и й більше.
Марія похитала головою.
— Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким стало, як було: на роботу людей не допросишся.
— Сьогоднішній день щось вам говорить?
— А що завтрашній скаже? Повірю вам, але в мене всієї розсади помідор навряд чи набереться на дванадцять гектарів.
— А ви нашкребіть, подумайте, як це зробити. Увечері поміркуємо разом, скільки посадимо огірків, капусти, редиски, цибулі. Після редиски в цей же грунт можна буде висадити зимову капусту?
— Можна.
— От і сідайте зараз же з олівцем за всі розрахунки, крутіть мізками. На вашу бригаду зараз покладаю найбільшу надію. За капусту, цибулю й огірки ми маємо купити з вами і корів, і свиней.
— А чим зараз будемо гній підвозити?
— Коровами. Отак і ухвалили, Марієчко!
— Що воно тільки вийде з тих великих цифр? — задумалась жінка.
— Усе вийде, коли бригадир буде на рівні, а бригада — в бригадира. Ну, а щоб діло вірніше було — сьогодні ж поговоримо про додаткову оплату. Кожній ланці, яка виростить понад двісті центнерів городини, будем виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентів прибутку.
— Ого! — мимоволі вирвалось у жінки, а потім вона посміхнулась. — Ви хочете, щоб мої дівчата мали справжнє придане?
— Я хочу, щоб вони ставали творцями, — задумано відповів Марко. — Дівчина з сапкою в руках мене не здивує — це я бачив мало не з колиски. Треба, щоб ця дівчина сьогодні не тільки слухала бригадирові повчання, а сама бралась за книгу, за науку і на полі ставала дослідником, а не тільки робочою силою. Такий другий кінець має тепер додаткова оплата. От з цим і виходьте в знання, в мільйонери і в Герої!
— Хоч раз такі слова почую від голови. — Марія примружила карі з вологістю очі, і крізь них чисто проглянула її колишня врода.
XXIX
Ось і хата Олени Мироненко. Біленька, з червоною призьбою і посизілою стріхою, вона, мов на давньому малюнку, підбігла до імлистої підкови лісу і, прислухаючись до його таємничого шепоту, плаче і плаче весняними сльозами. Чи не за своїм господарем тужить вона?
Поцілуйко всім тілом ловить перестук важких краплин. що аж ямки повибивали в землі, і завмирає біля скрипливих воріт, мов перед порогом своєї судьби: відчиняти чи скоріше повернути від них? Що його жде за цими ворітьми, де біліють і непокояться гуси? Новий удар, нові муки чи. може, отой хисткий, що й подиху боїться, місточок, по якому, пригинаючись, можна буде перескочити провалля своїх воєнних років?
Не одну безсонну ніч він химерував над цим містком. з нетривкого матеріалу — з хитрості й облудства, — витісував палі для цього містка, щільно приганяв одну до другої дошки і скріплював і скроплював їх подобою правди. По краплині він збирав відомості про загін Івана Мироненка. виважував партизанську правду на звивинах мозку, щоб якось і собі притертись до неї. Отак будувався і виростав у голові цей химерний місток. Тепер його треба було вийняти з виношеного місця і поставити ось тут на грунт вчорашньої легенди. Пройде по ньому Олена Мироненко. то й інші пройдуть, і тоді він теж прогляне з тіні вчорашньої легенди, хоч на мить освітиться спалахом її, а більше йому нічого й не треба.
Щедра уява розстилає перед ним солодке видиво прийдешнього і змиває бруд минулого. На якусь хвилю Поцілуйко ожив, з надією поглянув на ліс, де без нього та. може, і для нього творилася трагедійна легенда, але зразу ж і похмурнів, бо сполохала інша думка: з блискавкою, з її сяйвом починаєш бавитись, чоловіче... Ну, і хай. Не всіх і блискавка вбиває, не всіх. Іншого так несподівано освітить, що й на життя вистачить цього світла... Але іншого...
Притираючись боком до змокрілого коня, він відчиняє ворота і, розганяючи білих гусей, поволі йде до хати. Ох, і тяжко йому зараз віддирати ноги від цього весняного грунту, на якому треба ставити свій місток. Він чує, як гаряче, плямами, ворушиться кров на його щоках і добирається до очей. Із стріхи на обличчя падає пара краплин. Поцілуйко здригається і похапцем обтирає їх.
У хаті біля столу в кирзових чоботях стоїть висока миловида жінка середніх років. ЇЇ обличчя можна було б назвати молодим, аби на очі не наслоїлись горе, смуток і тіні страждань, вони притемнили синій погляд і в сполосі тримали повіки й вії. Навіть у Поцілуйка прокидається жаль до вдови, але його приглушує острах — щось невловиме в обрисі цієї жінки з ВасиАиною Вакуленко. Чи не рідня вона їй часом?
Він скидає картуза, шанобливо нахиляється, чуючи, як під самим серцем ворухнулась підківка холоду.
— Низький партизанський уклін вам, Олено Григорівно. — Поцілуйко бережно бере жіночу руку і цілує її.
Це одразу ж розчулило вдову, хоч їй і не сподобався водянисто-сірий погляд гостя.
— Ой, що ви, людино добра, — стрепенулася жінка, висмикнула руку, застигла посеред хати. — Сідайте, будь ласка... Ви, може, мого Івана знали чи партизанили з ним?
— Як вам сказати, Олено Григорівно? Не буду перебільшувати своїх заслуг. Партизанив — це забагато для мене, бо я був скромним зв'язківцем Івана Олексійовича. Про це, звісно, й тоді мало хто знав, а тепер — тим паче, бо все тече, все забувається, — зовсім природно зітхнув.
— Ще й як забувається! — з сумом і співчуттям сказала вдова. — В інших місцях люди мають довшу пам ять, а в нас чогось навіть райгазета мовчить про загін Івана, місця там, кажуть, мало.
"Оце й добре", — зрадів у душі Поцілуйко, а сам як-найщиріше відповів:
— У нас, де не копни, там героя чи героїчне знайдеш, і люди звикли до цього, наче до буденщини. Правда, є й такі типи, яким невигідно показувати чиєсь геройство, бо це декого може залишити в затінку. Життя є життям... От мені й хотілося б розповісти про весь шлях Івана Олексійовича, освітити це в пресі, згадати бойові діла його друзів, мертвих і живих.
— Мало хто з них залишився живим, — зажурилася жінка, на затіненій сині її очей з'явилися сльози, вони теж здавалися синіми.
— Таки мало, троє чи четверо, — з співчуттям підтвердив Поцілуйко.
— З вами — четверо, — довірливо приєднала його до партизанів, і Поцілуйко поглядом подякував їй.
— І нащо тільки було брати їх на фронт? — пряде и далі нитку правдоподібності.
— Самі захотіли йти.
— Треба було берегти таких людей. Це ж історія жива!.. Одного убили вже.
— Убили. А Віталія Корнієнка нещодавно тяжко поранили під Бреслау, чи й виживе.
Поцілуйко мало не виказав свою радість, але вчасно прикусив її.
— Війна і героїв не милує, валить їх, мов дубів. Віталій Корнієнко — це брат лісника?
— Брат, і сам до війни був лісником.
"Як помре, залишиться тільки двоє свідків", — хижим птахом вилупилась думка. Він прогнав її і вирішив, що йому варто заїхати до лісника, довідатись, як воно...
— Дозвольте, Олено Григорівно, коли ваша ласка, завести на подвір'я коня.
Поцілуйко проворно вискакує з хати, чуючи, як радість розпирає йому груди. Острівець гусей, підіймаючи білі крила, неквапливо пливе од нього, а він, і не помітивши цього, широко відчиняє ворота. Кінь з роздертими губами вбирає в очі подвір'я вдови і маяння білих крил. Поцілуйко стягує з воза мішок з мукою, завдає собі на плечі й, пригинаючись, несе свій подарунок.
Рештки цього дня і вечір пролетіли для Поцілуйка, мов одна хвилина. Він жадібно всотував кожне слово Олени Григорівни, перед ним розкривалося строге, майже легендарне життя простої людини, яка голими руками — з одним гаєчним ключем — почала крушити фашистські поїзди. Якимсь чудом захопивши танк, Мироненко зі своїми друзями виїхав на шосе і доти місив і трощив на ньому машини, поки не вийшло пальне. Але найбільше Поцілуйка вразило, порадувало і занепокоїло те, що документи партизанського загону були закопані в клуні Олени Григорівни.
— І ви знаєте, де лежить цей скарб? — аж пальцями вчепірився в серце, найбільше тривожачись, чи не написано там щось про нього.
— У правому застройку, а в якому саме кутку — мені не сказали.
— І ніхто не розкопував іх?
— Ні. А в самої не підіймались руки. Як згадаю все — і сиплються сльози, наче роса. — Вдова мовчки заплакала, а Поцілуйко нетерпляче ждав, коли вона заспокоїться.
Не довечерявши, він пішов з Оленою Григорівною в клуню, щоб, мовляв, навіть у темені відчути подих героїчного минулого. Коли Поцілуйко, згинаючись, став на тік, у клуні щось забіліло, заворушилось, це налякало його, він'поточився до хвіртки, але в цей час заспокійливо обізвалась вдова:
— То гуси тут ночують.
Вранці наступного дня він узявся до роботи. Ніколи в житті не копалось із таким завзяттям і надіями. Нарешті аж після полудня лопата вдарилась об щось тверде. Поцілуйко злодійкувато підійшов до воріт, видивився, чи нема на подвір'ї вдови, і аж тоді почав обережно обкопувати свій скарб. Незабаром він витяг невелику дерев'яну скриньку, а з неї добув обгорнені пергаментом папери.
Радість і страх зійшлися під серцем Поцілуйка. Він, тремтячи, мов у лихоманці, розсовав папери по кишенях, потім наспіх викопав глибоку яму і навічно поховав у ній порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим, він попрощався з Оленою Григорівною, пообіцявши, що незабаром іще загляне до неї, і щодуху погнав коня додому. В лісі він кілька разів намірявся розгорнути папери, але навіть дерева лякали його, і він, полохливо озираючись, знову щосили гнав воронця.
Вночі, наглухо позатулявши вікна, Поцілуйко скоцюрбленим кліщем припав до залишків партизанської легенди. Спочатку, гортаючи сторінки, він тільки виловлював прізвища. В одному зошиті було кілька страшних рядків про нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його ім'ям.
Одразу спітнілою рукою він вирвав цей листок, пожмакав і підпалив сірником. Вогкий папір неохоче зайнявся, і на нього страшними очима дивився Поцілуйко. В руці горів його присуд і, навіть попеліючи і розпадаючись, вселяв острах і холод у мізок.
Волею безглуздого випадку Поцілуйко став тепер найбільше знати про діяльність партизанського загону Івана Мироненка. Він вивчив усі матеріалі, неначе вірш, а потім, про всяк випадок, знову закопав їх у землю і почав працювати над великою, на кілька газетних підвалів статтею. Тепер на це пішла мода, а на ній можна заробити не тільки частку чиєїсь слави, але й гонорар... Та навіщо про нього думати... Він відганяв чорт зна які думки і знов припадав до паперу, малюючи і перекреслюючи його.
В своїй писанині Поцілуйко не возвеличував себе — тут потрібно триматися так у тіні, щоб усі оцінили твою об'єктивність і скромність. І в думках, забігаючи наперед, не раз бачив, як у пресі з'явиться прізвище маловідомого зв'язківця, який з веління легендарного Івана Мироненка змушений був не партизанити, а виконувати на хуторі невдячну й непомітну роботу і навіть частково постраждати за неї...
Усе було б добре в цій історії, якби не існувало на світі Григорія Задніпровського. Він, тільки він зараз головний ворог... А ще той огидний випадок у церкві... Коли б не він, то при цих документах і Задніпровського можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову, наче у сітці, б'ється мізок Поцілуйка і сам виплітає сітку на когось.
XXX
Марко підвечіркував з Ярославом і його напарником Кузьмою Завороженим, пройдохуватим чоловіком, який за війну встиг побувати і шинкарем у районному містечку. і торговцем у Румунії, і штрафником на Третьому Українському фронті, і підбити два танки мушкетоном Петра Першого — так він величав протитанкову р,ушницю, і знов опинитись у Румунії вже бувалим воякою. На одній з фронтових доріг він перепинив королівський ридван і, мліючи од щастя, почав випрягати коні.
— Що ви робите? — заволав машталір. — Це коні короля Міхая! Сам король їздить на них!
— А тепер король не буде їздити, бо мій старшина пішки ходить, — спокійно відповів Кузьма й на чистокрівцях гайнув у свою частину.
Горіхові, з масною сльозинкою очі Завороженого і тепер без зайвої гризьби й суму примірялись до життя, що можна було увірвати з нього, — він уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совість. І на себе він якось міг дивитися, ніби збоку, дивуючись, куди тільки не тягне його "айдіотський" характер.
От і зараз він розповів кілька своїх майже неймовірних пригод, сам посміявся над ними і, не криючись, дійшов до висновку, що йому треба було родитись або в капіталізмі, або в комунізмі: там би він жив, як нирка в салі, а в соціалізмі рідко фортунить йому. Навіть достобіса ледачий райзавскладом на одному міндобриві більше заробляє, ніж він на тракторі. То є правда на світі?
— Що ж він там може заробити? — здивувався Ярослав.
— Капітал! Не Карла Маркса, а той, що в скрині лягає. Деякі голови колгоспів поки що без міндобрив спокійніше себе почувають. А щоб начальство не ганяло їх, мов солоних зайців, — шапочку скидають перед завскладом, ще й замогоричують його. От він і слинить у свої книги, що міндобриво такі-то діячі вивезли, а сам його вивозить наліво. І всі, виходить, задоволені: і начальство, і голови, і завскладом.
— Чого ж ти при такій ідейності пішов у трактористи, а не в комору? — запитав Марко.
— Жінка повернула мою біографію ближче до людської, жінка в мене працює на соціалізм, — відповів Кузьма з насмішкою, але в його горіхових очах потеплішала олійна вогкість. — Хіба ж це робота на цьому натику? — махнув рукою на трактор. — Одні сльози: день працюєш — тиждень гуляєш. А став би я директором МТС — усі трактори гурчали б день і ніч і вихідних не знали б.
— Де ж ти дістав би пального? — Марко з подивом і надією подивився на рішуче обличчя Завороженого.
— Викомбінував би, — коротко відповів той.
— А за такі комбінації не перейшов би на казенні харчі?
— І це могло б трапитись, але все клубком крутилося б, — безжурно відповів Кузьма. — І вам би дещицю вигадав, аби тільки було за що. Я люблю такі діла... О, здається, наш директор на своїй чортопхайці жме сюди? — поглячув на дорогу.
Справді, на трофейному БМВ до них під'їжджав директор МТС, невисокий з піваршинними вусищами чолов'яга. Він легко вискочив з машини, привітно поздоровкався з усіма і кивнув головою на Завороженого:
— Цей підлеглий не підбивав під мене клинці, не говорив, що в нього все гурчало б дні й ночі, аби він став директором МТС?
Марко і Ярослав засміялись, а Кузьма здивувався:
— І як ви могли на такій відстані та ще на чортопхайці почути?
— Цю чортопхайку ти, галабурднику, цілувати повинен!
— За які заслуги? — Кузьма зневажливо копнув п ногою.
— На ній я твою Олену завіз до лікарні. Кузьма одразу побілів, у погляді його затремтіла жалість, а тонкуваті губи нерівно засіпались.
— Як вона?..
— Не журися, усе гаразд, — пустив по вусищах посмішку. — Вітаю тебе з донькою, а скільки кілограмів вона важить — дорогою забув.
— З донькою? — жалісно зітхнув Кузьма Заворожений, міцно обняв директора МТС, головою притулився до його широких грудей. — Спасибі вам. Так ждано і так несподівано... — Він випростався, охнув, невидющими, але глибоко вдячними до когось очима поглянув на світ, махнув рукою і засміявся.
— І чого всі батьки в ці хвилини ось такими розумними стають? — глибокодумно запитав директор МТС. — Сідай, бісова покруч, підвезу.
— І знову ж таки спасибі. — Кузьма щупаком вскочив у машину і слухняно вмостився на задньому сидінні.
Директор кивнув на нього головою, і запитав Марка:
— Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А дивіться, як любов із нього в'є мотузки. І все одно з цього харцизяки ми зробимо'людину. З головою болотяник, тільки в ній мізки позлипалися з комерційною грязюкою. Вичавити її — і посвітліє розум у голові. Ви пального не розжилися?
Марко безнадійно махнув рукою.
— Хіба ж його тепер дістанеш? Де тільки можемо, навіть по пляшці збираємо.
— Розживетесь пального — усі трактори пошлю на ваше поле. Шкода мені, Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам караюсь, що запівдарма зарплату одержую. А може, й пофортунить ще — чогось не доказуючи, знову посміхнувся у вуса, попрощався і вліз у машину.
На поля тихо спускався сизувато-синій шовк надвечір'я. У видолинку матово темніла вода, і верби над нею здавалися табуном птахів, що вийшли на берег. М'яка відтінкова синява і веленкувата голубавість поміж незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю і стирали з неї слідя лихоліття. Вона теж куталася в мрійливу голубінь і, здається, радісно тремтіла, що над нею заіскрилися перші зорі, а на ній стрепенулись дівочі голоси. То з далеких полів поверталися старі плугатарі і дівчата-погоничі. Цілий день навихались вони біля коней, понатирали поводами потріскані ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пісню про любов, хоча й не мали її... В такий вечір скрадатися б їм до милих, прислухатися б, як у тиші синього надвечір'я б'ється наполохане серце, і вбирати в нього найкращі в світі слова, і вбирати у радісні очі і зорі, і місячне сяйво, і всю землю, оповиту вечірньою імлою чи, може, туманом кохання.
Батьківський жаль охоплює Марка, він зараз так хоче щастя цим натомленим дівчатам, наче вони були його дітьми. Та не всі вони матимуть своє звичайне дівоче щастя, якого більше було в часи Маркової молодості. От-от уже закінчиться війна, смерть не буде гасити цвіт людських очей, та скільки ще й після війни проллється невтішних дівочих сліз.
.І знову згадалось його безталання — його єдина донька. Карайся, мучся, батьку, на самоті, а до людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду, добувай і ліс, і гроші, і насіння, і фураж, і хоч по двісті грамів хліба для плугатарів, і ложку молока для дітей-сиріт.
Отак і несе чоловік у душі красу цього весняного вечора, і батьківську тугу, і копійчані розрахунки, і прокляте питання — де взяти ' пального, як виорати поля, бо така твоя судьба.
Увечері в його землянці довго засідає правління, підводить підсумки дня, обмірковує, що треба робити найближчим часом, кого послати в Кам'янець-Подільську область добувати вапно, щоб на ньому заробити сяку-таку копійчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили їм добути в кар'єрі вапна, але по теперішніх цінах це дасть п'ятнадцять тисяч карбованців на самі необхідні потреби. І знову усі сушать голови над пальним.
Після правління він ще якийсь час розмовляє з рибалками: треба щось вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам і дітям-сиротам, а потім сидить з Марією Тримайводою, яка радить посадити на супіску півгектара ранніх помідорів у самий ранній строк. Правда, вони можуть вимерзнути. Та коли все буде гаразд — дадуть найбільший прибуток.
— Ризикнемо: Садіть гектар... Що, є лист од сина.
— Звідки ви знаєте?
— По вашому обличчю.
— Хіба? — дивується, червоніє жінка і знову обличчя її береться чудесною осінньою красою.
Марко дивиться на Марію, непомітно любується нею і мало не зітхає. Коли вона пішла додому, мати, дивуючись, запитала:
— Чого це вона сьогодні так вирядилась? Свято якесь у вас?
— А я й не помітив, — посміхнувся син.
Нарешті він лягає біля Хведька. Утома одразу сплющує повіки, одразу з тіла відлітає частина турбот, воно легшає, перед очима хитнулось, колискою перекинулось небо, і він, солодко опускаючись у теплу глибочінь, бачить, як мерехтять великі зорі і золотим череслом поблискує місяць. Ось він опускається все нижче й нижче і фарою сідає на трактор веселогубого Ярослава. Чого ж так сміється хлопець, під'їжджаючи до ставу? Ага, він дістав пальне. Маркові теж стає радісно на душі... Але все це одразу руйнується, зникає — і більш нічого нема, тільки якісь плями перед очима.
— Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, — над ним, зітхаючи, схиляється мати.
Він зовсім виринає із хвиль сну, відчуває вагу натомленого тіла й похапцем одягається. В землянці вже світиться сліпачок, на столі стоїть пляшка вина іноземного походження, а біля столу хитрувато косує на нього Кузьма Заворожений.
— Звідки ти взявся? — дивується Марко.
— Прямо з лікарні.
— І тебе, оглашенного, пустили вночі?
— Де там пустили, сам уліз, — нітрохи не бентежиться чоловік.
— Як?
— Через вікно. Потихеньку, щоб і не шелеснуло, вийняв шибку — і вліз, — ніжна і задоволена посмішка грає на тонкуватих устах Кузьми, в його горіхових очах, що при світлі каганця здаються зовсім темними.
— Бачив доньку?
— Аякже! Для чого було через вікно лазити?
— Ну, і як?
— Олена каже, що вона дуже гарна, а я трохи сумніваюсь, — щиросерде говорить Кузьма і хмурить чоло. — Бо що то за дівчина, коли в неї брів нема.
— Безтолоч ти, будуть у неї брови! — гримає мати ни Кузьму і починає сміятися.
— Справді будуть? — довірливо і зворушливо дивиться на матір шибайголова.
— Хіба тобі жінка не говорила цього?
— Я, Марку Трохимовичу, посовістився питати її. То будуть?
— Неодмінно будуть і брови, і краса, і муж буде... У внучки моєї тільки через два тижні з'явилися брови.
— То моя ще має час, — заспокоївся Кузьма, крутнув головою і засміявся: — І навіть муж буде? Феноменально! Вип'ємо за її здоров'я.
— Чого ж ти до мене прийшов пити? — здивовано запитав Марко. — Рідні в тебе нема?
— Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, — хмара набігла на чоло Завороженого. — Усього життя наворожило мені. Тільки тепер, після поранення, розжився на рідню-на жінку та доньку. А. ви мені здались душевним, чоловіком, хочу, щоб хрещеним батьком були. Не погребуєте, в мене ж така біографія?
— Не погребую.
— І справді, Герой буде хрещеним батьком моєї безбрової?
— Сказав же тобі.
— Це я вас на щастя згадав, бо я чоловік з пережитками і різними забобонами. — Кузьма випиває чарку, морщиться і змовницьки нахиляє голову до Безсмертного. — Сьогодні ж, Марку Трохимовичу, як з пушки, можна дістати пального.
— Де? — стрепенувся чоловік.
— Є недалеко таке славне містечко. Там саме перекантовується один воєнний склад. Тепер на ньому залишилось тільки два вартових, і то вони зараз гуляють у своїх любок. Майнемо, Марку Трохимовичу? Візьмемо по совісті — кілька бочок, і ніхто не помітить.
Радісні думки як завихрились, так і розвіялись у голові Безсмертного.
— Це ж пряме злодійство.
— Яке там злодійство! — повів плечима Заворожений. — Не для себе ж — для колгоспу, значить, теж для держави стараємось. Ну, а війна все спише!
— Ні, Кузьмо, на таке діло я не піду.
— І нащо вам стільки совісті? Ну, як знаєте, а я хотів пособити. — Кузьма спритно перехиляє другу чарку і вже з сумом говорить: — Виходить, не гожусь я для соціалізму. І чому? Бо в соціалізмі треба мати крила, хоч манюсенькі, хоч горобині, коли нема орлиних. А я навчився не літати, а крізь щілини лазити.
— Уже пора і відучатись від різних щілин.
— І жінка це саме довбе мені щодня і щоночі. Почав старатися, а що вийде — аллах його знає. Марко пильно зміряв чоловіка поглядом.
— Аллах нехай собі залишається аллахом, а ти з сьогоднішнього дня вже батько, а не якийсь злодюжка. Не ганьби імені батька, як хтось твоє зганьбив.
Кузьма здригнувся, допитливо поглянув на Марка і стис йому руку.
— Бувайте здорові. Піду Ярослава зміняти. Оратиму ж сьогоднії — підняв угору кулака. — В честь доньки!
Вранці першим з'явився до Марка заклопотаний Василь Тримайвода.
— Хваліть мене, бо я сам почну хвалити себе, — жартом зустрів його Безсмертний, але не розвеселив чоловіка.
— Оказія трапляється, Марку Трохимовичу, — стишив голос. — Тільки навряд чи будуть за неї хвалити нас.
— Яка ж оказія?
— Вночі притарабанилось до мене одне гидомирство і почало справжній торг. Воно, це гидомирство, звідкись пронюхало про наш сутуж і хоче підлататись на ньому: за каністру самогону обіцяє давати бочку пального.
— І де тільки береться така погань? — запитав Марко з обуренням.
— Спливдє з каламуті війни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?
— Задачка!.. А це надійна справа? — ще не знає на що зважитись.
— Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надійна — за чарку він і батька продасть. Для проби привіз мені дві бочки пального.
— Де воно в нього лежить?
— Дурний він сказати! Засекретив свій склад.
— Цілий склад?
— Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во свої поля.
— Тоді домовляйся, Василю! — махнув рукою Марко. — Заставить біда і самогонщиком стати.
— З чого тільки варити будемо?
— Зараз же поїду на цукрозавод. Там є меляса... От і переплуталось грішне й святе.
* * *
...Обличчя директора Укрозлволу не можна було назвати оптимістичним. Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у вузькуватих розрізах нудились очі, а перчина носа принюхувалась до вусів, мов до закуски.
"В такого нудника навряд чи поживишся чимсь", — подумав Марко, прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Він вдарився в злигодні спаленого села, а тюхтіюватий господарник, нудьгуючи, слухав його і раз по раз принюхувався до вусів, ніби вони випаровували найкращі пахощі. Коли Марко закінчив говорити, очі директора одразу ожили, і він коротко виклав свої думки:
— Лірика теперішнього села, особливо спаленого, сама по собі дуже інтересна, але ми книг не пишемо, — ми практики, а тому одразу перейдемо до діла. Меляса в мене є, добряча, хоч на хліб масти. Скільки хочете, стільки відпустимо, коли взамін дістанете міді. Підходить така комбінація?
Марко розгубився:
— Міді? Якої?
— Якої хочете, з чого хочете і де хочете, аби це була мідь. Німці обдерли нас, мов липку.
— Де ж я вам дістану її?
— А це вже ваша печаль. Я вам — мелясу, ви мені — мідь. Кілограм за кілограм.
— Ви б, може, для практики, почали свою мелясу міняти на золото: кілограм за кілограмі — з'єхидничав Марко.
— Золото мені поки що не потрібне, — спокійно відповів директор і знову почав принюхуватись до вусів. Його, видно, ніщо не могло зворушити.
Розлючений на директора, на себе і на всю цю історію, Марко в препаскудному настрої повертався додому. Наважився чоловік стати" самогонщиком — і то не повезло, захотів чесно заробити догану — і то не вийшло... Дивна ця істота, що зветься людиною. З самого ранку його мучили сумніви і роздуми, що він погодився за самогон купляти пальне, а тепер він лютував, що не може цього зробити. Прямо хоч повертай коні до Кузьми Завороженого і їдь з ним промишляти на склад.
В діброві імлисті долоні вечора прохолодою пройшлися по його обличчі, трохи остудили гнів, але всі думки і тепер, як бджоли навколо матки, крутилися навколо оранки. І все одно він десь мусить добути мідь тому перчастому дідькові.
Дома Марко розповів про свою пригоду Тримаиводи і Задніпровському. Ця розповідь обурила навіть врівноваженого Василя, а Григорій Стратонович засміявся.
— Ви чого? — нерозуміюче поглянув на нього Марко. — Типаж сподобався?
— Перчину носа і вуса, як ви намалювали їх, бачу перед собою, — і далі сміявся Григорій Стратонович. — Напали ж на практика! Але здається, ми вже маємо мідь.
— Які? —в один голос скрикнули Безсмертний і Тримайвода.
— В горбовецьких лісах, може знаєте, висаджено артсклад. Що мало піти в повітря — пішло, а гільзи до торішнього року валялись навкруг вирви...
— Тоді зразу ж треба їхати! — вирішив Марко. — Може, й нам пофортунить.
Цього ж вечора він, Григорій Стратонович і Василь Тримайвода поїхали в горбовецькі ліси. При місяці вони довго петляли лісовими дорогами, поки знайшли глибоченну вирву і, мов над самородками золота, нахилились над першими, позеленілими від негоди гільзами снарядів... Через тиждень шість тракторів, радуючи серця хліборобів, прийшли піднімати рахманну, напоєну дощами, росою і туманом землю. І через тиждень десяток заяв пішло блукати по всіх інстанціях. В них писалося, що новий голова колгоспу Марко Безсмертний морально розкладена людина — він примушує колгоспників варити для нього самогон і безпробудно пиячить...
XXXI
Земля пахла свіжістю трави, ніжно-п'янким цвітом кульбаби, соком дерев і розсади. Дівчата, познімавши рами парників, дбайливо ворожили, згинались і розгинались над нею, а їхня пісня слалася над тендітними стебельцями, і в ній була печаль далеких віків, що зійшлася з теперішньою дівочою тугою. Невідомим судженим вихлюпували вони свою пісню і напіврозкриту, мов пуп'янок, любов, але не суджені, не веселоокі хлопці, а тільки тепла земля прислуха'лась до дівочого смутку й любові.
І знову Марка стривожив цей спів, знову подумалось про дівочу долю, підкошену війною, і про ту любов, яка може зів'янути в грудях без відповіді, без материнства. І хіба він не розуміє, чого тепер навіть сміх дівочий чаїть у собі печаль. І нічим, нічим ти, чоловіче, не годен допомогти, хіба що привітним словом і пошаною до тих, у кого доля окривдила дівочі літа.
Ці роздуми і сум непомітно перенесли його до тих вечорів, коли й він стрічав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? І чи було у світі оте ніжне тернооке дівчатко, яке довірливо й недовірливо тягнулось до нього? Він їй колись навесні приніс вітром відчахнуту вишневу гілочку, не знаючи, що цієї ж весни відчахнеться од нього його любов...
Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в тебе така, як ота дівчина була, та все одно прокидається сум і боляче смокче все тіло. Віддирай його, чоловіче, від серця, виточуй, мов гіркий сік минулих років, глуши роботою і господарчим клопотом, щоб менше боліло все. І він віддирав його, та з далеких закутків пам'яті раз по раз виринали спогади про перше і друге кохання.
Враз у пісні про журавку йому вчувся голос Олени, і він аж оглянувся, приглядаючись до дівчат. Справді, щось було у їхньому співі таке, що бриніло в голосі його дружини. Певне, перехопили вони це в Олени і заспівали йому, щоб і підстрелений журавель затужив за своєю журавкою. Якою дивовижною і красивою була вона в золоті кіс і чарах своєї пісні. От і нема золотої вербички у його сім'ї, є тільки блискавкою припалена верба, що з хреста виросла на могилі його батька.
— Марку Трохимовичу, що мені робити з Маврою? — підійшла до нього Марія Тримайвода, і буденщина зруйнувала усі видіння, та не могла зруйнувати смутку.
— Що таке?
— Те саме — ніяк на роботу не виходить.
— Говорили із нею?
— Кілька разів і говорила, і вмовляла, і гудила, але нічого не пособило. Обіцяє прийти, та обіцянка — цяцянка. Доведеться штрафувати Мавру, чи як?
— Війна так штрафувала наших жінок, що грі буде нам братись за таке діло, — невесело відповів Марко.
— То що ж робити? За Маврою й інші жінки не квапляться до роботи.
— Іще треба поговорити, душевно, сердечно. Вона ж, здається, не з ледачого роду.
— Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас іде робота?
— Бачу її усю перед очима. А для чого ви в цих парниках залишаєте окремі стебельця розсади?
— З неї отут у теплі виростуть перші овочі для голови та начальства, — засміялася жінка.
— Спасибі, в'їли, не надіявся, що ви такі.
— Так завжди було при Безбородькові. Чи не за вама їде підвода?
— За мною, — чогось на бюро райкому викликають.
— Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться і сіється, аж гай шумить.
Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла історія з пальним.
На підводі біля візника сидів незнайомий чолов'яга з кучмою бруднуватого попелястого волосся. Ось він скочив на землю, з шанобливою посмішкою приклав два пальці до жилавої скроні.
— Марку Трохимовичу, моє — вам. Чи не підвезете часом до міста?
— Чого ж, можна, — з неприязню поглянув на неохайного начасниченого кучмія з випнутими, схожими на гузир губами і крупним щупачим носом.
— От і гаразд, могорич з мене. — Кучмій запобігливо посміхнувся, метушливо потупцював на місці, наче земля підсмалювала йому ноги, і тихіше запитав: — Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
— Не мав щастя познайомитись із вами, — байдуже зміряв його поглядом Марко.
— І не догадуєтесь? — в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте ворушиться п янкувата сивина. Щось неприємне, нахабне, насторожене і загадкове є у ній.
— Не мав часу думати над цим важливим питанням, — насмішкувато кидає Марко.
Але хортуватий кучмій не помічає цього. Він з таємничим виразом оглядається, а потім влізливий смішок прориває його гузиристі вуста.
— Це тому, що мені довелося мати діло не з вами, а з комірником. Я Федот Красіи, отой самий що вам пальне постачав. Надіюсь, ми в усяких ділах зрозуміємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
— Ви горе наше, а не орачі — гнів одразу рум'янцями прорвався на обличчі Марка, а в золотистих обідках очей ворухнулась тінявість. — Невже не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на світі?
— Лекція з політграмоти? — вцюкнув, не ображаючись, Красій. — Я в політгуртках уже не просвіщаюсь — не такі мої літа. А про совість і страх можу, коли інтересуєтесь, дати фактичну справочку, тільки спершу треба знайти точку опори. — Він вибрався на полудрабок, зручніше вмостився, а з його очей 'струсилась п'янкувата посмішечка, — вони одразу потвердішали і причаїли в кутках іронічну озлобленість. — Так з чого ж починати? Хіба що так: навіть у вік соціалізму кожен має свої фінансово-комерційні ланцюги і б'ється в них, як риба в сітці. Ви, наприклад, хочете зараз вискочити з громадських боргів. Це вам вигідно і потрібно для слави. І я, на вашому місці, робив би так само. Але житейські невдачі злизали мою славу і навіть містки до неї. То треба ж мені, коли є голова на плечах, трохи краще жити, аніж ті, що вміють думати тільки руками? От я й бажаю приплисти до свого тихого берега, щось збудувати на ньому про чорний день для себе, бо колективне — це тепер не найкраща мрія мого життя. Ви маєте свою кумерцію, я — свою, а в кумерції головне — шукати, знаходити, брати і вигідно збути... Ну, страх — це вже інша категорія, від нього рукою не відмахнешся. Та не всі попадаються, не всі ловляться, а коли й ловляться, не всі потрапляють на грізні очі правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти прокладочки. Хто б, наприклад, і по якій статті міг судити мене за мою кумерцію? Тільки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купівлю у мене можна під якийсь параграф підвести, бо ви чоловік державний. Так хто кого, питається у задачі, повинен питати про совість? — замаснів переможною усмішкою прив'ялий вид Красія.
— Геть мені, балабоне, з воза! — обурився Марко, ступив крок наперед і вирвав у візника батіг. — Як розбризкався!
— То я собі піду, обійдемось без нервів, — злякано скочив з полудрабка Красій. — Виходить, комусь правда коле очі.
— Не чіпай цього слова, негіднику, бо забрудниш його! — Марко узяв віжки у візника, вискочив на полудрабок, вйокнув на коні, і віз м'яко покотився ще не в'їждженою дорогою.
Згодом ця пригода з Красієм почала Маркові здаватися навіть смішною. "Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А коли ти не про права, а про свої обов'язки згадаєш?" І поки думалася всяка всячина, коненята минали діброви й луги, а перед очима з блакиті неба, ще блакитнішої води і зелені землі творилась, розстилалась молода весняна казка, і посеред неї стояли верби в зелених віночках, як наречені.
Ось з неба голубою грудочкою злетів трепетний грицик і сів на розщеплене жерло німецького танка. Пташина зневажливо вдарила хвостом покорчене страхіття, опустилася на, землю й обережно, приглядаючись то одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. І що було пташині до танка, до обрубка його тіні. яка захопила шматок лискучої луговини і пару кущиків куросліпу.
Почувши стукіт копит, вона занепокоїлась, принишкла, а потім безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити світ і своє відображення у воді. Незабаром до грицика прилетіла його подруга, й вони почали залицятись одне до одного, то наближаючись, то віддаляючись од танка.
І Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину, птаха, але вона не в силі убити любов.
З вузького зазілленого путівця він з'їхав на шлях, на його узбіччях весна всюди посвдвила золоті печаті кульбаби, на них темними кульчиками ворушилися старі, ще торішні бджоли. Казка весняного напівприхмареного дня розкривала нові й нові картини, а на душі у Марка була тепер так, як у тій далині, де грали то сонячні озера, то тьмарились тіні. В пам'яті спливали і спогади, і різні турботи, і розрахунки, але й не забувалось, що, нарешті, в землю падає й падає зерно. Цим при теперішніх труднощах навіть можна було похвалитись, коли б не муляла душі історія з пальним.
В райкомі Марка зустріли настороженими поглядами. Ще не встиг він сісти недалеко від Броварника, як Борисенко розкрив папку з якимись прим'ятими папірцями й насмішкувато подивився на нього:
— Орете, сієте, господарюєте?
— Як говорить зведення, орю, сію і господарюю. — Марко придивляється до папки, до прим'ятих папірців і вже все розуміє. — Чималенько "донесень" зібралось на мене?
— Вистачить на чиюсь голову.
— Виходить, міністерство зв'язку мало роботу? — невесело посміхнувся Марко.
— Іще дехто матиме її, — насупився Борисенко. — Значить, самогоном поле орете?
— У фейлетоні так можна сказати, — погодився Марко.
— А як це в романі можна сказати?
— Там довелось би написати, що ми орали поле горем своїм. Не від доброго життя сіли ми на цього коника.
Борисенко співчутливо подивився на Безсмертного. Тільки різні заяви і настирливі нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного, бо інакше йому ще більше могло перепасти березової каші. Химерно вийшло в нього з оранкою, тільки війна може так склубити добро і зло.
— Провину свою розумієш?
— Розумію, — тихо сказав Марко, а в душі все одно не руйнувався спокій; хоч і не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
— Добре, що товариш Безсмертний хоч тепер зрозумів свою помилку, — в'їдливо чмихнув інструктор райкому Геннадій Головченко, який завжди міг природно, в залежності від обставин, показати свою зверхність над кимсь, чи свою увагу й пошану до когось, або і повний демократизм, особливо за чаркою. — Де ж раніше була ваша голова?
— Вона журилася, що з вашою не зустрілась. Ось тоді в нас був би порядок, — навідліг ударив Марко і викликав не одну посмішку, бо прилизаного Головченка недолюблювали за його своєрідну артистичність і говорили про нього, що він з трьох можливих варіантів — МХАТу, музкомедії та райкому — вибрав найменш вдалий.
Головченко обізлився, блискавичні рум'янці роздули його досконало викруглені щоки:
— Подивіться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на когось! Яка залізна логіка! — грізно поглянув на Безсмертного і почав теоретично розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля він пірнув аж у древній Рим, далі в історію середніх віків, здмухнув із них пил, і вихопив якийсь приклад і ним з єднав сиву давнину з двадцятими роками двадцятого століття, коли по селах куркульня переганяла хліб на самогон.
— Яка вченість: уже Рим, і Крим, і самогонні апарати е, а толку ніякого, — скривився Броварник. — Запишемо Безсмертному догану без цього посталакання. Заслужив!
Височенька постать Головченка затремтіла від обурення, але він стримав себе й спокійніше заговорив до Безсмертного:
— Чи розумієте, скільки ви програли в битві за врожай, скільки ви програли в очах людей і керівництва?
— Я розумію свій програш, але розумію і виграш, — гнівно підвівся Марко.
— Це ганьба! Він абсолютно нічого не зрозумів! — обурено заволав Головченко. — Похваліться, що виграли ви?
— Я виграв роки жіночої краси, — гордо сказав Марко, і всі погляди здивовано схрестились на ньому.
— Про що він говорить? — у Головченка з доброго дива аж підборіддя одвисло.
— Те, що чуєте, — одрізав Марко. — В мене серце не шумовинням, а кров'ю обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дівчат і жінок. Скільки ця непосильна робота вичавила б з них здоров'я, скільки нових зморщок дочасної покарбували б милі обличчя? А тепер, при своєму програші, я виграв роки жіночої краси. Це теж чогось варто!
Борисенко посміхнувся, потім засміявся, махнув рукою і весело звернувся до всіх:
— Чули,товариші?
— Чули, Іване Артемовичу, — радісно відповіли йому всі, окрім Головченка, який відчув свою поразку.
— То я мислю так, — вів далі Борисенко. — За сердечну пошану до жіночої статі й краси навіть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
— А таки доведеться! — залунало звідусіль.
— Вперше таке рішення приймаємо, — задоволено сказав Броварник і вдарив Безсмертного по плечу.
Після засідання бюро Борисенко сам на сам залишився з Безсмертним і, сміючись, заговорив до нього:
— Догана висіла над тобою, але й тут викрутився. Сердився б на мене, якби схопив її?
— Ні, не сердився б, я вже підготувався був до неї, — посміхнувся Марко.
— Бадьоришся? — невдоволено покосився Борисенко.
— Правду кажу. Цей гріх з пальним і в сни залазив мої. Так що навіть догана тільки утішила б мене — зняла б гріх.
— Інтересний ти чоловік, — не то з огудою, не то схвально сказав Борисенко. — Знаєш, і в мене раз отаке після догани було... Але тобі треба менше пиячити.
— Пиячити? — остовпів, а потім розреготався Марко. — Це вже щось нове. І Хотілось би іноді з досади потягнути добру чарку, так не можу: наперстками п'ю...
— А скільки про це в анонімках написали. — Борисенко поклав руку на папку. — Знаєш, хто це так старається?
— Хто чесно робити не хоче: екс-голова і його оточення. Ми з фашизмом скоріше покінчимо, аніж з наклепниками і дармоїдами, які навчилися хитро й мудро пожирати плоди соціалізму... Що думаєте робити з цим папір'ям?
— Колекціонуватиму для інтересу: заведу рахунок, скільки їх прийде за рік на одного завзятого голову, прикину, скільки вони забрали часу і грошей у держави, а потім прилюдно судитимемо запеклих донощиків.
— Такої ж статті в законі нема.
— А ми постараємося здерти з них хоч витрачені командировочні на роз'їзди і комісії. Карбованцем вдаримо донощиків... Ставок зарибнив?
— Зарибнив.
— Багато ловив риби до війни?
— По шість центнерів з гектара. Але ми тоді підгодовували її, а тепер нема чим.
— Підеш до голови райспоживспілки, він трохи випише макухи для вашої риби. За це хоч на рибалку покличеш?
— Побачимо, скільки дасте макухи.
Борисенко засміявся:
— Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось — прибуло на станцію...
І після цих слів Безсмертний і Борисенко одночасно потлянули на вікно, до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не про пальне, а про перемогу, що піднімала крила над усією землею.
XXXII
Марко повертався з дальніх полів, коли м'які вечорові долини почали проростати й заростати сизими кущами туману. Між небом і землею пролетіли темні грудочки чирят, а в тумані озвався деркач, здавалось, він запрошував у свої володіння гостей, раз по раз відчиняючи їм скрипучу хвіртку. Що й казати, немудра пісня деркача, але й вона вечорами, а особливо світанками веселить хліборобське серце. Ідеш, бувало, на зорі, прислухаєшся до цього "дир-дир" і відчуваєш, як трудиться у темряві птах — віддирає і віддирає ніч од землі.
На леваді вже темніли й зростались дерева, під ногами перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.
Марко зупинився, прислухаючись до цього плачу, потім підійшов до кладки, до того місця, де він колись, у молодості, вперше підняв на руки дівчину і переніс її на другий берег. Як не зійшлись береги з берегами, так не зійшлась і його доля з долею учительки. А під кладкою так само, як і колись, закохано воркує вода і так само плачуть над нею надламані гілки.
"Старію, — подумав Марко, — бо частіш потрібного згадую те, що звалось коханням, і частіш потрібного з сумом чи подивом зупиняю зір на жіночій вроді, і вже по-іншому хвилює вона тебе — як витвір мистецтва,, як диво природи, і частіше в книзі дівочий образ розкриває підтуманену синь далеких вечорів... Старієш, чоловіче".
Від цієї думки Марко нагло став біля кладки й озирнувся: чи не стоїть за його плечима старість? Верба хитнула над ним дівочим рукавом і струсила кілька росин, а здалеку знову обізвався'деркач.
Марко перейшов на той берег і примхливою стежкою подався на другий край села — треба було зайти до Маври Покритченко.
Коли він переступив поріг землянки. Мавра саме поралась біля невеличкої печі, в якій на пелені полум'я чорніло єдине, з кулак завбільшки, горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко повернула голову, здивовання і острах майнули на її обличчі. Ось на самі очниці налягли брови, під ними трепетно звузились дикуваті очі, а вії погасили в них огонь. Ще не вірячи сама собі, жінка випросталась, чомусь торкнулася руками живота і зразу ж злякано відсмикнула їх, опустила донизу.
— Чого так наполохалась? — здивувався Марко. Йому здалося, що Мавра останнім часом поповніла. З яких би достатків? — Добрий вечір тобі!
— Доброго здоров'я, — насторожено кивнула головою Мавра, і тепер на її красиво округленому обличчі заворушились упертість і болюча озлобленість. Вона поправила хустину кольору качиної лапи, потягнулась до кочерги, стиснула її в руках і глухо запитала: — Ви прийшли мене гнати на роботу?
Біля Маркових вусів ворухнулась задиркувата сміхотинка:
— А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
— Не боюсь, — глянула на чоловіка і знову убрала в очі відблиски полум'я.
— І я так думав.
— Що хочете, те й думайте собі, а я робити в колгосп не піду. І не агітуйте мене, агітували вже різнії — жінка рішуче й норовисто одвернулась од Марка, знову сунула в піч кочергу і так почала нею орудувати, що жар полетів на припічок і долівку.
— Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрічати людей, — посміхнувся Марко.
— Так, як вони мене, — відповіла од печі Мавра. Зараз усе її обличчя й збільшене погруддя були охоплені рухливим багрянцем. — Нікому, нікому я тепер не вірю.
— І це може бути, — погодився Марко, а Мавра здивувалась.
— Що може бути?
— Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить вдруге, от і захитається в неї віра... Тебе хтось зобидив?
— Хто ж нашу сестру не зобижає! — з стогоном вирвалось у Маври, але й тепер вона говорила до вогню, а не до Марка. — Доброго чогось не допросишся, від лихого не відіб'єшся, та ще тоді, коли вдова має обличчя, а не пику.
— .Чисту правду кажеш: ще дуже свинуваті ми, чоловіки, — погодився Марко.
Ці слова боляче вразили жінку, вона вихопила з печі кочергу, що вже курілася димом, обернулась до гостя, хотіла щось відповісти на його мову, але одразу передумала і заговорила про інше:
— Наговорили, набалакали вам три мішки усячини про м'ене?
— Сама розумієш, не маленька.
— Не маленька, — полохливо повторила жінка, притулила руку до грудей і на мить з мукою на обличчі полинула в ті літа, коли була маленькою, а потім знову озлобилась. — І хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От і ви стали головою, почали порядок наводити, вже комусь лісом пособили, людям городи орете, а хто мені його зоре? Оці пальці? — простягла гарні, але потріскані руки до Марка, у відблиску вогню вони тремтіли, мов осіннє кленове листя.
Щось у її рухах, у погляді й полохливості стурбувало Марка.
"Ей, жінко добра, видать, не оранка, щось більше поїдом їсть твою душу, тремтить вона в тобі, як рибина у сітці.
— Завтра тобі оратимем город.
— Завтра? — недовірливо перепитала і гостро, всією дикуватістю очей, зміряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра відкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гніву уст. — За яку ж таку ласку будете орати мені?
— Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, — тихо відповів Марко.
— За мою судьбу? — здригнулася Мавра. — А ви знаєте, яка вона?
— Чому ж не знаю — вдовина...
І це підкосило жінку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на Марка; у погляді її сірим туманом ворухнувся біль, а куточки уст жалісно засіпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтішно заголосила, сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках і високих грудях з різко окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози пробились і крізь пальці.
— Ти чого, жінко добра?.. — розгубився Марко. — Що з тобою? — Він підвів Мавру до столу, посадив на стілець, і вона, поклавши голову на руки, наплакалась і нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сів з другого кінця столу, підпер обличчя рукою і скорботно поглядав на жінку, не вміючи втішити її. Нарешті вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла сльози і не очима, а їхнім туманом поглянула на гостя:
— Тепер ви все знаєте про мою долю.
— Нічого я не знаю.
— Так будете знати. І всі будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи, господи, що мені з ним робити у цьому світі? — В голосі її озвалася така мука, така скорбота, що Марко мимоволі здригнувся і підвівся з-за столу. — Того й на роботу не виходжу, відтягую од себе людський поговір, та не можу відтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.
Марко зіщулився, ж