж не ім'я, а життя! — Він швидко пішов у село, а вдова в оціпенінні ще довго дивилася йому вслід.
На майдан уже сходились і збігалися люди, обнімалися й цілувалися одне з одним. І радість, і сльози світились у їхніх очах. А отець Хрисантій без ряси і підрясника — у людському вбранні — виліз на дзвіницю і вдарив у всі дзвони. З дзвіниці злетіли голуби і закружляли над селом, підіймаючи вище й вище його радість і нові надії.
XXXIV
Співала вечірня година, виспівували і сумували вогкі землянки. За одним столом у них сходились велике щастя і велика печаль, одна й та сама пісня з одних очей кресала іскри радості, а з інших — вибивала сльози, і вони росою скорботи падали в святкові чарки.
Не одна мати, не одна вдова в цей великий день заламувала руки й підбитою птицею підіймалась із землянки прямо в круговерть радісних вигуків, гомону, пісень, надійних розмов і сміху і застигала наче камінь, і вдивлялась у примерклі дороги: а може, повернеться, а може, прийде убитий муж чи спалений син.
Вулицями, як сама молодість, проходили дівчата, їхні вимиті коси пахли цвітом, лугом і солодкою росою, а над тихим світом тремтіли весняні нерозстріляні зорі. І хоча багато ще було суму і горя на землі, але вона вже пливла і творила під зорями новий літопис, виколихувала в сповитку иовий колос для миру і зачинала, можливо, не для воєн нове життя.
Сьогодні, як ніколи за ці роки страждань, восковіли серця переможців. Люди сходились із людьми, разом ділили останній шматок хліба, разом переживали велику радить і разом утішали тих, у кого ця радість була затьмарена смертю. І нині в самоті залийтеся тільки отець Хрисантій. Навіть макухуватий церковний староста і пронозувата проскурниця не захотіли трапезувати з ним, а пішли до рідні, дарма що цього дня отець Хрисантій отримав телеграму від сина на радощах нахвалявся пропити відро горілки і навіть ризи.
Коли за' титарем і проскурницею зачинилися двері землянки, панотець одразу відчув себе нікому не потрібним, і глибокий сум почав заповзати в його немолоде тіло.
От і міркуй, чоловіче, на старості літ, що воно й до чого. Ще в годину смутку й смерті ти потрібний вірянам, а в часи великої радості їм не до тебе і не до твоїх молитов... Побільшає в людей добра, щастя, і ти залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полі.
Отець Хрисантій поглянув на мармурове розп'яття вкляклого Христа і, шкарьогаючи кованими німецькими черевиками, тихенько заспівав предначинательний псалом:
"Благослови душа моя господа", потім з докором покивав головою На товстобоку, іноземного походження пляшенцію, наче вона була винна, що біля неї не розкошує беседа. В такий день він радісно повечеряв би навіть з келійником епіскопа, від якого має тільки гірку турбацію: все младоумне чадо нашіптує і нашіптує владиці, що отець Хрисантій безбожно обдурює єпархіальне управління. А хіба він обітницю давав нічого не заробляти на свічечному ящику? І який дурень не гендлює на свічках?
— Ну, що ж, "повечеряю сама, коли милого нема", — розмірковуючи, говорить отець Хрисантій словами пісні. Він здоровенною заволохаченою рукою охоплює горло пляшенції і підіймає її вгору. Вино сказало "говть" і пахучим оксамитом полилось у срібну чарку, з якою панотець завжди ходив і на хрестини, і на вмерлини. Отець Хрисантій поставив пляшку на стгл, понюхав вино і вже намірився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливі кроки. Вони спочатку обізвались попідвіконню, а потім зашаруділи на східцях.
— От і гостя послав мені бог. — Задоволене поставив чарку біля пляшки, надав обличчю заклопотаного виразу і взявся перечитувати телеграму від сина.
Таки вижило в цій смертоносній завірюсі його чадо, ще й майором стало, навіть у газетах кілька разів писалось про нього. Чи думав батько дожити до такого свята? І отець Хрисантій гордо підіймає очі на велике фото, з якого мало не виходить молодий веселоокий майор, обвішаний урядовими нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому ходу, а це, дивись, як пішов угору. Талант, їй-богу, талант, і за нього треба зараз підняти добру чарку. Сум до решти височується з грудей панотця, і туди затікає тільки батьківська гордість.
З скрипом відскочили двері землянки, і хтось довготелесий, зігнувшись у три погибелі, переступив поріг. Коли невідомий випростався, в. отця Хрисантія од подиву на лоиовите чоло полізли волохаті павуки брів: перед ним стояв і злодійкувато нишпорив очима по землянці Гнат Поцілуйко. Чого йому треба в його оселі та ще в такий день? Оце послав спаситель гостя, здимівся б він у преісподню.
— Добрий вечір, панотче, добрий вечір вам, — полегшено, з усмішечкою привітався Поцілуйко, пересвідчившись, що тут більше нікого нема.
— Добрий вечір і вам, — глухо, відчужено говорить отець Хрисантій, він ніяк не може збагнути, яким це вітром занесло до нього богомерзкого Поцілуйка, і одразу відає, його: — Ви прийшли привітати мене із днем перемоги?
— Ні... але й так, — спочатку розгублюється Поцілуйко і починає сердитись: "Бач, попище, опіум для народу, а на язиці тримає не молитви, а насмішки". В Поцілуйка злішають очі і прив'ялі повіки.
Отець Хрисантій помічає це, бере в руки чарку і звертається не до гостя, а до віконця, біля якого голубами б ються клапті якоїсь пісні.
— То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! — Він, ледве стримуючи посмішку, випив, поставив чарку на стіл, а гостеві й не думає наливати. І в того по сірому обличчю розповзається мстивість, видушує на ньому печаті недоброго рум'янцю. Він рукою хоче їх стерти і через силу починає посміхатись:
— Може, й мого винця покуштуєте? — виймає з кишені пляшку з такою етикеткою, що до неї одразу прикипають очі богослужителя.
— Що воно таке?
— Французька дивина.
— Французька? — прицмокнув панотець.
— Налити вам? — заходився Поцілуйко біля пляшки.
— Ні, такого не п'ю, — відказав отець Хрисантій, переборюючи спокусу.
— Це ж чого? — ошелешено запитав Поцілуйко.
— І сам не знаю чого, — насмішкувато дивиться поверх гостя.
— Щось занадто веселі ви, панотче, сьогодні, — заклекотіла у голосі погроза. — Глядіть, щоб після такої радості не засумували, мов у судний день.
— І не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у моїй келії? — втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
— Мені треба од вас тільки одну фактичну довідочку. — Поцілуйко знижує голос до зловісного шепоту, а потім, як ножем, б'є під серце панотця: — Скажіть, чи в анкеті вашого чада було чорним по білому написано, що він син попа?
Від цього питання похитнулась огрядна листать отця Хрисантія. Він побілів, поточився од Поцілуйка. Страх хижим птахом вчепився в його душу: над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
— Навіщо це вам... і в такий день? — не сказав, а прохрипів богослужитель.
— Навіщо? Тільки для порядку! — солодкістю ошкірилось обличчя Поцілуйка. — Я не думаю, щоб Василь Хрисантійович, майор Радянської Армії, похвалявся своїм соцпоходженням і писав у різних анкетах чисту правду. А як ви думаєте?
— Про це я не питався у сина... Він рядовим пішов на фронт.
— Рядовим, думаю, і повернувся б, якби не підчистив свою анкету. — Поцілуйко підійшов до фото і з удаваним здивованням вигукнув: — Та й орденів нахапав! .Чи довго доведеться носити їх?.. Не будете настільки ласкаві сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в когось іншого дізнаватися/
Кордубата постать отця Хрисантія здригнулась м'якла.
— Що вам треба од мене? — запитав, зітхнувши, і сів на лаву.
— Що мені треба? — обернувся до нього Поцілуйко. — По-перше, щоб ви запросили мене сісти у вашій келії.
— Сідайте, — зітхаючи, втомлено махнув обважнілою рукою отець Хрисантій.
— От і гаразд, у нас так завжди запрошують гостей. — Поцілуйко опустився на стілець, ліктями вперся об стіл, заставлений різними закусками, і підпер долонями свою богомерзку пику. — Ви таки нічогенько підготувалися до свята.
— Може, вип'єте вина? — принижено запитав отець Хрисантій.
— Вашого чи свого? — безневинно запитав Поцілуйко.
— Якого хочете.
— Коли частують добрі люди, то варто й випити за їхнє здоров'я, — великодушно погодився Поцілуйко. — Можна и вашого скуштувати.
Отець Хрисантій підвівся, дістав з полиці Другу чарку, налив у неї вина й тремтячою рукою подав Поцілуйкові.
— Прошу, не погребуйте.
— А ви ж, отче?
— І я теж. — Він випив трунок, неначе отруту, і вже затуманеним поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи від ньоге нового удару.
Поцілуйко довго і ретельно закушував, примовляв якісь блазнівські примовки про страви, а сам з приємністю відчував, як перед ним міниться господар оселі. "Тепер із нього можна й свічки сукати, а то, бач, як спочатку дер носа. Піп, і той свій гонор має. Ну, здається, прикоротив його тобі". Після другої чарки він уже навіть з співчуттям запитав отця Хрисантія:
— Чого так посмутніли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
— Що ж ви хочете від мене?
— Зовсім трохи, дріб'язок, і тоді хай ваше чадо навіть у генерали вискакує — не буду заважати. Мені треба, щоб ви документально посвідчили, що вчитель Григорій Задніпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває по чарці, веде розмови про спасіння душі, ремствує на труднощі чи владу або щось таке подібне...
— Але ж це чиста неправда! — вражено скрикнув отець Хрисантій.
— А ваш син правдою доскочив орденів і чину?
— Він кров'ю їх заробляв.
— Але він у анкетах не писав, що має попівську кров!
— Я не знаю, що він писав у анкетах.
— Не вдавайте, отче, з себе святу наївність. Все ви добре знаєте, не я, а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспільстві. От і живе воно тепер, як люди, і хай здравствує комусь і вам на втіху. А щоб не підмивався корінь вашої дитини, за це ви дасте мені своє авторитетне свідчення про Григорія Задніпровського, бо він мене ріже під корінь. Хіба ж це дорога ціна?
Отець Хрисантій аж руки приклав до серця, щоб віддерти від нього хижу птицю остраху, але вона глибше и глибше впивалася в нутрощі й аж перевертала їх.
— Як же я можу таку кривду валити на людину?
— Потім відмолите її. Вам тільки треба черкнути кілька слів на білому папері, — майже весело сказав Поцілуйко. — По руках, панотче?
— Бійтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
-Як ви сказали? — насурмойився Поцілуйко. — Ви не хочете щастя своїй дитині?
Але обличчя отця Хрисантія потверділо:
— Ідіть од мене... Сьогодні нічого не скажу вам...
— А 'завтра? — не відступав Поцілуйко.
— Я не знаю, чи доживу до завтра.
— Доживете! — пообіцяв Поцілуйко і багатозначно поглянув на попа. — Тоді, якщо ви такі делікатні, прощаюся з вами до завтрашнього дня. На добраніч. — Він знову зігнувся у три погибелі й вийшов із оселі.
Коли за ним зачинилися двері, отець Хрисантій з невимовним сумом пошепки сказав те, що співалось тільки в страсний четвер: "Нечестивий же Іуда не восхоті розуміти", — і знову почав руками віддирати від серця хижу птицю остраху.
XXXV
На одній половині небосхилу важчали і розросталися прекрасні по розмаху, величі й формі фіалкові хмари. Ось вони перегнулись через зеніт, відслоїлись од неба, розкривши частину його глибини і прихопивши з нього мармурово-білий вінець. Тепер і хмари, і небо над ними, і земля під ними, і останній жовто-імлистий просвіток з одного краю обрію, і перша блискавка з другого — все це скидалося на незавершені полотна геніїв про створення світу.
Григорій Стратонович захоплено вбирає в очі, в душу ці полотна і посміхається від насолоди. Посміхається і Марко Безсмертний, бо просторо, велично й гарно навколо. І, до того ж, травневий дощ провисає прямо над його полями — на радість, на хліб.
— Ідуть два напівголодні чудаки і чогось радіють, — покосився Григорій Стратонович на Марка і засміявся.
— А чому б і не радіти? — кидає веселе лукавство у зморшках під очима і підківку вусів. — Оранку закінчуєм, усе сходить і росте, як Дунай, дощі йдуть, наче по замовленню, у людей побільшало радості, і, знову ж, лісу дістали. А от чого тобі радіти — не знаю.
— Чого? — Григорій Стратонович підвів голову догори. — Небо ж яке! Божественне!
— Божественне.
— Гримить на зелене дерево?
— На зелене, на врожай.
— І щкола росте, і записка потроху пишуться, і до всього цього я сьогодні вже дав пояснення кореспондентові обласної газети.
— Про що? — одразу скривився Марко. — Те саме крутиться?
— Той самий відьомський клубок. Нова анонімка пришила мені картярство в партизанському загоні.
— Ну, а підстави були для доносу?
— Були. Поцілуйки завжди так роблять, щоб до зернини правди докинути жменю болота... В загоні, дійсно, зимовими вечорами хлопці грали і в дурня, і в очко — грошей було досить і радянських, і німецьких. Ми з комісаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а найзавзятіші картярі стали критися від нас. Раз увечері я наскочив на їхню теплу компанію. Вони саме банк метали і так захопилися,, що й не помітили, коли я сів біля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопці з місць, а я до них:
— Сідайте!
Сіли вони, одводять очі і від мене, і від банку, де лежить ціла купа грошей.
— Хто метає банк? — питаюся.
— Та... Ми більше не будемо... От побачите, товаришу командир.
-А чого зарікатися? — змовницьки подивився на них. — Дайте і мені карти.
— Товаришу командир, побачите, не будемо... — крутяться хлопці, мов на гаряче посідали.
Насилу я умовив їх зіграти зі мною і зразу ж зірвав банк.
— От цього не чекав од вас, — здивувався Марко.
— Та я й сам не сподівався, — безжурно відповів Григорій Стратонович. — Словом, за цей вечір я обіграв усіх своїх картограїв, напакував мішок грошей і заніс комісару. А коли до нас прибув літак з Великої землі, ми гроші передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а то тягали б тепер, іцо присвоїв собі отой бісів банк.
— Коли вже ми позбудемося цього терміття, що отруює життя? — обурився Марко.
— Цього, напевне, ніхто не скаже. Пливуть різні доноси, анонімки в усякі місця, і кожен дає їм хід, думаючи, що стає на захист правди. Отак і сходяться правда і кривда. Людина терпить, мучиться, а донощикові що? Не вигоріло в одному місці — строчить у друге. За доноси у нас не карають, донощик почуває себе майже недоторканною особою — персоною грата.
Саме вдарив грім.
— І на їхні голови прийде грім! — сказав Марко. — Це страшна, але тимчасова короста.
— І я так думаю.
З гінної дороги до них охляп під'їхав Дем'ян Самойленко, бригадир першої бригади, грізноокий чолов'яга з такими темними рум'янцями, що восени бувають на листі груш. Списаний по чистій танкіст, який палив, прасував і таранив ворога і сам горів, мов смолоскип, він уже до віку пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. І навіть тепер, коли у них відображалася людина, над нею теж палахкотіли відблиски далеких боїв і пожеж.
Дем'ян зскакує з коня і строго віддає честь цурпалком руки.
— Марку Трохимовичу, уже й просо в землі! Тепер, можна сказати, вискочили на сухе: оранку під ярові закінчили!
— Спасибі, Дем'яне, — поклав обидві руки на плече бригадирові.
— Аж не віриться, — радісно зітхнув бригадир. — Що далі робити?
— Тракторами підіймати пар, глибина оранки, — двадцять сім — двадцять вісім сантиметрів.
— Для чого так глибоко?
— Сам подумай: минулий і цей рік щедрі на дощі, то треба чекати, що наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться так: на два вологі роки третій припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви з ним, не прогадаємо.
— Будуть трактористи бунтуватись.
— А ми з ними по-доброму повинні поговорити й домовитись. Коні ж сьогодні пустити на пашу, а завтра — орати людям городи.
— Оце діло! — Самойленко схвально кивнув головою. — Скільки за оранку брати? Сусіди платять по чотири карбованці за сотку.
— Впустимо карбованця. Старим і сиротам орати безкоштовно.
— А коли хто не виконує норми?
— Тим поки що не орати.
— А Безбородькові?
— Безбородькові? Хай він спробує доносами орати. Ще раз загриміло, все довкола притихло, і враз травневий дощ широко пустив над землею сизувато-синю сітку.
Самойленко вискочив на коня і поїхав до своєї бригади, а Безсмертний і Задніпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
— Скільки за ці дні прибуло води, — здивувався Григорій Стратонович.
Вони перейшли греблю, притулились до розложистої, з вибитим серцем верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над самою водою пролетіли два кулички-травники, в дзьобах вони тримали сухі стеблини трави. Ось пташенята припали до води і через хвильку з жалібним попискуванням відлетіли вбік.
Чи не цих пташенят він зустрів на снігу, коли повертався додому? Травники, які вже були у весняному одязі, поблискуючи білими дзеркальцями на крилах, знову з стеблинами опустились до води і знов у тривозі подались на луг. Чому так непокоїлись вони?
Марко, скрадаючись, обережно пішов понад берегом. І те, що він побачив, схвилювало і вразило його. Прямо на траві лежало вимощене з сіна невисоке гніздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири світло-охристих крашанки. Вода вже добиралась до них, і дрібні пташата марно старалися стеблинами сіна підняти вгору, захистити од хвилі своє нетривке кубелечко, своїх майбутніх дітей. Ще хлюпне вода раз-вдруге і забере з собою і гніздо, і крашанки.
Ось травнички побачили нового ворога — людину, випустили з дзьобів стеблини і затужили безпомічною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на них, витягнув ніж, не торкаючись гнізда, вирізав навколо нього землю, вийняв її і переніс на вище місце, куди не дійде вода. Тут, між купинами осоки, він і примостив гніздо, не знаючи, повернуться до нього пташата чи ні.
Мокрий, оброшений, він занепокоєно пішов до верби, з якої грім вибивав останнє борошно зітлілої серцевини.
Біля неї посміхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами і їхнім гніздечком.
— Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на світі, — міцно стиснув у обіймах чоловіка.
— Диваки ми з вами обоє, — ніяково сказав Марко. — Найшли чим турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнізда.
Вони навпочіпки сіли під вербою, придивляючись до того місця, куди Марко переніс кубелечко. І ось над ним, попискуючи, з'явились пташата, покружляли, помаяли білими дзеркальцями і впали донизу, знову злетіли і знову опустились.
А над усім широким світом, над заштрихованими лісами, над першою прозеленню полів, над повеселілими луговинами, над пригнутими вербами, над принишклим птаством, над вінчиками цвіту і над двома простими і добрими людьми димів надійний дощ.
XXXVI
Край прогнутого вечорового неба, врізаючись у зорову імлу, і досі трудиться старий нагорблений вітряк; в обрисах його є упертість заповзятої роботящої людини, і життя його теж схоже на життя людини. І дарма, що вітряк має камінну душу, але яким вона береться теплом, коли меле тобі, чоловіче, на хліб. А якщо холоне людська кров од безхліб'я, то крижаніє і душа вітряка. І стоїть він тоді на бєлебні, мов хрест, поставлений на упокій усього села.
Марко тихо йде принишклими полями, придивляючись до праці тепер єдиного, не скошеного війною вітряка: між його розгонистими пораненими крилами раз по раз виростають пухнасті, місяцем вибілені хмарини і, здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стільки борошна витрусив мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям. А то за мішок якогось зерна, що продимилось війною, то старцем оббиваєш пороги усіх установ, то хитруєш і викручуєшся, немов циган на ярмарку. Але війна і цього навчить. Хоча, яка ж війна, будь ти тричі й навіки проклята! Скрутили ж, звернули голову їй, костомасі, а вона ще скрізь дає про себе знати: не відходить од життя, як ворон од крові. Вже не можучи вбити чи попелом розвіяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її сни. Тепер і добрих снів стало обмаль, як і хліба.
Марко в задумі погладив житні колоски, і вони осипали на його руку свій тихий трепет і оту добру наважнілу росу, з якої буде в'язатись зерно. І саме в цю хвилю від далекого, невидимого за вербами містксі сумовитим зітханням прибилася дівоча пісня. Чи вона вся, чи її основа була зіткана з невидимих сліз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це була навіть не пісня, а сама жіноча скорбота, яка всюди шукала і ніде не могла знайти своєї долі.
Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвіту,
Що розвіяв вітер
По всім білім світу.
Про який же вишневий, цвіт співають дівчата: чи про той, що в свою пору опадає з білих дерев, чи про тих хлопців, яких без пори, без часу по всіх світах розвіяла війна і неволя?
Від приторку цієї пісні біля Маркового серця ворухнувся болючий хододок, отой, на якому набухають нелегкі спомини. Сьогодні після пересварки з Киселем ці спомини вже вдруге збивали чоловіка на далекі, затуманені часом стежини. Відчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на ній поблискували цятки вологи і зворушливо лежали дві перші крихітки житнього цвіту, дві крихітки отієї надії і таємниці, що тримає на ногах чи валить з ніг селянський рід.
І одразу ж по житньому текучому мареві, де переливались тіні колосків, справжня і місячна роса, до нього крізь дівочу пісню і далекі роки долинув напівзабутий спів його дружини, коли вона ще не була його дружиною і він навіть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкішшю брів і не станом, а піснею заворожила й приворожила його. На її голос він, уже немолодий парубок, поспішав з прокуреної сільради і підходив до того тину, з-за якого жовточубі соняшники, немов парубота, перехилялися прямо на вулицю, не боячись, що чиясь злодійкувата рука скрутить їм голови. І хоч як нечутно він скрадався до дівочої пісні, Олена відразу ж відчувала його ходу і насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
Тоді він уже звичним кроком підходив до неї, здоровкався й починав прохати:
— Ну, заспівай, Оленко.
А вона, тереблячи дрібними потрісканими пальцями краї дешевенької, самими серпами замальованої хустини, відповідала одно:
— Не хо...
— І чого ж ти не хочеш?
— Чого? Бо при людях не можна.
— А при худобі можна?
— А при худобі можна.
— Дурне говориш.
— Зате розумне слухаю. ,
— Може б, ти, дівко, не соромилась мене?
— А чого б мені соромитися, хоча ви й начальство. — І її химерні, ледь-ледь припухлі уста або зітхали, або лише одними серединками сходилися докупи, і тоді обличчя дівчини дивовижно осявала не одна, а дві посмішки, які так веселили його, що він починав радісно гигикати:
— І звідки у тебе взялися аж дві посмішки?
Олена, не сердячись, тільки поводячи одним плечем, розважливо говорила йому:
— Треба щось і мені мати до пари. Ану, ще трохи погигикайте. От мій хазяїн каже, що ви дуже сурйозні, і в сільраді, і на людях. І хто б міг подумати? —і знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хміль.
Отак він і зустрічався вечорами з Оленкою, йдучи на її голос, як на принадний вогник, отак і стояв під соняшниками, які нахиляли над ними свої золоті пахучі решета. А якоїсь зоряної вечорини дівчина, не дивлячись на нього, а в землю, тихо сказала:
— Марку, що ви думаєте про мене?
— Що я думаю про тебе? — скоса глянув на тендітну постать наймички, дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому тілі міг оселитися такий незвичайний голос: стрепенеться він у селі, а його чують і косар у лузі, і орач у полі, і лісоруб у лісі. Навіть єхидний і скупий, мов дідько, Мелантій Горобець не раз говорив хазяїнам-господарям, що він своїй наймичці власноручно дає олії, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, — це делікатна штука і дається навіть не всякому попу. — Думаю, Оленко, що ти соловей, та й більш нічого.
— Справді? — збентежено підвела очі, над якими сполохано билися вії.
— Справді. Славне принесеш милому придане: такого приданого на ярмарку не купиш.
— А більш у мене нічого й нема, — з вдячністю поглянула на нього. — І вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
— Як у раю, хоча його теперечки нема ні на землі, ні на небі. Восени я тебе безпремінно аж у саму Вінницю на якісь курси пошлю. І ти станеш співачкою, в жакетці шерстяній будеш ходити, а потім зі мною й здоровкатись перестанеш.
— Отаке вигадаєте, — доторкнулась рукою до соняшника, і він струсонув на неї пару перестиглих пелюсток. — Нікуди я не поїду з села.
— То чому, дівко?
— Не поїду, та й годі.
— Гадаєці, там гірше буде, ніж у Горобця?
— Гірше навряд чи де знайдеться.
— Тоді чому їхати не хочеш?
— Чому? — запнулась вона і приклала долоню до серця, немов боячись, щоб воно не випурхнуло з грудей. — А хіба ви, Марку, ніяк не бачите, що я... люблю вас? — зненацька випалила, густо зашарілась і одразу ж поблідла, немов русалка.
Він здивовано і вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дівча, над головою якого похитувався розпатланий соняшник, посміхнувся, крутнув головою:
— Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
— Їй-бо. Хіба ж цим жартують? — правдиво, з острахом і мукою глянула на нього, і її голос забринів, мов трепет болючої пісні.
Він тоді ще більше здивувався, не знаючи, що й подумати про це дівча, яке ще й дівування не знало і ніколи не виходило вечорами на гулі.
— І коли ж це на тебе найшло?
— Одразу, Марку. Як грім серед неба, — і подивилась на небо, наче звідти й зараз із зоряним пилом сіялось в її серце кохання.
"Чи це насмішка, чи й справді оця малеча вже щось у любові петрає? То коли ж вона встигла? І де ця любов взялася: чи не в лузі за чужою худобою, чи не в полі за важкими снопами? Сам дідько цих дівчат розбере". Він крекнув і багатозначно поліз рукою до потилиці.
— М"да... Буває... І коли ж цей грім обізвався?
Олена стрепенулася, випро.сталась і так подивилася своїми очищами на нього, що він одразу побачив